Типологічні ознаки українців

Українці — титульна нація, оскільки вона дала назву Українській державі.
Це кількісно великий народ — один із найбільших у Європі, другий за чисельністю у слов'янському світі. Він складає майже п'яту частину всього населення колишнього СРСР; чверть його утворює діаспору, представлену в багатьох країнах світу; нарешті, у власній державі українці складають дві третини населення — 72,7 %.
Як етнос українці є стабільною етнонаціональною спільністю, згуртованою не лише на рівні субетносів, а й на рівні діаспор і тих частин, які були відокремлені від материнського етнічного регіону державними кордонами.
Відтак українці типологічне неоднорідні і становлять три головних утворення: основний етнічний масив, котрий переважно збігається з сучасними державними кордонами України;
етнічні групи, які розташовані поза Україною і продовжують суцільний український масив у його етнічних межах; українську діаспору.
Кожне з цих утворень підрозділяється, у свою чергу, ще на кілька структурних одиниць: етнографічних, мовних, антропологічних тощо. Загалом етнографічна структура в системі українського етносу представлена історико-етнографічними угрупуваннями, субетнічними утвореннями, етнографічними групами та зональними етнічними варіантами.
Щодо етномовної структури. Українці поряд із росіянами та білорусами генетичне становлять східнослов'янську гілку слов'янської групи індоєвропейської
етнолінгвістичної сім'ї.
Аби чіткіше представити місце українців у цій ієрархічній системі, подамо її типологію.
Етнолінгвістична група визначається насамперед мовними ознаками, котрі складають свою усталену систему. Коли декілька мов утворюються внаслідок еволюції однієї мови-основи, їх прийнято називати спорідненими; сукупність споріднених мов визначається поняттям «мовна сім'я»; якщо мова розвивається на суцільній етнічній території, в її окремих частинах, як правило, виникають діалектні
групи.
Індоєвропейська мовна сім'я склалася в епоху бронзи (рубіж III—II тисячоліть до н. е.). Відтоді почали формуватися мовні гілки, на початку нашої ери — мовні групи, а на початку нашого тисячоліття — сучасні мови. Індоєвропейська мовна сім'я включає слов'янські, германські, романські, балтські, індійські, іранські, кельтські, вірменську, грецьку та албанську мови. Деякі з них вийшли з ужитку: давньогрецька, латинська, санскрит, авестійська. Всі інші мови протягом століть значно трансформувалися і тепер практично не мають спільних граматичних, лексичних або фонетичних характеристик.
Спільність мов індоєвропейської сім'ї — суто генетична, вони єдині лише за походженням.
Слов'янська мовна гілка на спільній мові-основі сформувала три групи: східнослов'янську, південнослов'янську та західнослов'янську.
З південнослов'янської групи виділилися болгарська, сербохорватська, словенська та македонська мови;
з західнослов'янської — польська, чеська, словацька, верхньо- і нижньолужицька мови;
зі східнослов'янської — українська, російська і білоруська.
Щодо української мови, то у своєму розвитку вона пройшла три основних етапи:
давньоукраїнський (X — середина XIII ст.),
староукраїнський (середина XIII—XVIII ст.)
і новоукраїнський (з рубежа XVIII—XIX ст.).
Українська мова формувалася відповідно до всієї складності становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної структури, її багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності, сформованій, як відомо, на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило самобутність української мови в системі східнослов'янських мов. Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських діалектах, що свідчить про існування протоукраїнської мови ще до розпаду загальноруської мовної єдності.
Іншими словами, протоукраїнська, проторосійська та протобілоруська мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо інших основах. Наслідки цього наочно проявилися в XI—XII ст., коли формувалася сучасна літературна українська мова, базована переважно на південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних та північних.
Щодо діалектної української мови, то вона визначається особливим розмаїттям, проявляючись у наріччях, говорах, говірках. Сучасна діалектна мова об'єднує три наріччя:
північне,
південно-східне
та південно-західне, включаючи подільський,
наддністрянський, покутсько-буковинський, волинський, степовий,
середньонаддніпрянський, полтавський та багато інших говорів і говірок.
Багатошаровість етногенетичної основи українців підтверджується й їхнім антропологічним складом, сформованим на базі морфологічного типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи (полян, древлян,
волинян, сіверян тощо), зі включенням іншоетнічних субстратів. У цілому українці належать до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Вона формувалася в епоху бронзи шляхом взаємодії різних антропологічних типів.
Так, носії ямної культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки
індоєвропейців — індоіранців;
носії станівської культури Закарпаття належали до північних фракійців;
мар'яно-бондарихівської — до угрофінів;
нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча), належали до слов'ян.
Власне вони і склали ядро східних праслов'ян-протоукраїнців.
На такій строкатій етнорасовій основі формувався слов'яноукраїнський люд. Першу спробу визначення його фізичного портрета здійснив відомий український етнограф і антрополог Ф. Вовк. «Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високо-голове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та дoвшими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак учений назвав українським антропологічним типом.
Подальші дослідження вдосконалили наведений портрет, додавши до нього чимало нових фарб. Виявилося, що українці, будучи досить однорідним в антропологічному плані етносом, мають набагато більше іншоетнічних та іншорасових субстратів, аніж думали до цього. Сучасні антропологи виділяють у межах України чотири антропологічні області і відповідно чотири антропологічних типи:
центральноукраїнський,
карпатський,
нижньодніпровський,
валдайський, або деснянський.
У центральноукраїнській області (Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина) антропологічний склад слов'янського населення відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької).
Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) визначається, так би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до сусідніх слов'янських та неслов'янських груп Центральної Європи та Балкан. У його формуванні відчувається помітний вплив фракійського субстрату.
Те ж саме можна сказати про нижньодніпровсько-прутську область (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди ще й іранський субстрат.
Валдайська, або деснянська, область (північні райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, який, до речі, присутній і в деяких інших регіонах України: Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті.
Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути ще одним доказом формування ядра східного слов'янства саме на цій території.
Отже, антропологічні характеристики (так само як лінгвістичні та етнографічні)
підтверджують думку про складність типологічних ознак українського етносу, котрі проявляються, однак, на спільній слов'янській основі.

Динаміка чисельності українців

Кількісні характеристики етносу дають уявлення не лише про його зовнішні ознаки та місце серед інших народів, а й про стан внутрішнього розвитку. Зовнішні
показники чисельності відбивають насамперед об'єктивні умови (історичні,
соціально-економічні, політичні) функціонування етносу; показники внутрішнього
стану (наприклад, фізичного відтворення поколінь) свідчать про потенції нації та
спрямованість національних процесів.
Динаміка чисельності українців, як і будь-якого іншого етносу, визначається
трьома основними чинниками: станом природного відтворення (рівнем народжуваності та рівнем смертності), ступенем міграцій та характером етнічних процесів (консолідаційних чи, навпаки, асиміляційних). Значення та характер прояву кожного з них віддзеркалюють драматичність історичної долі України, яку протягом довгих століть розчленовували між окремими державами, котрі, як правило, намагалися проводити політику денаціоналізації.
Якщо говорити про два останніх століття (а це саме той час, коли завдяки
переписам населення з'явилися перші об'єктивні дані про динаміку його кількісного складу), то стан України був таким. Лівобережна Україна, включаючи Малоросію і Слобожанщину, входила до складу Росії; Правобережжя (Поділля, Галичина, Холмщина та Підляшшя) — до Речі Посполитої; Підкарпатська Русь — до Угорщини, Північна Буковина — до Молдавського князівства, залежного від Туреччини. У 1772—1795 pp. унаслідок трьох поділів Речі Посполитої до Росії відійшло Правобережжя, а по закінченні війни із Туреччиною у 1812 р. — Бессарабія. У 1815 р. згідно з рішенням Віденського конгресу до Росії відійшло усе Царство Польське, в тому числі Люблінське та Підляське воеводства, які були частиною української етнічної території.
Пізніше свої значні корективи внесла перша світова війна: усе Правобережжя до р. Збруч знов було підкорене Польщею, Буковина — Румунією, Закарпаття — Угорщиною, до Росії ж відійшли землі української етнічної території на Курщині, Воронежчині та Бєлгородщині.
Остаточне возз'єднання українських земель відбулося у 1945 p., коли до складу СРСР увійшли Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Споконвічні ж землі українського етнічного масиву — Стародубщина та Сновщина в Російській Федерації, Холмщина та Підляшшя у Польщі, Мараморошчина та Банат у Румунії, Пряшівщина у Словаччині — залишалися поза державними кордонами України.
Відповідно до територіальних перетворень змінювався і кількісний склад
українців. Дослідження В. Наулка, А. Порицького, А. Перковського, Є. Курського,
Є. Введенського, А. Жуковського, С. Томашівського, Л. Берга та інших науковців,
котрі оперували даними всіх переписів населення: і тих, що проводилися в Росії
(ревізії 1719—1858 pp., переписи 1897, 1917 pp..) та в СРСР (1920, 1926, 1937,
1939, 1959, 1970, 1979 і 1989 pp.), і тих, що проводилися в Австро-Угорщині
(1851, 1857, 1868, 1880, 1890, 1900 і 1910 pp.), у Польщі (1921 і 1933 pp.), у
Чехо-Словаччині (1921 і 1930 pp.), в Румунії (1930 p.), свідчать про такі
основні тенденції:
на території основного етнічного масиву українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими національними та етнічними групами;
майже до кінця 20-х років нашого століття питома вага українців у сучасних межах
України неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної чисельності у світі;
з кінця 20-х років питома вага українців в УРСР дещо зростала відносно їхньої
загальної чисельності у світі, хоча не в однакових пропорціях і не в усі періоди.
Вказані тенденції — пряме відтворення тих історичних змін, що відбувалися в
Україні. Так, зменшення чисельності українців на території основного етнічного
масиву протягом XVIII ст. з 85,6 до 83,3 % було викликано насамперед
імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо
міграцій українців за межі своєї етнічної території, то вони ілюструються такими
показниками. Тільки в Росії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 %
усіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4%, на початку XX ст. — 22,4%.
Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні
регіони Російської держави (Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно
звільнені землі (Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади,
США, Бразилії та ін.). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн.
українців (в Україні — 8695,3 тис., а всього у світі—10440,1 тис.), то у 1897 р.— понад 6 млн (усього в світі — 26 365,5 тис., в Україні — 20 977,9 тис.).
У 20—30-ті роки спостерігалося деяке зростання чисельності українців в Україні
(їхня питома вага відносно всієї чисельності українців у світі досягла 83,6 %). Це було наслідком як збільшення території основного етнічного масиву, так і асиміляційних процесів серед зарубіжного українства. Даний процес тривав і в 40-х роках як результат переселення значної кількості українців із Польщі та Чехо-Словаччини в ході обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття зростання відносної та абсолютної чисельності українців в Україні уповільнювалося у зв'язку з посиленням у ній асиміляційних процесів, а
також пожвавленням міграції сюди іншоетнічного населення з інших республік колишнього СРСР. Активізувалася в цей період і еміграція українців до зарубіжних країн.
Зазначена ситуація ілюструється такими даними. У 20-х роках загальна чисельність українців у світі становила 37227,8 тис., із них проживали в Україні 27567,6 тис., у різних районах СРСР — 8344,4 тис., у зарубіжній Європі — 745,8 тис., в Америці — 560 тис.; наприкінці 30-х років: 35616,6 тис. — у світі, 29606,8 тис. — в Україні, 4524,7 тис — в СРСР, 876,1 тис. — в Європі і 609 тис. — в Америці; у 1959 p. — відповідно: 38624,7 тис., 32158,4, 5063,3, 335 і 1053 тис.; у 1979 p. — 44083,9, 36495,6, 5858,3, 490 і 1220 тис.; у 1989 p. — 46136, 37419, 6764, 500 і 1428 тис.
Останнім часом проявляється тенденція до збільшення чисельності та питомої ваги українців в Україні, а також у республіках колишнього СРСР, викликана спалахом їхньої національної самосвідомості. По-перше, чимало українців, записаних під іншою національністю, відновлюють свою національну приналежність; по-друге, на батьківщину повертається певна кількість українців із так званого ближнього зарубіжжя.

Етнічні межі українства

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності.
З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще у минулому столітті А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С.
Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності — кількісні, зокрема такі, як
компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактним етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30 % (В.
Кошовий, М. Кордуба), інші — на 50 % (А. Білімович), треті визнають лише
абсолютну більшість (О. Русов).
Звичайно, представництво етносу грає важливу роль при визначенні етнічної території, проте воно неодмінно має пов'язуватися з історією її заселення. Адже відомо, що більшість периферійних етнічних зон України, які нині перебувають у складі сусідніх держав, є споконвічними її землями, хоча не завжди там переважають українці.
Отже, етнічною територією слід вважати ареал основного етнічного масиву та всі споконвічні землі, які є його продовженням.
З огляду на таке визначення спробуємо схарактеризувати етнічні межі України.
Найпротяжніші вони на сході і включають Слобідську Україну та Донщину.
Колись ці споконвічні землі України звалися «полудневими землями» та Заліською Україною, а у більш віддалені часи — Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Донщина і Слобожанщина були «диким полем» між Україною та Московією, з одного боку, і кримськими татарами — з іншого. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримської орди, був український князь Дмитро Вишневецький (Байда), котрий 1559 року «побив кримцов на Яйдаре близко Азова».
Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Уже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом — Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей налічувалося у Харкові; на початку ж XVII ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських Дворів та 968 дворів «вільних черкасів». Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими військовими поселенцями. Проте основним їх населенням залишалися українці. За даними перепису 1897 p., з 2492 316 жителів Харківської губернії українців було 2009411; із 1967054 мешканців Воронезької — майже половина (854 093); з 1 604 515 жителів Курської губернії 523 277 були українцями.
Такий етнічний розклад населення слугував підставою для розмежування кордонів між українською Слобожанщиною і Росією, що робилося відразу після лютневої, а потім і після жовтневої революцій 1917 р. Влітку 1918 р. почалися офіційні переговори між російською та українською делегаціями. Остання пропонувала встановити такі кордони: на території Курської губернії — від Онешковичів до Глушкова і Старого Оскола, в межах Воронезької губернії — від Шаталівки до кордону з Військом Донським. Проте російська сторона цих пропозицій не прийняла, переговори затягнулися, а потім і зовсім були припинені.
Починаючи з XVIII ст. інтенсивно колонізуються українцями і південні та
південно-східні землі (так звана Степова Україна). Пригадаймо: це була четверта в історії велика колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'янства.
Наприкінці XVIII ст. переважну більшість населення краю вже становлять українці (71,5 %). Процес українізації Степової України особливо посилився у XIX ст. За статистичними даними 1861—1897 pp., наведеними В. Сергійчуком, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини. Звідти йшов основний потік переселенців і до Херсонщини. Навіть Крим, після його завоювання Росією і виселення значної частини місцевих татар та греків, активно освоювався українцями, особливо у степовій частині. Лише з кінця XVIII ст. до 1861 р. сюди переселилося близько мільйона люду.
Загальна динаміка представництва українства у південно-східних районах українського етнічного масиву виглядає таким чином: у 1926 р. українці складали там 71,3%, у 1959 — 71,8, у 1970 — 68,4, 1979 — 65,5% і в 1989 p. — 56,9 %. Такий розклад відбиває етнонаціональну ситуацію у вказаному регіоні — інтенсивну русифікацію населення, її витоки сягають кінця XVIII ст., коли була ліквідована Запорізька Січ і значна частина українського козацтва була переселена у Причорномор'я та на Кубань. Нині ж ядром національного відродження у периферійних з основним українським етнічним масивом східних районах стає саме козацтво — Кубані та Тереку.
Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київської Русі, але згодом надовго були відірвані від материнського етнічного регіону.
В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні «чермні землі», зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій.
До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 p., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському — 72,9, Ліському — 74,4, Сяноцькому — 55,5.
Особливо драматично склалася доля лемків — етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція («Вісла») тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.
В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга — із Закарпатською областями України. Точних даних про кількість українського населення в цих районах немає, хоча різні джерела наводять цифри у 70—100 тис. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони — Банат та Добруджа у гирлі Дунаю. До Банату у XVIII—XIX ст. переселилася частина гуцулів під час міграційних процесів в Австрійській імперії; у Добруджу — колишні козаки Запорізької Січі, ліквідованої наприкінці XVIII ст.
Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини — Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник. Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з XI ст.), а починаючи з XVI ст.— Австрійської (з 1867 р.— Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехо-Словацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917—1920 pp. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них — у Словаччині.
Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям. Це давне слов'янське населення — русини, які пізніше поповнювалися за рахунок мігрантів із Підкарпатської Русі, їхня чисельність становить приблизно 3 тис.

Українська діаспора

Термін «діаспора» тільки-но починає входити до ужитку і тому часом трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших — лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи — до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові — «українська діаспора».
Взагалі діаспора — це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах:
дисперсій — невеликих вкраплень в іншоетнічному масиві;
компактних утворень — суцільних етнічних районів.
Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.
В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль.
За напрямком її умовно поділяють на східну і західну.
Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше — до республік колишнього СРСР. Поодинокі міграції зафіксовані ще у XVI ст., коли українські козаки разом із російськими землепроходцями освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чукотки. Масові ж переселення мають більш визначений час та грунтовніше мотивування.
У східному напрямку виділяються три основні хвилі міграцій.
Перша (кінець XIX ст.) пов'язана із збіднінням селянства та частини міських ремісників і напівпролетарів. Надлишок робочих рук, викликаний нерозвинутістю економіки, спонукав цих людей шукати прикладення своїх сил на вільних землях Алтаю, Сибіру, Далекого Сходу.
Друга хвиля теж мала соціально-економічну основу. Згідно з реформою, котру проводив прем'єр-міністр російського уряду Петро Столипін, селяни діставали право виходу з общини і створення самостійних господарств на
відрубах та хуторах. Проте через брак землі вони змушені були подаватися на
степові простори України, а значна їх частина скористалася можливістю одержати землю у глибинних районах Російської імперії. З 1897 по 1916 р. з України до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану та Середньої Азії переселилося 912,8 тис. осіб, тобто приблизно 76 % усіх переселенців того періоду.
Третя міграційна хвиля (50—60-ті роки) також була трудовою, пов'язаною з освоєнням цілинних та перелогових земель Казахстану, Алтаю, Сибіру.
Нарешті, в історії українства була ще одна могутня хвиля — насильницька депортація селянських сімей у період колективізації та «ліквідації куркульства як класу». Лише на початку 30-х років з України було вислано до мільйона осіб, серед яких були не тільки так звані куркулі, а й середняки. Депортації тривали і в наступні роки: навіть у 1948 р. з Ізмаїльщини було вислано 1157 сімей, а у 1951 р. — 1445 сімей із західних областей України.
Отже, до східної діаспори (а вона налічує до 10 .млн осіб) слід залучити і
українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я, тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічного масиву, і етнічні вкраплення в
населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в
Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 20-ті роки
утворилася так звана «Сіра Україна», і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву «Зеленої України».
Західна діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; між двома світовими війнами; після другої світової війни.
Масовому переселенському рухові передували поодинокі міграції, які не завжди фіксувалися статистикою. З літературних джерел відомо лише про переселення запорізьких козаків за Дунай після ліквідації Січі; число втікачів поповнили козаки, що підтримували гетьмана Мазепу, який зазнав поразки під Полтавою у 1709 р. (вони знайшли притулок у Бессарабії); чимало українських козаків і селян вимушені були мігрувати після воєн Б. Хмельницького (у 1658 р. Польща видала наказ, щоб усі протестанти або перейшли на католицизм, або покинули межі держави). Через це ті, хто не бажав приймати унію, виїздили до Німеччини, Голландії, Англії, Франції та в американські країни.
Проте масовий міграційний рух розпочинається лише наприкінці XIX ст.
Перша міграційна хвиля українців на Захід, як і східна хвиля, пов'язана з
аграрним перенаселенням, що мало місце в західноукраїнських землях — провінції Австро-Угорської імперії. До чинників економічного характеру додавався національний та релігійний тиск. Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини.
Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини — 235 тис., із Росії — 5,4 тис.), до Канади — 135 тис., до Бразилії — 47,3 тис., до Аргентини — 15 тис.
Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України.
Друга міграційна хвиля (період між двома світовими війнами) була викликана як соціально-економічними, так і політичними чинниками. З одного боку, цей рух за своєю природою також був трудовим, а за соціальним складом — селянським; із іншого він включав і чимале число політичних емігрантів; уенерівців, гетьманців, діячів культури та науки. Серед них — відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. Тільки за даними 1936 p., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину (зокрема М. Грушевський), проте рееміграція не стала масовою. Усього ж під час другої міграційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.
Третя хвиля обіймає повоєнний період. В її основі домінували політичні мотиви.
За своїм складом мігранти цієї хвилі розпадалися на декілька категорій. Одну складали репатріанти — радянські громадяни, в тому числі військовополонені, котрі опинилися в західній окупаційній зоні і відмовилися повернутися до СРСР (там їх прирівнювали до зрадників).
До іншої категорії належали вояки підпільної Української Повстанської Армії (УПА), дивізії СС «Галичина», а також колишні колабораціоністи.
Усього в період після другої світової війни лише на початковій його фазі до країн Заходу емігрувало майже 200 тис. українців.
Отже, до західної української діаспори (понад 5 млн осіб) слід залучити і
українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини,
Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині, і етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.
Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині таким чином.
У США проживає близько 2 млн осіб, половина з яких — у штаті Пенсильванія, до 20 % — у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше — в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Середних спостерігається стійка тенденція до збереження національних цінностей, зокрема мови.
У Канаді мешкає близько 1 млн українців, в основному у провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта, Онтаріо (2,3%), де створені національні громадські організації, школи, відділення університетів. Українська діаспора в
Канаді також прагне зберігати національні традиції.
Подібне спостерігається і в інших країнах, але у менш відчутних проявах: в Аргентині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис.), Венесуелі (понад 4 тис.), Уругваї (10—15 тис.), Австрії (понад 5 тис.), Бельгії (4 тис.), Великобританії (понад 30 тис.), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (приблизно по 1 тис. осіб).
Особливе місце серед країн української діаспори займає Югославія. Українські переселенці (нині їх налічується близько 36 тис.) перебралися до Воєводини ще у XVIII ст., утворивши у місті Руський Керестур свій значний осередок.
Ще давніша українська діаспора у Болгарії. Українці почали прибувати до неї ще у IX—X ст. — ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов. escortstars.ch
Загальна динаміка чисельності та розміщення українців у світі має такий вигляд:
у 1719 р. із загальної кількості українців (5,8 млн) в Україні проживало 4,9 млн, у тому числі в межах Російської держави — 448 тис., у зарубіжній Європі — 379 тис.; у 1858 р. із загальної кількості українців (16,1 млн) в Україні
проживало 12,8 млн, у Росії — 2,2 млн, в зарубіжній Європі — 941,5 тис.;
у 1926 р. відповідно: 37,2 млн, 27,6 млн, 8,4 млн, 745,8 тис. і до 500 тис. в Америці; у 1979 p. — 44,1 млн, 36,5 млн, 5,9 млн, 490 тис. і 1,3 млн; нарешті, у 1989 р. із загальної кількості українців світу (51,9 млн) 37,4 млн проживало в Україні, 11 млн у республіках СРСР, 853 тис. у зарубіжній Європі, а в країнах Америки — понад 2,5 млн.
Українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України. І можна без перебільшення стверджувати, що від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.



------------------------------------------------------------------------
ЛІТЕРАТУРА
Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді. Київ, 1960;
Брук С. Й., Кабузан В. М. Динамика и этнический состав населения России в
эпоху империализма // История СССР. 1980. № 3;
Стрелка А. А. Славянское население в странах Латинской Америки: исторический
очерк. Киев, 1980;
Кравчук П. Українці в Канаді. Київ, 1981;
Толочко П. Трудові українці США. Нью-Йорк, 1984. Кн. 1;
Бевзенко С. П. Українська діалектологія. Київ, 1980;
Курочкін О. В. Переселення українців до Казахстану // Нар. творчість та
етнографія. 1984. № 5;
Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1991. Т. 1;
Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. Едмонтон; Вінніпег, 1988;
Зарубіжні українці: Довідник. Київ, 1991; Украинцы. Москва, 1992. Кн. 1;
Сегеда С. У пошуках пращурів. Найдавніша людність України // Наука і
суспільство. 1992. № 8—9; його ж. У пошуках пращурів. Населення України за
мезолітичної доби // Там же. № 10—12;
Українська діаспора. Київ; Чикаго, 1992;
Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: схід // Наука і суспільство.
1992. № 8—12; його ж. Етнічні межі і кордони України: південь // Там же. 1993.
№ 3—4.