---

Оптація

Дивне слово оптація, яким названо процес переселення південних лемків зі Словаччини на Волинь, походить від латинського optatio – бажання. В даному випадку означало воно бажання змінити громадянство. Процес обміну населенням між Чехословаччиною і Радянським Союзом, котрий відбувся у лютому-березні 1947 року, протікав у добровільному характері, на відміну від польсько-радянського відповідника – трансферу 1944-1946 років. Погодилося під впливом агітаторів поїхати на Україну (а точніше на терени Рівненської та Волинської областей) лише 12 тисяч жителів південних схилів Бескиду. Становило це менше 10% русинського населення Словаччини. Замість них до Чехословаччини переїхало на постійне місце проживання 30 тисяч чехів-колоністів з Волині. Їхні предки оселились там на запрошення російського уряду у другій половині 19 століття.

Причини виїзду були подібними до тих, якими пояснювали свій виїзд на початку 1945 року жителі Північно-Східної Лемківщини: зруйновані фронтом, боями на Дуклянському і Лупківському перевалах цілі села та окремі господарства, непевне матеріальне становище, зрештою віра в обіцянки радянських евакокомісій, представники котрих асоціювалися ще в тому часі з доброю святою руськістю, обороняти яку доводилося найзахіднішим українським горянам віками. Близько двох тисяч записаних до виїзду відмовилося від свого попереднього рішення, і їх ніхто насильно до вагонів не гнав. Часто відраджували їхати своїх близьких старші батьки. Жінка одного з оптантів на Україні Марина Шкінтік припускає, що виїзд „до тієї псоти” часто розцінений був як зрада родини і вітчизни.

Головний уповноважений від уряду УРСР Олексій Могила не міг приховати свого роздратування, оскільки власті Чехословаччини чітко здекларували незастосування сили при організації виїзду. Також було ясним, що навіть по людському балансу Україна не виграє від цього обміну, оскільки чехів виїхало більш ніж вдвічі більше, ніж переїхало русинів (зрештою, подібна ситуація була і в польсько-українському переселенні).

Розселено лемків з Чехословаччини в колишніх будинках чехів-колоністів. Однак проблемою було те, що багато з чеських помешкань зайняли раніше переселенці з Польщі, в основному холмщаки та підляшуки. Робили це часто поза офіційною згодою властей, однак кожен в тому моменті думав передовсім про власну родину та її добробут. Переселенці з Чехословаччини мали пріоритет на чеські господарства, а тому траплялися випадки, коли холмщаків відселювано з них примусово, наділяючи прибулим навесні 1947 року русинам. Як одні, так і інші відстоювали свої права завзято. Федір Барна, що народився в Нижній Полянці на Бардіївщині, а був поселений в с.Шпаків біля Рівного, згадує, що щоб довести свою рацію в праві на чеський будинок перед „польським” переселенцем, його брат їздив аж до Києва й добився свого.

Складності додавав факт, що прибулі словацькі лемки мали великі сім’ї. З 670 прибулих до Волинської області родин 168 були багатодітними (на той час за такі вважалися ті, що мають більше п’яти дітей). Для прикладу: серед переселенців з Польщі, котрих було в кільканадцять разів більше, таких сімей на зламі 1946-1947 років було лише 172. Житлова проблема стала однією з тих, що поділила на два табори переселенців з обох країн. У селі Шклинь Другий, керівництво якого було з Холмщини, був навіть вбитий русинський хлопець Степан Ваврик. Русинів називано на Волині „гуцулами”, „словаками”, а переселенців з Польщі прибулі русини називали „поляками”, - за країною походження.

Реоптація

Певною різницею у сприйнятті своєї малої вітчизни холмщаками і південними лемками було те, що хоч як одні, так і інші відчували за покинутою землею тугу і жаль, перші не бачили шляхів повернення додому, через нехіть ще раз опинитися в полум’ї польсько-українського конфлікту, то другі відразу використали фактор несхожості з місцевиими і почали себе називати „чехословацьким народом” та говорити про реоптацію. У середовищі переселенців з Пряшівщини від перших років з’явилися люди, котрі на зібрані серед одноплемінників кошти почали їздити до Москви, до Києва і просити від імені оптантів про можливість повернення. Спершу не було то безпечно.

На початку 50-х років почалися поодиничні випадки переїзду русинів з Волині на Закарпаття, поближче до кордону, а також фактично на землю, подібну до їх малої вітчизни. Кожен такий переїзд мусив бути заакцептованим обласною владою як в Ужгороді, так у Луцьку чи Рівному, тому коли кількість подань участилася, легко було цей процес поставити під контроль і зрештою припинити. В той же час багато оптантів почали шукати долі в інших частинах Радянського Союзу, оскільки можливості заробітку на Волині були низькими. За прикладом багатьох місцевих „за довгим карбованцем” їхали на Донбас, на Північ Росії, освоювати казахську цілину. Михайло Рибович, котрий народився в багатодітній родині у Якуб’янах біля Старої Любовні, свою другу половину – Анастасію з Вінниччини – знайшов аж у далекому Архангельську.

У першій половині 60-х років у переселенських громадах Рівненщини побував знаний етнограф з Пряшева Микола Мушинка. Окрім зразків неповторного фольклору привіз він з Волині також прохання від оптантів про повернення на батьківщину. Поділився ними з чехословацьким посольством у Москві та українськими організаціями Пряшівщини. Починаючи з 1964 року до згаданого посольства посипалися подання про реоптацію, підкріплені документами від родин в Чехословаччині, готових допомогти на перших порах по переїзді русинів з Волині додому. Не можна сказати, що для бажаючих повернутися одразу відчинялися двері усіх кабінетів та кордон між СРСР та Чехословаччиною. Федору Барні це зайняло біля двох років. Михайлові Рибовичу з родиною дозволено переїзд за третім разом.

З 1964 по 1967 рік включно повернулося 1227 родин південних лемків. Було в них 5038 осіб, в них 1371 дітей, народжених в Радянському Союзі. Ця перша хвиля переселень була найбільш комплексною та чисельною. У 1968 році, у зв’язку з придушенням „празької весни” процес реоптації штучно був припинений. Відновився він на початку 70-х років і продовжувався до початку 80-х. Реоптація була не менш болісним явищем, ніж переселення в Україну. Як і в 1947 році, мусили ділитися родини, що прижилися в СРСР. Анна Шкінтік, народжена в Торисках на Старолюбовнянщині, позоставила на Рівненщині двох сестер, що вийшли заміж за місцевих. Федір Барна – дружину та дочку: „Що я міг їм тут запропонувати? – питає риторично. – Жінка походила з поважної високоосвіченої родини, дочка закінчила Московський університет. Вони не зрозуміли б мене й були б тут нещасливі”.

Не була захоплюючою зустріч із родинами на Словаччині. По-перше, „місцеві” русини побоювалися, що „бідні родичі з Росії” сядуть їм на голову і будуть до кінця днів користати з зичливості, виказаної при „витягуванні” з болота радянської дійсності. По-друге, часто ті, хто залишився в південнолемківських селах, користалися з землі та господ тих, що виїхали. Природньо не хотіли, щоб ці привілеї були їм відібрані. Історик з Пряшева Іван Ванат пише в своїй книзі „Волинська акція”, що виїзд оптантів до СРСР частково поліпшив матеріальне становище русинів Чехословаччини. Ясно, що повернення перших не обов’язково мусило подобатися другим. Анна Шкінтік за найгірший період по поверненні вважає перші місяці, коли вона з дітьми жила у свекрухи в селі Шамброн, а чоловік шукав праці в Пряшеві. „Коли вже переїхали сюди, проблем не було”, - згадує п.Анна.

Власне тому більшість реоптантів оселилося не в своїх рідних селах, а в містах Північно-Східної Словаччини – Свиднику, Бардієві, Міжлабірцях, Пряшеві. Чимало чоловіків знайшло працю на найбільшому в країні металургійному комбінаті (гуті) в Кошицях. Деякі, поєднавшись в бригади, їздили на сезонні будівельні праці до Чехії та Радянського Союзу. Не всі з тих, хто повернувся думали про те, щоб їхні діти зберегли знання української мови. Діти Михайла Рибовича ходили до школи, де не було викладання української, хоч в Бардієві була така можливість. Дочка Анни Шкінтік навпаки – закінчила україністику Пряшівського університету.

Чому відношення було різним? Реоптанти мусили натерпітися при оформленні документів на повернення, доводячи у посольствах і консульствах свою лояльність і відданість чехословацькій державі. Плюс перебування на Волині не сприяло присвоєнню української тотожності, радше навпаки. Південні лемки, порівнюючи себе з волинянами, доходили переконання, що не є такими українцями, як решта, або ж взагалі – не є українцями. По поверненні на Словаччину також не було легко: мало хто дивився на реоптантів як на повноцінних громадян країни (особливо коли самі вони не спішили розлучатися з радянським паспортом). Хоч були уродженцями тих самих сіл і містечок, що й „місцеві” русини, називано їх „русами”, „окупантами”, „шпіонами”. Федір Барна сокрушається, що ніхто з тутешніх і в думці не міг припуститити, що „там”, - „в якомусь там Києві [Луцьку, Рівному]” могла існувати якась культура, вища може від ментальності „виходняров” – словацьких східняків.

Тому й „зашивалися” у сірому суспільстві комуністичної ще тоді Чехословаччини реоптанти, щоб не було ані видно, ані чутно іншого ніж словацьке походження, щоб ніхто не витикав мовні огріхи при розмові. Те, що на сході країни і так мало хто знав літературну словацьку, послуговуючись шариським діалектом, не допомогло: русизми й українізми реоптантів давали про себе знати.

Остання хвиля

На початку 90-х років Чеська Республіка вирішила запропонувати переселитися до Чехії жителям двох сіл в Житомирській області України. Проживали там чеські колоністи, не охоплені оптацією 1947 року, оскільки були громадянами СРСР, а не Польщі, як то було у випадку чехів з колишнього Волинського воєводства. Метою цієї пропозиції було вберегти жителів цих сіл від наслідків чорнобильської катастрофи. Оскільки Словаччина багато в яких кроках іде у фарватері чеської політики, вирішено було також пошукати в Україні охочих до переселення, що живуть у зоні забруднення. petitsecret.ch

Такими охочими, знову ж таки стали оптанти та їх нащадки. У словацьких медіях говорилося про них як про „колишніх жителів Східної Словаччини, що опинилися на Волині”. Внаслідок нової реоптації прибуло з України 366 родин тзв. „чорнобильців”, розміщених переважно в містах центру і заходу Словаччини. Зрозуміло, що більшість з них невдовзі асимілюється та втратить почуття єдності з лемківським чи українським коренем. „Ви, коли будете з ними [ реоптантами – Р.К.] зустрічатися, кажіть їм аби нас не цуралися!” – вигукнув болісно у розмові зі мною один зі старших русинських інтелігентів у Пряшеві.

Чому беру в лапки слово „чорнобильці”? Тому що часто був то лише привід для зміни громадянства. Марина Шкінтік розповідає про свою дочку, народжену на Луганщині в родині оптанта: „Пам’ятаєте, яка була важка ситуація в Україні на початку 90-х? То ми з її батьком прийняли рішення, щоб вона виїхала як словачка на батьківщину предків. Тепер я шкодую про це рішення.” Дочка вийшла заміж у Пряшеві за словака, з рештою реоптантів не контактує, окрім своєї родини. На перших порах вона хотіла повернутися: „Чому я, людина з вищою освітою, повинна терпіти тут приниження, - цитує слова дочки п.Марина. – Називають мене „брудною українкою”. Ми тут знаходимося на рівні циганської меншини”.

Щоб допомогти заіснувати у словацькому суспільстві одноплемінникам, що повернулися з України, постав у Пряшеві Координаційний комітет реоптантів. Очолює його історик Степан Крушко. Про діяльність комітету (а радше його голови) ніби реоптанти й чули. Однак активної участі не беруть, бо не знають, чим той комітет міг би їм прислужитися. На тему оптації у реоптації вийшло кілька статей в словацькій та місцевій українській/русинській пресі. Накладом Координаційного комітету вийшло дві книги авторства С.Крушка (остання словацькою мовою спільна з істориком Міхалом Сміґлою – теж реоптантом, але молодшого покоління). Серед відомих реоптантів є науковці Пряшівського університету, актори русинського Театру Олександра Духновича, журналісти.

Незважаючи на всі парадокси реоптації, вона відбулася як явище. У чомусь нагадувала повернення кримських татар до Криму, в чомусь переїзд світових євреїв до Ізраїлю. Була комплексним поверненням, хоч назвати її масовою важко з огляду на невелику кількість переселених навіть в Україну південних лемків. З України тому приїхало ще менше оптантів та їх нащадків, однак в чомусь це повернення було феноменальним. Воно показує, що навіть в дев’яностих роках живим був потяг до своєї малої вітчизни, реалізований у переїзді. Польща в тому часі виглядала не менш атракційною з погляду зміни громадянства для колишніх закерзонців на Україні, однак їх масовий рух на батьківщину припинився ще в 40-х роках враз із ущільненням кордону над Бугом і ніколи вже не мав шансів на відновлення. Можна говорити, звичайно, що чи не найголовнішою причиною нехоті залишитися в Україні була несформована українська самосвідомсть оптантів, але факт залишається фактом: кілька тисяч народжених на Південній Лемківщині і переселених на Волинь горян знов живуть, працюють, ростять внуків у рідній серцю стороні.