---

У Словаччині — одна з найорганізованіших українських діаспор. Однак в Україні вона майже не відома...












За словацьким переписом населення, українців разом із тими, хто записався по-старому – русинами, нині тут 30 тис. із лишком. Утім, на Пряшівщині, де вони компактно мешкають, українців таки набагато більше. Це справжня прихована діаспора: варто серед словацькомовної молоді кинути кілька слів українською, й ціла компанія почне жваво цікавитися, з якої «дєдіни» (по-місцевому – села) ви приїхали, а якщо скажете, що з України, вас здивовано перепитають: «Що, з самого Ужгорода?!» А те, що десь за Карпатами є ще Львів чи навіть Київ, тут уявляють слаб­­ко – так само, як і в нас мало знають про український Пряшів – місто зі 110 тис. населення, третє за величиною в Словаччині.

Вишиванка Воргола

Поняття «Пряшівщина», на думку словаків, є тільки в уяві українців, насправді ж це – Північно-Східна Словаччина, най­­бідніший закуток країни. Тому коли вам трапиться нагода розпитати про якісь місцеві цікавинки етнічних сло­ваків, слово «Пряшівщина» краще не вживати. Більшість не зрозуміє, а хто зрозуміє – образиться. Чому? Пояснюю: як і в недалекій Лемківщині, міста не мали тут української більшості; Пряшів був лише культурною столицею місцевих українців, не більше.

Саме в Пряшеві залишилися до сьогодні головні осередки культурного життя діаспори: «Руський дім» на вулиці Головній, неподалік видніють шпилі греко-католицької катедри, монастир отців Василіян і православна церква святого Александра Невського. Служба зазвичай ведеться не українською, а словацькою мовою (як виняток – проповіді локальною говіркою). Для українців, навіть місцевих, це виглядає дивно, але чимало словаків вважає греко-като­ли­ць­­ку церкву рідною. Так склалося внаслідок змішаних шлюбів протестантів-словаків із уніатами-українцями. Україн­­сь­ку ідентичність нащадки спільних родин втратили, а релігійну зберегли.

Якщо у вас буде час і натхнення побачити «справжніх» словацьких українців, варто поїздити селами Пряшівщини, розкиданими від Татр до українського кордону. Говірка західних пряшівців, центральних і східних, варіюється від суто лемківської зі словацьким нашаруванням до бойківсько-закарпатської, але кирилиця при в’їздах до гірських сіл та в написах на крамницях і церквах має остаточно вас переконати: ви потрапили до своїх.

Дерев’яні церковці, які словаки називають «костолікі», мають у столиці країни своїх покровителів-меценатів, тому на Пряшівщині ніхто не дасть поміняти ґонт на бляху, пофарбувати природний колір дерева в жовте, як це часто можна побачити в Галичині. Хоча цих церков залишилося небагато, їх оглядини стануть своєрідною презентацією чи не всієї української церковної архітектури. Тут є класичний український стиль (с. Нижній Комарник), лемківський (с. Полянка, перенесена до Музею української культури, що в Свиднику), бойківський стиль (також перенесена з с. Збій до скансену міста Бардієва). На Пряшівщині є самобутня школа іконопису. Особливість її в тому, що образ'и малювали на дошках дуже великого розміру. Святі, Пре­непо­роч­на Діва та Христос споглядають вас із повними смутку великими очима. За основу облич, як і в усіх традиційних українських іконах народних майстрів, бралися місцеві типажі.

Якщо ви цікавитеся сучасним мистецтвом, варто поїхати до Музею модерного мистецтва Енді Воргола в Міжлабірцях, затиснутому між українським і польським кордонами містечку. Там же побачите пам’ятник митцеві під «дірявою» парасолькою. Під ним мають звичку гаяти час за пивом цигани. Батьки ідола поп-арту приїхали до США з пряшівського села Микова. Сам Воргол любив повторювати, що він «нізвідки», оскільки в його часи важко дошукатися, ким були батьки, звідки вони з’яви­лися в Америці. Мати Енді Юлія твердила, що насправді її син зовсім інакший, ніж його знала публіка. Показавши матері свою техніку множення зображень, викликав вибух її захоплення: «Енді, кібы ся так дали множыти діти! Было бы повно Енді, Енді, Енді!..» Після смерті Воргола до його походження поставилися серйозніше – як у США, так і в Словаччині, де створили музей його імені. В музеї переважають твори місцевих послідовників Енді, справжньою є, однак, дитяча вишиванка Воргола.

На культурному фронті

Окрім традиційної та модерної культури, пряшівські українці люблять театр і фестивалі. Театр у них один: колись він був український. Наприкінці 1980-х серед акторів, більшість із яких є випускниками Київського театрального інституту (тепер – Національного університету театру, кіно і телебачення), перемогла русинська фракція. Нині всі вистави йдуть по-русинськи з сильним словацьким акцентом. Тож коли вам захочеться послухати, приміром, «Ідіота» Достоєвского на південно-лем­ківському діалекті, приходьте до Театру Олександра Духновича (словацькою Divadlo Alek­san­dra Duchnovi?a – DAD).
Приїздив до Пряшева з гастролями також празький театр «Ферма в печері». На виставу про емігрантську долю пряшівських горян – «Склаві. Емігрантська пісня» – ходили натовпи. В цій виставі українська співачка Мар’яна Садовська допомогла утвердженню поняття «русинів із Північно-Східної Словаччи­­ни», які нібито нічого спільного з українцями не мають. Є лишень заковика: сценаристами таки було визнано, що одна з пісень (записана в тому ж таки ареалі й тією-таки говіркою жителів Бескидських схилів) – українська, бо... так її схарактеризував пряшівський дослідник і фольклорист Микола Мушинка, зі збірки якого її й запозичили.

Із фестів найбільшим є Свято українсько-руської культури в Свиднику, яке відбувається в останній вікенд червня. На фестивалі можна спробувати щось виготовити власноруч, скуштувати страви місцевої кух­­ні, послухати лемківських пісень із різних країн і просто відпочити. Фактично це словацький варіант польської Лем­ків­­сь­­кої ватри, етнічного фестивалю, частково фінансований українським Міністерством куль­­тури і туризму; загадкою ж залишається те, чому виступати перед пряшівцями їдуть хор імені Верьовки чи ансамбль імені Вірського, замість ближчих за духом колективів із Закарапаття чи Галичини. Ще один фестиваль – «Маковицька струна» в Бардієві – є своєрідним «конкурсом художньої самодіяльності».

Питання руба

То хто живе на Пряшівщині: русини чи українці? Відповіді на це запитання самі пряшівці не дають: головна їх організація з «милозвучною» абревіатурою СРУС має назву Союз русинів-українців Словаччини. Характеризується вона прокомуністичним минулим та пострадянськими методами управління. Тому місцеві чи то українці, чи то русини воліють однозначно про свою тотожність не висловлюватись, а під час перепису «для безпеки» записуються словаками. Ліпше помолитися разом із ними в церкві, з’їсти смачної грибної полєвки та посидіти за гальбою місцевого пива «Шариш».

Кілька тисяч пряшівців «при­­мудрилися» пожити в Україні: 1948 року їхні батьки й діди згодилися переїхати на родючі землі Волині, звідки довелося втікати вже в 1960-х. Після цього половина з них стала переконаними свідомими українцями, а решта навідріз відмовилася асоціювати себе зі Сходом. Ян Калиняк зі Свидника, нині чільний діяч сепаратистської «Русинської оброди», засвідчує, що в дитинстві говорив українською (жив у Волинській та Херсонській областях), а русинську говірку вивчив уже після повернення до Словаччини в 1956-му.

Обидві організації ведуть корпоративні війни – то за Руський дім у Пряшеві, а то за Музей у Свиднику, й кожна має свої аргументи. Для приїжджо­­го з України ці сварки можуть видатись містечковими, але представники обох організацій сприймуть вашу появу позитивно. «Русини» скажуть: «Як добре, жи ви сте з’явили, видите, же ми гваримо зовсім не по-українськи!»; «українці» ж утішаться, що врешті хтось розповість про їхні поневіряння «там, у Києві», й «тих сепаратистів» можна буде переконати через заходи українського посольства, культурну експансію з України й просто заохочення так званого сентиментального туризму з України.

Як і кожна діаспора, українці Пряшівщини кількісно зменшуються. З одного боку, вони справді потребують уваги України, з іншого, їхня основна проблема – комплекс меншовартості. Бути українцем чи русином у Словаччині й досі не надто привабливо, тож громада потребує прищеплення дітям нових знань про себе, Пряшівщину, Україну. Остання поки залишається для більшості з них далекою тіткою.















ДВОМА МОВАМИ. Кирилиця – регіональна фішка Пряшівщини































ПО-СВОЄМУ. У театрі ім. О. Духновича випускники київського вишу грають словакізованою говіркою
















ТРАДИЦІЯ І МОДЕРН. Міжлабірці тепер – на перехресті культур. Позаду – Музей модерного мистецтва родини Ворголів























Земляк Воргола. Мешканець села Микова























Символ віри. Церква у лемківському стилі з музею-скансену у Свиднику

Повернення Енді

Із «Корабельного щоденника» Анджея Стасюка«Ах, на старі літа Енді мав би повернутися в рідні сторони, мав би заїхати великим білим кадилаком у своїй срібній перуці, з Лу Рідом, з Ніко, з усією свитою з «Максу», мав би з’явитися в цьому розжареному, гіперреальному пополудні, оточений покручами власної уяви й самотності, екстравертним бестіарієм, затягнутим у звірині й зміїні шкіри, мав би висісти зі свого збоченського лімузина серед яток, над якими розвиваються веселкові, лискучі й фальшиві спортивні костюми, що нагадують його ж таки сценографії, виколисані південно-східними вітрами».

Комплекс сходу
Олесь Мушинка, етнолог із Пряшева

Чому русинський рух зробився «модним»? Перша причина історична – в диспропорції між реальністю й назвою. Люди, які тут увесь час називали себе русинами, підсвідомо знайшли себе в заснованому русинському русі. Ці люди не уявляють політичного виміру русинського руху й ним не цікавляться. Друга – Україна є на Сході, де недалечко починається Азія, з якою не хочеться мати нічого спільного. Саме через орієнтацію на Захід ніхто не хоче України відвідувати, нею цікавитись. Україна для них непрестижна. Сила русинського руху слабшатиме чи зростатиме пропорційно до позицій України у світі, в європейському контексті. Після ІІ Світової війни в цьому регіоні бути німцем не було престижно, й мало хто визнавав своє німецьке походження, а з 1989 року, коли Німеччина роздавала громадянство своїм краянам, усі відразу стали німцями. Ще: українська репрезентація на Словаччині трохи застаріла. Громада не дає для молодої людини відповіді на логічне запитання: навіщо мені бути українцем?
Що стосується слова­цьких властей, то вони до цього питання ставляться байдуже. Вони в тім особливо не розбираються й працюють із тими, хто до них приходить по гроші. Водночас ніхто не забороняє знайти дофінансування в єврофондах.