---

Кожна з депортованих із Пряшівщини на Волинь мала свою долю, родину, свою маленьку батьківщину.

«Псові б не побажала того пережити, що ми...», «Не хочу нарікати на Україну, але я була постійно голодна...», «Тримали нас там, як у кліщах, немов у концтаборі...», «Коли починаю це все згадувати, не можу заснути до ранку...» — такі-от уривки зі спогадів жінок, котрі пройшли горнило кількох переселень, зокрема в 1947 році. Загалом ідеться про русинок із сучасної Словаччини, які побували у Радянському Союзі, а пізніше змогли вирватися з чужини і повернутися додому. Є серед них і такі, які виїхали з польської частини Лемківщини, приміром народжена у Мушинці Вікторія Гарняк(ова), з дому Кочанська, пожила свого часу в Сталінській (Донецькій) області України, потім на Тернопільщині, заміжньою була у Косові на Франківщині, а тепер живе у Бардієві, неподалік своєї історичної вітчизни.

Кожна з них мала свою долю, свої родини, свою маленьку батьківщину. Вимовляння назви рідного сільця десь на схилах Бескиду є для них певним кодом, який єднає мене із ними у тих безконечних розмовах-виливаннях спогадів. Коли б їх зібрати разом, можливо б, не вийшло їм так відкритися — бо для кожної ці пережиття глибоко особисті, а власне горе — найбільше. Та й озвучення коду не мало би такого значення — бо переважно географія сільської Лемківщини і Пряшівщини закінчувалася на знанні свого та кількох околичних сіл, — назви віддалених пунктів були б пустим звуком для решти.

Оптація не була брутальною. Вона, фактично, була добровільною, однак не з добра покидали вітчизну південні лемкині, небагато добра їх чекало і в Україні. Занадто вже часто вживали слово «мусили» в історіях своїх митарств. Мусила їхати Зузанна Душенко(ва) з Хмельової, бо батько під впливом агітації авторитета з сусіднього села зарядив їхати в останній момент останнім потягом. Мусила їхати Марія Бішко, яка працювала у Вишньому Тварізці у словацьких касарнях, бо прийшла відомість, що її рідну Блехнарку на польській стороні будуть виселяти і вона втратить усю родину, коли вночі не повернеться до Польщі. Мусила їхати вдова Ганна Брезова з Комлоша, бо майстер, що допомагав ремонтувати «хижу», від'їздив «до Руска» і обіцяв, що там вона отримає більше хліба, ніж тут снігу.

Мусила їхати Марія Вар'ян, бо в часи війни вийшла заміж за росіянина Івана Коновалова, а він десь запропастився на фронтових дорогах. Марія мала надію, що знайде його в далекій північній країні, покаже йому дочку Юлю, котра народилася без батька. Як можна було сидіти в хаті, коли услід чула: «Ані дівка, ані вдова»... У Вікторії Кочанської померла мама при народженні восьмої дитини, й батько віддав Віку з кількома братами й сестрами уприйми до тітки на словацьку сторону, в село Тарнів на Бардіївщині. Коли настали часи виселення, старий Прокіп вирішив забрати з собою в Україну й тих, кого віддав сестрі, бо йому радянські солдати наговорили, що там, у Радянському Союзі, на стільки дітей отримає купу грошей, вони виростуть серед високоосвіченого народу, стануть людьми. Грошей на дітей батько від комуністичної влади не отримав, натомість із новою жінкою сплодив ще четверо, його ж привезені лемкинята мусили лободу збирати, аби щось з'їсти...

«Ой, Боже, Боже! Та то такий швіт, деси іти глядати серенчу! Як то нам ту буде? Не знаме язык, обичаї...» — писала оптантка на Пряшівщину додому, по прибутті на Рівненщину, у село Грушвиця. Жінки найчутливіше сприйняли переїзд, бо їм довелося зіткнутися з новими реаліями не лише на практичному, а й на ментальному, глибшому, рівні. Народжена у Вишньому Мирошові Марія Бабак(ова), з дому Юрек, згадує: «Зробили мене ланковою. Мусила знати, кому «добрий день», а кому «слава Йсу» сказати. Проходила цілісіньке літо боса, аж наприкінці пожаліли — дали гумові чоботи». Про початкове місце свого переселення — Новосілки Чеські в Сенкевичівському районі Волинської області — має найчорніші спомини: «Гарували, як ті коні, за трудодні, а все впроголодь». Ті, що з бідноти статусу переселенців вибивалися в люди, викликали ще й заздрість місцевих. Марія Котар(ова), яка теж була в Новосілках, згадує, як колись її взявся попрікати п'яний волиняка, що лежав при дорозі: «Чого, — мовляв, — гуцулка, прийшла на нашу землю?».

Натомість самі оптанти про місцевих українців з Волині говорили часом: «Спереду Боже, а ззаду ріже».

Кому армія, а кому — колгосп

Молоді дівчата виходили заміж, народжували дітей, а їхніх чоловіків чи не по весіллю забирали до Радянської армії (одружувалися переважно зі своїми — як пояснює одна з оптанток, при певній свідомості колишнього майнового стану родини у селі на Словаччині — «того, чого нема»). І коли чоловіки згадують проведені у війську роки з захопленням («Не було там такої бузерації, як тепер...»), розповідають про географію своєї служби (Курильські острови, Мурманськ, Молдова тощо), то їхні жінки, окрім принижень у колгоспі та постійного пошуку харчів для дитини, пригадати з того часу нічого доброго не можуть. «Коли я дізналася, що Петро має вернути, — говорить уродженка Цигелки на Бардіївщині Марта Купко (дівоче Золяк(ова)), — вислала йому назустріч дочку Валю. А вона стала посеред дороги й не знає, кого вибрати — йшло дорогою три солдати, а батько її найнижчий з них був...»

«Чоловіки мали алкоголь у корчмі, карти, доміно, а жінки мусили думати, як прогодувати дітей, — вважає дочка переселенців із Шамброна. — Я не мала дитинства, — тільки праця, праця і ще раз праця. Ті переселення — то велика школа виживання й витривалості». Її мама згадує ситуацію, коли вона з братом і матір'ю пішла вночі по солому — збирати за комбайном. «Треба було красти, щоб вижити», — пояснює. Поки мати набивала черговий лантух, діти заснули на іншому десь серед поля. Важко передати почуття матері, котра уявила собі власних дітей під зубцями косарки. Добре, що все обійшлося.

У 40—50-х роках минулого століття на Західній Україні ще діяли загони УПА. Русини Словаччини приїздили на «нову батьківщину» часто з комуністичними переконаннями, не знаючи про небезпеку, яка чигала на них у разі декларування подібних поглядів. Лише на місці довідувалися, що почім. Зузка Рибович(ова) пригадує слова, якi її батько почув від одного з місцевих українців: «Ви добра людина, Душенко, але коли підете до колгоспу, першим висітимете на он тому-то дубі». «Батьки постійно плакали», — додає. Лемко з Блехнарки став головою колгоспу на Тернопільщині. Одного разу ввечері у відповідь на своє «Слава Ісусу Христу» був убитий п'ятьма місцевими. «Сказали йому: «А слава Йсу, голова колгоспу», натовкли рот повен глини та вкинули до студні, — розповідає 85-річна Марія Бішко зі сльозами в очах. — А людина була настільки добра — мухи в житті не образив!».

Переселення назад

На початку 50-х років виникло серед оптантів стихійне бажання переїздити на Закарпаття, поближче до кордону. І хоч уже частково прижилися на волинській землі, рішення западало безповоротно. «Знову переселення!» — нарікали жінки, читаємо у книзі Степана Крушка «Оптанти». Тільки хто їх, жінок, питав. Лише до села Середнє переїхало близько 70 родин словацьких русинів. Для деяких родин Закарпаття не було вже другим місцем замешкання. «З 1956 р. ми жили на Львівщині, в Карпатах, — говорить Марія Бабак(ова), — працювали на лісопильні. Я не хотіла звідти їхати, мені там подобалося, а тут — Закарпаття!». «Переїздили, як ті цигани, з місця на місце...» слова ще однієї оптантки.

Земля Підкарпатської Русі стала для переселенців з Волині лише трампліном для подальшого руху на батьківщину. «Тільки там нам почали робити комедії з концертами», — говорить Ян Лишівка з Пряшева. Для багатьох родин повернення стало великим випробуванням, — одним то займало кілька місяців, іншим — роки. «Знову переселятися, — коментує Степан Крушко. — Знову починати все спочатку. В нових умовах і у старшому місці». Чимало самотніх оптанток під час гостювання у родичів на Словаччині заключали фіктивні шлюби, аби хоч у такий спосіб дістатися на вітчизну. Саме у такий спосіб трапила сюди Вікторія Кочанська: «Від одного алкоголіка на Гуцульщині втекла до другого, тут, у Тарнові, — сміється, — а через півроку переїхала від нього разом із сином до Бардієва, де фабрика приділила «бит». (Слово «квартира». — Авт.). «Але і таким чином виникло багато добрих родин», — знаходимо оптимістичний погляд на фіктивні шлюби у книзі «Оптанти».

Великим розчаруванням для реоптантів стало те, як їх прийняли на Пряшівщині. Називали їх тут «русами», «окупантами». Марта Купко(ва)-Золяк(ова), яка з родиною повернулася тільки в 1977 році, стверджує, що в селі неможливо було витримати: вказували пальцями, сміялися. Натомість у місті всім байдуже, ким ти є. Тому вони переїхали до Кошиць. Жінкам і по реоптації було важче: тягар суспільного пресу впав на них, поки чоловіки заробляли гроші у виїздах будівельних бригад до Чехії чи того ж таки Радянського Союзу. «Колись ми, зі своїх реоптанток, прийшли до праці в «Ясі» [Бардіївська взуттєва фабрика. — Авт.] у нових пальтах із Чехії, — пригадує Зузка Рибович(ова). — Що тут було! Стільки заздрості зі сторони словачок, що то «руски» повбиралися краще! Наступного дня мусили бути в таких же!». «Солі гордували нам на обіді позичити», — жаліється Настя Рибович(ова), котру чоловік-оптант привіз на Пряшівщину з Центральної України.

Народжена у Волинській області, а нині жителька Пряшева Елен Олагова зауважує: коли стосунки складаються нормально, якось не зауважуєш погорду інших. Як тільки щось не складається, відразу чуєш, немов присуд: «А, українка», «Руска»: «Парадоксально, ті двадцять років в Україні ніби забрали тобі твоє я. Про маму говорили — то та, що приїхала з Росії. Те, що вона тут народилася, нікого не цікавило». Через приниження багато реоптантів намагалися затерти своє «я», аби діти не відчували того, що батьки по поверненні. «Записалися словаками, щоб не страждали вони, так як ми. Однак коли по радіо чую наші пісні, вся душа моя співає, і я відчуваю гордість за свій народ», — говорить теперішня мешканка Бардієва. «Я чула, що лемки раніше були великий і знаний народ, — говорить колишня блехнарчанка, а тепер пряшівчанка Марія Бішко, — то всі мої онуки і правнуки розуміють мою мову. Не по-китайськи ж я говорю!».

З роками багато чого затерлося. Місцеві словаки-виходняри звикли до «русів», народжених у Словаччині. Однак привиди минулого час від часу дають про себе знати. Вікторія Кочанська так і не отримала словацького громадянства, а з розпадом СРСР поміняла свій «серпасто-молоткастий» на паспорт... Російської Федерації. Тепер шкодує, що не може поїхати на могилу матері до Польщі, хоч це всього 20 км по прямій лінії. «Коли ми повернулися, не було часу плакати, — говорить Зузка Рибович(ова). — Ми мусили думати, як прогодувати і як вивчити дітей. Тепер часто плачу, як пригадаю, скільки то людина мала всього пережити. Найбільшому ворогові того б не зичила...»