Чи знаємо ми білорусів?


Какіє хорошиє бєлорусікі... Народ, який видається таким близьким, насправді далекий від нашого уявлення про ще меншого брата. Хоча він зменшується кількісно, як і ми (дехто каже, що замість декларованих десяти мільйонів у сусідній державі залишилося близько восьми), він іще нікуди не зник із земель над Німаном, Припяттю та Дніпром, а навпаки, після перемоги демократії в Україні викликає щораз більше зацікавлення спостерігачів у всій Європі.

Проблеми функціонування білоруської мови, боротьба влади із суспільними організаціями, обмеження контактів із закордонням через перепони у змозі навчання, заробітку поза межами Білорусі ось головні теми, які нині порушують у ЗМІ щодо наших сусідів. Натомість для багатьох українських обивателів інтерес до Білорусі закінчується порівнянням рівня життя у нас і в них, що зазвичай переказують з уст тих, хто побував у синьоокій. Причому безперечним є те, що в банальній розмові, почутій у транспорті, переважить саме білоруський рівень, оскільки за принципом зіпсутого телефону навіть негативні враження від побуту далекого родича в сусідньому краї можуть перерости в позитиви.

Коли ж згадати, що зовнішній вигляд порядку, як за Андропова, вабить оманливо, адже досягнутий шляхом жорсткої дисципліни, створюється враження про свідомий самообман українцями самих себе, щоб знову бідкатися й говорити добре там, де нас нема. У такій розмові не буде й натяку на те, ніби там краще тому, що це заслуга в інакшості білоруського народу від нас, білоруси такі ж, як ми, от тільки живуть не в Україні, а як за Союзу, що обовязково звучатиме мало не з білою заздрістю. Прихильникам схожих поглядів якось не спадає на гадку, що чистота на вулицях чи якість доріг залежить від рівня культури мешканців конкретної місцевості від простих громадян до мерів чи голів адміністрацій, і що за бажання в українських містах і селах можна також досягнути цього без особистих вказівок Президента або премєра, як то хтось хотів би бачити. Людина, яка переконуватиме у протилежному, перебуває ще в полоні створеної в совєцькі часи міфології однаковості й рівності кожного гомо совєтікуса, від якого нічого не залежить, тому не слід і вникати, в чому насправді полягає різниця між якутом і тунгусом, а відтак і між українцем і білорусом. Позаочі, звісно, когось називали чурками; було добре видно, хто в СРСР перший серед рівних, а хто другий і третій; росіяни собі тихцем посміювалися з української мови, а українці з білоруської; білоруси складали анекдоти про українців, а ті схожі жарти відмочували на адресу молдован відбувався такий собі кругообіг стереотипів у Союзі. Однак мало хто добачав причини появи саме таких стереотипів у політиці найсправедливішої держави у світі. Стосунки між республіками поза центром було зведено до мінімуму. Коштом білорусів і українців Москва збільшувала присутність руськості в опозиції до автохтонів у Середній Азії чи в республіках Балтії. Завербованим до праці першим і другим не залишалося нічого, крім прийняття цієї руськості неприйнятною в ті часи альтернативою було вивчення мови місцевих (наприклад, естонської чи узбецької).

До незалежності українці та білоруси прийшли в парі на певній ідеалістичній опозиції до Росії, однак без особливого бажання жити за замкненими від неї та один від одного кордонами. Ці кордони досі сприймають як певний нонсенс, не зрозумілий для нормальної руської людини, ба навіть смішать своїми обовязковими процедурами під час переїзду з країни в країну.

Національно-демократичні сили в Україні та Білорусі також від початку розвивалися паралельно: Рух у нас, Народний Фронт (БНФ) у них усе ніби відбувалося закономірно й нібито мало своє пояснення. Аж доки до влади не прийшов нинішній президент Білорусі, який розвернув розвиток держави на 180 градусів. Свідомі українці досі не знайшли пояснення тим подіям і запитують себе зі здивуванням: Як вони (білоруси) могли?!

У феномені вибору Лукашенки дошукуються різних причин одні кажуть, що для тодішніх громадян його кандидатура виглядала більш привабливо, ніж колишнього партапаратника Кєбіча, інші, навпаки, вважають, що Аляксандр Ригоравіч урятував поміркованих білорусів від шалених представників БНФ, уособленням яких був білоруський Чорновіл Зянон Пазняк. Йому та його послідовникам закидали надмірність у прагненні змінити все і вся не тільки в культурно-мовній сфері (про економіку якось не було чути). Пазняк писав навіть про правдиво білоруське розуміння... сфери сексуальності. Тепер колишній лідер БНФ живе за кордоном і пише спогади.

Із кожним роком у більш-менш зацікавленій частині українців наростає внутрішнє відчуття відповідальності за долю нерозважних сусідів, таке собі не зовсім зрозуміле навіть для себе месіанство. Корені його можна відшукати ще у дивних виправах військ Хмельницького на Білу Русь. Згодом чимало процесів у Білорусі відбувалися за схожими до українських сценаріями: боротьба за права мови автохтонів, власна білоруська перелицьована Енеїда, хлопо(україно/білорусо)манство польської інтелігенції, поява Білоруської Народної Республіки і, зрештою, своє розстріляне відродження. Не є секретом, що чимало з переліченого просто копіювали з українських зразків або було привнесено українцями на білоруський ґрунт. Відповідаючи на можливі закиди в шовінізмі щодо дискримінованих цією ситуацією білорусів, відповім, що навіть поза власним бажанням українці разом із білорусами вкупі охоплені месіанськими устремліннями ще одного народу поляків. Їхнє постійне прагнення цивілізувати та демократизувати народи давньої Речі Посполитої в рамках концепції УБЛ (Україна-Білорусь-Литва) знайшло своє яскраве вираження, скажімо, в підтримці Польщею подій на Майдані.

Під знаком Пагоні Білоруси розвивалися хоча й за схожими до українських сценаріями, які укладала інтелігенція, натомість зовсім відрізнялися умовами, засадами розвитку, що, зрештою, спричинило формування іншої ментальності наших сусідів. У часи, коли українців називали малоросами, білоруси дочекалися від імперії назви западнороссы, і якщо дивитися на цю назву із сучасного погляду, вона видалася б дуже обґрунтованою. Чому?

Як не дивно це комусь в Україні почути, білоруси тривалий час були представниками, якщо можна так висловитися, більш західних цінностей у культурі Російської імперії. Білоруська нація не мала феномена козацтва, в чому були і позитивні, й негативні аспекти. Козацтво не могло там з’явитися, оскільки не було вільної землі, де міг би прорости його дух (Білорусь була завжди доволі рівномірно заселена), а водночас не існувало зовнішніх ворогів на кшталт татар, нападу від яких можна було сподіватися щомиті. Виняток становили... росіяни, які влаштовували під час т. зв. невідомої війни Москви з Річчю Посполитою в 1654-1667 рр. масові винищення мирного білоруського населення (вважають, що тоді Білорусь утратила половину (!) своєї людності). Відсутність козацтва позбавила білоруську націю агресивної основи, яку час від часу помічаємо в радикалізмі українців. Про Білорусь не згадували як про арену масових єврейських погромів, хоча в роки ІІ світової і тут євреї не могли почуватися безпечно через доноси та колаборацію. Саме на території цієї республіки під час війни зафіксовано появу... єврейських партизанських обєднань.

Білоруський народ мав значно тісніші звязки з католицтвом як релігією Заходу.

Йдеться про широке розповсюдження обох його гілок римо- та греко-католицтва. Уніатство, яке через два століття після Берестейської унії охопило майже всю давню Литву-Білорусь, нині певні дослідники цього явища вважають мало не за національну релігію білорусів. В Україні, зауважмо, сфера впливу унії зупинилася в часи свого розквіту на Дніпрі, причому ніколи не домінувала в усьому українському народові (першими противниками введення унії, нагадаємо, були Перемиська та Львівська єпархії). Цікаві процеси відбулися після заборони уніатської релігії російським царатом у ХІХ столітті. Якщо в Україні вона мала шанси на збереження в Галичині під Австрією та перетворилася в загальному розумінні на регіональну конфесію, то в Білорусі чимало її визнавців перейшли на римо-католицтво, памятаючи при цьому про унійне коріння. Саме повсюдність і примусовість акції знесення греко-католицтва в усій Білорусі перетворило на союзників білоруськості римо-католицизм, чого в Україні також не було ніколи. Якщо у нас католика асоціюють із польськістю, то на теперішньому білорусько-польському прикордонні (яке, до речі, практично не постраждало від депортацій, як це сталося на українському відтинку) живе чимало білорусів-католиків і... православних поляків. Перших більше на білоруському боці кордону, других на польському. Якщо костел на Білорусі активно дрейфує до білорусизації та є одним з осередків білоруськості, то про православя в Польщі так сказати не можна. На відміну від політики Церкви на етнічно українських Холмщині й Лемківщині, на білоруському проміжку Церква від промосковських позицій переходить до пропольських, поминаючи національні стремління білорусів. Якщо згадати, що серед активних прихильників і навіть багато в чому основоположників виокремлення білорусів як народу були поляки-хлопомани (цей рух у Білорусі був масштабнішим, аніж в Україні, зважаючи на сентимент поляків до старої Литви та відсутність схожого до українського головного міфу козацтва в суті своїй антипольського), то взагалі багато чого проясниться.

Зеркало Fansport - это альтернативный сайт онлайн-казино, который предоставляет доступ к играм и ставкам на спорт, даже если основной сайт недоступен. Fansport зеркало полностью повторяет функционал основного сайта и позволяет игрокам продолжать играть и делать ставки без проблем.



Нечасто почуємо в історії про конфронтації між поляками й білорусами, немає в тих взаєминах ані різні на Волині, ані акції Вісла. Навпаки, натрапляємо на явище, коли обидва народи мають багато спільного, скажімо, поетів і письменників. Класичний приклад, який зазвичай при цьому згадують, перший рядок із поеми «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича: О Литво, Вітчизно моя!

Міцкевич народився в Новогрудку в Білорусі й тепер є гордістю поляків, білорусів і литовців, які називають його Адомасом Міцкєвічюсом.

Нині найбільшою громадською організацією (близько 200 тис. членів) і великим головним болем для Лукашенки є... Союз поляків Білорусі. Польськість у Західній Білорусі є гарантом боротьби за демократію та національні... білоруські цінності. У Білорусі в ХІХ столітті серйозно розглядали можливість переходу мови на латинку тоді ж зявилося чимало творів, писаних білоруською латинським алфавітом (в Україні адепти латинки мешкають у Галичині й нещодавно знову винесли цю ідею на Божий світ). Як і українці, білоруси свою латинську абетку творили на основі чеської. Переміг, однак, традиційний погляд, і сучасну білоруську важко уявити без характерної мішанини, де є і та ы, э та . Як і українська, мова наших сусідів пережила золоті часи відродження у 1920-х роках, коли вживали більш білоруський правопис тарашкєвіца (відповідник нашої скрипниківки). Після згортання політики коренізації республіка перейшла на наркамаку (укр. форма наркомівка від впровадження через Народний комісаріат освіти), яка становила основу сучасного правопису.

Білорусь у давнину не укладала жодних союзів із Росією і не пхалася в її братні обійми. Її прилучували силою, тобто зовсім навпаки до того, що нині мінський правитель активно подає як традицію братньої любові. Спалення Пєтром Пєрвим Батурина не порівняти зі спаленням ним же Могилева або його попередниками Смоленська. Тому в роки совєцької влади Білорусь ощасливлювали подачками, аби показати видимість піклування про цей територіально найближчий до Москви неросійський народ. Спершу совєцька Білорусь мала в складі лише Мінську область. Тепер їх є шість, однак настільки русифікованих (включно із найзахіднішим Брестом), що навіть найоптимістичніші прогнози перетривання білоруськості з українського погляду здаватимуться песимістичними. Будзє вольнаю Літва! або Живє Бєларусь!

У сучасних умовах білоруська культура хоча й не почувається на вільній дорозі, однак наміру помирати не має.

Почнемо з того, що навіть лукашенківський режим у певних моментах був до неї сприятливішим, аніж кучмівський до нашої рідненької. Відсутність дикого капіталізму тримала на плаву книговидавництво, до того ж, книги білоруською активно видавали за межами держави, а потім у більш чи менш легальний спосіб реалізовували в книгарнях Білорусі. Найбільшими видавничими центрами за кордоном є Вільнюс (Вільня як називають столицю Литви білоруси), Санкт-Петербург і Білосток у Польщі. Білосток і Вільнюс білоруси вважають за свої етнічні землі, а тому тамтешні білоруси ніби мають обовязок допомагати вітчизні, натомість друк у Петербурзі (або також у Празі) відбувається на засадах комерційної та політичної доцільності.

Сучасна білоруська еміграція хоча й має загалом заробітчанський характер, значно більшою мірою політизована та допомагає впровадженню норм демократичного життя на батьківщині. Молодь, яка навчається за кордоном, набирається знань і організаційного досвіду, а відтак працює, або повернувшись у Білорусь, або залишившись у державі, котра надала право на навчання. Попри неприхильне ставлення режиму до білоруської мови, вона, втрачаючи позиції серед непідкованих обивателів, знаходить підтримку серед свідомої молоді, представники якої іноді починають вивчати її вже в університетах. Лукашенка програв, роблячи ставку на пенсіонерів, пише його колишній співробітник Аляксандр Федута для польської Газети Виборчої.

Молодь, яка говорить білоруською, це наступне покоління білоруської еліти. Загнавши мову на маргінес, президент зробив із неї модне явище. Яскравим прикладом для підтвердження цих слів є ситуація із закритим єдиним білоруськомовним у Мінську ліцеєм імені Якуба Коласа. Цей заклад перейшов у напівпідпільний статус: діти займаються у винайнятих квартирах, а наприкінці року приходять і складають держіспити на атестати в інших школах. Випускники ліцею навчаються у вищих навчальних закладах декількох держав вропи, а сама справа мала неприємний для влади розголос. Нещодавно документальний фільм про закриття ліцею «Партизанська школа» отримав гран-прі на фестивалі «Роздоріжжя Є вропи», який щороку відбувається в Любліні (Польща). Модний статус білоруської мови призвів до появи доволі вдалих спроб творення міської (молодіжної) білоруської, що реалізовується в декількох медіальних і музичних проектах. Щораз більшу популярність здобувають гурти, які повязують творчість із білоруськістю, не так в її хуторянському розумінні, як у певному новоствореному контексті (навіть якщо це буде етномузика). Назвати в цьому ключі варто було б N.R.M., Кріві, Стары Олса, Троіца та інших. Дедалі більше декларують свою білоруськість зірки, відомі на постсовєцькому просторі, доречно тут згадати Ляпис Трубецкой і ЗЕТ. Останнім часом постало чимало міжнародних проектів за участю білоруських музикантів.

Найбільш відомим публіцистично-літературним виданням у Білорусі є Архе наразі не заборонений щомісячник, який читає жменька поціновувачів. Однак та жменька і є найбільш мобільним ядром білоруської інтелігенції, вона творить нові кола товаришів по ідеї та має, як кажуть поляки, опінієтворчий характер (формує нове суспільне мислення). Для молодіжного середовища виходить новобілоруською журнал Студэнцкая думка, в якому про політику немає ні слова, однак спрямований він на формування толерантної людини в контексті загальнолюдських цінностей суспільної активності, розуміння іншого, небайдужості до зла, вироблення здорового почуття гумору та самоіронії.

Загалом білоруська сучасна література характерна певною гнучкістю, а водночас дедалі більше набирає обертів у кількісних і якісних показниках, попри те, що президент держави вживає білоруську мову лише у згадках про опозицію. Популярність та визнання мають збірки віршів Андрея Хадановіча, романи Людміли Рублєскай та інших. Останнім часом білоруська література активно збагачується добрими перекладами класики та сучасного європейського письменництва. З української білоруською перекладали твори Андруховича, Дереша, Ірванця й інших відомих тепер нашій культурі майстрів пера.

Чи прагнемо ми пізнати білорусів? Відповісти відразу складно. У моєму випадку це сталося після знайомства з ровесниками з Білорусі та відвідин цієї країни. До того Білорусь була для мене терра інкоґніта, такою ж, підозрюю, залишається для багатьох наших співвітчизників. Змінити цю ситуацію можна, і треба, через організацію спільних акцій, культурних обмінів, відкриття білорусистики на філологічних факультетах (причому зі спрямуванням на вивчення цілого комплексу знань про Білорусь). Упевнений, що враження про нових цікавих людей і державу, яка розташована за нашим північним кордоном, будуть позитивними і для багатьох неочікуваними.

Альба Рутеніка так звучить назва цієї держави латиною. Біла Русь у нашому уявленні не має виглядати як біла дошка.

Нет комментариев.