на початок

Оcяяні Лемківською Ватрою

МИ ЄСТЬ НАРОД!

Оcяяні Лемківською ВатроюЗадум написати про львівських лемків у мене виник ще минулого року, коли я готував статтю «Ріхард Зорге і Петро Когут попереджали» («КС» від 17.06 2005 р.). Зупиняло одне. Я розумів, що про лемків треба писати або дуже багато і глибоко, або краще не братися за тему зовсім. Радянський розвідник Петро Михайлович Когут (його повідомлення про напад гітлерівської Німеччини на СРСР було другим після шифровки Ріхарда Зорге) - це далеко не єдина яскрава особистість у середовищі львівських лемків. Він постійно радив мені зустрітися із художницею Марією Янко, співачкою Наталкою Криничанкою, істориком Іваном Красовським...
Мусив чекати, поки «Кримська світлиця» потовщає. Але навіть тепер надзвичайно цікаву розмову із лемками Львова я вимушений подавати у дуже скороченому вигляді. Тішу себе надією, що це не остання наша зустріч і не остання публікація.
Тож ми у привітній оселі Петра Когута серед книжок, альбомів, кольорових фотографій і географічних карт. Як ініціатор зустрічі починаю з короткого пояснення:
- Від Лемківщини до Криму дуже далеко. Проте, в час Інтернету будь-яка віддаль є умовною. А ось знаходити якісь паралелі у житті різних регіонів - дуже цікаво. Нещодавно кримський історик Володимир Лещенко у статті «Від таврів до таврійців» провів паралель між гуцулами і таврами, яких також вважає предками українців. Тож я собі дозволю шукати не відмінне, а спільне у долях лемків та українців Криму. Адже й одні, й другі значною мірою відірвані від свого коріння, від землі батьків. Знаємо про операцію «Вісла», але пам’ятаймо, що далеко не всі українці опинилися на півострові з власної волі. Це перше.
Друга обставина - це надзвичайно висока активність лемків, їхня пасіонарність, що кожному впадає у вічі. Брав інтерв’ю у письменників братів Капранових, і вони згадували про лемківські поселення у Миколаївській області. В лютому цього року товариство «Лемківщина» організовує у Дрогобичі презентацію восьмого видання книги Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Завжди підкреслює своє лемківське походження львівський скульптор Володимир Ропецький, навіть беручи активну участь у діяльності всеукраїнської партії «Батьківщина». Багато суто українських культурницьких ініціатив міста Львова започаткувала співачка Наталка Криничанка. Співак Іван Попович несе українську культуру у світи, але не зрікається свого лемківського коріння.
Знаю ще й такий факт: автором пам’ятника Лесі Українці у Торонто є лемко Михайло Черешньовський. Лемки працюють на Україну і в той же час пишаються своєю самобутністю, оригінальністю, неповторністю. В чому причина лемківського феномена?
Петро Когут:
- Причин декілька. Далеко не останню роль відіграла операція «Вісла», повне вигнання польських лемків зі своїх земель. Коли люди виїздять добровільно, це одне. А коли їх виганяють силою - це зовсім інше. Включаються в дію всі захисні сили національного організму. Зростає і патріотизм.
- Як у кримських татар? Вони запевняють, що, перебуваючи у вигнанні в Узбекистані, щовечора в сімейному колі говорили про рідний Крим.
П. К. - Щось подібне і у нас. Де б ми не жили, а вірші наші про Лемківщину, картини наших художників про Лемківщину...
Іван Красовський:
- До війни лемки були найдружнішими зі слов’ян. Коли йшли працювати кудись в поле чи в ліс, то хату залишали відкритою. На столі залишали молоко, хліб, аби подорожній міг перекусити. І ніхто ніколи нічого не брав чужого...
С. Л. - Це вже схоже на кавказців.
І. К. - Так, але все це уже в минулому.
П. К. - Є ще одне пояснення нашого патріотизму, небажання розчинятися серед інших етнічних груп. Це дещо відмінна історія. Лемки прийняли християнство щось на 120 років раніше, аніж русичі Києва. І в той же час унію прийняли на 100 років пізніше, аніж галичани.
Крім того, на лемківських землях 1200, а може, й 1500 років тому існувала велика держава - Біла Хорватія. Вона включала і словацькі Карпати, і польські, і українські, включала й рівнини Угорщини та Югославії. Всі тоді говорили єдиною русинською мовою. Білі хорвати були настільки сильними, що імператор Візантії не раз кликав наших хоробрих воїнів, коли не міг дати собі раду з кочівниками Сходу.
Після однієї з перемог він попросив білих хорватів оселитися на його землях. Так і з’явилося на території нинішньої Греції місто зі слов’янською назвою Салоніки... Відомі просвітителі Кирило і Мефодій походять звідти, тобто є лемками. Від лемків - вся культура східних слов’ян.
С. Л. - Чи не занадто сміливе твердження?
Наталка Криничанка:
- Ні, це правда. Ми вважаємо, що Адам і Єва також були лемками. Тільки лемки могли ділитися одним-єдиним яблуком; ходили голі-босі по землі і вважали, що вони в раю...
С. Л. - Це ви про довоєнну бідність лемків? Про їхню щиросердність?
П. К. - Лемківська земля не надто родюча, але все одно ми вважаємо її раєм на землі. А всіх лемків - братами й сестрами.
С. Л. - Знаю, що частина закордонних лемків вважає себе окремою від українців нацією. Чим це пояснюється?
П. К. - Все тою ж культурною, мовною самобутністю, дещо відмінною історією, про яку я говорив.
С. Л. - Ось я тримаю в руках книгу Федора Лабоша «История Русинох Бачкей, Сриму, Славониї 1745 - 1918». Вона про русинів Югославії. То невже оце «русинох» у родовому відмінку є ближчим для вас, аніж українська літературна мова? Принаймні в лемківських селах на Закарпатті, де я бував, так не говорять.
П. К. - Територіальна ізоляція, звичайно, впливала на мову. Але все одно, є багато речей матеріальної культури, які зближують нас. Тому лемки Словаччини, Польщі та русини Югославії вважають себе близькими родичами.
С. Л. - Колись я читав статтю прибалтійського німця Дітриха Льобера «Що таке Батьківщина?». Народився він у Ризі, потім емігрував до США, став професором Каліфорнійського університету. Дітрих Льобер розбирає багато аспектів поняття «Батьківщина». В першу чергу, це, звичайно, люди. Але також і територія, природа, будинки. Навіть каміння. І навіть акцент. Професор писав, що готовий був розцілувати кожного єврея, вихідця з Латвії, за той неповторний прибалтійський акцент, який зберегли лише вони. До війни латвійські євреї вчилися в німецьких школах і зберігали цей акцент, навіть переїхавши до Ізраїлю. Німці ж, які переїхали до ФРН, його швидко втратили, асимілювалися. Навіть цього акценту було достатньо, щоб бути візитною карткою довоєнної Латвії..
І. К. - Ось ви говорите про мову. Я пригадав, що у нашому селі вживали слово «хустина», а вже через річку говорили «фацелик». Ми казали «ячмінь», а через річку - «ярець». Дійсно, немає єдиної мови лемків. І не треба штучно її творити. Це неможливо. Так само, як сто років тому нічого не вийшло з «язичія»... Треба берегти матеріальну культуру, хоча це, останнє, є дуже важкою справою.
Лемківською культурою я займаюся з 1955 року. Тоді мені заборонили захищати дисертацію. Проте я написав понад 1000 праць, у мене є 38 книг. Чекаю виходу в світ «Енциклопедії Лемківщини», що буде містити дві тисячі сторінок тексту. Незабаром вона має вийти у Варшаві. Переконаний, що тепер треба писати і друкувати! Можливо, через 50 років люди звернуться до надрукованого.
А поки що я з болем констатую: інтерес молодих лемків до нашої культури пригасає.
С. Л. - Надто вже пасіонарними є лемки, аби зникнути з лиця землі. Он в Америці ірландці повністю втратили свою мову, зате тепер кожен шостий американець з гордістю може сказати, що в його жилах тече ірландська кров! Щось втратиться, а щось і збережеться... Якби ірландці сиділи у себе вдома, то мало б хто про них знав. А так вони стали «закваскою» найпередовішої (принаймні у технічному відношенні) нації світу.
Так і лемки Львова стали, по суті, місцевою елітою, хоча діти вже по-лемківськи не говорять...
Н. К. - Це тому, що ми живемо у великому місті.
У сільській місцевості в умовах Галичини зберегти своє, лемківське, було б значно важче. Активна участь в українському політичному і культурному житті позитивно впливатиме на імідж лемківської громади, допоможе виховати почуття гордості за своє походження у наших дітей.
С. Л. - Ірландський варіант?
Н. К. - Так. Ось ви згадували про київський клуб Романа Коваля «Холодний Яр». Була б дуже вдячна, якби ви якось зв’язали нас. Спробуємо створити щось подібне у нас, у Львові.
С. Л. - Добре, зв’яжу. Сподіваюся, що ваш львівський досвід згодом використають і кримчани. На півострові також можна спробувати «ірландський варіант». Коли буде гордість за своє походження, то швидко повернеться й мова. Українцям Криму буде легше, ніж ірландцям у США, оскільки у
мови є державницька перспектива. До речі, кримський досвід цінний і для вас.
Є чимало випадків, коли українську добре опановують кримські татари, вірмени, росіяни, греки... І це незважаючи на те, що українці розпорошені і в меншості.
Марія Янко:
- Знаю чимало випадків, коли лемківську мову вивчали в сім’ях люди польського, німецького чи ще якогось іншого походження.
В Житомирі є відомий дует «Червоне і чорне». Ярослав Теплий - лемко, його батьки родом із села Босько, що на Лемківщині. А дружина його, Валентина Тепла, родом із Житомирщини. Однак співає ця полісянка як справжня лемкиня!
Якось у Львові я познайомилася з журналісткою із Москви. Вона чеченка за походженням, багато її родичів зазнали депортації. Може, це й викликало такий підвищений інтерес до історії лемків. Мову нашу вона знає просто чудово! І на вулицях Львова розмовляла так, що нічим не відрізнялася від місцевих жителів. Знаю випадок, коли лемківську від чоловіка добре засвоїла француженка.
С. Л. - Пані Маріє, в одному з номерів польського часопису «Над Бугом і Нарвою» є стаття «П’ять запитань для лемка». Там йдеться про те, що, аби зберегти мову, автохтонам треба переселятися на землю предків. Принаймні, польська влада це вже дозволяє...
М. Я. - Я знаю цей часопис і читала цю статтю. Мені подобається, що «Над Бугом і Нарвою» є не лише часописом українців Під-ляшшя, а пише про всіх українців Закерзоння, приділяючи багато уваги лемкам. Повертатися в рідні місця? У вищезгаданій статті йдеться і про те, наскільки важко це зробити нині навіть громадянам Польщі... Що вже говорити про тих лемків, які опинилися в Україні? У моєму вірші «Туга за Лемківщиною» є такі рядки:
Вертай, вертай, моя доню,
В наші рідні сині гори,
Бо за мною і за вами
Юж давно бануют они...
Вірш написаний у вигляді розмови депортованого лемка з рідною дочкою. Звичайно, кожен з нас сподівався повернутися, а батьки мріяли про те, щоб хоч діти змогли побачити рідні місця, священні могили предків:
Витай, витай, моя доню,
Наші верхи і долини,
А мі принесь грудку земли
З моєй рідной Лемковини...
У вищезгаданій статті Наталки Кляшторної є сумний висновок: «Більшість не повернеться.
В горах життя в економічному плані тяжче. Тому треба, щоб на чужині не розгубили свого...»
П. К. - Тепер нам доводиться радіти навіть таким речам, як збережений іконостас - як у моїй рідній Петровій Волі, наприклад. Хоча церква вже й католицька, але начиння збереглося наше, лемківське. Під час останньої поїздки я навіть подякував за це католицькому священику, і він був цим дуже зворушений. В більшості церков понищили все.
Радіємо як діти, коли переконуємося, що стоїть непорушно як скеля і щороку зеленіє наш тисячолітній лемківський дуб біля села Ріпник. Якщо точніше, то дубу 1200 - 1300 років. Він стоїть ще з дохристиянських часів. Споконвіків у лемків існувала традиція кла-нятись цьому дубу після весільного обряду. Все знищила депортація, вже й села Ріпник немає, а дуб наш стоїть.
Н. К. - Це тепер поляки дозволяють повертатися, коли зробити це стало в тисячу разів складніше. А колись, відразу після війни, місцеві поляки могли стріляти в лемка без попередження. Це дозволялося, навіть віталося владою.
Відомий художник-примітивіст Никифор Криницький повертався два рази, і його щоразу завертали. Лише на третій раз дозволили залишитися. Нещодавно в Криниці йому відкрили пам’ятник. Були присутні президенти Польщі і... Литви. Від України не було жодного чиновника. На жаль.
І. К. - Таке ставлення України до лемків аж ніяк не сприяє проукраїнській орієнтації польських лемків, та
й словацьких теж. А ось поляки останнім часом люблять писати про лемків. Науковці також полюбляють «лемківську» тему. Про польську культуру писати важче, оскільки все вивчено, досліджено. Важче захистити дисертацію. Ну, і звичайно, поляки ставлять перед собою певні завдання. Намагаються довести, що до XVII століття на цих землях русинів не було, лише поляки.
Хоча в дійсності все було навпаки. Лемки жили не лише в горах, але й на рівнині. Але з XV століття почалася потужна польсько-німецька колонізація. Русинам забороняли селитися в містах і містечках. Там могли жити лише поляки та євреї.
С. Л. - Чому ж так дискримінували саме лемків?
І. К. - Річ Посполита боролася з лемківською силою, позбавляла нас можливості творити міську лемківську культуру.
С. Л. - Тепер, дійсно, коли говориш «лемко», то уявляєш сільську людину, горянина. Уявляєш смереки, гірські потоки, і, звичайно, ватру...
П. К. - А могло все скластися і по-іншому. Лемки були б і міськими жителями, творили б і міську культуру. З іншого боку, оце вміння жити в горах дозволяло зберегти своє рідне, бо поляки селилися на рівнинах, і це зменшувало конкуренцію. До війни біля Кросно існував своєрідний «лемківський острів», себто
п’ять чи шість горянських сіл серед польських рівнинних поселень. Це там, де знаменитий тисячолітній дуб... Прикро тільки, що після операції «Вісла» цей острів став майже безлюдним...
С. Л. - У ваших словах відчувається смуток...
Н. К. - А я залишаюся невиправною оптимісткою! Є бажання працювати, є сили. Є великий досвід збереження рідного. В наших серцях лемківська ватра ніколи не згасне! Треба, щоб і українці Криму не сиділи склавши руки, а вивчали найрізноманітніший світовий досвід, в тому числі і наш.
Коли в серці запалає любов до рідного, то всі теперішні проблеми виявляться не такими вже й складними.

На фото: лемківський «Ріхард Зорге» Петро Когут (в центрі) біля єдиної лемківської церкви у Львові.

Автор: Сергій ЛАЩЕНКО

Джерело
: "Кримська Світлиця"
Посилання: http://www.svitlytsia.crimea.ua/скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.