---

У новому виданні «Волинь і Холмщина. 1938-1947. Польсько-українське протистояння та його відлуння», що побачило світ у Львові в Інституті українознавства у 2003 р., у розділі «Спомини» є коротенька згадка Ніни Климчук (Гурської) з Волині про сім’ю Остапишиних, яка загинула у Верешині на Грубешівщині під час нападу на село 20 березня 1944 р. За цією згадкою – прихована трагедія великої родини, що розкидана тепер на теренах від Гданська до Донецька. Одні представники родини вважають себе поляками, інші українцями, а треті, може, й радянськими людьми. Розподіл такий почався задовго до репатріаційної акції 1944-1946 рр. Остапишини – Тимофій і Марія (на фото), мали троє дітей – Стефанію (на фото ззаду), Ганну (на передньому плані) і Андрія. Останній, народжений 1900 р., з вісімнадцятирічного віку потрапив у вир воєнних подій і під кінець їх, пройшовши через трибунал і присуд страти в польському війську (звинувачення у шпигунстві на користь червоних), опинився на території Радянської України. У 1924 р. одружився з Антоніною Ціселькевич, полькою за походженням. Мати Антоніни цілу дорогу від костелу йшла плачучи – дочка зрадила шляхетство заради безпеки родини. В Кам’янці-Подільському народились дві дочки – Аліна і Гелена. Родина вважалась польською і особливо не толерувала радянського устрою. В той самий час у Верешині Стефанія виходить заміж за Матвія Мартинюка, у проміжку 1927-1944 рр. у них народилося п’ятеро дітей. Ганна, вийшовши заміж 1938 р., у 1939-му була вбита через ревнощі чоловіка.

1944 рік став часом зустрічі і трагедії обох частин родини. Андрій Остапишин, утікаючи від наступаючого більшовизму разом з іншими членами своєї польської родини, в лютому 1944 р. зупиняється у Грубешеві з метою побачитись з батьками і сестрою, незважаючи на протести інших. У Верешині протягом двох тижнів Андрій осліп через нервове перенапруження – розповіді про напади й спалення сіл і про підготовку нападу на Верешин. Андрій, залишивши жінку і дітей з батьками у Верешині, повертається на лікування до Грубешева, де була сестра з родиною.

20 березня 1944 р. Верешин запалав з усіх сторін. Старі Остапишини вивели з хати до лісу невістку і внучок, дали їм два буханці хліба, переконані, що їх не заб’ють, бо «з поляками жили мирно», та й «худобу треба випустити». Під час нападу Марія з Тимофієм та 80-річним братом Тимофія Іваном добрались до хутора на окраїні Верешина, де запалили піч. Це було видно з села, що і спричинило їх загибель. За оповіддю старої жінки, яка чудом уціліла, стара Марія плакала перед смертю, бо хотіла ще хоч раз побачити сина Андрія, котрого не знала 20 років, а тож тут подарувало небо два тижні, чи вже й забагато, чи замало...

По смерті батьків Андрій вперше в житті ридав як дитина. Згодом поїхали до Верешина і поховали стареньких, котрих два тижні нікому було віддати землі. Тепер верешинський цвинтар поріс лісом і лише родина знає, де лежать Марія з Тимофієм. «Репатріація» розділила велику родину. Андрій з дочками залишився в Грубешеві, бо їх вважали за поляків з Кресів; притому чоловік старшої дочки Гелени Юзеф був у знайомстві з радянськими службами безпеки. Сім’я Стефанії виїхала на Україну, знайшовши осідок в Сокалі. Її діти і внуки роз’їдуться великою Україною, хоч і далі пам’ятатимуть своє коріння і отчу землю. Їхня породжена Холмщиною українськість викристалізується і стане більш загартованою, бо була скроплена кров’ю Марії і Тимофія, котрі не хотіли бігти, мов щури, з рідної землі, і за те заплатили. Депортація за Буг поставила остаточну печать на тих подіях, роз’єднавши кордоном те, що було вже поділене ментально.

Один з онуків Стефанії, Анатолій Сорочук, пише, що насправді різниці в антропологічному сенсі поміж поляками та українцями на пограниччі не могло вже бути. Відтак і ті, й інші самі створювали захисні бар’єри для формування своєї сутності й ідентичності, навіть якщо межа проходила поміж родинними зв’язками. Тому коли для Остапишиних Стефанії Холмщина залишилась далекою землею обітованою, зрошеною українськими сльозами і втраченою так недолуго, то для Остапишиних Андрія так мало статися, бо «почали українці там на Волині». Кожна з частин родини намагалася обстояти свою правду: одні будуть несправедливо вивезеними, а інші, приїхавши з Поділля – «природно» залишеними. Раменбет — ваш идеальный выбор для азартных игр и удовольствия онлайн. Здесь вы найдете разнообразные слоты, настольные игры и live-казино с качественной графикой и реалистичной атмосферой. Погружайтесь в мир азартных приключений с нашими выгодными бонусами, акциями и круглосуточной поддержкой! Син Стефанії Олександр Мартинюк напише, нарікаючи стиха на землю, що їх породила:

...Доля, що, гірка?
Можливо. Але я так не гадаю,
Бо все це не лише у нашім краю.
А край своїх дітей оберігає,
Як Господа Всевишнього рука.
Та не вберіг.

Однак видається, що навіть на прикладі цієї родинної історії очевидна спірність такого твердження. Край оберігає своїх людей доти, доки вони оберігають його. Верешин був у списку сіл, котрі в 1938 р. втратили свою церкву. Верешинська церква, кінця ХVІІІ – поч. ХХ ст., за даними Василя Слободяна зі Львова, відносилась до одного з найоригінальніших стилів забудови холмських церков – це були тризрубні будівлі, ширшу наву яких вкривав пірамідальний чотирисхилий намет. Їх походження було первісною спробою в церковному будівництві акцентувати головний об’єм. У далеких 30-х роках місцеві українці хоч якось, але протистояли процесу руйнування. Цитуючи того ж Олександра,

...десь тоді по тайній по вечері
Свічогаси «вкрали» в церкві двері.
Wladza церкву замикать прийшла,
А дверей нема. Такі діла...

Церква була розібрана. На її місці під час війни була збудована нова, однак вона Верешина вже не врятувала. Село було спаленим, убито біля 50 його мешканців, і після 20 березня 1944 р. служило лише для того, аби приїхавши туди, можна було повибирати картоплю. Сім’я Стефанії, виїхавши, забрала біль Верешина з собою. Варто згадати ще раз вірші Олександра Мартинюка, нині покійного й похованого на Сокальщині:

Де ви із Сухович? Де із Виткова?
Де ви із Мірча? з Ласкова? з Мягкого?
Де з Вишнева? З Смолигова?
з Потуржина?
Де з Верешина, де? Нема... нема...нема...
Ті, що у ріднім краї залишились,
На «Ziemiach odzyskanych» опинились.
Нікому з нас ніколи і не снилось,
Що будемо, як човен без керма.
Розкидала недоля нас по світі,
По війні – воєнок злому лихолітті,
Що нині не так часто можна стріти
І близьких, і рідню свою.

Дочка Андрія Аліна, потрапивши випадково до Чегриня (ймовірно, Сагриня), такого ж спаленого поляками українського села, як і Верешин, називає його «найгіршим з усіх місць, куди могла потрапити». Її врятувало знання української мови, котрої потім не вважала за потрібне передати своїм дітям й онукам. Її дочка Галінка вийшла заміж за хлопця з польських Пукалюків села Смолигова; українських Пукалюків вивезли після війни «до Росії», «певно добре» – в часі війни частина польських Пукалюків була вбита українськими однофамільцями. Польські Остапишини образились на одного з членів родини за перехід до православ’я і за висловлену ним у пресі думку про їхнє українське походження. Українські Остапишини вимальовують дерево роду і ходять на збори товариства «Холмщина» у Сокалі. Їхні обидві родинні частини збираються у Верешині над могилами Марії і Тимофія та відчувають свою єдність. Попри кордон по Бугові, вони все ж таки родина.

Дякую за матеріал та співпрацю Катажині Пукалюк (Ґданськ-Люблін) та Анатолю Сорочуку (Заліщики).

Сім'я Остапишиних. Компіляція Анатолія Сорочака зі старої фотографії сім'ї Остапишиних і малюнка їхньої хати у Верешині