Українське Закарпаття, точніше Закарпатська область України, за останні два—три роки стало предметом уваги української та міжнародної політики більше, ніж будь-яка область держави, за винятком хіба Криму. З внутрішньо- та зовнішньополітичного погляду тут відіграли роль такі фактори.

Насамперед, Закарпаття належало до тих регіонів України, де старий режим і його місцеві носії сильно заякорилися ще за Горбачова, цупко тримаючись влади. Вибори до обласної Ради, як ідо Верховної Ради в Києві, партократи зманіпулювали і здобули собі більшість, що й досі гальмує нормальні перетворення та впровадження господарських реформ. Партократи за всяку ціну бажали залишити Закарпаття своїм резерватом навіть тоді, коли інші області України готові були поступово перебудовуватися. Той факт, що в обласній Раді та в парламенті України мало державно мислячих людей, негативно відбивається на політичній та економічній ситуації краю.

По-друге, наявність національних меншин на Закарпатті (до речі, процентово менша, ніж по всій Україні), але етнічно приналежних до суміжних держав, зокрема відносно численний прошарок угорської меншості (160 тис., тобто близько 12 відсотків населення області), так само ускладнював політичні відносини в краю.

По-третє, рецидиви в певних колах русофільства та політичного угро- або чехофільства, хоч у дуже мінімальній кількості, але були використані місцевими політичними спекулянтами та зовнішніми силами для послаблення українства. Це наскрізь кон’юнктурне явище дало початок сучасному русинству на Закарпатті. Очевидно, задля його виникнення залучилися усі антиукраїнські сили — від московського КДБ до сусідніх ревізіоністських груп (Угорщина, Чехія, Словаччина) та до заокеанських підозрілих інтересів, які подавали і подають різну підтримку цьому антиукраїнському кон’юнктурному явищу.

По-четверте, окремішнє минуле краю — політичне, культурне й релігійне — додало до цих складностей свого наповнення. Православна Церква на Закарпатті, традиційно русофільська, в особі ієрархії і великої частини духовенства не стала чітко на позицію державобудування України, вона скоріше займає нейтральну позицію. Цього аж ніяк не можна сказати про більшість віруючих, які є свідомими українцями. Дуже подібна ситуація серед іншого віросповідання, а саме греко-католиків. Тут також діють рецидиви угрофільства серед деякої частини, зокрема старших священиків з консервативною ментальністю. Саме з цими людьми намагаються творити коаліцію ідеологи та вожді русинства.

По-п’яте, українська сторона задовгі роки радянської влади була позбавлена здорової провідної верстви та випробуваних лідерів і тому не зуміла відповідно зорґанізувати край та дати відсіч антиукраїнським силам. Слабкість українського політичного життя в краю та недостатнє залучення до нього народних мас характеризує нинішню ситуацію в області. До цього призводить ще й роздрібнення сил, алергія на політичні установки багатьох діячів, які воліють займатися, насамперед, культурою, і апатія не лише до національної проблематики, а й до демократії взагалі. Хоча це загальнопорадянський комплекс, але на Закарпатті він поширюється більше, ніж де. До цього слід додати низьку суспільну етику, амбіційність і намагання творити антагоністичні групки й партії, тоді як потрібні домовлення, коаліція і єднання усіх здорових патріотичних сил.

До ускладнень закарпатської ситуації слід додати не завжди виразну і послідовну політику Києва, який не повсякчас розуміє специфічні закарпатські проблеми та вирішує їх по-своєму стандартно. Однак в деяких ситуаціях треба мати гнучкий підхід до їх вирішення, оглядати їх під специфічним закарпатським кутом зору. Наприклад, у бажанні налагодити найкращі відносини з сусідами, ми не завжди критично й зважено розцінюємо їхні заходи та плани в проведенні культурної політики щодо меншин в Україні. У своїй великодушності ми робимо забагато концесій партнерам, у той же час не ставлячи відповідних вимог до них.

Маючи у своєму розпорядженні такі факти, постараємося прокоментувати кілька подій та епізодів довкола Закарпаття за останній час.
З преси стало відомо, що в будапештському парламенті були заходи з боку екстремістських угорських парламентаріїв, щоб перешкодити ратифікації договору між Угорщиною й Україною саме тому, що він стверджував принцип непорушності кордонів обох країн. Не знаємо достовірно, які політичні сили стояли за цією ініціативою і наскільки вони були впливовими, але про це згадувала і міжнародна преса. А нам варто мати на увазі, що не перевелися угорські ревізіоністи навіть після прикрого угорського досвіду 1939 р. На щастя, переміг реалістичний та здоровий глузд, і договір було ратифіковано.

Ці елементи в Угорщині, і не тільки вони, а й значна частина поважних культурних та церковних діячів будуть усе робити, щоб усіляко сприяти угорській меншості, аби вона мала упривілейоване становище на Закарпатті, та дадуть їй всі засоби й допомогу, якої у цих умовах не мають самі українці як народ-господар.
Про це, до речі, сказано в змішаних угорсько-українських комісіях з питань національних меншин, одна з яких засідала нещодавно в Ныредьгазі. Там, між іншим, вирішено, що угорська сторона закінчить будову угорського театру в Берегові, що там же відкриється філія сільськогосподарського інституту Ныредьгази.

Ще одна уступка: «Українська сторона з розумінням поставилася до прохання угорської делегації, щоб написи назв вулиць, установ тощо угорською мовою на Закарпатті використовувалися не тільки в місцях, де угорці становлять понад 50 відсотків населення, а й там, де вони становлять усього 5—20 відсотків населення, як це практикується в країнах Західної Європи» (Укрінформ, 29 червня 1993). Значить, угорці хочуть двомовності і в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Хусті, а не лише в Тячеві, Вишкові чи Солотвині. Шкода, що під час цих розмов ніхто з МЗС України не запитав угорських колег, у котрих західноєвропейських країнах це практикується і чи це практикує Угорщина в селах, де живе 5—20 відсотків німців, словаків, румунів, сербів.

Але комюніке нічого не говорить про те, які концесії дає Угорщина та чим збирається допомогти уряд України зі свого боку кільканадцятьом тисячам розпорошених українців-русинів по Угорщині. Чи буде українська школа в Комплошці? Як вирішується справа з будинком української культури в Будапешті? Чомусь Владика Семедій не клопочеться, щоби дві тисячі наших греко-католиків у столиці мали хоч одну літургію церковнослов’янською мовою. Його більше турбує те, що в ужгородській кафедрі віруючі бажають мати літургію живою українською мовою, і саме цьому він намагається перешкодити.

Натомість угорці відкрили в тій же Ныредьгазі кафедру україністики і русиністики. Заснування такої кафедри ідеолог русинства Магочі пояснює як факт наукового визнання його теорії окремої русинської нації. Це явно антиукраїнський акт, за яким стоїть той же пан Магочі і його приятель проф. Іштван Удварій, який тим і може виправдати додаток до української філології ще й «русинської», що не вивчив української мови (хоча він голова Асоціації угорських україністів). Але ж не знає він і якої-небудь «русинської» говірки. Ще раз стверджую, що це антиукраїнський акт з далекосяжними планами його ініціаторів. Місцеві регіональні закарпатські відмінності, специфіку говорів та писемних пам’яток можна спокійно вивчати на кафедрі україністики, як це роблять у Києві чи Ужгороді.
Виходячи з цих міждержавних та міжнаціональних пов’язань, варто пролити світло на так званий карпатський єврорегіон як на вільну економічну зону на Закарпатті, чим слід окремо зайнятися.
Очевидною є також проблема національних меншин краю. Хоч їх на Закарпатті майже 20 відсотків, проте ці меншини намагаються відігравати важливу політичну роль поза захистом своїх прав. Щодо останнього, то вони мають на це право, й Україна дає їм найкращі гарантії та можливості розвитку. Але вони намагаються мати вплив і поза власною національною сферою. Йдеться про те, що деякі групи втручаються у питання національного самовизначення краю. Вони (за винятком хіба що однієї групи німців) створили коаліцію з метою послаблення державотворчого українського фактора та надання хоч би статусу меншини «русинським діячам» т. зв. Ліги народів Закарпаття. В такій ролі їздив до Києва на державну нараду представник русинського «Общества» Іван Туряниця. Як на це могло погодитися відповідне міністерство чи інше відомство в Києві?

Головну силу в цьому блоці становлять закарпатські росіяни (всі вони тут поселилися після 1945 р.) та угорці, які дуже виразно підтримують «русинство». Підтримка і навіть інспірація русинізму з боку російської партократії, промислових та технічних кадрів, різних пенсіонерів та курортників, які вирішили залишитися в теплому Закарпатті, зрозуміла. Це затято антиукраїнська та антидержавна групка, яка виконувала донедавна есерівські завдання, а тепер є п’ятою колоною Росії. Напевно, є винятки, і цей засуд їх не стосується як чесних і лояльних громадян України. Окремі лідери угорської меншини, підтримуючи русинство, намагаються послабити український характер краю і, може, сподіваються, що у зміненій кон’юнктурі ще можна буде розіграти «русинську» карту. На що сподіваються закарпатські словаки й цигани, важко сказати. Хіба що сильніші за них групи, насамперед «русини», їх страшать неіснуючим українським шовінізмом. Сподін Ігор Юрійович

Одне слово, великий фарс довкола «підкарпатського русинства» триває.
Характерно, що розпочалося воно таки фарсом. Виникло взимку 1990 р. як культурне Товариство підкарпатських русинів з метою ніби розвивати регіональну культуру, занедбану радянським режимом. Заінтересовані орґани його швидко зареєстрували і дали відповідну підтримку для розгортання діяльності. Спочатку воно представляло свої ніби невинні цілі як культурницька лояльна орґанізація. Але скоро вийшло шило з мішка. Стали відомими зв’язки товариства із КДБ та його фінансова й політична залежність від міжнародних ділків. Дуже швидко ставали явними цілі товариства, згодом «общества». З’явилася концепція відрубної національності, висовувалася програма окремої держави в рамках СРСР, згодом хоч би автономної «Підкарпатської Руси» в рамках України. Окремі закордонні «доброзичливці» мріяли про відірвання Закарпаття від України і приєднання його то до Чехословаччини, то до Угорщини, а потім вже хоч би до Словаччини. Дехто з більш «учених» ідеологів русинства почав ширити ідею самостійного Закарпаття на території Закарпатської області, бо про «велике Закарпаття» (складене із українських земель Словаччини, Лемківщини в Польщі чи югославських русинів) говорити було важко. Зрештою, це йшло б урозріз з інтересами деяких кіл, які таке політичне русинство підтримували.

Змінювався і склад лідерів цього «Общества»: одні розчарувалися, іншим було замало влади і впливів, третім не дали обіцяних «пособій». Дехто здезертирував з поля «русинської політики». Перебирали керівництво і радикали, і... шарлатани. Тоді зродилася ідея «самостійної пудкарпатської рипублики»: почали надсилатися неграмотні звернення до ООН, з’явилася якась окрема партія із своїми примітивними виданнями, що їх мало хто читав, встановлювалися зв’язки з представниками «русинських» меншин у Польщі, Югославії та на Словаччині у формі «світового конгресу русинів».

Політика русинських лідерів не має ясної і спільної програми для цілого етносу, який тяжіє до історичного Закарпаття, чи ще й Лемківщини. Бо живе цей етнос у різних державах, що мають різні, часто протилежні інтереси, і так чи інакше приречені історією ділити долю в рамках тих держав, де вони сьогодні живуть. Але їх і їхніх спонсорів із суміжних з Україною держав одна ціль — антиукраїнство. Всім їм хочеться відірвати сьогоднішнє Закарпаття від України, а там почнуться дальша боротьба і шматування відірваного тіла.

Відбувся останній або передостанній акт русинської трагікомедії. В Братиславі було проведено прес-конференцію, на якій запрезентовано «тимчасовий провізорний уряд», що його дехто називає помпезно «тіньовим» урядом Підкарпатської Русі. Це мав бути окремий суб’єкт Співдружності Незалежних Держав і виглядати як перший крок до проголошення «незалежності».
Творення «уряду» відбулося на осі Мукачево—Братислава—Будапешт. Відрекомендовано ось такі персонали до складу уряду: Тібор Ондик (житель Пряшева) — зовнішні справи, Юрій Думнич з Мукачева — культурні та економічні справи, Євген Горжаній — представник у Будапешті та Василь Магорита (житель Братислави) — представник на Словаччині. Дещо відомим є Магорита як син закарпатця-генерала чехословацької армії, колишній керівник чеського комсомолу, а в критичні дні «бархатної революції»— генсек компартії ЧСР. Магорита, як і сталініст Василь Білак, знайшов притулок у Братиславі, бо тут менше до нього добираються демократичні сили Чехії чи Словаччини. Так само дещо знаємо про колишнього русофіла й українофоба Думнича, який звив собі гніздо на Закарпатті, спираючись на кількох сепаратистів у Мукачеві. Цілком невідомі «русинські» діячі Ондик та Горжаній. Тіньовий «кабінет» ще далеко неповний. Немає там головного інспіратора Івана Туряниці, голови «Общества подкарпатських русинов», нема попереднього голови Сочки (його запропоновано на «міністра освіти»), нема лідера «пудкарпатської рипубликанської партії» Заяця, «юриста» Гомдяша і ще декого. Подейкують, що Туряниця готує собі щонайменше пост прем’єра або й президента, але йому ще невигідно виступати, бо сидить у кріслі віце-ректора університету в Ужгороді. Невідомо тільки, який пост готується для Магочі. Губернатора, що приїде на білому коні з Торонто до Ужгорода? Чи представника «рипублики» в ООН...

На цей державний фарс зреагували на Закарпатті однозначно. Національно-демократичні сили зігнорували та з презирством відкинули нову витівку. Заангажована більшість обласної Ради у справу вільної економічної зони та самоуправної території відмежувалася від «екзильного уряду» і також засудила цей акт як антидержавний, бачачи в ньому небезпеку для своїх автономістських амбіцій. Газета «Новини Закарпаття», яка ставилася дуже поблажливо до «русинства», побачила, куди це веде, і назвала братиславський уряд «просто політичним блефом». Про це писала словацька й угорська преса як про курйоз. Навіть поважний мюнхенський щоденник «Зюддойче Цайтунг» сенсаційно повідомив: «У Карпатській Україні екстремісти хочуть самостійності або приєднання до Словаччини» (22— 23 травня 1993).

З цього антидержавного акта окремих осібняків, котрі ще формально є громадянами України, треба зробити логічні й рішучі висновки. Їхні заяви і дії рівняються державній зраді і так повинні бути потрактовані. Панове Думнич і Туряниця повинні бути притягнуті до судової відповідальності.
Незареєстровані й зареєстровані орґанізації, що займаються антидержавною підривною діяльністю, мають бути ліквідовані, а їх діячі теж притягнуті до судової відповідальності. Це стосується і «Общества подкарпатських русинов», і «Пудкарпатської рипубликанської партії». Так на такі речі реагує кожна цивілізована держава. Нагадаймо конституційну практику Німецької Федеративної Республіки.

Належить більш критично придивитися до діяльності і міжнародних політичних спонсорів, які давали і дають підтримку закарпатським сепаратистам. Цікаво також знати, як далеко зайшла співпраця з членами і прихильниками «тіньового уряду» релігійно-церковних об’єднань, незважаючи на те, греко-католики це чи православні.
Українська дипломатія мусить також поставити ясно питання перед урядами сусідніх держав, як довго вони збираються толерувати антиукраїнську діяльність на своїй території. В даному моменті це насамперед стосується Словаччини, яку використовують ці елементи як свій плацдарм і трамплін для антиукраїнської пропаганди.
І, врешті, важливо, щоб уряд України змігся на відвагу і виконав елементарні вимоги кожної держави, яка себе шанує, та видворив із своєї території неприязних чужинців, заборонив їм в’їзд в Україну, відмовив у видачі віз різним політичним комівояжерам, що ведуть підривну діяльність.



В. Маркусь
[Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996. — С.782-785]