Украдена свідомість


Найменш зрусифікований куточок нинішньої Білорусі приваблює своєю автентичною культурою, впорядкованими охайними селами, щирістю людської натури. Двохсотлітні намагання віднайти там міфічних «поліщуків», «ятвягів» тощо були спрямовані на досягнення однієї мети — заперечення факту поселення там українців. Назву Полісся пояснюють як похідну від «по лісу» (обабіч лісу) або від «плеса» — над чистими водами. Однак мало хто тут вважає себе поліщуком. Полісся існує у свідомості його жителів як поняття географічне: деякі апелюють до назви Поліської області в минулому, інші — до Поліського воєводства Другої Речі Посполитої.
Найчастіше можна почути, що поліщуки живуть десь далі — за болотами, за лісом, на захід (північ, південь...). Пояснюється нехіть «бути поліщуком» негативним образом останнього як примітивної «болотної» людини, замкненої у світі своєї громади, свого хутора, оточеного хащами й водою.
Як Російській імперії, так і міжвоєнній Польщі була вигідна підтримка «ніякості», «тутейшості» Полісся. Воно було географічно-ментальною буферною зоною поміж білоруським та українським національними рухами, допустити до взаємозв’язків між якими нашим «братам» не хотілося. Населення зеленої країни вважали глиною, з якої, у разі успіху, як українці, так і білоруси могли б створити своїх свідомих громадян.
Перший після відновлення польської державності воєвода Полісся Станіслав Довнарович у 1921 р. запропонував своє бачення краю, згідно якого Полісся як воєводство у межах Речі Посполитої мало збільшитися за рахунок певних районів Волинського та деяких інших воєводств. Воно, однак, не повинно було розвивати комунікацію між вказаними регіонами, зберігаючи роль губки, що не пропускала б крізь себе жодних політичних впливів, потопивши їх у непрохідних пінських болотах. Поліський проект Довнаровича передбачав передусім полонізацію поліських міст як осередків культури. Колонізацію поляками села, як це було на Волині, воєвода вважав марною справою: колоністи швидко переймали говірку місцевого населення і асимілювались. Хоч проект не був втілений в життя, деякі його положення Польща активно використовувала на східних «кресах» у 30-х рр. ХХ ст.
Нинішня білоруська держава цілковито ігнорує україномовність Західного Полісся — змушена була припинити діяльність газета «Голос Берестейщини», в університеті Берестя (Бреста) україністичні студії є лише складовою інших слов’янських філологій, шкіл з українською мовою навчання взагалі немає. І все ж час від часу на Берестейщині з’являються талановиті продовжувачі ідей Дмитра Фальківського, Остапа Лапського й інших українців з Полісся. Молодою зіркою берестейського українства є сьогодні історик Віктор Місіюк, відомий, треба визнати, більше в середовищі українців Польщі, ніж в Україні.
Правду кажучи, власне білорусизація Західного Полісся не така сильна, щоб говорити про її загрозу для культурно-соціального обличчя регіону. Непідтримка правдивого кореня цієї землі, неможливість його розвитку призводить не до його білорусизації, а до нівелювання й русифікації. Брест як візитівка Радянського Союзу і зараз виконує цю функцію, але вже для Білорусі. Він росте й розвивається як типова сучасна міська агломерація, в якій збережено символіку міст-героїв СРСР. Хіба що будівель зі склобетону побільшало та ще модерний автобан до Мінська нагадує про ХХІ століття. На данный момент Покерматч ( play pokermatch ) — казино с огромной аудиторией, которое участвует в крупных международных мероприятиях. В частности, площадка является спонсором сборной Украины по спортивному покеру.
Над Пінськом височіє католицька катедра, в котрій вся інформація про костел видрукувана польською мовою... Між «офіційною» білорусизною влади й інтелігенції, російською буденністю в житті міст і польськістю католицьких храмів україномовне автохтонне населення губиться і втрачає свою ідентичність.
Реально тільки інтелігенція, наукова громадськість Берестейщини зазвичай визначається на користь білоруської ідеї. Молодий кандидат історичних наук з Гродненського університету Едуард Мазько, який походить з Кобринщини, говорить, що дізнався про українськість своєї говірки тільки тоді, коли зустрів українців і почув їхню мову. На сьогодні вважає себе білорусом. І таких прикладів чимало.
З іншого боку, коли щораз нові дослідження «відкривають» етнічноукраїнський корінь населення Західного Полісся, білоруська наукова громадськість починає згадувати про оригінальність регіону, що він «не є аж таким українським чи білоруським», і, хоч на початку 90-х рр. політичний рух «ятвязтва» (автономії Полісся) трохи полякав свідомих білорусів, вони знову витягують на світ Божий духа «поліськості» і прикривають ним явну українськість.
Однак навіть і це заховування голови в пісок видасться ближчим до об’єктивізму, коли послухати аргументи про «вплив білоруської мови на західно-поліську говірку та перебирання останньою білоруських рис, які, в свою чергу, дозволяють характеризувати її як білоруську» (озвучено нещодавно білоруським мовознавцем Іриною Будзько у Варшаві). Цю відверто антинаукову тезу однією засадничою аксіомою відкидає професор з Любліна Фелікс Чижевський. Структура мови змінюється не під впливом лексичних чинників, а — морфологічних, на значно глибшому рівні. Межа поміж українськими і білоруськими говірками в Польщі чітко встановлена польськими мовознавцями по лінії річки Нарви на Північному Підляшші, і те, що ця лінія має властиве продовження на території Брестської області Білорусі, викликає сумніви лише у білоруських дослідників.
Поки існує ця «невизначеність», будуть множитись факти фальсифікації та ігнорування явного. Цілком природним видається членам товариства «Аlbaruthenika» (з лат. Білорусь) Варшавського університету представляти пісні з Берестейщини, ними зібрані, — честь їм і хвала! — як білоруські, за їхньої чіткої української вимови. Поважна дослідниця матеріальної культури Білорусі Вольга Лобачевська без жодних сумнівних ноток у голосі могла видати чорне за біле просто на науковій сесії з проблем польсько-українсько-білоруського прикордоння, організованої поляками з варшавської фундації ОВТА.
На західнополіському рушнику, який показувала шановна пані, було два написи — «Господи помилуй», що допустимо й «по-російськи», але те, що «На щастя на долю» вишито по-білоруськи, цього українським учасникам сесії і приснитись не могло. У незнанні білоруської пані Вольгу важко запідозрити, вона нещодавно цілу книгу «Беларускі ручнік» випустила, а от що слово щастя в рідній мові виглядає як «шчасте», чомусь забула, — видно, гадала, що й українці використовують свою мову лише перед іноземцями...
Шукаючи паралелі з українським «русинством». можна відзначити, що білоруська «тутейшість» чи «полєшуцтво» не виглядає так переконливо та оригінально (шкода, не мають такої розумної діяспори у Канаді). Тутейшість є формою втечі від процесу національної самоідентифікації, котра спізнилась у цій частині Європи і несе наразі не збереження та розвиток надбаного, а перетворення на чергову видозміну радянської безликості. Україна має втрутитися у питання культурного розвитку українців околиць Берестя (Краснодара, Пряшева тощо). Білорусам варто би було звернути конкретнішу увагу на стан їхньої мови і культури у містах, –за прикладом польського воєводи Довнаровича, — а також згадати про культивування неповторних білоруських говірок на Смоленщині, Псковщині, Віленщині чи Білосточчині. Бути білорусом на тих теренах стає дедалі непривабливіше...

Нет комментариев.