Політичне русинство в Україні

Втрата державності або ж, в силу різних обставин, включення частини території одного етносу до державного утворення іншого та відповідна політика зневажливого ставлення до історії, культури, мови, мистецтва, етнічних особливостей, традиційного способу життя інкорпорованої нації призводить до її деформації або й глибинних змін її національної самосвідомості.

Гарно в рідному краю

[code][/code]"Люди, цього року я на Шешори всіма правдами й неправдами поїду! Навіть хоч на день! Торік не вирвалася — досади було!.. Їдемо на Шешори! Ленд-арт і фолк — це ж... Це ж!!!" Такі захоплені вигуки можна виявити на форумах сайтів, призначених для любителів подорожувати. Незнайомі люди пропонують одне одному об’єднуватися для спільного просування "на Шешори".

Депортація не буває добровільною

Минуло понад півстоліття, відколи українці в Польщі покинули рідні місця. Договір між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року передбачав добровільне переселення українського населення з території Польщі і поляків з України і начебто враховував їхнє бажання. Обмін населенням — таке поняття є і в міжнародному праві.

«Космополітичний» націоналіст

Ім’я цього чоловіка сьогодні відоме, на жаль, тільки незначній частині українців: Степан Львович Рудницький (1877—1937) належить до численної когорти тих славних особистостей, чиї імена вперто витравлювали із пам’яті української нації впродовж радянських десятиліть. І зрозуміло чому: в його біографії та навіть у думках і бажаннях, з точки зору влади, все було, що називається, «не так».

Операція "Вісла-2"

[code][/code]Верховний адміністративний суд Польщі ухвалив рішення, згідно з яким польський громадянин лемківського походження Степан Гладик отримав ділянку землі та лісу, яких його сім’я позбулася після проведення операції “Вісла”, – сім з половиною гектарів під селом Кункове, що в Нижньому Бескиді Горлицького повіту.

Свято народу, що зникає

[code][/code]Подільський отаман Яків Байда-Голюк, якого у 1926 р. доля закинула на Лемківщину, у листі до брата назвав Лемківщину "країною живої краси, країною живого раю та поезії". І ось я - через 75 р. після Якова Голюка - приїхав до цієї "країни живої краси" на ХХ-у - ювілейну - Лемківську ватру.