Найменш зрусифікований куточок нинішньої Білорусі приваблює своєю автентичною культурою, впорядкованими охайними селами, щирістю людської натури. Двохсотлітні намагання віднайти там міфічних «поліщуків», «ятвягів» тощо були спрямовані на досягнення однієї мети — заперечення факту поселення там українців. Назву Полісся пояснюють як похідну від «по лісу» (обабіч лісу) або від «плеса» — над чистими водами. Однак мало хто тут вважає себе поліщуком. Полісся існує у свідомості його жителів як поняття географічне: деякі апелюють до назви Поліської області в минулому, інші — до Поліського воєводства Другої Речі Посполитої.
Найчастіше можна почути, що поліщуки живуть десь далі — за болотами, за лісом, на захід (північ, південь...). Пояснюється нехіть «бути поліщуком» негативним образом останнього як примітивної «болотної» людини, замкненої у світі своєї громади, свого хутора, оточеного хащами й водою.
Як Російській імперії, так і міжвоєнній Польщі була вигідна підтримка «ніякості», «тутейшості» Полісся. Воно було географічно-ментальною буферною зоною поміж білоруським та українським національними рухами, допустити до взаємозв’язків між якими нашим «братам» не хотілося. Населення зеленої країни вважали глиною, з якої, у разі успіху, як українці, так і білоруси могли б створити своїх свідомих громадян.
Перший після відновлення польської державності воєвода Полісся Станіслав Довнарович у 1921 р. запропонував своє бачення краю, згідно якого Полісся як воєводство у межах Речі Посполитої мало збільшитися за рахунок певних районів Волинського та деяких інших воєводств. Воно, однак, не повинно було розвивати комунікацію між вказаними регіонами, зберігаючи роль губки, що не пропускала б крізь себе жодних політичних впливів, потопивши їх у непрохідних пінських болотах. Поліський проект Довнаровича передбачав передусім полонізацію поліських міст як осередків культури. Колонізацію поляками села, як це було на Волині, воєвода вважав марною справою: колоністи швидко переймали говірку місцевого населення і асимілювались. Хоч проект не був втілений в життя, деякі його положення Польща активно використовувала на східних «кресах» у 30-х рр. ХХ ст.
Нинішня білоруська держава цілковито ігнорує україномовність Західного Полісся — змушена була припинити діяльність газета «Голос Берестейщини», в університеті Берестя (Бреста) україністичні студії є лише складовою інших слов’янських філологій, шкіл з українською мовою навчання взагалі немає. І все ж час від часу на Берестейщині з’являються талановиті продовжувачі ідей Дмитра Фальківського, Остапа Лапського й інших українців з Полісся. Молодою зіркою берестейського українства є сьогодні історик Віктор Місіюк, відомий, треба визнати, більше в середовищі українців Польщі, ніж в Україні.
Правду кажучи, власне білорусизація Західного Полісся не така сильна, щоб говорити про її загрозу для культурно-соціального обличчя регіону. Непідтримка правдивого кореня цієї землі, неможливість його розвитку призводить не до його білорусизації, а до нівелювання й русифікації. Брест як візитівка Радянського Союзу і зараз виконує цю функцію, але вже для Білорусі. Він росте й розвивається як типова сучасна міська агломерація, в якій збережено символіку міст-героїв СРСР. Хіба що будівель зі склобетону побільшало та ще модерний автобан до Мінська нагадує про ХХІ століття. На данный момент Покерматч ( play pokermatch ) — казино с огромной аудиторией, которое участвует в крупных международных мероприятиях. В частности, площадка является спонсором сборной Украины по спортивному покеру.
Над Пінськом височіє католицька катедра, в котрій вся інформація про костел видрукувана польською мовою... Між «офіційною» білорусизною влади й інтелігенції, російською буденністю в житті міст і польськістю католицьких храмів україномовне автохтонне населення губиться і втрачає свою ідентичність.
Реально тільки інтелігенція, наукова громадськість Берестейщини зазвичай визначається на користь білоруської ідеї. Молодий кандидат історичних наук з Гродненського університету Едуард Мазько, який походить з Кобринщини, говорить, що дізнався про українськість своєї говірки тільки тоді, коли зустрів українців і почув їхню мову. На сьогодні вважає себе білорусом. І таких прикладів чимало.
З іншого боку, коли щораз нові дослідження «відкривають» етнічноукраїнський корінь населення Західного Полісся, білоруська наукова громадськість починає згадувати про оригінальність регіону, що він «не є аж таким українським чи білоруським», і, хоч на початку 90-х рр. політичний рух «ятвязтва» (автономії Полісся) трохи полякав свідомих білорусів, вони знову витягують на світ Божий духа «поліськості» і прикривають ним явну українськість.
Однак навіть і це заховування голови в пісок видасться ближчим до об’єктивізму, коли послухати аргументи про «вплив білоруської мови на західно-поліську говірку та перебирання останньою білоруських рис, які, в свою чергу, дозволяють характеризувати її як білоруську» (озвучено нещодавно білоруським мовознавцем Іриною Будзько у Варшаві). Цю відверто антинаукову тезу однією засадничою аксіомою відкидає професор з Любліна Фелікс Чижевський. Структура мови змінюється не під впливом лексичних чинників, а — морфологічних, на значно глибшому рівні. Межа поміж українськими і білоруськими говірками в Польщі чітко встановлена польськими мовознавцями по лінії річки Нарви на Північному Підляшші, і те, що ця лінія має властиве продовження на території Брестської області Білорусі, викликає сумніви лише у білоруських дослідників.
Поки існує ця «невизначеність», будуть множитись факти фальсифікації та ігнорування явного. Цілком природним видається членам товариства «Аlbaruthenika» (з лат. Білорусь) Варшавського університету представляти пісні з Берестейщини, ними зібрані, — честь їм і хвала! — як білоруські, за їхньої чіткої української вимови. Поважна дослідниця матеріальної культури Білорусі Вольга Лобачевська без жодних сумнівних ноток у голосі могла видати чорне за біле просто на науковій сесії з проблем польсько-українсько-білоруського прикордоння, організованої поляками з варшавської фундації ОВТА.
На західнополіському рушнику, який показувала шановна пані, було два написи — «Господи помилуй», що допустимо й «по-російськи», але те, що «На щастя на долю» вишито по-білоруськи, цього українським учасникам сесії і приснитись не могло. У незнанні білоруської пані Вольгу важко запідозрити, вона нещодавно цілу книгу «Беларускі ручнік» випустила, а от що слово щастя в рідній мові виглядає як «шчасте», чомусь забула, — видно, гадала, що й українці використовують свою мову лише перед іноземцями...
Шукаючи паралелі з українським «русинством». можна відзначити, що білоруська «тутейшість» чи «полєшуцтво» не виглядає так переконливо та оригінально (шкода, не мають такої розумної діяспори у Канаді). Тутейшість є формою втечі від процесу національної самоідентифікації, котра спізнилась у цій частині Європи і несе наразі не збереження та розвиток надбаного, а перетворення на чергову видозміну радянської безликості. Україна має втрутитися у питання культурного розвитку українців околиць Берестя (Краснодара, Пряшева тощо). Білорусам варто би було звернути конкретнішу увагу на стан їхньої мови і культури у містах, –за прикладом польського воєводи Довнаровича, — а також згадати про культивування неповторних білоруських говірок на Смоленщині, Псковщині, Віленщині чи Білосточчині. Бути білорусом на тих теренах стає дедалі непривабливіше...