Чому "Вісла" не дорівнює Волині. Відкритий лист до Ґжеґожа Мотики

І злочини УПА щодо польського населення, і злочини АК щодо українського населення слід розглядати у взаємозв’язку, і оцінювати за єдиними стандартами.
Із великим зацікавленням і увагою прочитав, пане професоре, Вашу нову книгу "Волинь-43. Геноцидна чистка – факти, аналогія, політика історична" [Grzegorz Motyka. Wo?y? '43. Ludob?jcza czystka, fakty, analogie, polityka historyczna.- Krakow, Wydawnictwo Literackie. — 2016], як і деякі попередні.
Я поділяю висловлений у них Ваш песимізм, який виникає після ознайомлення з працями низки істориків про події 1943—1944 років на Волині, та стурбованість дедалі більшою радикалізацією поглядів на наше спільне минуле у Польщі і в Україні.


Чому "Вісла" не дорівнює Волині. Відкритий лист до Ґжеґожа Мотики
Книга професора Мотики

Однак не можу погодитися з Вашою думкою, що головною причиною усього цього є відмова української влади засудити ОУН(Б) і УПА за масові вбивства поляків у 1943—1944 роках на Волині, що нібито не дозволяє завершити процес польсько-українського примирення і покладає ще більшу відповідальність у цій справі на українську еліту.[1; 246]
Я згоден з Вами, що цивілізована країна, оцінюючи своє минуле, рахунок кривд повинна починати найперше від себе, промовистою демонстрацією чого було рішення Сенату Республіки Польща від 3 серпня 1990 року про засудження операції "Вісла".
Але я категорично проти Вашого наполегливого нав’язування думки, що у відповідь на засудження Польщею акції "Вісла" Україна повинна засудити вбивства поляків на Волині і Східній Галичині під час "антипольської акції" ОУН(Б) і УПА 1943-1944 років.[1; 208]
У своїй книзі Ви зазначаєте, що Україна зайняла неконструктивну позицію у справі українсько-польського примирення ще у 2003 році під час дискусії міністрів закордонних справ Польщі і України Броніслава Геремека і Бориса Тарасюка напередодні зустрічі президентів Леоніда Кучми і Олександра Квасневського у селищі Павлівка на Волині.


Александр Квасневський і Леонід Кучма на відкритті пам'ятника жертвам польсько-української війни. Павлівка, Волинська область, 2003 рік

Борис Тарасюк тоді відкинув пропозицію Броніслава Геремека про нібито історичний компроміс: ми перепрошуємо за акцію "Вісла", а ви за УПА і Волинь.
Український міністр свою позицію пояснив тим, що в акції "Вісла" очевидною була провина поляків, а у випадку волинських подій, треба говорити про вину обох сторін конфлікту. [1; 216]
Відтак з цього часу офіційне керівництво України, пропонує, на Вашу думку, неконструктивну модель діалогу, що ґрунтується на засадах моральної симетрії дій Української Повстанської Армії і Армії Крайової. [1; 239]
Мовляв, вона несе у собі неповагу до замордованих, а також до головних історичних фактів. [1; 249] Але чи не буде засудження ОУН(Б) і УПА такою ж неповагою до тисяч замордованих аківцями українців і також, на мій погляд, до далеко не другорядних історичних фактів?
Я ніколи не консультував українських урядовців з питання українсько-польського протистояння на Волині у 1943—1944 роках і мене ніхто не уповноважував бути їхнім адвокатом у цьому питанні сьогодні.
Але я, очевидно, належу до тієї частини українського суспільства, на яку Ви покладаєте відповідальність за процес українсько-польського примирення, оскільки, певне, більше від інших приділяв уваги дослідженню цього конфлікту.
Тому вважаю своїм обов’язком викласти власні аргументи, які суперечать Вашому твердження про те, що не можна розглядати в одному руслі антипольські акції УПА і антиукраїнські акції АК, що Україна в односторонньому порядку має засудити "геноцидну чистку" польського населення, здійснену ОУН(Б) і УПА, як це зробив Сенат Республіки Польща стосовно злочинної операції "Вісла".
Тут одразу варто наголосити, що ані в Україні, ані в Польщі не було розбіжностей в офіційних оцінках акції "Вісла" 1947 року, здійсненої партійним і державним керівництвом Польської Республіки та СРСР.
Про це свідчить низка спільних президентських та парламентських заяв. Тому рішення Сенату Республіки Польща від 3 серпня 1990 року про засудження операції "Вісла" не унікальне, а цілком логічне.



Родина Савчука Івана (двічі пораненого поляками) із села Вижгова Любомльського району Волинської області. Його сини Сергійко (5 років), та Володя (8 місяців) спалені поляками на горищі хати їхнього сусіда Савчука Зіновія 22 грудня 1943 року.

Дружина Євдокія, прориваючи палаючу стріху на горищі хати Савчука Зіновія, знепритомніла і звалилась на землю, дивом лишилася живою. Дочці Галі (8 років) вдалося втекти від поляків
Симетричним до цього жесту доброї волі, на мою думку, могла би бути ухвала Верховної Ради України щодо насильницького переселення поляків Західної України угиб СРСР, яке здійснив компартійний режим Української РСР та СРСР у 1939—1940 роках, але аж ніяк не осуд ОУН(Б) і УПА за антипольські акції.
Як вже вище зазначалося, у проведенні акції "Вісла" очевидна провина керівництва Польської Республіки. Так само у депортаціях поляків із Західної України безперечним винуватцем є більшовицька влада Української РСР та СРСР.
А от під час волинських подій злочинними були не тільки рішення керівників ОУН(Б) і УПА про "очищення територій від польського елементу", але й польських самооборонних пляцувок й Армії Крайової про "відплатні", "упереджувальні акції", "акцій залякування", "демонстрації сили" та "розширення терену" для майбутніх боїв з німцями.
Про що Ви також визнаєте у своїх книгах. Правда Ви одразу уточнюєте: "Командування АК прагнуло обмежувати відплатні акції до абсолютного мінімуму, бодай через негативну реакцію світової громадської думки. Інакше чинило керівництво ОУН-Б і УПА, яке прагнуло до цілковитого усунення поляків з усіх земель, які вважало українськими, причому від самого початку вписало у свою діяльність масові вбивства беззахисної людності". [2; 285]
Не буду з Вами сперечатися, від якого початку і де саме керівництво ОУН-Б і УПА "вписало у свою діяльність масові вбивства беззахисної людності".
Скажу лишень таке: д. і. н. Ігор Ільюшин знайшов у польських архівах повідомлення про існування урядових планів, метою яких було звільнення "південно-східних кресів" [Волинь та Галичина — І. О.]країни від української присутності.
Плани підготували в 1938—1939 роках Головнокомандувач Війська Польського маршал Едвард Ридз-Сміглий і міністр військових справ генерал Тадеуш Каспшицький.
Той же доктор Ільюшин знайшов розроблену генералом Мар’яном Янушайтісом та іншими "народовцями" акцію виселення, а можливо, навіть і часткового фізичного знищення українців на західноукраїнських землях. [3; 91]
Отже виходить, що і в поляків було прагнення усунути українців із усіх земель, які вони вважали польськими.
А тепер погляньмо, як саме "командування АК прагнуло обмежувати відплатні акції до абсолютного мінімуму". У Любомльському районі Волинської області, наприклад, за моїми дослідженнями, діяли партизанські відділи Армії Крайової, а згодом підрозділи 27 Волинської дивізії піхоти АК поручників Казиміра Філіповича ("Корда"), Владислава Чермінського ("Яструба"), Міхала Фіалки ("Сокола") та підпоручника Станіслава Вітамборського ("Малого").
Від вересня 1943 року по березень 1944 року вони здійснили 39 антиукраїнських акцій (антипольських акцій ОУН(Б) і УПА — 46), під час яких вбили закатували, спалили понад 550 осіб (ОУН(Б) і УПА — понад 1800), в тому числі дітей, жінок і стариків. [4; 238-239].
У Турійському районі ці ж відділи, а також підрозділи підхорунжого Тадеуша Корони ("Гронського"), поручника Сильвестра Брокацького ("Богорії"), поручника Валерія Крокая ("Сивого"), загони "Луни" та "Бомби" [Владислав Коханський — ІП] здійснили за цей час 76 антиукраїнських акцій (антипольських акцій ОУН(Б) і УПА — 96), знищили понад тисячу осіб (ОУН(Б) і УПА — понад 2400). [5; 331-334]


Владислав Коханський ("Бомба"
)

За результатами досліджень Івана Пущука, у Волинській області польська самооборона та підрозділи АК знищили близько 5300 українських селян, переважна більшість яких названа поіменно. [6; 31]
У своїх книгах, пане професоре, Ви характеризуєте Армію Крайову як шляхетну суто військову організацію.
Ви цитуєте накази командирів 27-ї Волинської дивізії піхоти АК особливо в тих частинах, де мова йде про заборону знищення жінок і дітей.
І лише для демонстрації об’єктивності розповідаєте про окремі антиукраїнські акції польської самооборони, партизанських загонів АК та деяких підрозділів 27-ї ВДП АК.
Мовляв, то були просто прикрі випадки. Насправді ж картина з нападами польських збройних формувань на українців виглядала не такою, як Ви її намагаєтеся подати.
Аківці знищували українців від вересня 1943 року регулярно, придумуючи своїм акціям різноманітні назви, як от: "демонстрація сили", "упередження нападу українських націоналістів", "розчищення терену", "поповнення продуктових запасів".
Але головним у них було знищення українців без розбору і з особливою жорстокістю.
Наприклад, у моєму рідному селі Вижгові Любомльського району під час наскоку 22 грудня 1943 року партизанських відділів поручника Казиміра Філіповича ("Корда") та підпоручника Станіслава Вітамборського ("Малого") закатовано священика Миколу Покровського, спалено живцем Савчук Харитину (53 роки), її сина Антона (8 років), Савчука Сергійка (5 років), Савчука Володю (8 місяців) біженців із села Висоцька Симчук Домну із сином Стахом та дочкою Олександрою (13 років), заколено багнетами (32 рани) Зінчука Івана (30 років), порубано його дружину Олександру (27 років) та дочку Галину (3 роки).
Нападники відрубали голови Шишелі Февронії (63 роки), біженцю із села Штунь Міщуку Івану (60 років), біженцю із села Висоцьк Кокотю Антону (12 років), його братові Янеку розпороли живота.
У хаті Ярмолюка Ірвася багнетами пронизали Костюк Марію (60 років), біженця із села Бовтуни Карп’юка Дмитра, розстріляли його дружину Єву, дочку Олену (12 років), настромили на кілок місячного сина Миколку.
Усього у цей день у Вижгові вбито, закатовано та спалено живцем 13 дітей, 13 стариків,10 жінок із 39 встановлених за іменами осіб. Майже всі садиби пограбовано, спалено 34 хати, у двох садибах – хліви. [4; 115-117].
Чотирнадцятого лютого 1944 року батальйон Владислава Чермінського ("Яструба") 27-ї Волинської дивізії піхоти АК, що розташовувався у селі Оса Турійського району, та перша рота відділу "Бомби", що розміщувалась у селі Ревушки цього ж району, влаштували справжню масакру над беззбройним мирним населенням села Осекрова і біженцями із сусідніх сіл Свинарина, Купичева, Туличева, Чорнієва, Серкизова, Макович Турійського району та Грушівки Ковельського району, які знайшли тут притулок.
Зайшовши у населений пункт з півночі і заходу, аківці з кулеметів стали розстрілювати українців, які кинулися втікати на підводах, що скупчилися у центрі села.
Упали від куль вагітна Дубінчук Варвара, Лучко Софія, Поліщук Феодосія, Семенюк Яків (53 роки) та його дочка Марія (21 рік), Данилюк Давид (50 років), Матвіюк Герасим, малий хлопець Данилюк Петро та Данилюк Марія з Чорнієва, Кислюк Леонтій (44 роки) та Савичук Максим (56 років) зі Свинарина.
Поруч на Колонії Попелівка нападники зігнали до хати Василя Жирицького близько 30 осіб, а потім вивели на поле, поклали на сніг і розпочали їх страчувати.


Бійці 27-ї дивізії АК у Свинаринському лісі, лютий 1944 року

Загинуло 17 осіб, серед яких Вавринюк Василина (17 років) – розбили прикладами голову, Вавринюк Ганна (19 років) — пронизана багнетом, Жирицький Василь (24 роки) — прокололи голову штиком, його дружина Марія (24 роки) — заколена багнетом, син Анатолій (2 роки) виліз з-під убитої мами і був добитий нелюдами, Жирицький Максим (18 років) — вибили очі, Мельничук Данило (44 роки) — сколений штиками.
У хаті аківці убили хворого старика Назарука Талимона (72 роки) і його дружину Анастасію (71 рік), Назарук Юхимію з маленьким сином, а також священика Вежбицького Гліба (42 роки) та диякона Гончарука Семена (38 років). Усього під час цього побоїща загинуло 68 осіб.
Частину вбитих похоронили у селах Ворончин Рожищенського району, Озютичі Локачинського району, Маковичі, Мочулки Турійського району, а 23 особи — в Осекрові на цвинтарі біля Свято-Миколаївської церкви. [5; 151-155]
Ще одним Вашим аргументом, чому не можна порівнювати дії АК і УПА, є такий:
"З українського боку, отож, ми маємо справу із керованою згори операцією очищення терену від небажаних національних груп, натомість із польського — з ініціативами локальних комендантів, які керувалися різними мотивами (часто просто прагненням сліпої помсти). Іншими словами, з українського боку геноцидний характер мала вся антипольська акція, з польського — окремі пацифікації". [2; 285]
Звісно, локальні коменданти Армії Крайової в принципі не могли чути про наміри свого уряду щодо деукраїнізації західноукраїнських земель, які той вважав своїми, ба, навіть знать не знали про його негативне ставлення до українських націоналістів та їхньої політики.
Вони в українцях вбачали тільки вірнопідданих своїх громадян. Тому з особливими муками совісті, на відміну від упівців, які денно і нощно вчили рішення зборів ОУН особливо щодо необхідності "вбивства беззахисних поляків", вигадували причини нападів на українські села.
А якщо серйозно, то давайте поглянемо на те, скільки причин мали керівники УПА для антипольської акції, скажімо, на Янову Долину чи Гуту Степанську. З розповідей очевидців Костопільського району мені відомо, що поляки Янової Долини та сусідніх сіл брали участь у зборі контингенту в українських селах, тобто в грабежах на користь гітлерівців.
Зокрема, у них часто фігурує прізвище поляка Куліка, якого українці запам’ятали за побої нагайкою. Поляки показували гітлерівцям, де розташовуються боївки ОУН(Б), які німецькі окупанти називали бандами і проводили проти них каральні акції.


Польська самооборона із с. Гута Степанська під керівництвом "Бомби", яка займалася нападами на українські села

Окрім того, повстанці мали відомості, що в Яновій Долині діє осередок аківського підпілля, яке ставить за мету відновлення Польщі на українських землях у довоєнних кордонах.
У Гуті Степанській виявлено ще й співпрацю місцевих мешканців з червоними партизанами — представниками більшовицької Росії — ворога №1 ОУН і УПА. Більше того, 7 квітня 1943 року самооборона Гути Степанської разом із червоними партизанами загону "Макса" (Юзефа Собесяка) вчинила напад на сусіднє село Бутейки, де напередодні розмістився по хатах відділ УПА.
Гадаю, пане професоре, для аківських командирів такої кількості причин було би більш ніж достатньо, аби здійснювати пацифікацію українських сіл.
Наприклад, причиною нападу на моє рідне село Вижгів, згідно із Семашками [автори книги "Геноцид поляків, здійснений українськими націоналістами на Волині"], була неправдива інформація про розташування тут боївки УПА. [7; 886]
Проте виявлена фальш не зупинила партизанські відділи АК. Вони продовжили акцію грабунку та вбивств з особливою жорстокістю.
Слід сказати, що, починаючи з березня 1943 року, збройні формування ОУН-Б причинами всіх своїх антипольських акцій могли також називати "відплату" чи "сліпу помсту" за знищення своїх братів поляками.
Адже, згідно із суспільно-політичним звітом ОУН із Луччини за квітень 1943 року, одразу після вбивства невідомими 8-10 березня 1943 у лісі біля Пшебража 11 молодих поляків самооборона цього ж села захопила "8 осіб у постолах, на місці застрілили 6-ох, а 2-х повели в район, їх розстріляв заст. інспектора — лях". [8; 4]
Та що там казати, навіть для знищення колонії Паросля на Сарненщині 9 лютого 1943 року, що Ви вважаєте першою великою антипольською акцією УПА, була причина [причетність УПА до погрому Парослі не доведена] .
І вам, і мені жителі довколишніх сіл розповідали, що напередодні тут було вбито повстанський патруль. Але, зрозуміло, що польську сторону такий аргумент не влаштовує.
Тоді чому, скажіть, будь ласка, українську сторону мають влаштувати пояснення, що вбивство тисяч українських беззбройних громадян вояками АК – то не злочин геноциду, як Ви кваліфікуєте подібні вбивства вояками УПА беззбройних поляків, а результат "відплати", "сліпої помсти" і т.д.?

Випровадини до Америки на початку 1930-х років Січкарука Олександра (молодий чоловік у чорному піджаку) у селі Купичів Турійського району Волинської області.
Праворуч від Олександра – мати Єпистимія, спалена поляками, ліворуч – батько Єпіфан, а біля батька – з дитиною на руках невістка Євдокія, біля якої стоять сини: крайній ліворуч - Мусій, майбутній вояк УПА, вбитий німцями у бою під Радовичами, поруч з Євдокією – Дмитро, вбитий поляками у Вітоніжі. Ліворуч від Євдокії (крайня у чорній хустці) – Заславська (Січкарук) Ярина, дочка Єпіфана і Єпистимії, вбита поляками у Купичеві разом з дочкою Анастасією.
У верхньому ряду у центрі з вусами Січкарук Микита, убитий поляками в Купичеві разом із матір’ю Єпистимією. Третій від нього праворуч Патріарх Лікандр, вбитий поляками у своїй хат
і

Цікаво, що жоден локальний комендант АК, який з власної ініціативи проводив десятки антиукраїнських акцій проти безборонного населення, не притягнутий як злочинець до криміналу ані військовим, ані цивільним судом Польщі.
Про що це говорить? Очевидно, про те, що їхня ініціатива не суперечила позиції ані командування АК, ані позиції польського уряду у Лондоні.
Черговий Ваш аргумент, який має заперечити тотожність дій АК і УПА, такий: мовляв, керівництво УПА намагалося брутально деполонізувати територію кількох довоєнних воєводств, а головна Команда АК весь час старалась мінімізувати акції у відповідь.
Генерал Коморовський [командувач АК в 1943—1944 роках — ІП], навіть приймаючи щонайменше контраверсійне рішення про проведення "пацифікації у відповідь" стосовно українських поселень не мав наміру деукраїнізувати хоча б територію гміни. [1; 126]
Тут я не вважаю за доцільне з Вами полемізувати, наскільки шляхетними були наміри генерала Коморовського і, відповідно, злочинними наміри керівництва УПА, а хотів би навести факти деполонізації Волині повстанцями і деукраїнізації її аківцями.
Виявляється, маючи намір деполонізувати кілька довоєнних воєводств, керівництво УПА не спромоглося деполонізувати жодного повіту! Чуєте, жодного!!! Переважна більшість поляків втекла до повітових центрів, пляцувок самооборони, залізничних станцій, які були під німецькою охороною.
Водночас, не маючи наміру деукраїнізувати хоч би одну гміну, АК під командою Тадеуша Коморовського тільки у Волинській області деукраїнізувала цілу низку гмін, зокрема, гміну Бережці довоєнного Любомльського повіту, гміну Купичів Ковельського повіту, гміну Тростянець Луцького повіту, частину гміни Людвипіль Костопільського повіту (Заслуччя), яка за територією і за кількістю населення у кілька разів перевершувала низку гмін Волинського воєводства.
Зокрема, у гміні Бережці із 6 вересня 1943 року по 6 березня 1944 року аківці спалили село Висоцьк, в тому числі й Свято-Введенську церкву (вбили 35 мешканців), спалили село Бовтуни (вбили 5 мешканців), спалили частину села Штунь та хутір Заріку (вбили 64 мешканці).
Із села Замлиння вигнали всіх українців, 9 з яких убили, і облаштували тут розвідцентр. Село Бережці ще у 1940 році виселила з прикордонної зони совєтська влада. Тому аківці напади чинили на хутори Мутвиця та Зачугунка, які до нього належали. Вбито 22 українських селян.
У сусідньому сільці Терехи — троє, у Чмикосі —17. За доносом поляків німці спалили 11 хат у Красноволі, мешканці втекли у село Запілля, що належало до Любомльської гміни.
Але 18 березня 1944 року воно було оточене батальйонами 27-ї Волинської дивізії піхоти поручника Казиміра Філіповича ("Корда") та Міхала Фіалки ("Сокола"), які частину будинків спалили, в тому числі і місцеву Свято-Миколаївську церкву, вбили близько сотні мешканців села та біженців. [4; 55,68,151,152,155,200-201,206-207,210,217]
А це результат деукраїнізації аківцями гміни Купичів. Особливо інтенсивно вона відбувалася, коли сюди із пляцувки у Засмиках прибули партизанські відділи АК Владислава Чермінського ("Яструба") та Міхала Фіалки ("Сокола").
Вони 22 листопада 1943 року повністю знищили українську частину Купичева, вбили і спалили 26 мешканців, які не змогли втекти або сподівались, що їх не зачіпатимуть, та облаштували тут базу для нападів.

Міхал Фіалка ("Сокол") - командир 1-го батальйону 50-го полку 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової

Усього від поляків на території гміни загинуло 39 купичівців, 52 мешканці села Свинарина, 47 — Макович, 40 — Осекрова, 38 — Озерян, 35 — Янів-Каролінки та біженців із Грушівки, 24 — Чорнієва, 20 —Нового Двора, 18 — Сушибаби, 19 — Нирів, 14 — Серкизова, 13 — Дожви, 11 — Ловищ, 10 — Мочулок, 9 — Пересіки, 5 — Осьмигович, по 3 — із Лежахова, Медикова, Мирославки та Попелівки, 2 — із хутора Берестова. [5; 114,132,137, 140,147, 332-333]
А ось як виглядала картина винищення українців самообороною Пшебража та Рожищ у гміні Тростянець. Центр гміни за кілька нападів майже повністю спалено (102 садиби). Вбито та закатовано, за даними сільради, 59 осіб. Решта ховалася по лісах і сусідніх селах.
У Тростянці поляки влаштовували екзекуції та страчували мешканців з усієї околиці. У селі Луків убито 22 українці, у Словатичах та Хопневі — по 20, у Годомичах — 19, у Лищі та Суську — по 15, у Яромлі — 14, у Грузятині — 12, у Творимирі — 7, у Четвертні — 6, у Личках та Острові — по 4, у колонії Климентівка — 3, у Кошелівці — 1. Лише село Боровичі врятував постріл вартового від польських нападників із Рожищ. [9; 121,146, 207,235,243,245,251,264,288] [10; 118,218220,234,365]
Нарешті, Ви аргументуєте неможливість порівнювати УПА і АК неспівмірною кількістю жертв їхніх злочинів. Мовляв, поляків, згідно з підрахунками Владислава і Єви Семашків загинуло 33 тисячі, близько 19 тисяч з яких відомі за іменами (загальна кількість може коливатися від 40 до 60 тисяч), [2; 277] а українських, згідно з Юзефом Туровським, всього 2 тисячі осіб. [1; 239]
Тут одразу варто зазначити, що це дані кількадесятирічної давнини. За останні 15 років свої власні дослідження провели й українські пошуковці, а також польський інтернет-сайт "Strony o Wolyniu".
Що цікаво, що і українські дослідники і польський сайт не підтверджують ані Ваших припущень, ані припущень Семашків про загальну кількість польських жертв Волині 40-60 тисяч осіб.
Наприклад, я порівняв дані про загибель поляків по всіх населених пунктах Ковельського повіту, які зібрали Іван Пущук, сайт "Strony o Wolyniu" та сам особисто, і ось що виявив. Усі вони не виходять за верхню межу 3608 осіби, які нібито встановили Семашки, [11; 1045] дослідивши половину населених пунктів, де могли бути напади.
Усіх жертв, за оцінками Юзефа Туровського та Владислава Семашка, у Ковельському повіті мало би бути 7300. [12; 158] Так само і в Костопільському повіті зібрані мною та сайтом "Strony o Wolyniu" дані про майже усі населені пункти не виходять за межу 4068[11; 1045], встановлену Семашками після дослідження 60 відсотків населених пунктів.
Стовідсотковий облік там мав би скласти 7000 жертв. [12; 158] Тож, скажіть, пане професоре, хто і де має тепер шукати отих 6624 ймовірні польські жертви Ковельського і Костопільського повітів?
Допускаю, що така ж картина й у восьми інших повітах Волині (Любомльський повіт досліджений на 100 відсотків ще у 1990 році Юзефом Туровським та Владиславом Семашком). Там також навряд чи хто знайде додатково по понад 2500 жертв на кожен повіт.
Водночас зібрані мною, Іваном Пущуком та сайтом "Strony o Wolyniu" свідчення, не підтверджують встановлену Семашками кількість загиблих поляків у низці населених пунктів Волині. Зокрема, старожили села Кримно (Ковельський повіт) заперечують вбивство тут 40 безіменних осіб у каплиці, як це подають Семашки, [12; 158] адже стільки поляків тут не проживало і про існування католицької каплиці їм невідомо.
У колонії Вікторівка (гміна Купичів) ніхто не вбивав 102 поляків 100 з яких невідомі за іменами, про що розповідають Семашки. [7; 352] За зібраними мною даними, там проживало не більше 14 родин осадників (70 осіб), 35 з яких вивезені до Сибіру.
За зібраними даними Івана Пущука, всі осадники Вікторівки (14—16 родин), за винятком подружжя похилого віку, вивезені углиб СРСР. Сайт "Strony o Wolyniu" встановив імена 43 мешканців колонії, 20 з яких забрані на Сибір. Про загибель жодного мешканця Вікторівки сайт не має даних. [13]
Сайт "Strony o Wolyniu" також заперечує загибель у колонії Їльники (Костопільський повіт, гміна Березне) 200 поляків, про що пишуть Семашки. Зокрема, він повідомляє: "Анастасія Дзембовська, яка народилася 1918 року у Курганах [колонія, яка розташована поруч з Їльниками, —І. О.], спростовує чутку, яка зародилася у 1943 році про те, що нібито усі мешканці колонії Їльники у кількості 200 осіб були вигнані українськими націоналістами на багна і втоплені (поодинокі випадки не можна виключати).
Однак більшість вчасно втекла до віддаленого на 4 кілометри містечка Березного (між Їльниками і Березним ріс ліс). Потім декому вдалося дістатися до Костополя (наприклад, з німцями, які залишали гарнізон у Березному). Цю інформацію також підтверджує Ядвіга Жарчинська, яка народилася в Їльниках і мешкала тут до 1943 року".
[14]
Бездоказовим є наступне твердження Семашків: "Навколо Малинська [гміна Березне Костопільського повіту — І.О.], згідно з совєтськими оцінками, замордовано кілька десятків родин, що, за нашою оцінкою, складає біля 150 осіб". [7; 322]


Цвинтар біля церкви Святого Миколая в селі Осекрові Турійського району Волинської області, де похоронено 23 осособи, убиті і закатовані поляками

Слід сказати, що сайт "Strony o Wolyniu" фіксує навколо Малинська (Костопільського повіту) три урочища (Нінятка, Стара-Смолярня, Уйма) і гаївку Ямське. За його даними, у Нінятці проживало 5 родин поляків і дві — чехів. Жодна з них не постраждала. [15]
До речі, польські жертви у жодному населеному пункті гміни Березне, за винятком Липників, не перевищували 26 осіб.
Загалом, за моїми підрахунками, кількість польських жертв на Волині коливається у межах 20—30 тисяч. Тобто вона завищена Семашками, як мінімум удвічі.
Водночас? дослідження Івана Пущука, Ярослава Царука і мої власні показують, що кількість українських жертв польської самооборони та вояків АК на Волині складає не менше 6 тисяч, переважна більшість яких відома за іменами. Тобто вона занижена Юзефом Туровським утричі.
Отже, як бачимо, і в підрахунку жертв польські дослідники перебільшують провину УПА і применшують провину АК.
Усе це говорить про те, що і злочини УПА щодо польського населення і злочини АК щодо українського населення слід розглядати у взаємозв’язку, і оцінювати за єдиними стандартами.
Тільки так, на мій погляд, можна досягти порозуміння між нашими народами, а не за допомогою поспішних висновків, методів політичного і громадського тиску.
На завершення застерігаю Вас, пане професоре, від небезпеки покладання колективної відповідальності на кого б то не було, особливо до всебічного і ґрунтовного вивчення питання.
Як свідчить наша історія, жертвами такого підходу часто виявлялися невинні люди. Чи варто нам примножувати їхню кількість?
З пошаною журналіст-дослідник Іван Ольховський
Уперше текст з'явився на шпальтах "Українського альманаху", № 1, 2018
.

Примітки:
1. Motyka G. Wolyn-43.Ludobojcza czystka –fakty, analogie, polityka historyczna.- Krakow.-2016.-288s.
2. Мотика Ґ. Від волинської різанини до операції "Вісла".-Київ.-2013.-358с.
3. Ілюшин І. Українська Повстанська Армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945рр.).-Київ.-2009.-400c.
4. Ольховський І. Кривава Волинь. Книга перша.-Київ.-2008.-248с.
5. Ольховський І. Кривава Волинь. Книга друга.-Київ.-2011.-344с.
6. Федорчук Я. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Волинська область. Підсумки.- Луцьк.- 2012.-196с.
7. Semaszko W.і Е.- Ludob?jstwo dokonane przez nacjonalist?w ukrai?skich na ludno?ci polskiej Wo?ynia 1939-1945 Warszawa, 2000. T. I. 1000s.
8. ЦДАВОВУ. - Ф.3833. - Оп.1. - Спр.118. - 67арк.
9. Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський район.- Луцьк.- 2008.-312с.
10. Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Рожищенський і Маневицький райони.- Луцьк.- 2009.-384.
11. Semaszko W.і Е.- Ludob?jstwo dokonane przez nacjonalist?w ukrai?skich na ludno?ci polskiej Wo?ynia 1939-1945 Warszawa, 2000. T. 2. 1400s.
12. Turowski J., Siemaszko W. Zbrodnie nacjonalist?w ukrai?skich dokonane na ludno?ci polskiej na Wo?yniu, 1939-1945.- Warszawa.-1990.-166s.
13. Wie? WIKTOR?WKA.-Режим доступу: http://wolyn.republika.pl/opisy/wiktorowka-04.html
14. Kolonia ILNIKI.-Режим доступу: http://wolyn.republika.pl/opisy/ilniki-03.html
15. Ur. Niniatka.- Режим доступу: http://wolyn.republika.pl/opisy/niniatka-03.html

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
журналіст (Київ).
Дослідник Другої світової війни на Волині
Джерело інформації: http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/02/15/152066/

Коментарів 1

Офлайн
Andriy
Andriy 31 серпня 2018 21:26
Пoльські пропозиції щодо розв’язання українського питання з історичної довідки «Український націоналізм і його державницькі прагнення» від серпня 1943 р.
1) Утримання східних земель в кордонах Польщі.
2) Нещадне покарання всіх українців  (і білорусів), котрі у будь-який спосіб виступали самостійно або співпрацюючи з окупантами, проти Польської держави і народу. Виконати це належить ретельно, у швидкому і спрощеному порядку, якщо навіть доведеться розбуду­вати на якцйсь час у великих масштабах судові та каральні органи.
3) Надати українцям можливість обрати собі інше громадянство, щоб таким чином позбутися хоча б частини цього небажаного еле­менту.
4) Для решти українців, які залишаться в Польщі, встановити об­межені громадянські права,  розселити їх по  всій території країни і застосувати до них політику, яку вони запровадили б щодо нас, якщо ми опинилися б у кордонах їхньої держави (обмеження або заборона у придбанні землі, відчуження).
5) Конфіскація церковного та костьольного майна без будь-якого відшкодування.
6) Ліквідація церкви як розсадника націоналізму.
7) Знищення всіляких натяків на існування будь-якої української національної окремішності і цілковите ополячення цього елементу...
...Демократизм  був  для  нас  приводом,  який  не  дозволяв  ради­кально розв’язати українську справу... Наш взірець -  Англія, яка де­мократично  підходила  до  вирішення  подібної  проблеми,  але доти,
доки демократія не починала шкодити національним інтересам. Ні­хто інший, як саме англійські демократи після першої світової війни вдалися до такої пацифікації Північної Ірландії, яка до того часу ніко­му не снилася... Згадаємо діяльність загонів «black browns»... Наша політика стосовно українців є,  напевно, чистішою, ніж Англії щодо ірландців. Хоча у цьому випадку не сміємо порівнювати ірландців з
українцями, було б це великою образою для перших, мова йде тільки про подібність методів у політиці.

Zródło: Archiwum Akt Nowych. Oddział VI w Warszawie. Zespól akt Armii Krajowej.
Komenda obszaru Lwów. -   Sygn. 203/XV /45.  -  karta 92.


Додати коментар

оновити, якщо не видно коду