Найбільша втрата України. До питання про викорінення автохтонів Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя

За свою тисячолітню державницьку історію Україна втратила багато власних етнічних теренів — від Вісли до Дону. Починаючи з Берестейщини, Стародубщини, Курщини й Тмутаракані, що підпорядковувалися великому князеві київському, в згодом і Південну Буковину, Мараморощину, Пряшівщину, які ще залишалися якийсь час у зв' язку з галицько-волинським престолом. І поготів не змогли підпорядкуватися Києву ті терени, які українці хліборобським способом колонізували — від Східної Слобожанщини і Нижнього Подоння до Кубані й Ставропілля. З гіркотою можемо лише згадувати про величезні анклави суцільного етнічного розселення нашої нації в Поволжі, Казахстані, Туркестані, Сибіру й на Далекому Сході.

Та найбільша наша втрата — це терени Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя. Бо є сподівання, що не зникло остаточно українство на Берестейщині й Стародубщині, в Слобожанщині, Нижньому Подонні, на Кубані, як і на освоєних нашими предками величезних хліборобських массивах Поволжя, Сибіру, Туркестану, Сірого й Зеленого Клинів. А от на Лемківщині, в Надсянні, Холмщині й більшості історичного Підляшшя вже не лунає українська пісня, не чути тут вільного рідного слова — автохтонів цих земель окупанти насильно вигнали.

А вони ж — ці автохтони, як і всі ми від Вісли до Дону, за словами члена Центральної Ради Тимоша Олесіюка, були 
» 1. Автохтонним, ,тутейшим» на Україні від звише ТРЬОХ З ПОЛОВИНОЮ ТИСЯЧ ЛІТ, а не БЕЗДОМНИМ ПРИБЛУДОЮ, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у XIV–XV століттях.

2. Суцільно расовим — ДИНАРСЬКИМ, вислідом кількатисячолітньої антропологічної синтези субстратної арменоїдної трипільської, а не безладною расовою мішаниною з татарами чи угро-фінами, суспільних расових викидьків ріжних східно-європейських народів в часі останнього півтисячоліття.

З. Расово інтегрованим -з потужним біологічним ядром — здібним перетравлюваги і виеліміновувати численні чужородні домішки, що до нього прилипали на протязі довгого та бурхливого життя, а не каламутним розчином взаємно заперечуючихся і взаємно винищуючихся расових первнів, які під впливом сторонніх порядкуючих чинників з часом усегрегуються і розлучаться в напрямках сил притягаючих (Московщина, Польща, Угорщина, Румунія).

4. Осельчим, а не колонізаторським, що здобув і тепер ще здобуває собі життєву просторінь шляхом мирного співжиття і співпраці з іншими автохтонними народами, у висліді чого біологічно слабші народи були постепенно абсорбовані до організму українського народу, а не колонізаційно-завойовницьким, що силою зброї здобув собі Українську землю, винищивши її первісних осельників, так як німці полабських слов’ян або американці- індіянів …

5. Контагіозним, що свою життєву просторінь постепенно поширює на схід і південний схід від своєї наддніпрянської метрополії на пустопорожні, недостаточно загосподарьовані і цивілізовані потатарські євроазійські простори, а не метастазним, що, як зловіщий рак, появляється в ріжних частинах світу, у ріжних народів під впливом грабіжницької економічної й політичної експансії великодержав … Українські метастази останньої половини ХІХ віку і першої половини ХХ віку до Західної Гемісфери і до Австралії мусять вважатися за явища патологічні, викликані надзвичайно несприятливими для українського народу економічними та політичними причинами на метропольних землях.

б. Осіло-хліборобським, органічно і нерозривно зв’язаним із своєю прадідівською ЗЕМЛЕЮ, що її безпереривно культивовує з найбільшим нап’яттям своїх фізичних сил і душевної ЛЮБОВИ, а не бродячим здобичником, що, як степове перекотиполе, не маючий жадного закріплення корінням у грунті, безцільно котиться за змінними вітрами історії у всі сторони чужої, не любленої ЗЕМЛІ, на «отхожіє промисли» …

7. Автаркичним — самовистарчальним, що у своєму лісостепу може і вміє вповні задовольнити свої всі потреби для заможного і щасливого життя. Він є споконвічним господарем чороземлі, а не недбалим ледарем, що в своїй тайзі і тундрі нидіє, споживаючи «клюкву і морошку», а за «хлєбушком» преться до інших народів прохати, красти і грабувати.

8. Благочестивим і людяним, із суспільною мораллю, опертою на давно вже усталеному всенародному світогляді соняшного оптимізму і приязного до всього природного світу, а не безпутним ,богоіскатєлєм» і «богоносцем», що не має меж у своєму людиноненависництві та жорстокості — висліді повної відсутности усталеного кодексу суспільної моралі та релігійного і філософського світогляду …

9. Вільнолюбним — козацьким, на протязі всього свого історичного життя був рішений обороняти свою людську гідність, волю і добробут від численних ворожих агресорів, а не безчестним холопським, що легко і охоче підлягає всякій насильницькій владі — татарській, царській, комісарській, а узискавши випадково волю, негайно ж обертає її у свавілля і неволю …

10. Евгенічно-елітарним та побутово-етікальним, що високо цінить в людині її душевні й фізичні якості, яко успадковані нею від предків «доброго роду», і вміє висловити свою пошану до гідности людини у шляхетній мові й поведінці; а не егалітарно-простяцьким, що у своїй расовій несформованости не має усталених критеріїв для оцінки фізично-психічних якостей людини та не має пошани до її генетичних первнів (сексуальна розв’язаність,снохачество,матерщина, амікашонство).

11. Альтруїстично-учинним у всякій суспільній потребі, з добре усвідомленим власним інтересом у ній, без перекладання тягару і небезпеки суспільної акції на чужі плечі, а не егоїстичним паразитом, що живиться виключно потом і кров’ю інших народів» (5; С. б — 8).

Так, з часів Русі поселення наших предків сягали Вісли, а по ній від Варшави аж до Кракова, що фіксується існуванням як руського права, так і православної церква, що мала ще до ХІУ століття свої храми й на лівобережжі цієї прикордонної для двох слов' янських народів ріки. І всі ті вище вказані ознаки українця постійно залишалися притаманними мешканцям пізніше названого Закерзоння, хоч декого обставини життя змушували переходити на іншу віру. 

Сотні років корінні мешканці цього краю противилися полонізації, і тільки в час ПершоїQШ:rовоїцей процес різко прискорився, бо на допомогу багаторічним колонізаторам прийшли ревнителі православ’я з Москви. Відтак за кілька місяців 1915 року етнічна межа українства швидко просунулася на схід набагато більше, ніж за цілі попередні століття. Бо коли ж російська армія стала відступати в 1915 році від Карпат, то її командування ухвалило рішення про виселення всього українського населення, водночас знищуючи всю територію. Вже 7 червня 1915 року розпочали виселяти українців Білгорайського повіту, 13 — Томашівського й частини Замістського, 18 — Холмського, 19 — Грубешівського, 7 липня — Володавського, 23 — Костянтинівського й Більського. Разом з виселенцями Волині, Полісся й Сх;ідної Галичини депортованих, за підрахунками члена Російської Державної Думи О. Будиловича, нараховувалося понад 300 тисяч осіб (1; С. 170, 171).

Своєї матері-України ці автохтони ніколи не цуралися. Перебуваючи в засланні в глибині Росії вони не втрачали надії на повернення на рідну землю, посиливши тиск на владу імперії після демократичних змін у лютому 1917 року. Так, біженці з Холмської губернії, які перебували в Самарі, 14 травня 1917 року на своїх зборах зажадали від Тимчасового уряду: «Щоб Холмщина і Підляшшя як корінні руські землі були виділені зі складу земель Царства
Польського й приєднані до України» (7; Ф. 1115. -Оп. 1. -Спр. 12. -Арк. 13).

А на всенародному з'їзді Холмщини, що відбувся в Києві 7 — 12 вересня 1917 року, було чітко наголошено:
» 1. Народ Холм ський визнає себе народом українським.
2. Доля його повинна бути спільною з долею всего Українського народа.
3. Через те губернія Холмська ні в якому разі не може бути прилучена до королівства Польського, а повинна бути прилучена до автономної України … " (7; Ф.1115.-Оп.1.-Спр.11.-Арк. 7).

Як заявляли тоді представники цієї західної гілки нашого народу, «нам потрібна живая, цілюща духом і тілом Мати- Україна» (7; Ф. 1115. -Оп. 1. -Спр. 12. -Арк. 4) .
На такій же позиції були автохтони Західного Прикарпаття. Так, коли з розвалом Австро-Угорської імперії в 1918 році сонце свободи засяяло і над Бескидами, то лемки заявили: «Як тяжким для закарпатських руснаків був мадярський гнет, як для лемків ненависним є польське ярмо, так небажаною є для сего народа і сполука з чехо-словаками. Серцем і душею є лемки звернені до великого Українського народа і його влади» (4; 6 марта).
А їхній уповноважений делегат Тимко Перейма при цьому додавав: «Народ Лемківщини щиро бажає з'єдинитися з Великою Україною, а це своє бажання висказав він на 2-тисячнім народнім вічу в Гладишові пов. Горлиці дня 16.ХІ.1918. устами відпоручників всіх українських громад повітів Сянч, Горлиці, Грибів, Ясло і Коросно, як також громад із Закарпаття» (цит. за: Република (4; 6 марта).

Невдалу спробу царської Росії знищити українство Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя в роки Першої світової війни повторили російські комуністи з початком Другої. Спершу вони розірвали суцільний український етнографічний масив, віддавши Гітлеру Лемківщину, а собі привласнивши всі інші наші терени — Берестейщину, Волинь, Галичину, Холмщину й Підляшшя. Згодом обмінялися з нацистами Литвою на Надсяння, Холмщину і Підляшшя. Відтак усе так зване Закерзоння потрапило в руки Гітлеру.

Треба зазначити, що з перших днів окупації гітлерівці вважали зайняті ними землі Польщі, в тому числі й етнічно українські, своєю військовою здобиччю і стали трактувати їх як сферу інтересів третього рейху. В зв' язку з цим вони одразу ж розпочали втілювати свої плани господарювання. Перш за все було проголошено, що максимальне залюднення території сягатиме від 80 до 90 осіб на квадратний кілометр і зміну економічної структури — з аграрної на аграрно-промислову. Зокрема, намічалося, що 35 відсотків мешканців мали жити за рахунок сільськогосподарської праці, З 5 — промислів і ремесла, 15 — транспорту й торгівлі, 7 -адміністративних обов’язків, 8 — з інших джерел (10; S.589). 

Зрозуміло, що це зачіпало інтереси й українського населення, оскільки протягом 30 наступних років 4 мільйони гектарів землі мали перейти в німецьку власність, а 1,2 мільйона осіб виїхати на роботу до рейху. Про свої обіцянки їм щодо допомоги у відродженні української державності в Берліні одразу ж забули, переговорюючи лише з поляками-германофілами про статус можливого державного утворення. Щоб не сердити своїх кремлівських союзників, нова німецька влада поводилася так, якби не добачала українців, які проживали в Генеральній Губернії. Оскільки місцева влада в більшості перебувала в руках поляків, які старалися українцям шкодити, останні намагалися бодай на рівні збірних громад відділити українські терени від польських. Назагал ці старання не мали успіху. Знаний є один приклад, де такі заходи вдалися, це сталося на Лемківщині- створили· збірну громаду з чотирьох українських сіл: Шляхтова, Явірки, Біла Вода й Чорна Вода в окрузі Новий Торг. Цей терен належав до волості Щавниця (польське містечко), управа якої була повністю в польських руках. Після створення збірної громади з осідком у Шляхтовій, туди був перенесений осідок окружного Українського допомогового комітету, в кожному селі були українська школа й кооператив, засновано фахову сільськогосподарську школу. Багато молоді з цієї волості вчилися в українській учительській семінарії в Криниці. Волость Іllляхтова стала центром українського відродження. Подібного не вдалося добитися на терені Холмщини та Підляшшя, які не моглизвільнитися від тягару польської адміністрації навіть за німецьких часів. Необхідно зазначити, що Москва намагалася задушити в самому зародку процес українського відродження в Закерзонні. Після того, як вона віроломно віддала межиріччя Західного Бугу й Вісли Гітлеру в обмін на Литву, українцям Закерзоння замість обіцяного приєднання до радянської України запропонували добровільно переселитися на схід від встановленого кордону між СРСР і Німеччиною. З цією метою 16 листопада 1939 року в Москві підписується " Угода між урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і урядом Німеччини про евакуацію українського і білоруського населення з території колишньої Польщі, що відійшла в зону державних інетересів Німеччини, і німецького населення з території колишньої Польщі, що відійшла в сферу державних інтересів Союзу РСР» (8; Ф.1.-Оп.101.- Спр.1651.-Арк.1-14).

Пізнавши на собі всі «переваги» радянської системи вже в перші дні після приходу Червоної Армії за Збруч, німців Волині, Берестейщини та Галичини не треба було довго агітувати за виїзд на Захід — практично всі вони надали перевагу гітлерівському режимові, відмовившись від сталінського.

За свідченням Володимира Кубійовича, на той час Голови Українського Центрального Комітету в Кракові, на «Лемківщині й Холмщині знайшлося досить багато охочих до виїзду до СРСР. Серед них були винятково прихильники комуністичного режиму; звичайно, це були малосвідомі з національного погляду селяни, їх тягнуло на схід до компактної української, чи пак руської, людності.
З другого боку, вони інстинктивно боялися майоризації поляками тих окраїн, на яких дотепер жили; на їх рішення чимало впливала і польська агітація, і погрози (загально поширений вислів: «Не стане дерев, щоб вас вивішати»). Серед переселенців до СРСР були й багаті господарі, які залишили своє майно й землю, щоб лише з'єднатися з Руссю …
Остаточно виїхало до СРСР близько 9.000 українців. Характерно, що з самої Галичини й Посяння, як також із найсвідомішої частини Лемківщини, а саме з Сяніччини, не виїхав ніхто. Зате виїхало багато лемків із західної Лемківщини (3; С. 180).

Після виїзду селян у Радянську Україну залишені господарства переходили у власність держави, і Український центральний комітет докладав зусиль, щоб ця вільна земля (майже 8.000 гектарів) залишилася в українських руках.

Треба ще згадати, що по зайнятті Галичини німцями 1941 р. Більша частина лемків повернулася знову на Лемківщину. На Тернопільщині, де їх поселено, вони не почували себе добре і з погляду на відмінну природу та спосіб господарювання, і з політичних причин, бо розміщено їх серед свідомого українського населення, яке із здивуванням дивилося на москофільських лемків, що добровільно переїхали до більшовиків. Цим лемкам-поворотцям німці не віддали землі, їх переслідувала навіть поліція, і тому ми мусіли взятии їх під свою опіку та боронити, як лише могли (3; С. 182).

Як стверджує цей автор, багато українців тікали з УРСР під виглядом німців. За його даними до німецьких переселенських комісій у Галичині й Волині зголошувалися тисячі українців, які хотіли вирватися з-під режиму більшовиків. Вони подавали себе, за мовчазною згодою німецької комісії, за німців і разом з німецькими переселенцями залишили в першій половині 1940 року СРСР (останній транспорт у червні). Їх було до 10.000 осіб, переважно інтелігентів. Всі вони хотіли оселитися в генерал-губернаторстві, щоб працювати серед своїх і зміцнити український стан посідання (3; С. 182, 183).

Треба зазначити, що протягом 1939-1940 років на територію генерал- губернаторства, рятуючись від переслідувань більшовиків, арештів та заслань у східні райони СРСР, перейшла велика кількість українських політичних біженців з Волині, Галичини та Буковини — юристи, вчителі, інженери, священики, політичні діячі або прихильники ОУН. Усі вони згодом розгорнули активну діяльнсіть у різних сферах громадського і культурного життя, включилися в адміністративну роботу, сприяли пожвавленню національно-культурного життя (2; С. 79).

Одночасно з цими міграційними процесами українського населення на Лемківщині, Надсянні, Холмщині та Підляшші відбувалися і переселенські рухи також інших національностей, а саме: поселення поляків і виселення німців. Це була частина великих переселенських акцій, які проводили в життя німці вже від самого початку війни. Ці плани мали на меті охоронити німецьку національну меншість, розпорошену на сході Європи, від денаціоналізації та розширити зміцнити німецьку етнографічну територію. Тому берлінський уряд стягнув кількасот тисяч німців з прибалтійських країн, з Волині й Галичини, Холмщини, Буковини й Бесарабії, а згодом ще з Румунії та Югославії, і навіть із окупованих 1941 року радянських територій, та поселив їх на польських західних землях, які приєднано безпосередньо до рейху.

Частину поляків, які мусіли звільнити місце для нових німецьких колоністів, виселено до генерал-губернаторства в середовище українців. Всі ці переселенські акції проводила окрема державна установа — уряд для зміцнення німецькості на сході. На її чолі стояв сам ГіІ\ІІ11лер, тобто всі переселенські акції здійснювала на практиці поліція. У висліді цих заходів відірвано сотні тисяg німців від земель, на яких вони жили цілі століття, а викинено мільйони слов' ян, насамперед поляків.
Перші більші групи виселених західних поляків наплинули до генерал-губернаторства на початку 1940 року. Поки вони знайшли працю та приміщення, опіку над ними переймали польські допомогові комітети, війти й солтиси, що розміщували виселенців серед місцевого сільського населення.
Оселення поляків на українських окраїнах, зрозуміло, негативно впливало на український стан посідання, тим паче, що поляків розміщувано також у змішаних селах і навіть їх до українських селян. «Співчуваючи долі польських виселенців, — пише В.Кубійович, — ми не мали ніяких моральних зобов’язань, щоб ними опікуватися, і боронилися перед їх оселюванням на наших землях. Нам удалося досягти того, що виселених поляків не приділювано українським селянам, а тим самим не оселювано їх у чисто українських селах, та що лише зрідка оселювано їх у мішаних місцевостях українсько-польських.

Все ж таки, багато поляків осіло в селах, а ще більше по містах на мішаній польсько-українській території, зокрема на Холмщині й Підляшші, і це таким чином спричинилося до зміцнення польського стану посідання» (3; С. 186-188).

Ці німецькі переселенські акції призвели до великих втрат українського населення. Скажімо, 8 березня 1943 року Кубійович мав розмову з представником гітлерівської окупаційної влади доктором Льозакером, якому наголошував на тому, що «з кінця січня і початком лютого розстріляно в зв’язку з переселенчою акцією в Замостеччині сотки невинних українських селян» (9;MG 31. D 203. Vol. 17. File 24).
Однак. окупанти не звертали на це уваги, здійснюючи й далі викорінення українства з його споконвічних земель. Так, за розпорядженням німецької окупаційної армії влітку 1943 року частину української людності переселено з південної частини Замойщини на схід. 3 липня були виселені Рахані, Городиславовичі — село, Городиславовичі — колонія, Семниця, Михалів, Тарнаватка, Гута Тарнавацька, Вепрове Озеро, Верехані, Тимін, Сумин, Підгуття, Гатчиська, Антонівка, Заборечне, Ксенжостани, Звартівок, Вожучин — всього 582 родини. Наступний етап переселення охопив лащівку, Майдан Гірний, Недежів, Руду Волоську, Типин, Юстинівку, Підгірці, Переволоку, Перевірськ, Руду Залізну, Перевірськ-Марухняк, Перевірськ-колонію, Ярчів, Ярчів-колонію, Верещицю, Верещицю-колонію, Городок, Завади, Коргині, Юрів, Савбадію- 806 родин. Крім того, для створення своєрідного буферного поясу між поселеннями німецьких колоністів було передбачено переселити 1200 українських родин з Грубешівського повіту, що виривало їх з батьківської землі (9;MG31.D203. Vol.17. File24).

Цей процес винародовлення українства на короткий час було зупинено переходом радянсько-німецького фронту. Але вже 9 вересня 1944 року в Люблині підписується угода між УРСР і польською комуністичною владою про взаємне переселення — саме такий варіант вирішення українського питання на Закерзонні було запропоновано польськими діячами Миколайчиком і Грабським Сталіну 3 серпня 1944 року.
І ось тепер те українське населення, яке хотіло — і якому обіцяли — приєднання до України — хай і радянської! — мало покинути батьківські землі і їхати до комуністичного раю. Українці-автохтони не хотіли цього робити, «щоби не їхати до Сталіна по смерть» (8; Ф.1.-Оп.23.-Спр.2974.-Арк. 31).

До цього їх закликали і українські повстанці: «Ніхто з нас не сміє на це мовчки погодитись! Не сміємо вгнутись перед ворожим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони й мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією, що це є насильство безправ’я й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти! Ми не вівці й не худоба, щоб нас безправно переганяли з місця на місце, виселювали, вивозили, винищували.

На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних наших селах прожили наші предки тисячі років. — І ми хочемо далі жити в них! У тих наших стареньких церквах і гробах — святі кости наших батьків, які прокленуть тих, що їх зрадять!
Не вступимось зі своєї землі перед жодним терором! Не дамо себе застрашити або переконати, що, ніби, на Сибірі краще вмирати! Хто хоче вигнати нас із наших сіл, хто хоче нашої смер. (и того приймемо так, як треба привитати смертельного ворога! Доказали це гідно мешканці села Тисави, які всі разом, від дітей до стариків, кинулись зброєю,сокирами,вилами й косами на військо,яке прийшло їх виселювши, — вигнали людоїдів із села» (8; Ф .1.Оп.23.-Спр. 2974.-Арк.18, 19).

Однак сили були нерівними. Український опір не міг протистояти збройній армаді двох держав — до осені 1946 року 482.880 українців було вигнано з батьківської землі (8; Ф.1.- Оп. 23.- Спр. 4356. -Арк. 27).

Однак депортація півмільйона автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя не вирішила української проблеми в Польщі, чого так довго добивалися тамтешні шовіністи. Ці землі ще залишалися нашою етнічною територією, незважаючи на знищення Павлокоми, Завадки Морохівської, Сагрині, багагьох інших сіл польським військом і бандами.

І тоді польська влада за підтримки й згоди Москви розробила план остаточного винищення українців у своїй державі, до чого залучалася армія. У лютому 1947 року заступник начальника Генерального штабу Війська Польського Стефан Моссор підготував концепцію, де все було сказано чітко й зрозуміло: «Весною провести енергійну акцію переселення цих людейпоодинокими сім’ями в розпорошенні по цілих возз'єднаних землях, де вони швидко засимілюються» (б; С. 382).

Цей злочин польської держави проти своїх громадян у мирний час було здійснено силами Війська Польського з квітня про липень 1947 року, коли на німецькі землі, що відійшли по війні до Польщі, було вивезено 140.575 українців. Щоб унеможливити їм повернутися на рідні землі, Польська держава декретом від 27 липня 1949 року позбавила їх права на залишені господарства та майно, навіть якщо вони не були зайняті новими власниками (б; С. 384).

Але наша велика трагедія не тільки в тому, що ми втратили найзахідніші території, де вже важко відродитися українству. Ще більше гнітить те, що в українському Львові поляки диктують, які написи мають бути на могилах тих, хто протистояв відродженню тут державності корінного українського народу, а на наших історичних поселеннях за так званою лінією Керзона остаточно губиться пам’ять про споконвічних господарів.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
1. Енциклопедія Холмщини. — К., 2015.
2. Костик П. Трагічна доля Холмщини і Підляшшя.-Львів, 1997.
З. Кубійович В. Українці в генеральній Губернії 1939-1944.- Чикаго,
1974.
4. Република (Станиславів). -1919.
5. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2008.
6. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. — Тернопіль, 1997.
7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.
8. Центральний державний архів громадських об'єднань України.
9. Національний архів Канади — NAC.
10. Polska. Niemcy. Еuгора.- Poznan, 1977.- S.589.







Володимир СЕРГІЙЧУК  (Україна, Київ) 
виконувач обов’язків
 завідувача кафедри історії світового українства
 Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
 доктор історичних наук, академік АН ВШ України, професор

Джерело інформації: http://lemko.org/pdf/74Lviv2018.pdf
скачать dle 11.3

Додати коментар

оновити, якщо не видно коду