Не тільки операція "Вісла"...

Не тільки операція "Вісла"...Наближається сумна дата: 60-річчя від початку злочинного вигнання українців з їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини i Підляшшя, що зі згоди та за підтримки сталінщини були віддані комуністичнiй Польщі.

Про цю драму знову активізується мова, як і десять років тому, а Президент України підписав 5 квітня відповідний указ, яким передбачено заходи щодо вшанування та увічнення дати, посилення уваги "до повсякденних потреб виселених етнічних українців".

На жаль, як i колись, у засобах масової інформації тряпляються прикрі неточності, які спонукають до думки, що деякi автори не розібралися в суті та історії депортації, ототожнюють різні події, факти тощо. 3 найостанніших мається на увазі назагал цікавий i потрібний матеріал у публікаціях "Під чоботом "Вісли" та "Лемки повертаються додому. Депортовані під час сумнозвісної операції "Вісла", вони раз на рік збираються на етно-фестиваль "Лемківська ватра" у Польщі". Заголовки переконують, що злочинне вигнання українців з рідних країв - це справа лише "Акції "Bicлa". А це далеко не так. Зробимо невеликий екскурс у минуле.

Найзахідніша гілка українського народу зазнала в роки Другої світової війни та повоєнний час чотирьох (!) депортацій, які грунтувалися на різних державних (міждержавних) угодах, мали особливості та різну хроніку. Перша депортація пов'язана з реалізацією пакту Ріббентропа - Молотова, внаслідок чого українські землі по ріці Сян ("лінія Керзона") були, так би мовити, "визволені" "золотої осені" 1939 року Червоною армією i возз'єднані з Радянською Україною в складі СРСР. Факт відомий та оспіваний радянською історіографією. I не тільки нею... Проте згідно з маловідомою постановою ЦК КП(б)У від 3 квітня 1940 року про переміщення людей, якi опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів, відселенню підлягало 4870 дворів (це 22615 осіб), переселенню - 17342 двори (80185 ociб). На цих переселенців чекали вільні місця у східному регіоні західних областей України, звідки були вивезені в Сибір лютої зими 1940 року польські осадники i німецькі колоністи.

Друга депортація започаткована угодою від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР i Польським комітетом національного визволення "Про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР". Договори між СРСР i Польщею 1945 року внесли певні корективи у визначення кордону не на користь України. Зайве говорити про "добровільну взаємну репатріацію" населення, як зазначено в угоді, бо ніхто i ні в кого про неї не питав. Переселяли брутально, по-бандитськи, з численними жертвами. Досить згадати села Піскоровичі, Пікуловичі та Малковичі на Перемишльщині, де сотні людей - від немовлят до стареньких - загинули від польських боївок, або як викинули з палати перемишльського єпископа Йосафата Коциловського в кріслі на автовантажівку, бо він категорично відмовився виїжджати та агітувати за виїзд парафіян у СРСР. Не будемо докладно заглиблюватися у події та поетапність переселення, про що пишуть дослідники. Скажемо, що від 15 жовтня 1944 року по серпень 1946 року з Польщі вивезено 483 тисячі українців. Їх переважно оселили у Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській (тепер Івано- Франківська) та навіть у південних областях. Переселено українців i з Чехословаччини, в основному в Закарпаття. Із західного регіону України емігрувало близько 800 тисяч ociб у Польщу, понад 40 тисяч ociб - у Чехословаччину. Принциповою різницею у цьому переселенні було те, що українців виганяли з рідних, прабатьківських земель, тоді як поляки, словаки, чехи поверталися на свої історичні батьківщини. Вигнали не вcix. Понад 220 тисяч українців зуміли залишитися, в тому числі 150-160 тисяч ociб на своїх етнічних змішаних українсько-польських землях. Це була форма спротиву депортації, поєднана з організацією самооборони, діями загонів Української Повстанської армії. Польська панівна верхівка, успадкувавши від своїх попередників намагання створити моноетнічну Польщу, вирішила скористатися сприятливою ситуацією, аби остаточно "розв'язати українське питання", тобто позбутися українства на підвладних їй землях. Якщо в попередньому випадку робилося це через депортацію українців за межі територіально проголошеної Польської держави, то тепер - у її межах.

Отже, настала третя депортація українців під назвою "Акція "Вісла". Її ідея виникла ще наприкінці 1946 року, а в січні 1947 року укладено списки українських та змішаних (українсько-польських) сімей, яких планували розкидати по Польщі. Формальним приводом для її реалізації стало вбивство віце-міністра оборони генерала К. Свєрчевського 28 березня 1947 року нібито "бандою українців". Уникнемо переповідань хроніки розробки уточнень плану акції, що здійснювалася під егідою першого секретаря ЦК ПРП В. Гомулки. 17 квітня сформовано оперативну військову групу "Вісла", яка отримала відповідне завдання, 23 квітня дано вказівку про створення для підозрілих у симпатіях до УПА українців табору в Явожному на базі філії концтабору... Освенцім. Окрім газових камер, тут було так, як "за німців"н. У цьому таборі опиилося 3936 осіб, значна кількість яких отримала найвищу міру покарання. Таємний урядовий документ вказував, що головною метою "Акції "Вісла" є "асиміляція переселенців у польському середовищі". Вимагалося, етнонім "українець" не застосовувати щодо цих людей. Від 23 квітня до серпня 1947 року переселено на повернуті Польщі західні та північні землі понад 140 тисяч осіб. Їх - по 2-3 сім'ї - розпорошили серед польського населення із категоричною забороною повертатися назад. Серед вигнаних був видатний художник-примітивіст лемко Никифор (Єпіфаній) Дровняк з мiстечка Криниці. Його - глухонімого - тричі вивозили на західні землі й кожний раз він тікав до рідної домівки. Польська влада дала йому спокій тоді, коли здалося, що художник зробився... поляком. Ба, більше, вона подбала, аби на надгробній плиті було надписано польською мовою "Нікіфор Крініцкі", а польські фахівці від мистецтва вхопилися його рекламувати як "польскего маляжа" світової слави.

І, нарешті, четверта депортація, проведена в травні-жовтні 1951 року, мала ознаки "внутріукраїнської". Про неї якнайменше знають насамперед українські можновладці, бо не згадують її в урядових указах. А це означає, що ця принижена категорія людей не має права на пільги. А їхня доля була не менш драматична, бо зазнали вони таких же страждань і матеріальних утрат, як і попередники. Суть депортації в тому, що, за польсько-радянською угодою, частина земель з природними покладами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшла до СРСР, натомість Польщі "компенсовано" землями з Нижньо-Устриківського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. З десятків сіл і містечок були вивезені українці в Сталінську (Донецьку), Херсонську, Одеську, Миколаївську області. Такою в короткому викладі є картина української драми в середині ХХ століття. З падінням радянської імперії про неї почали говорити правду, взялися за порятунок спадщини депортованих на землях у Польщі, що руйнувалися і руйнуються польськими шовіністами, за її дослідження, насамперед з ініціативи суспільно-культурних товариств депортованих "Лемківщина", "Надсяння", "Холмщина", "Любачівщина", "Підляшшя". Проведено низку патріотичних справ, у тому числі традиційні "Лемківські ватри", науково-громадських зібрань, конференцій, опубліковано цінні документальні матеріали, спогади, з яких назвемо "Акція "Вісла" Є. Місила (польською мовою 1993 р., українською - 1997 р.), "Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя (1944-1947 рр.) (Львів, 1996), "Депортації" у трьох томах. (Львів, 1996-2002) тощо, в які варто би заглянути, якщо хочеться сказати істину про трагедію співвітчизників, щоб їх наснажити, допомогти, приміром, у будівництві каплиці на місці поховання автора мелодії Державного гімну України О. М. Вербицького в с. Млини, що в Польщі.

Володимир БАДЯК,
заступник голови товариства "Надсяння", кандидат історичних наук, професор Львівської академії мистецтв.скачать dle 11.3

оновити, якщо не видно коду