Львівського віртуоза Мирона Блощичака називають людиною-оркестром. Він грає і класику, і фольк, і джаз. Причому не тільки на традиційних, звичних оку музичних інструментах. Унікальність маестро в тому, що він може видобувати мелодію з усього, була б… можливість. Блощичак багато гастролює. Його запрошують з концертами «сильні світу цього» — зокрема виступав перед президентом Ющенком, коли у того гостював Михайло Саакашвілі.

Наша з паном Мироном розмова радше скидалася на концерт. Усі півтори години, що вона тривала, музикант не так розповідав, як грав — настільки невимушено й легко, ніби бавився. На саксофонах, яких у нього декілька — від величезного до крихітки-мініатюрки, акордеоні, зозульках, «козі» (українській волинці), лірах, флейтах Пана («ребрах»), а також на так званих неофольклористичних інструментах — чарках, склянках, банках, корках, пластикових пляшках («Політ джмеля»), гофрованих шлангах… Я не годна навіть усе перелічити. Скажу тільки, що розмова (чи все ж таки концерт?) відбувалася у майстерні Мирона Блощичака. Де музикант, коли має вільний від виступів час, буквально днює й ночує. Бо власноруч виготовляє собі інструменти. А інструментів у нього — хоч греблю гати. Вони всюди: на стінах, столах, у шафах, на шафах і навіть на підлозі.


— Уже років двадцять тим займаюся, — розповідає пан Мирон, доки я на всі боки кручу головою, намагаючись «осягнути неосяжне». — Раніше часто бував в експедиціях у Косівському, Яремчанському, Верховинському районах, багато часу проводив із музиками, народними майстрами, вчився, переймав досвід. Тепер ніби навчився і більшість інструментів виготовляю сам. Часто експериментую. Ось подивіться, недавно з ліщини зробив оцю флейту Пана (флейта Пана, або свиріль, давніша від української сопілки, бо вона є набором поздовжніх відкритих флейт, сполучених в один ряд, тобто флейт без пристрою, що полегшує відтворення звука. Щоб грати на цьому інструменті, потрібно весь час пересувати устя цівок відносно губ, бо кожна цівка флейти Пана видає тільки один звук. — Т.К.). Отвори роблю ручними свердлами, часто — вогнем. А погляньте-но, скільки в мене вітрофонів! Колись навіть зробив півтораметровий із… карнизу. Маю й дудки. Я дуже люблю всі ці інструменти, бо просто доторкаєшся до дірочки — і вже звучить музика.

Мирон Блощичак розповідає про свої «інструментальні вигадки» так, ніби все це робиться дуже легко, мало не само собою… «Та тут справді нічого складного! — переконує музикант, перехоплюючи мій здивований погляд. — Бо не треба, наприклад, робити залізних клапанів. Технологія дуже проста. Щоб нота була вищою, розжареним залізом збільшую отвір. Зменшується об’єм повітря, і звук стає вищим. Так само, як на струні: чим коротша струна, тим вища нота. Як бачите, принцип простий. Достатньо мати слух».

Розпитую, скільки ж у майстерні саморобних інструментів. Каже, що й не лічить. Дуже багато. А деякі повторюються, тільки в різному матеріалі. Недавно, наприклад, флейту Пана склеїв із бамбука, скла, металу і пластмасових труб.

— До речі, вивчаєте і робите тільки українські інструменти?

— Ні. І вірменські, і болгарські, і китайські — різні.

— Ви з таким задоволенням про них говорите…


— Певно що так. Який би ще чоловік, відконцертувавши весь день, ночами до самого ранку майстрував ті інструменти! Мене постійно навідують якісь ідеї. Їх хочеться втілити. Тому й не сплю. Притому спочатку виконую інструмент у пластику (а що як дірка зроблена десь не там? Стрій буде не той! Експериментую. Скотчем заклеюю, іншу дірку роблю…). А вже потім переношу на дерево — випалюю, вирізаю.

А далі Блощичак починає доводити, що вся стародавня духова музика — це музика Землі. І що в усіх народів стародавні духові інструменти вважали чарівними, магічними. І знову грає. Зворушлива сила природного зву¬ку його інструментів справді зачаровує… Я розумію, що змальовувати словами музику, тим паче коли йдеться про віртуозну імпровізацію, — справа невдячна. Напевно, те ж саме що описувати аромат парфумів, і розпитую далі.

— Інструменти сольні. Де знаходите до них музику?

— Маю близько двадцяти годин мінусових фонограм, зроблених аранжувальниками. Під них і граю своє соло. Це класика в сучасному аранжуванні, просто класика, фольклор, джазові стандарти. І ніколи не граю за нотами.

Він розповідає, що, коли розвалився Радянський Союз, майже весь час гастролював за кордоном. Переважно — в Європі. Але п’ять разів бував і в Америці, де його приймали залюбки (тоді янкі навіть жартували, що в США тільки двоє людей заробляють на життя грою на саксі: Білл Клінтон та Мирон Блощичак). Причому концертував молодий львівський музикант не для українців! Мав тільки одне піврічне турне для нашої діаспори. Чи було на чужині складно? Стверджує, що жодних проблем не виникало. Роботи завжди вистачало. Крім того, вільно володіючи англійською і французькою мовами, навіть викладав під час гастролей — у школах та в мистецьких центрах. І це були не просто лекції, швидше — лекції-концерти. А потім тривалий час гастролював у Німеччині та Франції, і «так там нагасався, що набридло». Ось тоді-то остаточно й вирішив, що і в Україні на кусень хліба можна заробити. На рідних теренах, згадує, спочатку скрутно доводилося, «бо треба було, щоби люди про мене дізналися. А тепер усе слава Богу».

— Вам не пропонували залишитися за кордоном?

— Ще й як пропонували. Крім того, мабуть, треба було ще певний час там побути, потерпіти. Бо відробляв гроші за квартиру. Але я так уже хотів додому… Кажуть, що люди в основному тікають з-за кордону, бо не знають мови. Я мови добре знаю (та мене, зрештою, учні взяли б на глум, якби не знав). Просто зіграв роль суто людський фактор, якого там, на жаль, замало. Мені дуже бракувало людяності, слов’янської душі... Ще б у Франції чи Німеччині, напевно, міг би залишитися. А ось в Америці — точно ні!

— А де працюєте в Україні? Переважно тут, на заході?

— Ми часто буваємо в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Дніпродзержинську. На жаль, наші політики так пошматували країну, що не до музики… Хоча народ мою музику сприймає добре. Але гастролі зробити тяжко. Тому мене найчастіше запрошують приватні особи.

* * *

Згадує Мирон Блощичак і свої концерти з гітаристом Енвером Ізмайловим у Київській опереті. Нещодавно відпрацював дивовижний проект із джаз-бендом Ігоря Закуса в одному концерті з усесвітньо відомим бас-гітаристом Маркусом Міллером. Розповідає також про цікаву співпрацю із львівською бандуристкою і композиторкою Оксаною Герасименко. Він часто виступає з цимбалістами. Залюбки грає зі струнним квартетом камерного оркестру «Віртуози Львова». Та все ж найбільше приваблюють Мирона сольні шоу із цікавими стародавніми та сучасними інструментами, де він виступає відразу у двох іпостасях — і як виконавець, і як конферансьє. Каже, що про концерти завжди домовляється сам, бо не має агента: «Хотів би. Але не маю». Досі доволі часто запрошують львівського віртуоза і за кордон. Нещодавно концертував у Берліні, Римі, Празі, Саскатуні (Канада). Грав навіть на «домашньому» концерті на особисте запрошення Віктора Ющенка, коли в нього гостював президент Грузії Михайло Саакашвілі. Однак їхати далеко й надовго вже не хоче — дуже сумує за родиною.

— Ви надзвичайно музично обдарована людина. Може, отримали талант у спадок?

— Мій дідо Іван походить із гір, із Лемківщини. Завжди грав на скрипці, причому з різними оркестрами — і з лемківськими, і з циганськими, і з мадярськими. Був першою скрипкою. І тато, попри поважний вік, досі чудово співає. Коли їдемо до батьків, завжди беру акордеон. І ми там співаємо весь вечір. Я навіть жартую, що влаштую його в хор Львівського оперного театру. Але притому прошу, щоби в Опері загучно не співав, бо має дуже гарний, добре поставлений голос. Отож усіх переспіває (сміється). Мама теж гарно співає.

* * *

У батьківській родині Блощичаків четверо дітей. Але, жартує Мирон, «усі нормальні, тільки я один музикант!».
Першим інструментом малого Блощичака був акордеон, а в музичному училищі та у Львівській консерваторії він вчився по класу кларнета. До речі, за дружину Мирон-студент узяв теж музикантку — однокурсницю, яка вчилася по класу скрипки. Каже, що Наталя давно вже «музикою не переймається», бо виховує трьох їхніх дітей: двадцятирічного Любомира, одинадцятирічного Маркіяна та семирічну Іванну-Софію. Рейтинг онлайн казино
— Старший син не пішов вашими слідами?

— Він талановитий. Має добрий слух. Закінчив музичну школу по класу фортепіано і сопілки. Тепер навчається на менеджменті. І працює зі мною як звукорежисер.

— Зараз, в основному виступаючи із сольними концертами, чи «цяцькуєте» їх чимось? Чи це суто музика?

— По-перше, граючи на різних інструментах, буквально кількома реченнями розповідаю публіці про кожен. Також, беручи, наприклад, акордеон, можу й заспівати кілька пісень. Народ у нас співучий, він це дуже любить. Доволі часто долучаю до музики поезію. Й іноземну в тому числі, якщо граю для іноземців. Наприклад, французьку, польську, російську. Тобто це вже справжні музично-поетичні вечори.

— Репертуар формуєте залежно від замовлення?

— Так. Але коли вже побачу, яка аудиторія, можу змінити репертуар.

— Ви стільки знаєте про музичні інструменти… Чи не хочете свої знання викласти, принаймні у публікаціях?

— Мені про це постійно кажуть і львівські, і київські колеги-музиканти — спонукають до написання дисертації. Але я не маю часу.

— Не пожалкуєте потім? Скільки вам років?

— Мало! Сорок шість. Може, й пошкодую. Але ось, наприклад, зараз не можу нічого писати. Бо вночі робив вітрофон із чорної бузини і попік собі палець… (сміється).

— А де любите відпочивати?

— В Карпатах. Волію щодня купатися в іншій річці. Крім того, маю у горах багато друзів. Є де зупинитися, всі запрошують. Я б і сам хотів жити в горах. Дуже добре там почуваюся. Але діти ще малі. Хай вчаться.

— Мрію заповітну якусь маєте?

— Так. Хочу збудувати у Львові невеличкий музей і водночас концертний зал на 30 — 50 місць, щоби можна було там і музику послухати, і на інструменти подивитися. Бо маю багато таких, про які люди ніколи навіть не чули. Навіть я, навчаючись у музичному училищі та консерваторії, не те що не бачив, а й не чув про них. На жаль, в Україні сьогодні мистецтво гри на давніх інструментах занедбане, а це ж дуже важливий шар культури.

Мушу зазначити, що перемовини із владою про створення такого музею тривають уже понад десять років. Мирон каже, що колись йому запропонували-таки приміщення — пивницю. Від якого музикант змушений був відмовитися. Бо там дуже сиро, а сирий клімат неприйнятний для дерев’яних інструментів. Більше ж пропозицій не надходило. Згадує, що сам Василь Куйбіда (міський голова Львова, який перебував на посаді дві каденції. — Т.К.) свого часу не один раз перед ним вибачався. За те, що так і не спромігся підшукати відповідне, гідне хорошої ідеї приміщення.

— Вважаєте, тепер це реально?

— Гадаю, що так. Найбільша проблема — час.