---

НАУКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

Тоталітарна влада у стосунку до українців,
депортованих з Польщі до УРСР в 1944-1946 рр.

Переселення українського населення зі своїх споконвічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Південного Підляшшя на територію Радянської України стало черговим етапом цілого ланцюга масових депортацій, ініційованих країнами-переможницями у ІІ світовій війні. Кордон, спертий по ріках Бугу і Сяну, став певним компромісом, на який пішли Англія і США, погодившись на анексію Радянським Союзом колишніх польських територій на Сході та визнавши створений прокомуністичний уряд ПКВНу, іґноруючи при цьому еміграційний уряд ІІ Річпосполитої в Лондоні. Разом з тим пішов на уступки і СРСР, визнавши за новою Польщею землі навколо Білостока, Холма і Перемишля. Таким чином, українське населення стало заручником у вирішенні “німецького” питання, понісши при цьому незаслужену кару утрати малої батьківщини.

Підтримкою виселення українців з Польщі до УРСР лідери ПКВН дорожче продавали Сталіну власну згоду провести польський народ соціалістичним (за зразком СРСР) шляхом розвитку. Своїми депортаційними акціями вони переслідували й іншу мету – знайти порозуміння з неприхильно настроєними до них широкими колами польського суспільства [10; 149]. При цьому, на думку Є. Пастернака, польські комуністи на фоні українських виглядали більш патріотично, позаяк “протягом цілого часу боронять інтереси свого народу”, а українські “скомпромітовані встановленням кордону між Україною і Польщею, а особливо переселенням української людности”[16; 308].

Справедливості ради слід зазначити, що ЦК КП(б)У на чолі з М. Хрущовим висував пропозиції до Сталіна про створення у складі УРСР Холмської області. Керівник України висловив це у листі до Сталіна від 20 липня 1944 р; разом з тим існували довідки про національний та адміністративно-територіальний склад Західної Галичини та відповідне приєднання її до Дрогобицької області України [18; 65-67]. Таке рішення було зумовлено величезною кількістю листів-прохань від українців Закерзоння до української влади.

Однак, зрозумівши налаштованість Москви на компромісне вирішення ситуації на польсько-українському пограниччі, комуністичне керівництво України перепрофілювало свої звернення і пропозиції, виходячи з т. зв. “бажання українців Польщі переселитися в УРСР”. Вже 27 листопада 1944 р М. Хрущов у доповідній записці до Сталіна наводить “цитати з прохань” українців Польщі, у автентичності яких можна лише сумніватися: “Ми бажаємо жити та працювати в колгоспах, бо в колгоспах жити непогано. Ми це бачимо з того, що колгоспники на фронті міцно захищають свої колгоспи”, або “Не бажаємо жити на кордоні чи поблизу нього. Переселятись у прикордонні райони все одно, що перейти з хати до сіней” [17; 270].
Микита Хрущов залишився все ж вірним сином своєї епохи, партії, не міг тому переступити через волю Москви заради українських, а навіть деякою мірою своїх особистих уподобань і інтересів – згадаймо хоча б те, що його дружина Ніна, з дому Кухарук, походила з Томашівщини [9] і мала певний вплив на рішення чоловіка. Про свою вину Хрущов скаже на ХХ з'їзді КПРС, заявивши, що “руки у крові по лікті” має вся комуністична верхівка, але тоді, восени 1944 року, перший секретар КП(б)У пішов на повне іґнорування думки українців Польщі.

Насправді українське населення добре усвідомлювало, який “рай” чекав їх у тодішньому СРСР. У одній полемічній статті підпільника ОУН читаємо: “Ми, українські робітники, селяни і інтелігенти, не перебували ще так довго під сонцем сталінської конституції, щоб захворіти від його надмірного тепла на удар мізку, тому потрафимо правильно оцінити нашу ситуацію і загрозу для нашого існування” [10; 149]. Інша агітка УПА, звернена до лемків, попереджала: “Замість терору грабіжницьких польських банд зустрінете куди страшніший терор НКВД. Замість чепурної скромної хижі – брудні бараки, голод, холод, стахановщину, норми і злидні” [22; 164].

Так чи інакше, українці Закерзоння були приречені на депортацію, яка офіційно називалась репатріацією. “Репатріація, - окреслює явище Кристина Керстен, - означає повернення до країни громадян держави, що її покинули у надзвичайних умовах, зазвичай воєнних” [24; 19]. Українці Польщі не покидали України, для них Україна була на їх землі, а зважаючи, зрештою, на їх довоєнне польське громадянство – і Польща також.

Переселивши українців до УРСР, польська держава вчинила злочин над своїми громадянами, прикриваючись закликами про благородні наміри припинення польсько-українського конфлікту. Хоч це переселення де юре мало добровільний характер, було ужито сили, так само, як і при виселенні угорців зі Словаччини [24; 23]. Навіть якби і зважалось на добровільність рішення, у своїй суті це переселення несло за собою відірвання від батьківщини. Права людини порушувались уже тоді, коли тоталітаризм сам визначав осіб до переселення, накидаючи особі свої методи визначення національностей та маніпулювання ними. Недарма у протоколі про обмін населенням звучала така національність як русинська – про всяк випадок.

Про “добровільність” переселення свідчила вже ретельність його підготовки. Чисельність апарату Управління в справах переселення та евакуації при Раднаркомі (потім Раді Міністрів) УРСР склала 755 перевірених працівників, три партактиви [9; 159]. Для транспортування майна в обидві сторони було використано 488 тисяч залізничних вагонів в УРСР і 568 тисяч у Польщі [9; 160]. “Заохочувальним” чинником для переїзду українців були каральні акції Війська Польського і Армії Крайової. Зокрема, АК вчинено під час депортацій напади на 180 українських сіл, вбито 4670 українців, пограбовано 2268 родин, спалено 304 села. Зареєстровано 850 випадків спалення майна на залізничних станціях. Ці дані наводить Іван Білас [8; 233].

Спільною акцією польських та радянських спецслужб був арешт та етап в Україну греко-католицького перемиського єпископа Йосафата Коциловського, що мало би сприяти деконсолідації українців Надсяння та їх легшій депортації [21; 247]. Було чимало фактів, коли на українців накладано більші завдання в поставках, ніж на поляків, також спрацьовувала першочерговість щодо українців при висилці на якісь додаткові роботи; у Лежайську українцям-робітникам не видавано хлібних карток; у Перемишлі і Любачеві, за свідченням начальника політуправління 1-го Українського фронту С. Шатилова, були випадки розстрілів владою українців без суду і слідства – як бандерівців [18; 129]. У найпершу чергу виселялись села, підозрювані у зв'язках з УПА, за участю Війська Польського [12; 176].

Є. Пастернак вважає, що припинити польський терор проти українців Закерзоння можна було досить легко, однак СРСР не був у цьому зацікавлений і часто сприяв його розмахові [16; 313]. Незважаючи на багаторазові сигнали та прохання про захист з місць, у тому числі і від радянських представників, українське радянське керівництво не звертало особливої уваги на ці заклики. Так, уповноваженому по Томашівському повіту секретар ЦК КП(б)У Коротченко відповів: “Нехай самі себе захищають!” [13; 266]

Правдивою оцінкою позиції радянського керівництва є панегірик результатам переселення, озвучений у розпал нової депортації акції “Вісла” – 6 травня 1947 р: “Уряди із задоволенням заявляють, що евакуація [...] закінчена в атмосфері взаємного розуміння [...], служитиме справі зміцнення дружби і співробітництва між нашими братерськими народами” [9; 160].

Евакуацію супроводжували постійні цифрові неточності, починаючи з даних про присутність українського населення та його реальну кількість. Так, останній перепис за німецької окупації у 1943 р показав у Холмському і Володавському повітах 71 018 осіб українців, комуністична влада нарахувала 63 263 українці на тих теренах, списуючи на вивезення німцями населення на примусові роботи та загибель під час війни [16; 315]. Внісши на облік 497 682 українців загалом, на Україну більшовики депортували 482 880 осіб, прозвітувавши про виконання плану на 97% [18; 233]. Натомість депортація ще 150 тисяч українців по акції “В” показала усю “правдивість” того обліку, якщо констатувати практично однакові методи “розпізнавання” українців зо походженням та віровизнанням як Польщею, так і СРСР-ом.

Така ж невідповідність є і щодо тих українців, кого все-таки відправили в УРСР. Наприклад, зі спрямованих у Миколаївську область 3963 сімей доїхало туди всього 3666 родин, а по плану регіон мав прийняти 7771 сім'ю [14; 135]. В. Сергійчук наводить дані про “фактично направлених на Миколаївщину 4024 родини [18; 235]. Причиною різниці у відправлених та прибулих було самовільне переміщення українців з Польщі по областях УРСР, а також затруднення переселенців на залізниці [23; 293-294].
Постійно змінювалась також лічба наявних вільних будинків, що були призначені для переселенців. Так, за одними даними, на Волині по депортації поляків залишилось 4154 будинки [2; 81], за іншими – 5088 [4; 113], хоч навіть з них польські українці не могли скористати вповні. За означенням Тамари Гонтар, “У переселенських процесах панувало безладдя, яке химерно поєднувалось з жорсткими розпорядженнями і заборонами” [11; 188].

Саме накидання планів по переселенню, а потім їх підвищення додало напруги навіть між вищими та нижчими гілками радянської влади. Так, відділ по переселенню Тернопільської області просив не направляти більше переселенців в регіон [12; 180], аналогічна установа на Миколаївщині двічі просила “припинити засилку” українців-переселенців [14; 138]. Київське Управління в справах переселення було часто ініціатором різного роду процесів, що негативно вцілому відображались на адаптації переселенців, водночас марно намагаючись захистити закерзонців у окремих випадках бездушного ставлення місцевої влади. Зрозуміло, що вже сама велика кількість депортованих з Польщі українців могла охолодити почуття владців на місцях – в обласних центрах і по селах – до людського горя. Однак нерідко горе поглиблювалось, як це відзначив С. Ткачов, через цинізм і невігластво тих, хто вершив людські долі [19; 17].

Влада якнайменше хотіла йти на уступки переселенцям, залишаючи за собою право карати у випадку непослуху. Так, наприклад, дозвіл на переселення зі Східної та Південної України на Західну могли отримати лише деякі категорії переселенців: у випадку, якщо це сім'я червоноармійця, а також в випадку виїзду до голови родини [23; 298-299]. Однак самостійне друге переселення закерзонців ближче до польського кордону все ж відбувалося у масовому порядку, особливо якщо врахувати вкрай збюрократизовану процедуру отримання дозволу на виїзд.

Тільки на Волинь на 1 липня 1948 р втікло зі Сходу 8009 родин [4; 4], що на дві тисячі перевищує кількість безпосередньо скерованих з Польщі. Тому застосовувалося чимало способів, щоб ці процеси припинити. Заборонялось видавати будь-які документи українському населенню, евакуйованому з Польщі на Схід України, що могли б сприяти переїзду на Захід. Винні у видачі таких документів каралися [12; 180]. Полтавський керівник відділу по переселенню Хмелевський, знімаючи з себе відповідальність з приводу масового біженства на Захід, заявив, що не жахливе економічне становище переселенців є причиною їх незадоволення, а відсутність “рішучої боротьби з самовільними виїздами органів НКВС” та “недостатня масово-політична робота серед переселенців” [22; 167].

Радянська влада “дбала” також про недопущення біженців до кордону, заборонивши, з ініціативи Л. Берії, проживання в 50-км смузі вздовж радянсько-польського кордону та депортувавши з неї (вже вкотре!) 924 родини переселенців [18; 288]. Певною формою контролю були виплати невеликих компенсацій по евакуаційних листах. Так, у деяких районах Волині еваколисти у прибулих зі Сходу просто відбиралися [1; 154], або не проводились по них оплати, іноді аж до 1952 року включно, пояснюючи затримкою надходження даних про отримання компенсацій з південних та східних областей [3;124]. Якщо еваколист був виправлений, то він вважався за зіпсутий, а якщо людина намагалась отримати компенсацію двічі, це загрожувало двома роками ув'язнення. Для тих, хто не мав еваколиста зовсім, інструкція Управління в справах переселення в тих випадках компенсації не передбачала [12; 182].

Величезний тиск чинився на переселенців з Польщі при їх колективізації. На Херсонщині в одному з районів отримали земельні ділянки тільки ті сім'ї, що записалися до колгоспу [15; 294]. Шантаж щодо вступу в члени колгоспу відчувався всюди, навіть на Західній Україні, де створення колгоспної системи серед українців Польщі почалося пізніше, з “відкриттям” головою київського Управління Русецьким у переселенців “великого потягу до створення переселенчих колгоспів та вступу у члени колгоспів з місцевого населення” [5; 22]. Сама влада, вустами інспекторів, прокурорів відзначала, що “має місце бездушно-бюрократичне ставлення до господарсько-побутового влаштування переселенців, яке межує із злочинним відношенням до них” [21; 250].

Переселенці постійно почували себе морально приниженими з боку представників місцевої влади, голів колгоспів. Чули образи, що вони, “польські бандити” [14; 141], “не гідні ходити по нашій землі” [23; 304]. При тому самі закерзонці спостерігали прогнилість радянської системи і її чиновників. Ярослава Лятошинська, народжена у Любачеві, згадувала, що тільки хабар міському голові Городка на Львівщині вирішив житлову проблему її родини [15; 56]. Литон Міцейчук з Холмщини зауважував, що “у колгоспі працюють ледарі, псується збіжжя, трапляються крадіжки” [23; 296].

Дуже фальшиво виглядала для українців з Польщі тому радянська агітація, якісь відзнаки. Лекції на кшталт “Права громадян СРСР”, чи “Партія Леніна-Сталіна – організатор перемог” сприймалися скептично. А між тим, лише по Тернопільській області працювало 1350 чоловік агітаторів [12; 183], постійно вимагалися звіти про кількість проведених організаційних акцій з переселенцями. Наприклад, керівництво Турійського р-ну на Волині “відзвітувало” про те, що державні свята у присутності переселенців відзначались аж... 89 разів протягом року [6; 1].

Відношення закерзонців щодо цих акцій та вручення нагород учасникам війни, чи багатодітним матерям ілюструє фраза переселенців на Миколаївщині: “Матір голодних дітей потішають медаллю!” [7; 125]. Найбагатодітніша родина Марії Бугель (9 дітей) тричі зверталась за допомогою до райвиконкому [7; 239]. Обласну ж миколаївську владу цікавила більше доля нерозданих медалей та їх облік [14].

Радянська влада жорстоко карала переселенців за будь-які форми протесту. За лист з описом правди про УРСР переселенець з Південної Лемківщини Андрій Мигаль отримав 8 років ув'язнення [20; 20]; згадувана вище Я. Лятошинська вже в 1947 р була засуджена як ворог народу на 10 років таборів [15; 57]. Хоч СРСР у трансфері населення і увійшов у сферу міжнародних стосунків, з певною відповідальністю перед аль'янтами, українці з Польщі були потрактовані не краще будь-якого депортованого всередині СРСР народу, і на довгі роки доля закерзонців в УРСР була покрита таємницею для Заходу.

Трансфер між УРСР і Польщею став першою великою акцією, проведеною Управлінням у справах переселення при Раді Міністрів УРСР, і за 20 років його діяльності до 1964 р здійснено переміщення і працевлаштування 5 млн 622 тис. чол, плановано дальші “переселення” [9; 163].

Сергій Ткачов пише, що, власне, від почуття дискомфорту українців з Закерзоння в УРСР і виникло бажання до створення наприкінці 80-х –початку 90-тих років товариств депортованих з Польщі за принципом регіонального земляцтва [19; 201]. Радянська тоталітарна влада є цьому дискомфорту чи не першою причиною. За словами пенсіонерки О. Шостаковської, “усі ми залишаємось людьми без батьківщини. Для місцевих жителів ми переселенці, щось гірше, ніж вони – з діда-прадіда на своїй землі. Вони весь час нам говорять: “Ваше за Бугом”” [12; 184]. Саме означення влади “українці з Польщі” вводило місцевий люд УРСР в оману, також негативне відношення, демонстроване тоталітаризмом, поглибило суспільну неприязнь.



Джерела та література
1. Волинський обласний державний архів (ВОДА). Фр.919. Оп. 1. Спр. 2.
2. ВОДА. Фр.919. Оп. 1. Спр. 3.
3. ВОДА. Фр.919. Оп. 1. Спр. 7.
4. ВОДА. Фр.919. Оп. 1. Спр. 10.
5. ВОДА. Фр.919. Оп. 1. Спр. 12.
6. ВОДА. Фр.1198. Оп. 2. Спр. 18.
7. Державний архів Миколаївської області. Фр.992. Оп. 2. Спр. 399.
8. Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Київ. Наукова думка. 1994. Книга 1.
9. Васильєва Людмила. Примусова міґрація як засіб вирішення політичних і економічних проблем радянським урядом // Polska i Ukraina po II wojnie światowej / pod. red. W.Bonusiaka. Rzeszów. 1998. S. 157-164.
10. Гаврилюк О. Депортації українців на Волинь та поляків з Волині у повоєнні роки // Наук. вісник Волинського університету (ВДУ). Іст. науки. 1998. №1. С. 149-152.
11. Гонтар Тамара. Подвійне переселення українців та його вплив на самоусвідомлення переселенських процесів з Польщі до УРСР в 1944-1946 рр // Polska-Niemcy-Ukraina /pod. red. W.Bonusiaka. Rzeszуw. 1999. S. 185-194.
12. Гонтар Тамара. Українські переселенці з Польщі в умовах тоталітарного режиму (1946-1950 рр) // Polska i Ukraina po II wojnie światowej / pod. red. W.Bonusiaka. Rzeszów. 1998. S. 175-185.
13. Горний Михайло. Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ столітті. Львів. 2002. – 326 с.
14. Кабачій Роман. Переселення українців з Польщі у Миколаївську область у 1944-1946 рр // Rocznik Europejskiego Kolegium Polskich i Ukraińskich Uniwersytetуw. 2002. T. 1. – S. 135-143.
15. Лятошинська Ярослава. Мої спогади про переселення // Вісник Любачівщини. №1. С. 55-57.
16. Пастернак Євген. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (новіші часи). Вінніпег-Торонто. 1989. Вид. 2-ге. – 466 с.
17. Польща і Україна у 30-40-х рр ХХ ст. Невідомі док-ти з архівів спеціальних служб. У 3-х тт. Т.2. Переселення поляків і українців. 1944-1946. Варшава-Київ. 2000. – 1008 с.
18. Сергійчук Володимир. Трагедія українців Польщі. Тернопіль. 1997. – 439 с.
19. Ткачов Сергій. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. Виселення поляків Тернопілля. Тернопіль. 1997. – 117 с.
20. Ткачук В. Зловживання владою як специфічна риса сталінського режиму в Західній Україні (1944-1957 рр) // Наук. вісник ВДУ. Іст. науки. 1998. №1. С.19-22.
21. Ткачук П. Ткачук В. Депортація населення, її завдання і мета // Polska i Ukraina po II wojnie światowej / pod. red. W.Bonusiaka. Rzeszуw. 1998. S. 243-259.
22. Якименко Микола. Депортація українців з Польщі на Полтавщину // Березіль. 1998. № 1-2. С. 162-169.
23. Kabaczij Roman. Przesiedlenie Ukraińców z Chełmszczyzny na Chersońszczyznę w latach 1944-1946 // Rocznik Chełmski. Chełm. 2002. T. 8. S. 293-309.
24. Kersten Krystyna. Przymusowe przemieszczenia ludności – próba typologii // Utracona ojczyzna: przymusowe wysiedlenia, deportacje i przesiedlenia jako wspólne doświadczenie / pod red. H.Orłowskiego i A.Saksona. Poznań. 1996. S. 143-168.