Проблеми адаптації українців, депортованих з Польщі у Миколаївській області


НАУКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

КАБАЧІЙ Роман Іванович
магістр, аспірант Університету
Марії Кюрі-Склодовської в Любліні
слухач Європейського Колеґіуму Польських і Українських Університетів



Проблеми адаптації українців,
депортованих з Польщі у Миколаївській області


Згідно з договором про обмін населенням між УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р "евакуйованих" із Закерзоння українців почала приймати і Миколаївська область. План розселення по районах було доведено вже на 16 грудня 1944 р /18;3/, а вже 8 січня 1945 р. його було невиправдано збільшено: Миколаївщина замість 3600 сімей мала прийняти 7771 сім'ю /2;48/. Організовувати та слідкувати за ходом розселення та адаптації мав сектор переселення і репатріації при облвиконкомі, що нараховував 4 особи /18;3/, згодом 5 /2;48/. Очолював його майор Григорій Накитний /18;9/.

Слід зазначити, що у 1944-1946 рр. до складу області не входили території деяких її сучасних районів – Первомайського, Кривоозерського, Доманівського, Врадіївського, колишнього Мостовського р-нів, підпорядкованих Одеському облвиконкому /28;39/. Тому якщо врахувати ще й переселенців до цих районів, а, скажімо, в одному Первомайському р-ні спершу проживало 203 сім'ї /28;29/, то можна уявити картину повної перевантаженості повоєнного регіону. Хоч план заселення і не був виконаний, із "відправлених в Миколаївську область" 3963 сімей "доїхало" 3666 /3;14/, нормально розмістити і забезпечити всіх переселенців необхідним так і не вдалось, - в деяких випадках проблеми з житлом, організацією будівництва залишались до 1949 р /25;85/, за звітом Г. Накитного до облвиконкому, "окремі з них [переселенців – К.Р.] групи з першого ж дня почали ставити питання про їх переїзд у Західну Україну"/20;10/. Деякі, як наприклад прибулі в червні 1945 р. з Холма на ст. Петрівка, зі станції не виїздили тиждень, задовольняючись відмовками на зразок "ще не прибув один вагон з худобою" /18;32/.

При цьому на станціях було відсутнє медичне обслуговування /18;2/, між тим як багато людей в дорозі хворіли, особливо на чесотку, і потребували допомоги /8;61/. В травні 1945 р перебуваючі на ст. Ватерлоо переселенці викрали з колгоспної ферми овець, бо не мали що їсти /19;63/. Єдине, що влада могла покращити на станціях, це налагодити постійне кип'ятіння води /4;36/. Тим же польським українцям, які прагнули потрапити до місця призначення, часто не надавалося можливості швидкого доїзду з причин відсутності транспорту в моменти глобального напливу переселенців (зима-весна 1945 р) /18;2/. Ситуацію погіршували також окремі випадки "доїзду" з сусідніх областей українців-переселенців /9;4/ (там "не виявлялось місця"), або ж "помилкових" відправлень.

Своєрідний "сидячий спротив" депортованих був серйозним попередженням про майбутні незадоволення. Переселенська кампанія зазнала фіаско на Півдні. Зокрема, на Миколаївщині вже у травні 1946 р кількість сімей з польської України зменшилась до 1965 /20;12/, і далі ситуація тільки погіршувалась: скажімо, із прибулих у Березнеговатський р-н 124 сімей /24;34/ в 1948 р залишилось 12 /25;11/, в Арбузинському р-ні із 47 залишилось 7 /18;50/, а в Первомайському із 203 на 1947 р мешкали 30 сімей /29;12/. Люди їхали з області, незважаючи на колосальну роботу, проваджену сектором переселення (на жаль, не завжди цей інтузіазм передавався керівникам районів та колгоспів). У 1948 р Г. Накитний змушений був піти з посади,- його змінив капітан Вронський, теж росіянин за національністю /25;10/.

Одна з перших причин, чому польські українці висловлювали нехіть щодо проживання в Миколаївській області, - відмінність степового клімату від звичного для них. Сотні людей писали до сектора переселення прохання переселити їх на більш схожі до Холмщини, Підляшшя чи Перемищини землі, часто дуже просто: "з приводу невідповідаючого клімату проживати тут не можу" /16;25/, чи що їх "клімат не любить"/19;72/. Іноді і не писали, а висловлювали інспекторам свої "мрії переїхати в інші райони і області нашої Батьківщини"/8;54/. Інші бралися доводити свою неспроможність тут мешкати, розписували Накитному, що вони "виросли і звикли, акліматизувалися в помірному кліматі серед лісів та добрих вод" /16;30/, що "головне" для них – це проблема відсутності лісу /28;30/, - клімат, мовляв, змінити не, то краще виїхати.

Більш переконливими з цього погляду були прохання із зазначеними наслідками перебування в тому кліматі, коли вода і спека називаються "вбивчими" /18;69/, "вітри буйні" знищують урожай /16;336/, від різних комах "вся людина пухне зразу" /16;336/, а сонячні удари впливають на "критичне положення моральності"/17;23/. Люди, у котрих "хвороба не виходить з дому"/16;28/, "більш хворий тут ніж здоровий"/17;67/, "жодного разу не було, щоби були здоровими"/16;182/, закидали облвиконком листами, і, треба визнати, небезпідставно.

Незважаючи на складність процедури офіційного дозволу на виїзд через РНК УРСР, прецеденти все ж траплялися /3;23,24,27/. Добру службу переселенцям при цьому справили деякі лікарі на місцях. Так, лікар в с. Ландау (суч. Красноармійськ) Варварівського р-ну у своєму огляді санітарного стану села, населеного виключно українцями з Польщі (населення трьох сіл Холмщини /8;4/), не криючись описав, що на шлунково-кишкові захворювання хворіють майже всі дорослі і половина дітей, 211 чоловік захворіли на чесотку і 18 на жовтуху /8;61/. У медпункті с. Нетягайлівка лікар взагалі виписав семи родинам довідку, що їм не підходить клімат, перерахувавши хвороби, серед яких – малярія, невроз серця, розлад нервової системи, ревматизм та інші /17;135/. Після цього в Миколаєві постановили, що такого плану довідки є легітимними лише за підписом головного лікаря обласної лікарні /14;71/.

Хвороб від цього не поменшало, на що і продовжували скаржитись переселенці. Дифтерія, проноси, втрата свідомості з кровотечами /16;1/, хвороби органів дихання в зв'язку з контрастом у денній і нічній температурах /17;151/, хвороби зору, - все це не могло не хвилювати прибулих. "Навіть худоба, і та хворіє", - підсумовували /16;1/.

Характеристичним для переселенської белетристики став лист від мешканців с. Ландау /16;163-164/, депортованих з Люблінського воєводства, до М. Хрущова. Починається лист із "радості визволення", - і якраз ця радість завадила їм "подумати над таким важливим питанням, куди переселитись, яку вибрати місцевість". В результаті вони вже "змирились з такими недоліками як нестача води та лісу. Але те що "люди стали надзвичайно хворіти і помирати, особливо жінки і діти", поставило їх перед фактом – шукати причину. Знайшли її у різниці атмосферного тиску. У них на Розточчі висота над рівнем моря становила 300 м, а тут лише 100. Врешті просять переселити їх на Волинь. Останньою крапкою в непривабливості південного краю для українців з Польщі можна вважати спалах сибірської виразки влітку 1948 р. в с. Висунськ Березнеговатського р-ну.

Іншим чинником, що безпосередньо впливав на можливості проживання переселенців у Миколаївській області, була їх житлова й матеріальна незабезпеченість. Вже з Польщі українці приїздили значно біднішими, ніж були там. Той факт, що переселенці могли брати з собою майна не більше ніж на 2 тони і не більше від 1000 злотих /1;306/, сам по собі обмежував їх у можливостях облаштування в Україні. Серед поляків, депортованих з України була розповсюджена думка про завищені можливості виїзду українців Закерзоння: "Їм дозволяється брати з Польщі навіть плоти, образи з церков, вулики, вікна, прищепи фруктових дерев..." /1;322/ Однак не завжди було стільки свобод, як видавалось іншим зі сторони, а в більшості випадків навпаки.

Українці постійно згадують, що "потрапили сюди не за бажанням, а за вимогою евакуаційної комісії в Холмі"/17;290/, примусово "були евакуйовані руськими військами на територію України"/17;41/, залишили в Польщі "поля і засіви, ліси, луги, сади, доми, клуні, сільгоспінвентар"/19;54/, а деякі "при спішному виїзді" не могли забрати 12 ц пшениці, 80 ц картоплі /28;18/ чи 10 т соломи /28;19/. У ряді випадків переселенцям просто не видавали завірених накладних на це майно /2;8,13,15/, особливо часто про таку "дрібницю" "забувала" Червона Армія, в засіки якої потрапило теж чимало переселенського добра /2;18,25-27,30/. Потім, незалежно від того, чи не дали накладної ще в Польщі, чи ти її втратив (таких теж вистачало /2;22-23/), достовірність перевірялась через РНК УРСР /2;4/, що відтягувало отримання відшкодувань. На запити ж сектора переселення до військового відомства про забезпечення депортованих хоч би сіном, надавалась однозначна відповідь: "Не може бути можливим"/8;6/.

Люди при виїзді перебували в постійній боязні за своє майно, потрапляли під розправу польської партизанки, втрачаючи частину нажитого в тих сутичках /8;63/. Залізниця теж не могла забезпечити нормальне перевезення майже півмільйонної маси українців з Польщі. Серед відправлених на Миколаївщину були такі, котрі з вини залізниці не знали, де знаходяться вагони з їх худобою /5;35/, чи то й з усім господарством /10;21/.

Розміщувати прибулих мали в регіоні колишніх німецьких колоній та єврейських виселків. Так, на "перший час" у німецьких колоніях розселено 2879 сімей, в єврейських 823 сім'ї, і в українських селах - 255 сімей /5;44/. Вищі органи влади цікавились структурою розселень у колишніх національних районах /4;93/, оскільки це вважалось найкращим вирішенням житлової проблеми. На ділі обстановка складалась далеко не так оптимістично і радісно.

За даними на жовтень 1945 р, представленими для облвиконкому, власні житлові будинки мали 2960 сімей із 3447, решта жила в "будинках колгоспників"/2;24/. Глибший аналіз ситуації показав, що навіть у районах, котрі "за своїми можливостями" могли прийняти ще 200 сімей, на 800 уже наявних, повністю були відсутні лазні і медобслуговування функціонувало на недостатньому рівні /8;14/, а в районі, де "не було й немає колоній" все ж розміщено 86 сімей, котрі не отримали жодного окремого будинку /18;47/. Під час переселення від місцевої влади до облвиконкому надходили відозви на зразок: "Вдруге просимо вас припинити засилку [термін вжито в документі – Р.К.] українців-переселенців, - оскільки відсутність приміщень викликає загрозу епідемічних захворювань". Це приклад розумного підходу до ситуації. А як зрозуміти, приміром, керівництво Снігурівського р-ну, яке 142 сім'ї розмістило в родинах колгоспників, 100 сімей в "колгоспних будинках" і хотіло прийняти ще 200 сімей /18;5/.

Колишні німецькі і єврейські будинки, надаючи які влада знімала з себе відповідальність за подальший облаштунок прибулих, останні абсолютно не хотіли приймати по актах за свою власність /11;62/, хоч сектор переселення вважав цей процес одним із найважливіших і постійно звертав на це увагу /6;10/, /9;194/. "Ми залишили свої хати безплатно, а ці будинки потребують ремонту"/11;62/, "Живемо у вогких приміщеннях без вікон і дверей..."/17;68/. Все це визнавалось сектором переселення, однак на перевезення скла для вікон не знаходилося пального /15;13/. Врешті у травні 1946 р. було визнано, що внаслідок незакріплення будинків у власності переселенців приміщення поступово стають непридатними для проживання /20;14/, а серед переселенців з'явилась тенденція купувати за свої гроші добротні будинки /29;12/.

Та частина депортованих, що не отримала "власного" будинку, знаходилась у набагато гіршому стані. Деякі жили в землянках /3;41/, у напівзруйнованих халупах /16;1/, де могла завалитися стеля на голови мешканцям/19;148/ . Проживали також по сім сімей у школах /6;10/, в колгосних коморах /17;267/, у продуктових складах /24;23/, хлівах колгоспників /18;18/, у ветеринарному пункті /19;116/ і навіть у свинарниках / 17;110/. Звичайно, все це було напівпромерзле, - у степовому краї, за свідченням переселенців, вони потребували палива , як ніколи в житті /17;61/. Люди мали враження, що сидять "заледве не на вулиці"/12;34/.

Ті, кому "пощастило" жити разом з колгоспниками, теж мали певні невирішені проблеми . Декого місцеві жителі забирали зі співчуття до себе, бо переселенці сиділи на морозі по 6 діб, стережучи майно /19;23/. Інші "бігли по селах" і самі шукали хати /19;54/. З колгоспниками жити було важче, ніж, з іншими переселенцями по 3-5 сімей одразу. Місцеві вимагали плату за квартиру, яка коливалась у межах від 50-100 крб на місяць /17;215/ до 300 крб на місяць /19;176/, а як не платиш, то "убірайся звідкись взявся!"/17;205/. У таких умовах життя, за висловом однієї з переселених українок, "не дуже як в мягкому"/5;46/, "в чужих хатах, та й то до часу"/17;241/ були випадки, коли за 10 місяців перебування на Півдні переселенцібули змушені змінювати квартири навіть по 4 рази /19;106/. Сектор переселення висував до голів колгоспів вимогу, аби знайшли можливості в такому разі платити за квартири зі спільної каси /19;110/, але це було схоже на голос волаючого в пустелі , і проблеми не вирішувало. Наведемо цитату-розпач переселенця з с. Княжполь Білгорайського повіту Ю. Кітелі: "...прийняли мене на квартиру одної колгоспної сім'ї, я живу ніби в повітрі, не маю жодного права на це житло, не можу тримати ані корову, яку я маю, ні курей, бо я не господар! То ми через кожну дрібницю скандалимо..."/17;246/.

Житлову проблему влада вважала головною причиною незадоволень селян /18;41/, і за радянською традицією до 30-ліття Жовтня зобов'язала забезпечити всіх окремими будинками, інакше місцевих керівників притягнуть до "суворої державної відповідальності".../29;11/. Однак це не заважало владі в той же час проводити кампанію ліквідації хуторів та інших дрібних населених пунктів /25;65/.

Варто додати, що переселенці, розміщені в Миколаєві (в травні 1946 р їх нараховувалось 45 сімей /20;12/), теж жили не безхмарно. Ті, що мешкали у гуртожитках, побоювались виселення ( наприклад, у зв'язку зі зміною місця роботи /8;16/), /14;80/. Ті, хто отримав квартири, мали проблеми з їх легітимізацією й ордерами /9;188/. Один з переселенців проживав на території... трамвайного парку і при цьому ще й тримав корову /19;241/. Винятком є випадок придбання переселенцем у Миколаєві будинку своїм коштом /6;98/.

Житлова проблема стала безпосереднім чинником труднощів перебування на Півдні, однак вона в перспективі могла бути вирішена. Однак були явища, котрих ні переселенці, ні обласна влада не могли ні вирішити, ані змінити. Йдеться про існування колгоспної системи з її методами розрахунків, можливостями віддачі та моральним обличчям.

Проживаючі за межами УРСР українці добре знали і розуміли, що таке колгоспи і на яких засадах вони працюють. Наприклад, на зборах представників українського населення Томашівського повіту один за одним лунали голоси, що населення "прагне жити в межах Польщі", "всі обов'язки, які на нас покладуть, будемо виконувати охоче і докладно"/1;442-444/. Суспільна думка польських українців була проігнорована, більше того – сфальсифікована. Так, у доповідній записці М. Хрущова до Й.Сталіна від 27 листопада 1944 р. сказано, що польські українці мало того, що бажають "переїхати в області, де ми ніколи не будемо зазнавати польського гніту", бо "жити поблизу кордону – це те ж саме, що перейти з хати в сіни", але й жити і трудитись у колгоспах, бо в колгоспах жити непогано. Це ми бачимо з того, як колгоспники на фронті захищають свої колгоспи"/1;270/. З приводу формулювань цих псевдотверджень теж можна сперечатися, але важливе інше. Зі звіту Г. Накитного від 15 березня 1946 р. дізнаємося, що "були і є випадки, коли переселенці прямо висловлюють небажання жити там, де є колгоспи, хочуть вести індивідуальне господарство, вимагають наділу їм землі"/26;10/.

Селяни, котрі віками плекали любов до землі-годувальниці, обурювались, що їм дали "по куснику так званих городів аж 29 травня і то на солонцю, де нічого не росте, хоч доброго колгоспного поля лежить не засіяно сотні гектарів" /19;54/, "лежить в бур'янах. Кажуть нам – земля державна. Хто ж тоді ми?"/19;125/. Деяким землю наділяли в червні /19;125/, а в липні "вже все достигло"/16;336/, "городина висохла"/16;28/, "з них [з городів – К.Р.] не вернуться нам і ті гроші, що ми видали на насіння"/19;54/. "Ці городи є в дійсності насмішкою над нами!"/19;54/.

Особливо відчувається туга польських українців за землею в їх листах до родичів, приміром, від холмщаків, взятих до Червоної армії, котрі мали можливість побачити, що твориться на залишених землях: "Був у Телятині, у нас вдома безлюдно, нікого немає, хати наші зостались розрушені, нива стоїть нежата..."/10;249/, "великі лани збіжжя на тій стороні, а жати нема кому – Холмщина пуста..."/7;29/

На Україні ж були непорозуміння навіть в випадках наділу мізеру землі. Так, в сусідній Херсонській області траплялося, коли голова колгоспу відкрито заявляв переселенцям, що не наділить городу і не дасть хати, якщо переселенець не вступить до колгоспу/31;25/. Як правило, ці два явища були реально узалежнені (в Нововоронцовському р-ні із 412 прибулих сімей наділили землею 322 сім'ї, стільки ж на той час були членами колгоспу /32;63/. На Миколаївщині (Широколанівський р-н) зафіксовано спробу шантажу переселенців ненаданням будинку та корму для корови в разі відмови від колгоспу /19;125/. З наданням же землі траплялись такі прикрі невідповідності, як, наприклад, різниця у кількості наділюваної землі у двох колгоспах одного і того ж села /6;10/. Переселенці цього зрозуміти не могли, розцінюючи це як різновид дискримінації.

Тому запис у колгоспи в області відбувався дуже повільно. Характерною є ситуація, котра мала місце в Казанківському р-ні, коли 120 сімей, працюючи в колгоспі, не були в ньому записані /18;52/, приблизно так і в Березнеговатському р-ні: зі 125 сімей лиш 5 було записано, але працювали всі /21;233/. Це пояснювалося деякою мірою розпорядженням влади, згідно з яким переселенець, не записаний в колгоспі, мав принаймні працею в колгоспі забезпечити собі можливість існування взимку /3;8/ (можна вважати це за вдалий хід зі сторони комуністичного керівництва, спрямований на нівеляцію первинного положення, за яким заборонялося залучати переселенців до "трудової мобілізації" до повного господарчого облаштування /11;8/).

Трудодні при цьому нараховувались переселенцям і за роботу їх коней у колгоспі /19;143/, хоч не всім така проплата забезпечувалась /16;393/. Коней могли використовувати лише зі згоди переселенців. У процесі прибуття виселених з Польщі українців "рекомендувалося" використовувати коней та іншу худобу лише для перевезень прибуваючих, постачання кормів та палива /11;8/. Пізніше було дозволено як виняток використання коней неколгоспників на праці в колгоспі - задію їх на посівних та збиральних кампаніях /19;155/. Ці вимоги повсюдно порушувались керівництвом колгоспів. Можна стверджувати, що з самого початку появи польських українців на Півдні голів колгоспів більше цікавила худоба, аніж її господарі. До відділу переселень надходили вимоги "прислати людей з кіньми"/8;24/. Коні, вози, плуги забиралися до колгоспу, іноді навіть зі станції, залишаючи людей чекати на перевезення /18;1/. Здане майно місяцями не оцінювалося по актах /17;267/, переселенцям же могли заявляти, що вони тут не потрібні і що їм немає місця /19;54/.

Користування кіньми і возами як особистою власністю обмежувалось /19;62/, колгосп не допускав до роботи на своїх конях /3;17/, а іноді навіть і таких екстрених випадках як потреба виїзду до лікарні /11;372/, чи вивозу зерна з току /19;95/. Доходило до абсурду, коли голова забороняв навіть здоювати корів, працюючих в колгоспі як тяглова сила /19;147/. Худоба в колгоспі експлуатувалась нещадно, - могли "мобілізувати" жеребну кобилу, запрацювати її до скону /19;120/, чи загнати молоде лоша /19;117/. За такі збитки колгосп при тому не платив жодного відшкодування /19;66/. У випадку ж недогляду чабаном-переселенцем двох колгоспних овець голова міг спокійно експропріювати на заміну корову ще й призначити дві доби ув'язнення /19;82/. До худоби переселенців ставились з особливою брутальністю: люди писали до сектора переселень як до останньої інстанції у розпачі, коли корову, з якої годується 7 душ, б'ють у колгоспі так, що вона аж "плаче на очі"/19;72/, чи в ході боротьби за врожай позбавляли ока коня /11;45/. Це виглядає найменшою мірою дивно на тлі катастрофічної нестачі худоби і реальної зацікавленості голів колгоспів у її наявності.

Факти незаконного усуспільнення худоби переселенців були повсюдними /3;2,29/, /4;104/, це стосувалось також овець і свиней /11;49/. При цьому аргументували голови колгоспів від якогось вигаданого положення про неможливість утримання двох корів у господарстві, а лише однієї /19;74/ до банального "немає документів на цього коня"/11;46/. Якщо ж українці з Польщі намагались самі протидіяти, їх могли побити вночі /19;162/, або ж відправити в міліцію /19;256/. При переході переселенця на інше місце роботи кінь, якщо його власник був колгоспником, за законом залишався у колгоспі. Реально ж було так, що навіть не будучи записаним у колгоспі, переселенець міг хіба відсудити свого коня через прокуратуру й сектор переселення /19;149/. Українці з Польщі, що працювали в промисловій сфері, мали право продати коня /11;46/. Зазвичай голови не могли допустити до втрати колгоспами коней переселенців зі своєї власності. Людина могла працювати десь в Миколаєві /19;164/, чи навіть в Волинській області, а її кінь все ще залишався в колгоспі /19;227/. Ще більше проблем було при передачі коней з колгоспу в колгосп /19;136/. Були спроби замінити коня на гіршого /11;39/, чи взагалі перевести на баланс райвиконкому, аби тільки не дістався справжньому господареві /9;21/. Щоб отримати свою худобу назад, колгоспники-переселенці іноді просто не витрачали часу, а викрадали її вночі зі стаєнь та хлівів і тікали на Захід /18;37, /20;16/.

Іншим чинником небажання записуватись до колгоспів була, звичайно, система праці й розрахунків. Якщо ще в квітні 1945 р у звітах ще можна було знайти згадки про "стаханівську" працю переселенців – 150-180% від норми виробітку /18;17/, то вже в серпні такі приклади стали одиничними, та й ті використовувались самими переселенцями як аргумент для дозволу на виїзд з Миколаївщини /7;65/. Коли спершу в колгоспах, що складались повністю з переселенців траплялись випадки альтруїзму на користь суспільної справи – "вирішили на зборах весь молодняк здавати до колгоспу"/18;26/, то влітку, за свідченням інспекторів, переселенці останні два місяці в колгоспах майже не працювали і взагалі, "ведут себя безобразно, что хотят, то и делают"/18;37/. Це все, як і "низька продуктивність праці"/18;51/, як і "настрій тимчасовості перебування тут"/18;41/, - було результатом системи трудоднів.

Переселенці небезпідставно вважали, що якщо вони надалі залишатимуться на Миколаївщині, то "прийдеться вмирати з голоду"/19;1/. "На своїх харчах ходимо на роботу, але ще й копійки за то не отримали"/19;54/, - загальний висновок тих явищ, котрі вони спостерігали півроку і надалі вже спостерігати не могли: в червні з'їли останній кусень хліба, привезений з батьківщини"/2;125/ і тепер вимагали пояснень, чому, віддаючи "весь свій труд і час державі, працюючи з ранку до ночі, забезпечити себе продуктами харчування не змогли"/19;156/. "Як маємо жити в таких умовинах?!"/19;54/.

Фактично, виходячи з норм і розрахунків оплати за трудодень, переселенців підштовхували або до крадіжок, або до відмови від селянської праці. За один трудодень нараховували від 115 гр пшениці в Березнеговатському р-ні /24;38/ до 360 гр у Снігурівському сусідньому р-ні /19;255/, іноді видавали ячмінь замість пшениці /16;159/. Зважаючи на напівголодний статус приїжджих, були прохання до видачі зерна на трудодні додати ще й "приварок" – інші продукти, як, скажімо, картоплю /19;5/.

За здану в Польщі картоплю у Миколаївській області в основному видавали кукурудзу у співвідношенні 50% до ваги залишеної картоплі /19;144/, в окремих випадках – 20% /20;3/. При цьому заборонялась заміна картоплі іншим зерном чи овочами /4;9/. Своїм "другим хлібом" область практично не диспонувала,- могла забезпечити видачу лише 85 т картоплі /18;2/, це при потребі тільки 95 сімей переселенців у Новобузькому р-ні 113 т по актах /18;22/. Було обіцяно 2000 т допомоги з Київської області, але чи дійшла вона, невідомо, судячи по масштабу кукурудзяних замін /4;19/.

Разом з тим попри існуюче положення звільнення від податків на перші два роки були випадки призначення головами колгоспів певних зборів, як то наприклад, 40 кг м'яса, 160 літрів молока, 180 яєць на сім'ю /19;54/. Коли жінки-переселенки в одному з колгоспів почали обурюватись з цього факту, голова обізвав їх "німецькими б..ми" і ледве не побив /19;95/. Треба віддати належне сектору переселення, який у важких умовах тиску влад з приводу хлібозаготівель в області /26;188/ визнав дії цих голів "репресіями" і вимагав їх припинення /19;59/.

Колгоспи дозволяли собі навіть таке неподобство як приховання допомоги, призначеної переселенцям /19;202/. На рівні району теж можлива була відмова головою райспоживспілки прийняти на елеваторі зерно для переселенців /24;33/.

Допомога могла бути також матеріальна ( у вигляді мила, сірників, гасу /3;17/) та грошова. Грошова виражалась у різних формах,- безповоротній та кредитовій. Кредити виділялись у розмірі 5000 крб строком на 5 років /6;2/, причому приводом до видачі кредиту було як будівництво чи придбання будинку, так і закупівля худоби, переважно корови /23;61-77/, (в рамках кампанії "ліквідації безкорівності"/22;160/). Хоч деякі переселенці досить справедливо обурювались фактом кредитування: за залишене в Польщі майно вони не зобов'язані віддавати ці кошти /17;267/, однак на 15 січня 1946 р 768 сімей таки оформили кредит, - з їх числа виїхало з області 116 сімей /20;6/. Безповоротна допомога могла бути разова (від 300 до 1000 крб /24;256/) і для багатодітних сімей щомісячна – від 80 до 100 крб в1945 р /27;2,3/ до 120-140 крб в 1946 р /27; 145/. Останні відомості стосуються районів, що перебували на той час у складі Одеської області.

В тодішній Миколаївській області нараховувалось 30 багатодітних сімей, представлених до "державної нагороди" – медалі /22;39/, і більш нічого. Це стало предметом невдоволень з боку переселенців: "Матір голодних дітей потішають медаллю!.."/19;125/ Найбагатодітніша родина Марії Бугель (9 дітей) тричі зверталась безрезультатно до райвиконкому (!) /19;239/. Обласну ж владу більше цікавила доля невручених медалей та їх облік /26;195/.

Взагалі на серпень 1945 р. сектор переселення вважав, що в області нараховується 720 сімей, що потребують негайної допомоги /6;23/. У відповідності до цієї кількості робився запит про допомогу , на що РНК УРСР вкоре проявив здатність до бюрократичних "шедеврів",- Миколаївський ОВК попросили розрахувати кількість "людиноднів" ( рос. "человекодней" ), що передбачали б кількість продукції, необхідної для людини на щодень /4;91/. Такий підхід остаточно засвідчував рабський статус українців із Закерзоння в СРСР, і це не могло їх не дратувати. Один із них, Григорій Сав'юк, що згодом виїхав на Херсонщину, писав у серпні 1945 р : "я від вас не прошу милостині, я ж бо працюю, а якщо мені за мій труд не платять, то не моя вина!" /19;125/ [виділення Г.Накитного, він же доставив знаки "?!" – К.Р.]. Накінець листа Сав'юк вимагав анулювати його заяву вступу до колгоспу як насильницьку.

Багато людей кидали села і йшли на промисловість, що Накитним підтримувалось /3;7/ (разом з тим він захищав селян від висилок їх, скажімо, на лісорозробки /11;41/), при переході на іншу роботу був потрібен саме дозвіл сектора переселення /9;76/.

Однак не слід забувати, що такі переходи були фактично вимушеним явищем. Наведемо дві цитати висловлювань переселенців-братів Івана та Миколи Кінахів, що характеризують це становище і доповнюють одна одну: "Проживши 52 роки, не так і багато прожив, як багато горя пережив..."/17;211/ "...коли хлібороб мусив був стати на виробництво, маючи четвертий десяток, втрачений здоров'ям..."/17;206/, це означає перевернуте життя, перевернуту долю у постійних втратах.

Наостанок кілька зауваг про морально-психологічний клімат у переселенських масах.

По-перше, всі вони жили ностальгією за своїм рідним краєм, завжди були свідомими того, що це не їх земля, а вони є "з-за Буга із Польщі"/6;52/. Особливо це відчувається при вичитуванні їх листів один одному: "Сумно згадати про свій рідний край, а тут на поталу кинули, розсипали нас..."/10;249/, або - від червоноармійця з с. Київець, повіт Біла Підляська : "На урлоп [ відпустка – Р.К.] був два рази в родному Київці, але що то може бути за урлоп, хата є, а нєма нєкого з родних, нєдокого заговорить, ходив по Кийовцю як блудний син, нє бардзо мєні вєсьоло нє бачти вас..."/12;56/ [орфографію збережено – К.Р.]. Всі вони терпіли з розриву дружніх і дуже часто і внутрісімейних зв'язків /2;5/, /12;36/. Ще один уривок з листа, написаного латинкою по-українськи: "Ninoczka, kak tam pozywajesz, to ja za toboju skuczaju, no nemozna pozabuti kak my chodyly lubowaly sia odna prez druhoji, zyti ne mohla odnej minuty, a teper my sia rozluczyly kak rybka z wodoju..."/12;16/

Тому багато з них не хотіли миритися з існуючим статусом і постійно у вимогах підкреслювали прагнення потрапити на батьківщину, а це "край, де я виріс, і так само мій батько, дід і прадід..."/16;124/. У цьому вони були схожими у думках із депортованими в 1939-1941 рр поляками, котрі тепер їхали в Польщу: "[Я люблю] свої рідні місцевості, - там, де я народилась, там, де я виросла, там, де я залишила своє літо, там мій дім рідний, там мій ліс дрімучий, там моя любов.., то яким же правом я маю приховувати свооє походження , свою націю, що я Полька, цього мені ніхто не зможе заборонити!"/19;250/. Поняття "нова батьківщина" вживалось польськими українцями в скептичному значенні в певних моментах, коли вони прагнули чогось досягти мирним переговорним шляхом /16;163/. Але штамп в евакуаційному листі "wymiany dokonano"/13;84/ вже назавжди поєднав їх якраз із цією новою батьківщиною.

Ця "батьківщина" чомусь називала їх поляками, "польськими бандитами"/16;369/, однак школу з польською мовою викладання для них не відкривала, - бо бажаючих у такій вчитися – одиниці /22;40/, виходить, не поляки вони. Коли вони починали говорити, що тільки тут "втратили свої руські імена і людськість"/19;133/, коли з гордістю розповідають як там в Польщі їх село зберігало свій національний дух, свої національні звичаї /16;164/, то Накитний вважає це кічем навколо підтримки бандерівського руху /20;10/. Тут насміхаються з їх релігійних свят і забороняють їх /19;62/, питають про дозвіл користування радіоприймачем /9;87/, натомість передплачують їм газети /9;197/ і читають лекції /8;12/. "Батьківщина"під титулом СРСР захищає переселенців від їхнього ж адвоката, називаючи його дії "вимаганням"/3;34/, а сама арештовує окремих із них без пред'явлення звинувачення /3;44/ і виписує пропуски від НКВС для поїздки до Львова на навчання /6;22/ чи до Одеси в лікарню /11;68/. Влада цієї батьківщини попрікає директору школи (переселенцю) за замовлення молебну у церкві за велику перемогу 9 травня і жодного разу не прислала хоч для якоїсь допомоги, роз'яснень чи консультацій своїх партійних функціонерів /8;81/. Ця влада штрафує їх за торгівлю пирогами /9;63/ і одночасно обурюється, що серед них є антирадянські агітатори /9;63/. Влада могла викинути переселенку з хати в день, коли та отримала звістку про смерть сина у лавах армії цієї влади /20;1/. Вона могла годувати їх хлібом, непридатним для їжі /18;25/, а на будь-які прохання розмахувати пістолетом і кричати: "Нагодую я ж тебе, польська мордо!"/19;14/. Комуністичні владці могли послуговуватись фразами типу "дозволяю взяти [виділення моє – К.Р.] п'ять сімей переселенців"/11;25/і одночасно доводити переселенців до розхвалювання "славною і непереможної країни СРСР"/17;99/. У них забрали їхні Княжполі, Київці, Тарношини та Молодятичі і подарували їм для проживання колгосп "ім. ХТЗ", "434 роз'їзд" і "10 участок" /2;42/.

Влада чинила беззаконня і сваволю, а вони все сподівались і просили: "Відправте нас на свою землю..."/19;72/

Проблеми адаптації депортованих з Польщі українців у Миколаївській області
В статті порушено проблеми, що стосуються прибуття, розміщення та перших років проживання на території Миколаївської області УРСР переселених по трансферу з Польщі , головним чином зі східних теренів Люблінського воєводства українців ( 1944-1945 рр) . Зосереджено увагу на акліматизації переселенців в умовах степу, їх матеріальному становищі, умовах праці в колгоспах. Також йдеться про морально-психологічні умови адаптації: вплив фактора "чужеземців" для місцевого населення, національного самовизначення та свідомості, релігійних та ментальних особливостей.

Roman Kabaczij
Problemy adaptacji deportowanych z Polski Ukraińców w obwodzie Mikołajowskim
W artykule zostały poruszone kwestie które odnoszą się do przybycia, rozmieszczenia i pierwszych lat zamieszkania na terytorium obwodu Mikołajowskiego URSR przesiedlonych z Polski, szczególnie ze wschodnich terenów województwa Lubelskiego, Ukraińców ( lata 1944-1945 ). Uwagę skupiono na aklimatyzacji przesiedleńców w warunkach stepu, ich stanie materialnym i warunkach pracy w kołchozach. Również chodzi o sytuację moralno-psychologiczną w czasie adaptacji: wpływ czynnika "cudzoziemców" wobec ludności miejscowej, samoidentyfikacji i świadomości narodowej , religijnych i mentalnych właściwości.

Roman Kabachiy
Adaptation problems of Ukrainians deported from Poland to the Mykolaiv oblast'.
The article rises the problems that are concerned with arrival, accommodation and first years of living at the territory of Nikolaev region of USSR of Ukrainians that were transfered from Poland (mainly from territories of Lublin region) in 1944-1945. A special attention is concentrated on an acclimatization of resettles in the steppe conditions, their material state and financial situation and work conditions in kolkhozes. Also the article discusses moral-psychological conditions of adaptation: influence of "foreigners" factor for the natives, nationality expression and consciousness, religions and mentality peculiarities.

Джерела

1. Польща і Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі док-ти з архівів спец. служб. У 3-х тт. Т.2. Переселення поляків і українців. 1944-1946. Варшава-Київ.-2000.-1008 с.-іл.
2. Державний архів Миколаївської області. (ДАМО). Ф.р.992. Оп.2. Спр.371.
3. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.372.
4. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.373.
5. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.374.
6. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.375.
7. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.377.
8. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.379.
9. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.380.
10. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.381.
11. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.382.
12. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.383.
13. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.384.
14. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.385.
15. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.390.
16. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.391.
17. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.393.
18. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.395.
19. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.399.
20. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.690.
21. ДАМО. Ф.р.992. Оп.2. Спр.693.
22. ДАМО. Ф.р.992. Оп.3. Спр.75.
23. ДАМО. Ф.р.1053. Оп.1. Спр.22.
24. ДАМО. Ф.р.1053. Оп.1. Спр.38.
25. ДАМО. Ф.р.1053. Оп.1. Спр.69.
26. ДАМО. Ф.р.1053. Оп.1. Спр.72.
27. ДАМО. Ф.р.3390. Оп.1. Спр.50.
28. ДАМО. Ф.р.3390. Оп.1. Спр.55.
29. ДАМО. Ф.р.3390. Оп.1. Спр.84.
30. Державний архів Херсонської області ( ДАХО ). Ф.р.1979. Оп.1. Спр.241.
31. ДАХО. Ф.р.1979. Оп.1. Спр.242.
32. ДАХО. Ф.р.1979. Оп.1. Спр.243.

Нет комментариев.