Літні етнографічні курси для молоді, які проводить Об’єднання українців у Польщі, стають уже доброю традицією. Цього року вони вперше відбувалися на території Західної Бойківщини – у селі Бандрові. Протягом двох липневих тижнів старша шкільна молодь з різних куточків Польщі мала нагоду ознайомитися з історією і традиціями бойків, навчитися призабутих народних ремесел.

Бандрів – село в мальовничих Бескидах, що кількакілометровою смугою тягнеться уздовж кордону з Україною. Лежить воно у віддаленому від великих міст закутку, де навіть мобільного телефонного зв’язку нема. Щоб зателефонувати до рідних, ми мусили «шукати мережі» на якійсь із найближчих гір. Цікаво, що там нерідко легше було потрапити в мережу українського «Київстару», аніж до польського оператора. Та в цій віддаленості від «цивілізації» були й свої переваги.

Живучи в гостинному «зеленому» господарстві, ми могли поринути в казковий світ Бескидів, у цікаву та драматичну історію цієї найбільш західної частини Бойківщини.

Господарів «Лісового ехо» привела в Бескиди романтика й закоханість у гори. Подружжя Люцина та Кшиштоф Завадські облаштували своє обійстя так, щоб максимально відтворити дух цього реґіону. Їхній дім та хлів – це немов музей бойківської культури; усюди предмети, пов’язані з традиціями й побутом колишніх жителів, виселених за наказом Сталіна 1951 р. з рідної землі. На подвір’ї збереглася стара бойківська хата, у якій, до речі, ночувала частина нашої групи та відбувалися деякі заняття. У цій столітній хижі ми з особливим настроєм співали бойківських співанок, яких навчала Маріанна Яра, та залюбки танцювали запальних коломийок, котрих навчав хореограф Андрій Путко: «Ой на бойки, пане-брате, на бойки, на бойки, там музики дрібно грают, скачут по-легойки...». Аж двиготіли стіни, складені з грубезних колод!

Після насиченого дня було важко прокидатися, але в нас був живий «будильник», який не дозволяв проспати сніданок – вогненно-рудий півень заспокоювався щойно тоді, коли ми виходили на подвір’я, щоб особисто з ним привітатися. Взагалі, протягом цих двох тижнів ми були дуже міцно зв’язані з природою: просто з вікон ми спостерігали за величезним лелечим гніздом із чотирма пташенятами в ньому; під час піших мандрівок від нас не відступали вірні й доброзичливі собаки-пастухи, а уздовж лісових стежок нам траплялися здивовані зустріччю з людиною сарни й олені, полохливі лисенята.
Кожного дня ми відкривали щось нового для себе. Від майстрів з Устрик-Нижніх та Сянока ми переймали основи старовинних бойківських ремесел, наприклад валяння вовни, нанизування бісеру та лозоплетіння. Кожен із нас мав нагоду щось власноруч виготовити, тож до кінця програми в наших валізках і наплічниках призбиралося чимало цікавих, іноді несподіваних сувенірів – вовняні сумочки та чохли до мобілок, кошики та скриньки, браслети й ґердани. Найбільш трудомісткими, але ж і неабияк очікуваними, були заняття з копіювання ікон, які проводили художники із сяніцьких майстерень. Кожен учасник курсів повіз із собою додому чудовий оберіг – власноруч намальoвану яєчною темперою на дошці ікону святого Миколая, або ж Архангела Михаїла чи святої Параскеви, які були скопійовані зі старих бойківських образів.

Після усіх цих занять, дивлячись на скромний кошик, виплетений із лози, чи невеличку оздобу, зроблену з бісеру, ми зрозуміли, скільки праці, фантазії та душі треба вкласти в кожен із таких виробів.

Надзвичайно цікавими були мандрівки бойківськими селами, тішили око краєвиди, дерев’яна архітектура. Сумно лиш було усвідомлювати, що в переважній більшості випадків маємо діло тільки зі слідами бойківської культури. Найприкріше зустрічати на туристичних шляхах придорожні кам’яні каплички з виламаними в період комунізму хрестами, занедбані, зарослі хащами українські кладовища, як от у неіснуючому нині селі Стебнику. Про місця, де колись жили люди, нині нагадують лише старі, що здичавіли, фруктові дерева.

На щастя, нині на Західній Бойківщині не бракує людей, які розуміють значення культури корінного населення для розвитку цього реґіону. Нас приємно дивувало те, що місцеві фольклорні колективи, які часто складаються майже із самих поляків, свій репертуар будують на місцевому українському матеріалі.

Напередодні завершення курсів ми довгенько сиділи біля прощального вогнища разом із новими українськими та польськими друзями, спільно співали майже до півночі. Багато з нас вирішили знову зустрітися через рік. На літніх етнографічних курсах-2010.