Стаття присвячена дослідженню діяльності представників лемківської діаспори в США та Канаді з інформування громадськості західних держав про геноцидний характер акції «Вісла». Досліджено різноманітні аспекти цієї роботи: виготовлення та поширення інформаційних матеріалів, популяризація українського бачення «Вісли» на шпальтах української та західної періодики, пікетування дипломатичних представництв країн-організаторів масового вигнання лемків з рідних земель. У підсумку вказано на важливість цих заходів для привернення загальної уваги до трагедії українців Закерзоння.

Ключові слова: лемки, акція «Вісла», геноцид, народна дипломатія, польсько-українські взаємини.

Відзначення 70-ліття трагедії української меншини у Польщі протягом останнього часу вкотре привернуло увагу широких кіл громадськості та представників експертного середовища до цієї трагічної сторінки українсько-польських взаємин. При цьому особливої актуальності набуває історіографічний аспект проблеми — з’ясування спроб лемківської спільноти поширювати у вільному світі правдиву інформацію про Голгофу українців Закерзоння. Особливо важливо це було в період 1940-80-х років, коли за відсутності української державності західні мас-медіа зазвичай тиражували агресивно нав’язувану польською та радянською пропагандою викривлену інформацію про нібито добровільний та безконфліктний характер «переселення» лемків з їхніх етнічних земель. В таких умовах нерівної (з огляду на фінансові на організаційні можливості) інформаційної війни, лемківські товариства на американському континенті першими розпочали планомірну акцію інформування громадськості західних країн про дійсний стан справ на Закерзонні. На жаль, цей аспект лемкознавчої історіографії надалі залишається практично недослідженим. 

Як відомо, проведення акції «Вісла» супроводжувалося потужною пропагандистською кампанією, розгорнутою польськими та радянськими комуністичними режимами, котрі намагалися rвалтовно проведену ними етнічну чистку показати як акт «добровільного» переселення лемків. Утім, небачена у повоєнній Європі жорстокість, з якою була реалізована акція «Вісла», завдяки налагодженій комунікації польських лемків зі своїми земляками на Заході, доволі швидко стала відома у західному світі. Найбільш організовані лемківські громади в США та Канаді, обурені цинічністю комуністичної пропаганди, вирішили всіляко їй протидіяти. Доволі оперативно, з центром у Нью-Йорку, було створено «Комітет проти масового вигнання», котрий тісно взаємодіяв з іншими українськими організаціями в діаспорі, насамперед, з Українським конгресовим комітетом Америки. Відзначимо, що крім лідерів лемківських організацій у діаспорі, до Комітету також належали видатні постаті американського політикуму та громадського життя: письменник і публіцист Крістофер Еммет (очолював Комітет), редактори журналу «America» Дж. Ля Фардж і У. Дж. Гіббоне, публіцисти й письменники У. Г. Чемберлін і Дороті Томпсон, голова Американської соціалістичної партії Норман Томас та ін.

Першим кроком у напрямку донесення до світової громадськості правди про акцію «Вісла» стала англомовна інформаційно-насичена книга авторства знаного громадського діяча та журналіста, доктора історії Володимира Душника «Смерть і руїни на лінії Керзона», котра з’явилася вже наступного 1948 р. [13]. У ній, на підставі численних свідчень очевидців, було представлено шокуючу уяву дійсну картину винищення корінного населення лемківських теренів. Саме в праці В. Душника вперше було запропоновано геноцидну оптику при характеристиці акції «Вісла». Відзначимо, що надалі представники лемківських організацій, а згодом і всі українські дослідники, утверджуватимуть саме таку інтерпретаційну модель у своїх подальших інформаційних кампаніях.

Книгу В. Душника було спрямовано до дипломатичних представництв Польщі та СРСР, а також до редакцій найбільш впливових періодичних видань США та Канади. Дякуючи таким діям, уже через рік після трагічних подій світ дізнався про дійсні обставини новітнього варварського винищення автохтонного населення Лемківщини. Про зміст книги В. Душника поінформували своїх читачів такі ключові на американському континенті видання, як «Catholic Gerald» у Сент Люіс, бруклінський «Tablet», «Catholic Sentinel» у Портленді, детройтський «Michigan Catholic», «Monitor» у Сан-Франциско, рочестерський «Carrier-Joumal» [2].

Проведена лемками інформаційна кампанія 1948 р. довела ефективність цілеспрямованих акцій по донесенню правди про лемківський геноцид до світової громадськості. Тож лемківські організації в США та Канаді вирішили продовжувати роботу у цьому напрямку. Так, коли в 1979 р. у Нью-Йорку було засновано журнал «Лемківщина», одним з головних його завдань було визначено боротьбу «з ворожими польськими […] облудними ідеями» — себто намаганнями шовіністично налаштованої частини польського політикуму представити переселенські акції як природну відплату за діяльність на лемківських теренах підрозділів Української повстанської армії [З, с. 1]. Іншою важливою метою видавці журналу вважали контрпропаганду, як необхідну реакцію на ідейні диверсії з боку польських політиків різних партій, що об'єдналися у пориві «защіплювати почуття меншовартости серед української молоді і підсичувати традиційну польську погорду і ненависть до всього що українське», тим самим профануючи трагедію лемківського геноциду [З, с. 1].

Для поглиблення інформаційної кампанії про геноцид українців Закерзоння лемківські організації на американському континенті вирішили використати 35-ліття акції «Вісла», котре припало на 1982 р. Визначаючи завдання русинської спільноти на цей трагічний рік, Крайові управи лемків у США та Канаді, серед іншого, звернулися «з гарячим закликом і проханням до всієї української спільноти […] включити в програму своєї праці теж відзначення 35-ої річниці насильного виселення лемків відповідними публікаціями та репрезентаціями перед державними чинниками Канади, ЗСА та Польщі для створення кращих умов нашим братам[…]» [7, с. 22]. 

Річниця лемківської трагедії стала добрим приводом для деконструкції багатьох міфів і стереотипів про акцію «Вісла», що були сформовані комуністичною пропагандою та подекуди укорінювалися заангажованими мас-медіа в суспільній свідомості населення західного світу. До таких найбільш спотворених польською пропагандою сюжетів акції «Вісла» належала теза про її відплатний характер. Йшлося про те, що не маючи можливості збройно подолати опір УПА, польський комуністичний режим, вирішивши позбавити повстанський рух економічної бази, був нібито вимушений насильницьки переселити українське населення Лемківщини на новоприєднані до Польщі колишні німецькі землі (в термінах польської націоналістичної історіографії — «Ziemie Odzyskane»). Вперше на спекулятивний характер такого пояснення звернув увагу Іван Лико у спеціальній студії «Ще до питання — УПА і Лемківщи-на», опублікованій на шпальтах «Лемківщини». Він цілком виправдано розпочав розгляд проблеми у тривалій історичній rенезі, переконливо демонструючи, що польська влада у всі історичні періоди намагалася денаціоналізувати лемківський субетнос або за будь-яку ціну витіснити його з природного ареалу розселення. Це, слушно твердить автор, викликало зрозумілий спротив українського населення, котре від давніх часів стихійно організовувало загони захисників [5, с. 3-4]. 

В роки Другої світової війни такими оборонцями краю стали воїни УПА. Тож правда полягає в тому, що лише завдяки їхньому захисту місцеве населення не було винищене в роки воєнного лихоліття зайдами різних кольорів. Підсумовуючи свої розважання, автор твердить: «Польща — біла чи червона, аристократична, демократична чи комуністична, аж до наших часів не зуміла вписатися в історію як добрий сусід України. Бо сама назва політичного устрою не змінювала суті настанови поляків до українців у загальному, а зокрема до найбільше й найдовше поневоленого їхнього лемківського племени. Насильне виселення всіх лемків і українців інших частин Закерзоння було й залишилося особливо жорстокимактом варварства» [4, с. 1].

Відзначимо, що обrрунтоване І. Лико бачення проблеми пов’язаності повстанського руху та переселенських акцій надалі стало відправним для української історіографії та широко пропагувалося у відповідній літературі. Вповні виправдано було звернуто увагу на той переконливий факт, що задокументовані плани поляків виселити українців Закерзоння є значно більш ранніми, аніж поява перших загонів УПА на лемківських теренах. Особлива активність повстанського руху на Закерзонні якраз і була спровокована rвалтовними діями польських воєнних загонів, котрі, за взірцем фашистського режиму, втілювали в життя плани «остаточного вирішення» присутності українців на їхніх історичних землях.

Відзначення 35-ї річниці акції «Вісла» породило серед американських лемків ініціативу організованих актів громадянського тиску на дипломатичні установи країн-винуватців лемківського геноциду, насамперед, соціалістичної Польщі. Уперше про потребу таких акцій пікетування дипломатичних представництв польської держави у вільному світі було сказано на П’ятому звичайному загальному з'їзді Об'єднання лемків Канади 2 травня 1982 р. Обговорюючи змістове наповнення заходів, присвячених 35-літтю геноциду лемків, доповідачі, зокрема, вказали на потребу того, щоб «про варварські вчинки „людової“ Польщі говорити всьому культурному світові» [10, с. 24].  При цьому одним із найбільш дієвих заходів було визначене пікетування дипломатичних представництв країн, що ініціювали масові насильницькі переселенські акції. Ця пропозиція знайшла відображення у резолюції, котру прийняв згаданий з'їзд. У ній, серед іншого, йшлося: «Організувати протести перед будинками польської амбасади у Канаді для заманіфестування наших домагань відносно направлення кривд заподіяних українцям у Польщі та признання їм повних прав, якими користуються всі інші громадяни Польщі» [9, с. 25].

Реалізуючи згадане завдання, регіональні представництва Об'єднання лемків у Канаді та США провели низку голосних пікетувань польських амбасад, до висвітлення яких залучили українську громадськість та впливові мас-медіа. Найбільш голосною акцією видалося пікетування канадськими лемками польського дипломатичного представництва в Торонто 16 жовтня 1982 р. В цей день під польською амбасадою зібралися як лемківські активісти, так і громадські діячі правозахисного руху країни, які тримали численні транспаранти з відповідними події гаслами англійською та українською мовами: «Повна свобода українцям у Польщі!», «Польща для поляків — Лемківщина для лемків!», «Дайте лемкам повернутися додому!», «Перестаньте переслідувати й кривдити наших братів в Польщі!». Громаду демонстрантів вкривали розгорнені синьо-жовті прапори. Далі присутні почали стихійно й

ритмічно скандувати ті гасла, що були виписані на транспарантах. Раз-у-раз було чути оклики: «Ми хочемо волі для наших братів!» — «Хочете волі самі — дайте її другим!». 

Акцію пікетування відкрив голова Об'єднання лемків Канади Степан Баб’як, котрий у своїй промові наголосив на геноцидному характері вигнання лемків зі своїх домівок і закликав державні органи комуністичної Польщі дотримуватися взятих на себе зобов’язань із захисту прав національних меншин та надання їм повноти громадянських прав. Свою промову доповідач завершив пророчим зверненням до поляків: «Кому потрібна наша взаємна ненависть? Протріть очі, створіть умови для вільного життя всіх. Направте заподіяні кривди, щоб наш народ міг забути й простити вам давні й теперішні страждання! Гляньте тверезими очима на теперішню дійсність! Доти не буде вільної Польщі, доки Україна буде в неволі!» [6, с. 3].

Згодом на акції протесту висловилися й інші діячі як лемківського, так і правоза-

хисного руху,що вказували Польщі на її злочинні дії стосовно української менши-
ни держави.Найбільше присутнім сподобався виступ знаного лідера лемківського руху доктора Валентина Мороза, котрий одразу перекладали англійською мовою. Доповідач, зокрема, підкреслив одвічний зв’язок лемків з Україною й говорив про важливість відзначення цієї трагічної річниці зі всеукраїнського погляду. Він наголошував, що Україна ніколи не забуде своїх кровних братів-лемків, ніколи не покине їх у важких змаганнях за свободу. Промовець вимагав негайного знесення закону, який не дозволяє поворотцям-лемкам купувати землю в їхніх власних давніх селах і домагався, щоб культурно-освітню діяльність українців у Польщі перенесли з-під специфічної «опіки» міністерства внутрішніх справ до юрисдикції відповідних цивільних органів влади. Завершилося пікетування виконанням лемківських пісень і національного гімну та переданням представникам дипломатичного представництва Польщі в Торонто відповідних резолюцій лемківських організацій. 

Завдяки організаційним ініціативам американських русинів, 1982-й рік ввійшов.до історії лемкознавства багатьма меморіальними та академічними заходами. На них звучали доповіді науковців та оповідання сучасників переселенських акцій, котрі одностайно закликали поглибити вивчення цієї трагедії українства, щоб не дати шансу на її повторення у майбутньому. 

Досвід організації широкої інформаційної кампанії з інформування громадськості західних держав про геноцидну сутність переселенських акцій, здобутий у 1982 р., було поглиблено через п’ять років, коли українці у вільному світі масово відзначали 40-ліття акції «Вісла». Зауважимо, що це було найбільш масштабне вшанування пам’яті жертв геноциду українців Закерзоння до здобуття Україною незалежності. До його підготовки лемки взялися заздалегідь. Так, ще в першому числі «Лемківщини» за 1987 р. було опубліковано редакційну стаrгю під характерною назвою «40 літ тому … „, де містило-ся обrрунтування пріоритетів меморіального року. Вже в цій статті був наведений узагальнюючий погляд на трагедію повоєнного українства: ‚1947 … Сорок літ то-му, 2 роки після закінчення Другої світової війни увесь світ приходив до нормального життя. Не було суджено почати нове життя тільки тим найдалі на захід висуненим віткам української землі — Лемківщині, Засянні та Холмщині. Населення тих земель зазнало чи не найгіршого знищення за останніх 700 літ свого існування. Союз СРСР, Польщі та Чехословаччини, протягом короткого часу перемінив цю квітучу країну на безлюдну пустиню‘ [12,с. 1]. З огляду на сказане, наголошували організатори меморіальних заходів, в сорокаліття трагедії українських земель Закерзоння, обов’язком закордонних українців є: ‚не забути кривд нанесених нашим батькам, матер’ям, братам і сестрам у тих жорстоких часах; ширити правду про ті терпіння нашого народу серед інших народів світу, на місцях нашого поселення; нести моральну і матеріальну поміч тим, які ще осталися живими на батьківській землі; дати їм підтримку у їхній боротьбі за свої слушні права всіми можливими засобами; допомогти їм, чи їх дітям вернутися на прадідівські землі, що з них їх насильно виселено‘ [12, с. 1]. 

Як і п’ять років перед тим, в контексті відзначення 40-ліття ‚Вісли‘, лемківські організації поставили перед собою завдання ‚в першу чергу розказати світові про події 1947 і дальших років, та створити таку духовну атмосферу, щоб дальші польські покоління знали, що ніщо не минається безкарно, що за кожну заподіяну кривду — треба відповідати і що та відповідальність паде на цілий нарід, якщо він завчасу не від сепарувався від злочинних елементів‘ [11,с. 2]. Тож протягом 1987 р. лемки, поряд із інформаційними кампаніями нашпальтах української та західної періодики, знову вдавалися до акцій протесту під польськими амбасадами у Канаді та США, чим привертали увагу світової громадськості не лише до самого факту новітнього геноциду українців Закерзоння, але й до надалі безправного становища лемків у польській державі. Як і раніше, лемківські організації підготували англомовні інформаційні брошури, котрі розіслали по дипломатичних установах багатьох країн світу та до редакцій найбільш вііливових західних видань. 

Згадані вище організовані лемками численні акції протягом 1980-х років, втім і громадського тиску на дипломатичні установи, врешті дали свої результати: голосне обговорення повоєнної трагедії лемків співпало в часі з демократичними перетвореннями у самій Польщі. Демократична опозиція комуністичному режиму, об'єднана у лавах ‚Солідарності‘, визнала потребу примирення поляків з національними меншинами, насамперед, з українською. Першим кроком до такого примирення стало визнання злочинності подій 1947 року. Польські інтелектуали почали відверто показувати насильницький характер переселенських акцій, покладаючи цілковиту вину на комуністичну владу [1]. Врешті, на своєму історичному засіданні З серпня 1990 р. Польський сейм засудив акцію ‚Вісла‘. В постанові було піддано засудженню принцип колективної відповідальності, котрим керувався польський комуністичний режим, виправдовуючи здійснюваний геноцид [8]. Напередодні української незалежності більшість польських інтелектуалів, захоплених ідеями міжнаціонального консенсусу Єжи Гедройця та паризької ‚Культури‘, визнали потребу примирення з українською меншиною краю ціною визнання вини та щирого вибачення. 

Проведений аналіз переконливо демонструє визначну роль американських лемків у поширенні правдивої інформації про акцію ‚Вісла‘ серед громадськості країн вільного світу в 1940-80-х роках. Реалізовані ними численні інформаційні акції, включно із заходами суспільного тиску на дипломатичні представництва країн-організаторів лемківського геноциду, мали вагомим наслідком визнання трагедії українців Закерзоння не лише західними урядами, але й, зрештою, керівництвом самої Польщі, котра на зламі 1980-90-х років поступово позбувалася важкої тоталітарної спадщини. Насамкінець відзначимо, що успішно апробована лемками практика організованого пікетування дипломатичних представництв антиукраїнськи налаштованих країн, доводить свою ефективність і сьогодні, коли наша держава протистоїть гібридній агресії не лише на полі бою, але й в інформаційному просторі.

1. Акція ‚Вісла‘ — Як розпалено ненависть. З істориком Евгеном Місилом розмовляє Жената Семпріх // Лемківщина. -1990. -Ч. 4. — С. 2-4.

2. Американська преса 1948 року про трагедію Закерзоння // Лемківщина.-1982. — Ч. 3. — С. 8.

З. Дорогі земляки, широка українська громадо!// Лемківщина. -1979. -Ч.1.-С.1.

4. Лико І. Ще до питання — УПА і Лемківщина / Іван Лико// Лемківщина.- ~--Ч. 2. -С. 1. _,

5. Лопата П. Становище лемків та їхня боротьба в Польщі на початку 30-их рр. ХХ століття/ Павло Лопата// Лемківщина. -1983. — Ч. 4. — С. 3-4.

6. Назаревич Я. Дні жалоби й протесту в Торонті/ Ярослав Назаревич//Лемківщина. — 1983.- Ч. 2. — С. 2-3.

7. Об'єднання Лемків Канади. Крайова Управа. Комунікат // Лемківщина.-1982. — Ч. 2. — С. 21-22.

8. Польський сенат засудив акцію ‚Вісла‘ // Лемківщина. — 1990. — Ч.3.-С.19.

9. Резолюції П’ятого звичайного загального з'їзду Об'єднання лемків Канади, 2-го травня 1982 р. / З життя організації// Лемківщина. — 1982.- Ч. 3. — С. 24-25.

10. С. Бк. Крайовий з'їзд ОЛК / З життя організації// Лемківщина. — 1982.- Ч. 3. — С. 23-24.

11. Чи будемо готові?// Лемківщина. — 1987. — Ч. 1. — С. 2.

12. 40 літ тому … // Лемківщина. — 1987. — Ч. 1. — С. 1.

13. Dushnyck W. Death and devastation of the Curzon line: the story of deportations from Ukraine / Walter Dushnyck. — New York : Committee Against Mass Expulsion in cooperation with the Ukrainian Congress Committee of America, 1948. — 32 р.

То protect from oblivion: Operation ‚Wisla‘ in the information activities of American Lemkos.

The article is devoted to the study of the activities of the representatives of the Lemko Diaspora in the United States and Canada in inforrning the citizens of the Westem states about the genocidal nature of the ‚Wisla‘ campaign. Various aspects of this work have been investigated: the production and distribution of informational materials, the popularization of the Ukrainian perception of ‚Wisla‘ on the pages of Ukrainian and Westem periodicals, the picketing of diplomatic representations of the countries that took part in this massive exodus of Lemkos from their native lands. As, а result, the importance of these events is pointed out in order to draw general attention to the tragedy of Ukrainians of Zakerzonia.

Кеу words: lemkos, ‚Wisla‘ campaign, genocide, people’s diplomacy,

Polish-Ukrainian relations.

УДК 39 (477.87) (437.6) (438)

Володимир НАКОНЕЧНИЙ,

 кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин

 Київського національного університету культури і мистецтв (Україна, Київ),

 член Правління, голова ‚Молода Лемківщина‘

 Київського товариства ‚Лемківщина‘ ім. Богдана-Ігоря Антонича

 nakonechniy.ua@gmail.com

 

 Volodymyr NAKONECHNYI,

 Ph D (History),

 Associate Professor of International Relationships Department

 of Kyiv National University of Culture and Arts (Ukraine, Kyiv),

 Member of the Board, chairman of ‚Young Lemkivshchyna‘

 Kyiv Society ‚Lemkivshchyna‘ them. Bogdan-Igor Antonych

 nakonechniy.ua@gmail.com