---

Напередодні відзначення 65-х роковин Акції «Вісла» не один українець Польщі може ставити собі запитання: навіщо нам повертатися до минулого? Яка користь від того, що згадуватимемо про депортацію, коли, здається, усе вже сказано?

Не виключено, що такі ж запитання-сумніви з’являться і в поляків, пролунають звинувачення: «ви, українці, знову про те саме, знову про своє». Тому вважаю, що тепер, коли минає 65 літ від події, що сталася 1947 року, варто впорядкувати не лише наше ставлення до неї, але й показати цю нитку, яка наше минуле поєднує з сьогоденням. Будь-яка річниця, а особливо та, яку відзначаємо у зв’язку з сумнозвісним 28 квітня 1947 р., дає нам нагоду поглянути і на історичну подію в її сутності, і на теперішні наслідки.

Справді, небагато нового можна сказати про саму операцію, яка почалася 28 квітня 1947 р.

Відомі основні факти, відомі головні «герої», етапи її проведення. Іде дискусія, та вона стосується переважно істориків: чи операція була самостійним рішенням польських комуністів, чи наказ-спонукання прийшов із Москви?

Можна теж вести юридичний спір, чи була ця масова депортація т.зв. комуністичним злочином (згідно з визначенням, записаним у законі, прийнятому польським парламентом 1998 р.). Певно, деякі полемісти надалі будуть виносити арґументи, мовляв, польська комуністична влада не стільки хотіла денаціоналізувати українців і деукраїнізувати прикордоння, скільки ліквідувати УПА та зберегти територіальну цілісність Польщі (на яку, звичайно ж, нібито посягали українці).

Проте здається мені, що відзначення 65-ї річниці не проходитиме у млявій всеузгодженості. На те є кілька причин.

«Не всім усе сказано, і не всім усе зрозуміло»

Передовсім, говоримо про Акцію «Вісла» через кілька років після укріплення в Польщі т.зв. «історичної політики», згідно з якою щораз менше і менше треба згадувати про злочини, скоєні щодо громадян іншої національності, ніж польська. І робиться це не якимись марґінальними партійками, але усією міццю установ польської держави: Інституту національної пам’яті, громадських і комерційних мас-медіа, різноманітних громадських організацій, частини органів самоврядування. На наших очах відбулася серйозна зміна ставлення як до згаданої події зокрема, так і до історії Польщі загалом.

Наприкінці 90-х ставили під сумнів факти і висновки про причини, перебіг та наслідки депортації, позитивну роль заяви Сенату рп з 1990 р. лише ветерани Громадянської міліції (пол. МО), Війська польського, Корпусу внутрішньої безпеки (внутрішні війська, пол. KBW) і посткомуністи (для яких Акція «В», як казав Яцек Куронь, була «родовим клейнодом», що мусить бути збережений будь-якою ціною). Необхідність і «слушність» проведеної депортації українців захищали також певні марґінальні праві середовища і деякі люди, зокрема, відомий своїми лівими поглядами інтелектуаліст, проф. Броніслав Лаґовський.

Та вже на початку третього тисячоліття «щось» змінилося і факти щодо Акції «Вісла» почали ставити під сумнів прокурори слідчого відділення ІНП (пол. IPN), які у своїх висновках ствердили, що ця операція не була комуністичним злочином, тому нема потреби розслідувати справу й шукати винуватців. У той же час у Польщі комуністичними злочинами вважалися протиправні арешти окремих опозиціонерів чи навіть звичайних учасників антиурядових демонстрацій у 80-ті рр. А от насильне, брутальне виселення майже 140 тис. громадян, яке супроводжувалося підпалами, тортурами, позбавленням людей волі та майна – таким не вважалося.

Ставлення до Акції «В» як історичної події яскраво свідчить про наявність у польському суспільстві подвійних стандартів, особливо в державній практиці. Ще одним доказом, який підтверджує цю тезу, є ставлення ІНП до депортації совєтами польських громадян 1940 р. Цю подію (подібну за характером до депортації українців масову операцію, що проводилася за національним ключем) визнано комуністичним злочином (на практиці – живі його винуватці можуть бути засудженими) й злочином проти людства (який не має строку давності). Акцію «В», повторюся, такою не визнали.

Інший приклад мінімалізування трагедії нашої громади – це свідоме зіставлення Акції «Вісла» й конфлікту на Волині. Мовляв, у першому випадку військова операція (з усіма її реґаліями, зокрема насильством, проте проведена, що підкреслюється, «з мінімальними жертвами») була спрямована проти підпілля, а в другому – геноцид кількох десятків тисяч представників польського населення. Мета кон’юнктурного пов’язування цих подій: показати дисбаланс жертв, закрити будь-які спроби оцінки Акції «В» за тими ж принципами, що їх застосовує польська держава щодо жертв комунізму польської національності (а це було не лише антикомуністичне підпілля, але й т.зв. забужани, яким компенсуються матеріальні збитки того лихоліття).

Список прикладів, який показує, що про Акцію «В» «не всім усе сказано, і не всім усе зрозуміло», можна продовжувати далі. Уже сама констатація цього факту дає дуже серйозний привід для серйозного аналізу, дискусії, для потреби публічного висловлення нашої незгоди на такий підхід до вже описаної і детально документованої істориками минувшини.

Існує ще й такий аспект: 65-та річниця є доброю нагодою для того, щоб довідатися, як жертви Акції «В» чи їхні нащадки ставляться до питання ліквідації польською демократичною державою наслідків сумнозвісного виселення. Якщо приглянемося до опублікованих останніми роками в польській пресі статей на тему операції (і зіставимо це з відсутністю серйозних матеріалів про 1947-й у тижневику «НС»), чи прислухаємося до деяких публічних виступів польських політиків, то може скластися враження, буцімто питань немає жодних, буцімто тему закрито. Ба, немає нічого більш фальшивого, ніж такий висновок, бо у випадку, нас, українців, питань повинно залишитися чимало. Перша проблема – це те, що Сейм Польщі не засудив Акції «В»; ми мусимо усвідомлювати причини й наслідки браку такого рішення, а чим далі від 1990 р., тим більш міфічною стає можливість такого засудження. Черговий фактор, про який треба нагадувати, – це відсутність у демократичній Польщі, попри декілька пропозицій, закону про реприватизацію і загалом бажання обговорювати питання хоч символічної майнової компенсації жертвам депортації (фізичним особам чи громадським організаціям).

Бракує фахової дискусії про Акцію «В» і в таких аспектах: знищення внаслідок депортації своєрідної культури українсько-польського пограниччя; конфіскування владою надбань культури (будинків громадських установ, колекцій). Вони повинні бути озвучені нині, коли дискутуємо з державою про культурні центри для нацменшин.

А десь на фоні названих проблем зазвучить ще й питання про ставлення громадян Польщі до події з квітня 1947-го. Як відомо, нема жодних опитувань громадської думки чи соціологічних досліджень щодо рівня освідомлення польського суспільства про Акцію «В».

Між історичною політикою і зацикленням?

У підході до минулого можна прийняти різні стратегії. Їх обирають як держави, зокрема Польща, так і політичні партії та громади. Про стратегію держави й офіційних польських структур ішлося вже вище, тому тепер варто поставити запитання: якою може бути стратегія щодо близького й далекого минулого громадян Польщі з однозначно українською чи подвійною українсько-польською ідентичністю (останніми, у світлі попередніх результатів перепису 2011 р., ніяк не можемо нехтувати).

Ідеться теж про перспективи українства у Польщі. Що ми – як українці та як громада – повинні робити? На мою думку, передусім треба раз назавжди відкинути звинувачення (яке інколи звучить стосовно нас ззовні, але й вдався до нього також на сторінках тижневика «НС» його головний редактор Ярослав Присташ) в зацикленості українців у Польщі на Акції «В». Пам’ять про післявоєнні події,
організування врочистостей для їх відзначення – це не зацикленість, а важливий елемент нашої самосвідомості. Цей елемент навіть 2012 р. має прямий вплив на наше життя, збереження нас як певної громади, на наші можливості розвитку.

Не буде великим трюїзмом твердження, що наша розпорошеність обмежує наші права, не дозволяє нам використати можливостей, наданих нацменшинам законом 2005 р. І не йдеться лише про можливість встановлення двомовних таблиць (а для цього потрібно 20% представників меншини на терені ґміни) – ідеться про низку обмежень, якими не мусять перейматися лідери «компактних» меншин – білорусів, німців, чи нових меншин – силезців та кашубів. Наслідки Акції «Вісла» є відчутними не лише в сприйнятті нас як меншини, вони мають значення для всіх сфер нашого приватного й громадського життя.

Не без значення те, що ми проживаємо в різних місцях Польщі, бо й надалі вмирають позбавлені господарів церкви, кладовища, сліди української минувшини на пограниччі (щоправда, їх уже не нищить політика, а невблаганна рука часу); коли з огляду на малу чисельність не вдається реалізувати слушних і важливих постулатів про відновлення старих назв вулиць у Перемишлі, пов’язаних з українським минулим цього міста, чи встановити пам’ятні таблиці на школі в Сяноці, де вчився Богдан-Ігор Антонич.

Про зацикленість і вузьке розуміння історії можна говорити лише в небагатьох індивідуальних випадках, але це явище не притаманне нашій громаді. Наша пам’ять про 1947 р. має суто раціональні начала.

Як показують різні дослідження, у Польщі відбувається певна зміна (або теж повернення) суспільного наративу стосовно оцінки Другої світової війни. Можна бути певним, що пов’язані з нею історичні теми (а точніше – з польською мартирологією) прийдуть і до нас: хочемо ми того чи ні. Прийдуть, бо така є логіка суспільних процесів, зокрема тому, що протягом останніх років у Польщі поставлено наголос на волинські події 1943 р., тобто антипольські етнічні чистки українського підпілля. В такому наративі зазвичай нема місця на пам’ять про трагедії Сагриня, Павлокоми, Завадки-Морохівської, на травму депортації, на насильну різноаспектну асиміляційну політику польської держави.

Легко можна поставити під сумнів тезу, що нібито ми, українці в Польщі, закриті на сприйняття історії в цілому. Організовані українські структури різними шляхами намагалися стати учасниками історичного українсько-польського діалогу про минуле. Натомість важко буде обґрунтувати закид, що українці в Польщі в обговоренні історичних питань надто експансивні.

Прикладів, які ставлять під сумнів обидві тези, – і про зацикленість, і про надмірну експансивність, нерозуміння контексту, реалій – знайдеться чимало. Отож, ОУП з польськими партнерами ініціювало історичні семінари «Польща–Україна. Важкі питання». Слова про потребу діалогу, взаємного прощення, але також про польські жертви прозвучали в документах I Конґресу українців у Польщі, який зібрався у Варшаві у квітні 1997 р. Розвивалися теж різні ініціативи на місцях. Від 90-х рр. ОУП співпрацює з Федерацією польських організацій в Україні. Водночас існує значно більша проблема, ніж уявна «зацикленість» нашої громади: як показують соціологічні дослідження, коли йдеться про останню війну, польське суспільство надмірно експонує місце українців як ворогів (неадекватно до масштабу конфлікту – порівнюючи з польсько-німецьким чи польсько-совєтським).

Іншою проблемою є те, що в жодних соціологічних дослідженнях про історичну пам’ять щодо Другої світової війни чи повоєнного періоду не пролунало запитання про Акцію «Вісла», тобто соціологи не вважають цю подію настільки важливою, щоб варто було досліджувати ставлення до неї. Можна сказати, що факти з життя національних меншин у післявоєнній Польщі дуже важко входять до наукового обігу і практично не існують в суспільному вимірі. Як говорилося в совєтському анекдоті: про них знають перш за все ті, «що мають знати», а для загалу вони неважливі або й поготів недоступні.

У контексті вищесказаного варто відзначити, що в Польщі назріває нове явище. Отож, унаслідок активних дій різних кресових об’єднань, кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського, деяких самоврядних структур змінилися акценти в описі минулого. Коли починає йти мова про польсько-українські історичні відносини, то в багатьох випадках береться до уваги тільки ОУН, Бандера і винятково польські жертви війни та післявоєнного періоду. Прикладів цьому – чимало. От хоча б сумнозвісні урочистості біля пам’ятника Сверчевському 28 березня, коли один із промовців сказав про «кілька десятків тисяч замордованих у Бескидах поляків», а його безкритично процитували мас-медіа. З давніших прикладів слід нагадати телерепортажі та статті в пресі, в яких українські жертви в Сагрині були названі абсолютно випадковими: от, як то на війні буває – літали кулі, то й люди гинули. Очевидно, слід зазначити, що в певному сенсі змінилося «обрамлення», бо у випадку таких висловлювань з’являються поряд у різних відмінках слова «примирення», «правда» (це мало місце біля пам’ятника Сверчевському, можна їх також віднайти у писаннях кс. Ісаковича-Залеського та кресов’ян).

Чітко усвідомлюючи необхідність, щоб показувати польські жертви протистояння й потребу українського покаяння за невинно убитих поляків, ми маємо водночас повне право спитати: а що ж з українськими жертвами, що постраждали у місцевостях, назви яких вже стали символічними – Явожно й Терка, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до післявоєнного існування українців у Польщі? Таких місць ми можемо назвати більше, проте їх чомусь у контексті братовбивчої боротьби не прийнято згадувати. А вони, ці жертви, були частиною загального кривавого конфлікту! У підході до минулого необхідна елементарна чесність усіх учасників діалогу. Здається нормальним, що в цьому процесі ми не можемо не відстоювати права до висвітлювання усіх аспектів подій на території Польщі у період 1944–1947 рр., при тому без примітивної прив’язки Волині й Акції «В» як контрарґументу.

Доказом «стирання» теми Акції «В» у суспільному обігу є її відсутність (крім деяких винятків) у програмах громадського телебачення сьогодні, абсолютний її брак у польському післявоєнному кінематографі (поза дрібними епізодами) чи літературі. Хоч в історії післявоєнної Польщі ця операція за масштабом є безпрецедентною (через два роки після війни примусово депортовано 140 тис. власних громадян), в публічному дискурсі темою нехтують або представляють її дуже вибірково.

Отож, нам треба однозначно зрозуміти: навіть якщо включити всі наші максимальні можливості, то і так ми не в змозі змінити нову тенденцію зображення воєнного й післявоєнного минулого, де українцям відведено роль винуватців (виняткове право на позитивне сприйняття матимуть лише ті українці, що рятували поляків; цивільні жертви ніяк не вписуватимуться в цей образ, до речі, як і поляки, що під час переселень і депортації 1947 р. допомагали українцям). Не треба багато часу, щоб в цьому переконатися: вистачить погортати бібліографію видань ІНП за останні роки, присвячених українсько-польським відносинам, чи пресу (і не марґінальні видання, а часописи головного обігу).

І останнє. У Польщі на 2013 р. заплановано врочистості для вшанування трагедії поляків на Волині, до яких найбільш непримиренні кресов’яни ретельно готуються ще від 2011 р. Усвідомлюючи певні аксіоми, як і те, що Акція «Вісла» була класичною сталінською етнічною чисткою, комуністичним злочином (попри те, що ІНП так не вважає), що її метою була, згідно з виконавчими документами, «ліквідація української проблеми в Польщі як такої», ми як громада, на моє глибоке переконання, повинні наголошувати конечність ліквідації наслідків депортації. Ідеться як про громадський, так і індивідуальний вимір.

Які знаряддя проти Акції «Вісла» маємо 2012 р.?

Щоб не висловлюватися досить загально і не робити враження нерозважної людини, яка замахується мотикою на місяць, спробую накреслити програму-мінімум подальших спроб ліквідації наслідків депортації. При цьому усвідомлюю, що втраченого часу не повернемо, і водночас знаю, як тема Акції «В» досі функціонувала серед нас – головних зацікавлених (тобто в символічному чи практичному вимірі). У 65-ту річницю Операції ми повинні сформулювати одну цілеспрямовану мету, яка допоможе ліквідувати хоч би частину наявних ще наслідків Акції «Вісла». Ключ до цієї мети – у трьох словах: перемиський Народний дім (НД). У річницю депортації ми повинні дати чіткий сиґнал усім українцям у Польщі та у світі – ми відбудовуємо центр українства на рідних землях. Цей центр, разом з іншими відродженими в Перемишлі українськими інститутами – церквами, «шашкевичівкою», організаціями – працюватимуть задля ліквідації наслідків Акції «Вісла». Це мусить відбуватися в ширшому ніж донині плані, за допомогою різних дій, зосередження теперішніх і нових проектів, різних сучасних форм і методів активізації молоді та професійних груп. Ці дії повинні зменшити асиміляційний тиск, дати кожному українцеві в Польщі заряд енергії саме з Перемишля, щоб усупереч трендам та обмеженням бути сучасним українцем.

Від 1989 р. наша громада, наші історики і громадські діячі чимало зробили для того, щоб зберегти пам’ять про наше минуле – відновлено церкви й кладовища, могили й пам’ятники, вийшли книжкові публікації. Це кроки до того, щоб нівелювати наслідки ідей, втілюваних у життя у квітні 1947 р. Тепер, через 65 років від тої сумнозвісної події, існує потреба зосередитися на таких (як кажуть у середовищі громадських організацій) добрих практиках, – щоб вони не стільки показували мультикультуралізм Польщі, скільки допомагали зміцнювати нашу ідентичність.

Гасло «НД – наш центр» не може перетворитися на пусті слова. Це має бути свідчення нашої справжньої активності й жертовності (в тому числі й фінансової) у процесі відбудови. А також нашої участі в процесі створення на базі будинку сучасного документаційного центру-музею, бази для праці різних наукових, культурних та громадських ініціатив, що розпорошені сьогодні на території від Перемишля до Щецина. НД як центр культурного, наукового, освітнього українського життя, а також як місце накопичення й виховання кадрів може й повинен бути основним нашим проектом, який реалізуватиметься під знаком ліквідації наслідків депортації. Зачин уже є: постав Громадський комітет відбудови Народного дому з участю видатних представників нашої громади, ведуться активні пошуки коштів на ремонт, розглядаються різні варіанти дальших кроків. Однак дотеперішня активність замала, порівнюючи з потребами. Самої перемиської громади замало для подолання такого виклику, необхідні наші спільні дії, без огляду на те, де сьогодні проживаємо.
Досвід останніх років показує, що тепер годі очікувати якихось генеральних дій з боку польської держави, на що були сподівання у 90-ті рр. Навпаки, історія організування урочистостей для відзначення 65-ї річниці Акції «В» показує: польські державні установи надалі бояться цієї теми, не мають ані бажання (поза дрібними жестами), ані концепції будь-якої активності в цьому плані. Останнім проявом дій адміністрації стосовно цього слід вважати рішення 2004 р. про надання добавок до пенсій колишнім в’язням, запротореним до концтабору в Явожні без судових вироків.

Тут слід також самокритично заявити, що ми й самі останніми роками не приділяємо Акції «Вісла» належної уваги. Є дії індивідуальних осіб, котрі документують минуле. Наприклад, історика Євгена Місила, автора численних публікацій та фундаментальної збірки документів «Akcja „Wisla”», друге, більш об’ємне видання якої вийде незабаром; професора Романа Дрозда історичні монографії та статті про меандри політики щодо українців після депортації; монографії й статті докторів Ігоря Галагіди і Ярослава Сирника про різні контексти життя вигнанців на Мазурах і в Нижній Силезії; журналіста Богдана Гука, автора базової для розуміння депортації в контексті Закерзоння книжки «1947» та нового інтернет-проекту «Апокриф руський»; останні проекти Романа Крика – відеосвідчення, фільми, один з яких 28 квітня покаже польський телеканал TVP Info (що при мінімальній присутності такої продукції на громадському телебаченні набирає особливого значення). Проте згадані вище проекти можна назвати авторськими, науковими чи то пак – елітарними. У реґіонах урочистості на річницю Акції «В» зазвичай не виходять поза схему: Служба Божа, панахида, концерт, відкриття таблиці. Не дискредитуючи таких починів, варто зазначити, що їх у контексті сьогодення, потреб і загроз, перед якими стоїмо, – замало.

При наявному 2012 р. небажанні польських державних структур активно обговорювати не лише питання ліквідації наслідків Акції «В», але й ширшої дискусії про депортацію своїх громадян української національності, нам треба задуматися: який шлях обрати? Ритуальні відзначення чи забуття, амнезію, застосування якої зуміємо виправдати потребою зосередитися на майбутті, потребою покращення українсько-польських відносин чи теж іншими причинами? Чи може навпаки – знайдуться люди й ресурси для продовження обраного кілька років тому курсу? Якщо так, то далі виникають наступні запитання: чи попри відхилення скарги ОУП у Страсбурзі громада буде більш активно заохочувати й підтримувати діяльність громадських структур, щоб на практичному рівні з урахуванням можливостей у європейських структурах виносити питання депортації і потребу дальших дій у напрямку ліквідації всіх її наслідків?

Досі були зроблені певні конкретні кроки: пройдено всі судові інстанції і скеровано до Європейського суду з прав людини скаргу стосовно Акції «Вісла», в англомовних рапортах представлено нашу оцінку як самої події, так і ставлення до неї Польщі (рапорти передані структурам Ради Європи та її експертам). Така стратегія поки що принесла невеликі успіхи, проте іншої, здається, нема. Однак, щоб продовжувати цю лінію, потрібне більше розуміння, більша активність і взаємодія, взаємна координація починів людей, які займаються темою, і українських організацій. Інколи саме цього найважче досягнути.

Нагодою для того, щоб обговорити наші кроки у зв’язку зі спадщиною Акції «Вісла», повинен бути II Конґрес українців у Польщі. Від нас, учасників заходу, залежатиме, чи йтимемо з цією темою в течії байдужості і кожен сам по собі, чи повернемося проти течії, а водночас продумано й згуртовано.