---

«Африка!» — думаєш, дивлячись на давні знімки жінок із карпатських сіл.
Горянки, очевидно, вважали, що краси не може бути забагато, і вдягали на голову та шию одразу по кілька кілограмів прикрас — намиста з монет, мушель і коралу, бісеру і склярусу. У кожному етнографічному регіоні Карпат побутував свій, відмінний від інших, звичай робити й носити оздоби.



Від оберегу до капіталу

Для наших прабабусь вийти в світ без жодних прикрас на шиї — то було наче з’явитися нагою на люди. З давніх-давен оздоби шиї були насамперед оберегом. Відтак людина почувалася без них незахищеною перед стихіями, лихими духами, злими чарами. Поступово мотузочок із амулетом «обростав красою» — на нього силяли ягоди, мушлі, вовчі ікла, камінці. І хоча з плином часу ці прикраси поступилися ювелірним шедеврам, давнє відчуття захищеності залишилося.

В одному з бойківських1 сіл з Іваном Франком, що вивчав народний одяг і, зокрема, прикраси, трапилась показова пригода. На ярмарку письменник зацікавився оригінальною бісерною стрічкою — драбинкою2, яка прикрашала шию симпатичної молодиці. «Жінка, в якої ми на ярмарку в Лютовиськах купили її «драбинку», зняла справжнє голосіння: «Ой, Боже ж мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?» — занотував Франко. І з гумором додав: «Звичайно, це не перешкодило їй продати свою драбинку, тільки ми мусили за її сором доплатити ще шість крейцерів...»

Багато століть нашийні оздоби виконували роль сімейного капіталу. Кількість прикрас на шиї дівчат і молодиць демонструвала становище родини — ніяких вам банківських таємниць! За намисто, довго не торгуючись, господарі віддавали крамареві пару волів чи шмат землі. Відтак воно було важливою частиною приданого.

Зґарди, шелести, самби

Кажуть, що гуцул3 впізнавав милу за передзвоном її прикрас. Йдеться про металеве намисто, якого, окрім як на Гуцульщині, ніде в Європі вже нема. Гуцули вкраплювали метал майже у всі шкіряні частини народного костюму — торбинки, череси (пояси), постоли, кептарі (хутряні безрукавки), та навіть носили «дротяні» запаски — ткали їх, додаючи тоненькі дротики.



Латунне (мосяжне) намисто укладали із «переміжок» (трубочок або спіральок) і підвісок. Це маленькі бубонці («колокільці»), диски або хрестики. Дзвінку прикрасу з бубонців називають шелестами, намисто ж із дисками чи хрестиками — зґардами. Перше знають також як «сороківці», а друге — як «хрестикові зґарди».

Зазвичай гуцули носили по декілька низок такого латунного намиста

Диски і хрестики майстри-мосяжники виливали у формах, потім різьбили. Так само робили і чепраги — величезні круглі застібки, якими скріплювали не лише намиста, а й пояси. Чепраги мусили бути якомога більшими. Місця різних «зчеплень» вважалися вразливими, коли йшлося про довколишню нечисту силу, тому додатково посилювалися. Увесь костюм гуцулів мусив бути «куленепробивним», хоч би звідки та нечисть (а її у горах водилося особливо багато) не підкралася. Носили також зґарди з підвісками-монетами — вони вважалися символом багатства. Заможні гуцулки Прикарпаття зазвичай мали по три-чотири низки різної довжини. А от буковинки віддавали перевагу салбам.

Салби — нагрудник із тканини, на який рядами або впереміш нашиті монети. Що тільки не виблискувало на грудях у буковинок — талери, флорини, крейцери та п’ятикронівки Австро-Угорщини, рублі та полтинники царської Росії... У салбах поєдналися не лише монети різних часів та різних держав, а й уявлення про красу різних народів. Подібні прикраси є частиною національного костюму кримських та казанських татар, болгар, молдаван, турків. Лише уявіть собі: на грудях грає-переливається срібло, а над ним і нижче погойдуються разки намиста. Сьогодні ця краса — велика рідкість.

Салби — «фірмова» буковинська оздоба

Коралі, силянки, пацьорки

Коралове намисто — справжній феномен. Чужинецьке, воно, проте, в Карпатах вважалося рідним. Дороге, однак усі його мали. Дуже давнє, але з моди не виходило. Наші прабабусі любили коралі за теплий полиск, вірили, що вони — лікувальні, що долають усякі чари завдяки червоному кольору-оберегу. Вважали, що у здорової жінки коралове намисто яскраве й блискуче, а на хворій — блякне й тьмяніє. Цікаво, що у Галичині саме слово «коралі» згодом стало вживатися на позначення будь-якого намиста, а власне коралові коралі називали «правдивими», «щирими».



У «гіт-параді» прикрас XIX — початку XX століття щирі коралі є номером першим. Хоча не лише ці дари моря використовували наші горяни в прикрасах. Скажімо, мушлі зі Середземномор’я теж неабияк цінувалися в Карпатах. Їх низали на нитку або кріпили як підвіски. Охоче носили горянки також і бурштин. На їх думку, гранчасті намистини, що їх вирізували ножем із самородків бурштину, лікували і покращували колір шкіри.

Традиційно надягали лише один разок такого намиста. А от кількість прикрас із кольорового скла не обмежувалася. Кожна дівчина прагла його мати. «Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки (скляні намистини — ред.) на біленьку шию», — коломийкою зверталася дівчина до милого, який мусив, щоби довести щире кохання, добряче спорожнити свій гаманець. Найдорожче коштували «писані пацьорки». А робили їх лише у «столиці скла» Венеції — на острові Мурано. Тамтешні перлері (виробники намистин) віками зберігали в таємниці технологію венеційського скла, за витік інформації жорстоко карали. Венеційське намисто коштувало дуже дорого, бо було інкрустоване кольоровим склом і золотом, а головне — кожна намистинка розмальовувалась емалями вручну, мов писанка. Звідси й «писані пацьорки». Дівчата й молодиці на Гуцульщині й Покутті4 аж до початку XX століття дружньо носили писані пацьорки, іноді й по кілька разків. Намиста ці були непрозорі, але блискучі. Найпоширеніші — чорні в білі цятки. Найкоштовніші — золочені.

Пацьорками у Галичині називали й бісер (в буковинських селах він був відомий як цятки, а на Закарпатті як дьондятка). Бісер спочатку також приїздив до нас із острова Мурано, був дорогим і недоступним, аж поки наприкінці XVIII століття в Богемії (Чехії) не почалося його масове виробництво. Завдяки чехам уже в наступному столітті в Карпатах усі плели і ткали оздоби з яскравих дрібнесеньких пацьорок. Тодішні бісеринки були значно менші, ніж уживані нині. Гра у бісер тривала довго, бо низали той дрібен мачок лиш ниткою, без голки, а щоб нитка була твердішою, вмочували кінчик у віск. Найпопулярніша народна прикраса з бісеру мала вигляд плетеної стрічки, яка щільно облягала шию. Це — силянка, вона ж драбинка, ширинка, ланка. Часом силянку плели у формі зубчиків, часом доповнювали підвісками. Вужчу силянку вдягали щодня, ширшу — в неділю. Тепер уже невідомо, хто додумався поширити її до круглого комірця — кризи (від німецького Kreis — коло). Але припала вона до смаку багатьом. Найбільше любили кризи бойки та лемки5. Лемківські модниці виплітали собі такі величезні кризи, що немов пелерини цілком накривали груди й плечі.

Ткану6 бісерну прикрасу називають ґерданом7. Ґердани носили не лише на шиї, як силянки, але й вільно пускали на груди. Цікавою прикрасою був «язик» або «півсьорок» — невеликий ажурний прямокутний бісерний фартушок на шиї. Поверх нього надягали разки дрібного намиста.

Наприкінці XIX століття у царині прикрас відбулася справжня революція — на ринку поруч із литим скляним намистом з’явилося дуте, схоже на мініатюрні ялинкові іграшки. Нараз усі дівчата накупили отих «лускавок», «світлячків», «надуванців» — ефектних і дешевих. Оце вони і виблискують на фотографіях 20–30-их років минулого століття.

Сьогодні автентичні прикраси частіше носять мешканки міст.
Фото: Денис ТРОФІМОВ

Писані пацьорки різних видів

Котильони, гарасівки, спінки

«Чия тото файна дівка, чи не мого вуйка?
Навішала пацьорочок, ходить, як зозулька», —
складали коломийки хлопці. Але ж вони й самі носили чимало прикрас, зокрема, з бісеру — краватки, підвіски до годинників, котильони, ґердани. Навіть сорочки на початку ХХ століття хлопці з гір зав’язували бісерними шнурками. Завершував образ «пацьоркового» джентльмена ґердан на капелюсі. Був звичай і прикрашати свої груди довгими ґерданами з дзеркальцями. Приблизно в цей самий час поширилась у Карпатах та у прикарпатських регіонах мода на котильони. Підвіски у вигляді витканого з бісеру видовженого п’ятикутника чоловіки пришпилювали на грудях до сорочки, кептаря чи сердака (півпальто з сукна). Але найпоширенішою чоловічою прикрасою була стрічка-гарасівка. Гарусними8 стрічками (гарасівками) і чоловіки, і жінки стягували й зав’язували комір сорочок. При шиї вив’язували великий бант. Прикраса не бозна-яка, а гарно! Бо це яскравий кольоровий акцент, веселий вогник на тлі сіруватої лляної сорочки, між полами чорного чи коричневого сердака.

Дуте намисто

Лемківська криза

А стрічок було до кольору-до вибору — окрім гладкотканих, дуже цінувались візерунчасті, з дрібними квітками. У кожному регіоні карпатського краю був свій «стрічковий» звичай. На Лемківщині гарасівки носили «ззаду наперед», оскільки лемківські чоловічі сорочки мали розріз на спині. Стрічка мусила бути дуже довгою, бо петлі банта перекидались на груди. В подібний спосіб прикрашали себе і дівчата — вони кріпили стрічки ззаду до намиста і перекидали на груди. А деякі бойківські модниці у 20–30-их роках минулого століття спочатку морщили широкі шовкові стрічки, а вже потім зав’язували їх бантом на шиї і скріплювали брошкою. Банти з гарних квітчастих стрічок на грудях носили пряшівські9 красуні. А от на Лемківщині такі ж стрічки були лише тлом для намиста. Історія про стрічки має несподіваний кінець: якійсь бойкині набридло щодня вив’язувати на шиї вузли та банти, й вона запровадила новацію — запонку-спінку (від слова «спинати», з’єднувати). Нею було дуже зручно через отвори у комірі скріплювати розріз сорочки. Ця брошка робилася з простої монети і часто оздоблювалася такого ж розміру круглим дзеркальцем, яке кокетливо виглядало з-поміж разків намиста.

Спосіб носити прикраси залежав від характеру народного костюму кожної етнічної групи — його «диктував» певний естетичний ідеал. Так, на заході Карпатського регіону (Лемківщина, Пряшівщина, більша частина Закарпаття, Західна Бойківщина) у костюмі було відносно мало декору, тож і прикраси любили «легкі» — невеличкі, прозорі, ажурні. Обкрутила закарпатська бойкиня навколо шиї кілька разків дрібного скляного намиста, взяла одну тонку силянку — та й вистачає. І лемкиня обходилася лише кризою. А от на сході Карпат (Східна Бойківщина, а особливо Гуцульщина й Покуття), де весь костюм був багатобарвним, багатим на декор і оптично «важким», прикрас носили дуже багато. І зґарди, і мушлі, і ґердани, і ретязі, і коралі — все нараз. А ще робили мікси: на силянку чіпляли монети чи мушлі, скляне намисто низали разом із колокільцями, на коралях кріпили банти...

У Старій Любовні (Пряшівщина) до квітчастих безрукавок жінки носили такі ж стрічки

І все ж, разом із дорогими купованими прикрасами у всі часи (та й тепер) жіноцтво оздоблювало себе намистом із того, що росло поруч — з гороху, горобини, шипшини, горіхів ліщини. Намисто з плодів клокички10 на Гуцульщині досі вважається магічним. Дівчатам воно забезпечує віддану любов, жінкам — добрий шлюб, а чоловікам — силу. Хоч зараз про це може розповісти Михайло Дідишин, господар приватного музею Довбуша в Космачі на Косівщині. Ну, а ще більше розкажуть про прикраси горян у львівському Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, в коломийському Музеї Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, київському Музеї історичних коштовностей України (філія Національного музею історії України). Колекції народних прикрас мають у своїх експозиціях Закарпатський, Івано-Франківський та Чернівецький обласні краєзнавчі музеї, а також музеї народної архітектури та побуту в цих областях. https://travelwithgirls.com/

Котильон юнак отримував у подарунок від коханої
Язик — вишукане тло для намиста

1 Бойківщина — етнографічний регіон на північних і північно-східних схилах Карпат, охоплює передгір’я Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, умовні межі окреслені річками Уж і Сян на заході та Лімниця й Тересва на сході.
2 «Драбинка» — плетена нашийна бісерна прикраса у вигляді смуги.
3 Гуцули — етнографічна група українців, що живуть у Карпатах. Гуцульщина охоплює високогір’я Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей, а також північ Румунії.
4 Покуття — етнографічна область, територія правобережжя середнього Придністров’я, суміжна з Гуцульщиною на південному заході. Східна частина сучасної Івано-Франківської області.
5 Лемки — етнографічна група українців. Лемківщина — українська етнічна територія, розташована в українських Карпатах по обох схилах Східних Бескидів, між ріками Сян і Попрад у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині.
6 Ткані прикраси — виготовлені на верстаті з нитяною основою, де роль човника виконує голка з ниткою з нанизаними на неї бісеринками.
7 Також слово «ґердан» іноді використовують на означення будь-якої бісерної прикраси.
8 Гарус — кручена (сукана) кольорова шерстяна пряжа чи бавовняна тканина, схожа на шерстяну.
9 Пряшівщина — етнографічний регіон у складі Словаччини, на сході межує з Закарпаттям, на півночі — з Лемківщиною. Мешканці регіону називають себе русинами, руснаками.
10 Клокичка периста, Staphulea pinnata L — реліктова кущова рослина, занесена у Червону книгу України.