Саме таке відчуття виникло у ході чергової поїздки на Закерзоння, тим разом з метою вшанування світлої пам’яті о. Мирослава Ріпецького та його дружини.
Дев’ятого травня двоповерховий автобус вирушив у подорож з Любліна по селах південно-східної Томашівщини: там мала відбутися проща до існуючих у регіоні пам’яток церковної архітектури як дерев’яних, так і мурованих, а також до могили подружжя Ріпецьких у Лісках.
Розпочалась подорож, як для багатьох учасників, аж занадто звично і банально – з Гребенного. Дорога ніби знайома – більшість аспірантів польсько-українського колеґіуму та семінаристів з Любліна десятки разів проїздили до переходу на кордоні, не помічаючи при цьому церкви, що височіє над трасою, захована від стороннього ока у тіні вікових дерев.

Коли ми піднялись нагору, відчуття нахлинули найрізноманітніші: від злості і печалі за те, наскільки одинокою є нині ця друга лише греко-католицька парафія в Люблінському воєводстві, приперта до самого кордону, немовби лише за двісті метрів від України могло існувати «пограниччя». З іншої сторони видавалося, ніби у верхів’ях гори та дерев навколо і церква, і нечисельні парафіяни просто сховались від чужості пригранично-базарних інтересів, котрі перетворили образ Гребенного на посміховисько у звітах митних служб. Та нахраписта іншість підступила до самої гори, але до церкви не дістала.

У Гребенному відправлено службу за участю місцевого пароха о. Івана Тарапацького та отців Богдана Панчака і Степана Батруха, котрі організували виїзд. Подякувавши за прийом місцевій громаді і водночас своїм землякам, о. Б. Панчак висловив думку, що залишена земля і церкви не можуть не притягувати до себе, і те, що робить парафія в Гребенному, а саме відродження літургійного життя у селі, опіка й реставрація мурованої церкви у Седлиськах – заслуговує передусім на шану і повагу українців з Півночі і Заходу Польщі. Саме їм, бо півсотлітнє проживання у розпорошенні, з невиліковною тугою в серці вимагало постійного морального підсичування, котрим було Закерзоння і віра у його живильну силу. Їх та їхніх нащадків є куди привезти і сказати: «Ось земля ваших дідів, завдяки якій вони з’явились на світ і могли породити вас». По-друге, зазначив о. Панчак, народ Закерзоння заслужив на свою правду й своє бачення, на право існувати хоч у такій обмеженій формі, але існувати. «Нас притісняли й гнобили, але добилися протилежного ефекту, – ми тут були і будемо», – завершив префект семінарії.
Селиська зустріли нас покрученими вуличками, прапором Євросоюзу на музеї римо-католицької парафії та курми біля старої дерев’яної дзвіниці. Деяким українцям з материкової України було досить дивно після охайної чепурної церковки в Гребенному споглядати на голі стіни мурованої церкви із заляпаною свіжою фарбою, вставленою частиною іконостасу з давньої церкви. Адже вони їхали «на прощу», що асоціюється у православних з блискучим золотом Києва чи канонічністю Почаєва, а у греко-католиків зі спокоєм Унева чи грандіозністю Зарваниці. Важко було усвідомити, що ця церква – одна з небагатьох, котрим просто пощастило вижити. Інтерес ховався за вибіленими стінами, у дзвоні самотньої дзвіниці, у недовершено складеному іконостасі (цю обставину зауважив присутній мистецтвознавець Роман Зілінко). Лиш хто прагнув, відчув той інтерес. Телефоны и фото оставляют индивидуалки красноярска и ждут своих клиентов.

Щеп’ятин був наступною зупинкою. Така ж хилява дерев’яна дзвіниця, така ж мурована церква, пристосована, щоправда, під костел. Рідні стіни з доглянутим і причесаним іншим віддихом. Ріденький дощик і широке поле за церквою. Врятувало від почуття пустки, безвиході та безпомічності із туристичним забарвленням лиш одне речення від бабці, котра ненароком натрапила на прицерковний шлях: «Це добре, що ви сюди приїхали. Я теж українка. Тільки що вийшла за поляка». Знайома ситуація, – у сусідньому Корчмині давня приятелька громади бабця Катерина перейшла все життя від виселення і розрухи церкви – до її порятунку і зацікавлення українцями – разом з трьома своїми чоловіками-поляками, не забувши мову, сподіваючись на краще зі старою фотографією Корчминської Богородиці у руках.

Корчмин виднівся жовтизною свіженького ґонту на церкві. Ті зі студентів, котрі востаннє бачили найстаршу дерев’яну святиню на Північному Закерзонні у риштуванні, без даху над вівтарем, у безнадійності її пустоти й не меншої з того захоплюючої безмежної святості – були зашоковані.

Шок стократ підсилився у момент, коли перша група сміливців зайшла під прихисток церкви і почула Господнє привітання, – неймовірної сили грім розкотився прикордонням – його напевно було чудово чути в Белзі та Ульгівку, Угневі і Махнівку, українцям і полякам. Тим, хто стояв назовні, засліпило в очах: Корчмин хотів подякувати за честь його відвідин на тому шляху святості, що його для подорожі накреслили отці з Любліна.

Стоячи у колі однодумців у центрі укоханої, далекої від осідку парафії філійної церкви, о. С. Батрух звернувся до присутніх про поміч у організації цьогорічних обходин храмового празника у Корчмині – Успіння Богородиці. Буде освячено церкву, приїдуть на ознайомлення з теперішніми жителями колишні корчминці, поговорять про співпрацю місцеві представники влади Томашівщини і Сокальщини. Вже засвідчили підтримку цих починань Фундація допомоги селу з Варшави, маршалківські кола з Люблінського воєводства, товариства «Пограниччя», а також «Холмщина» зі Львова. Молитовний спів отців, семінаристів, студентів підкріпив це звернення і надав впевненості в його реалізації.

Шлях на Ліски лежав через Будинин – ще одна точка на мапі історії визвольних змагань ОУН-УПА. Будинин тепер споглядає зі своїх горбів в Україну на Белз і споминає часи, коли з того містечка, оплоту комуністичної влади в окрузі, на це українське сільце набігали загони «стрибків» і польської міліції. Тепер все навпаки. Зараз Белз потопає у морі нерозораних полів по розпущених Кучмою колгоспах, – будининські поляки бідкаються: скільки-то землі там пропадає...
Ліски видались безлюдними і дикими, може тому дуже своїми, на тлі англійських двориків і показного благополуччя сіл пограниччя, де, за випадковим висновком томашівських поліціантів, дідько би мав казати «добраніч». Ліски рідні, свої і спокійні. Начорно вимальована церква-костел, масивна могила 83 українців з Холмщини, вбитих у 1944 р. біля Лісок, свіжість зелені і звична для сіл за Бугом багнюка доріг. Почищений український цвинтар зі старими могилами та заваленою нещодавнім громом тополею. Далекі вмиті хмари на горизонті, розважлива впевненість семінаристів у підготовці панахиди на гробі отця Мирослава Ріпецького. Врочистий спів і слова подяки. Врешті блаженство і фінал поїздки – проглянуло на небі сонце з-за грозових синіх куп – веселися, Сіоне! «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!» – цей останній акорд поставив крапку на незаперечній упевненості в організуванні подібних виїздів та їх основній цілі – щоб ми пам’ятали, задля чого жили наші предки, якому Богові молилися. Вони страждали недарма – Україна є і є українство.

P.S. Вертали Холмщиною. «Забутий краю мій» – писав поет на Волині. Але це вже інша пустка, трагедія, сповідь і спокій.

фото Андрія Степана