ХХ століття було щедрим на депортації, метою яких було позбавлення українців домівок, асиміляція, знищення регіональної самобутньої культури. Депортація під час війни та після її закінчення - це насильне переміщення загалом понад мільйон українців. Сьогодні більшість з тих подій, також завдяки праці наших українських істориків з Польщі, задокументовано, проте є ще події, які треба розкрити. До них належить депортація 1951 р., понад 30 тис. мешканців західної Бойківщини.

Саме їй присвячена книга Акція-51. Останні свідки Наталі Кляшторної (уроджена Петях). Під час підготовки до відзначення 60-х роковин акції «Вісла» отримали ми важливу публікацію, яка показує історичні факти, що стали немовби довершенням процесу депортації українців з території українсько-польського прикордоння: від Лемківщини до Підляшшя. Густо заселена українцями територія від 1944 р. була піддана насильним змінам національного складу населення. Переселення відбувалося за подібною схемою, проте мало теж свою специфіку. Депортації 1944-46 рр. та акція «Вісла» проводилися при допомозі совєтів польськими адміністрацією і військом. У свою чергу, депортація, яку описує Кляшторна, здійснювалася совєтськими чинниками і стосувалася громадян СРСР. Результати описаної депортації, як і попередніх, відчуло, перш за все, українське населення прикордоння: воно несло тягар матеріальних втрат, моральних переживань, родинних трагедій, асиміляції, а навіть денаціоналізації.

Авторка, нащадок переселенців 51-ого, зібрала основні історичні факти про процес переселення бойків, які внаслідок обміну ділянками території між ПНР та СРСР (так тоді писали в офіційних повідомленнях) були змушені покинути домівки і переїхати на південь і схід України (Херсонська, Миколаївська та Сталінська (Донецька) області). Сталін, забираючи Польщі територію, на якій відкрито великі вугільні родовища (в околицях Христинополя та Сокаля), передав Польщі територію Бещад, яка до того часу входила у склад Дрогобицької області Української РСР (найвідомішими центрами були Устрики-Долішні та Лютовища). «Обмінюючись» територією, чомусь вирішили усунути з неї всіх мешканців, не питаючи їх про згоду. Так само не мали вибору поляки з території, яка переходила до СРСР – їх переселили на місце бойків.

Переселення почалося великою пропагандистською акцією у січні 1951 р. Метою «обробки», як і у випадку переселень 1944-46 рр., було переконати мешканців покинути рідні землі, викорінити думки про будь-який опір або можливість залишитись. Головні переселення, зі звичною у таких випадках атрибутикою – участю війська, НКВД, погрозами, терором, проходили влітку того ж року. 16 жовтня 1951 р. зі станції Коростенко від’їхав останній поїзд із переселенцями. Акція була тотальною: переселяли не тільки українців, а також і місцевих поляків, лише частина яких після 1956 р. змогла у рамках репатріації повернутися в гори. Проте лише деяким бойкам пощастило осісти в околицях Самбора, поближче землі, яку їм забрано.

Книга Кляшторної цікава з багатьох причин, також тому, що це не «суха» наукова публікація.

У книжці є спогади, які показують і сам процес підготовки депортації, і проблеми переселенців: видно відмінність культури віруючих бойків, прив’язаних до традиції, і їх звикання до совєтизованих, знедолених війною жителів степової частини України. Як гумористична ілюстрація, описана ситуація, що трапилася у 50-ті рр. на Різдвяні свята:в одному з сіл почали ходити перевдягнені бойківські колядники, а місцеві викликали міліцію, побоюючись, що депортовані «збісилися». Місцеві мешканці, піддані атеїзації від 1917 р., не знали цього звичаю – в їхній околиці майже не було вже церков. Горяни важко звикали до іншого ландшафту, температури, будинків, способу господарювання. До того ж бойків порозкидано по всій території України, часто розділяючи не тільки мешканців одного села, а й сім’ї. Переселяли переважно туди, де були проблеми: до знищених війною околиць, якнайдалі від адміністративних центрів.

Авторка наводить також роздуми свідків історії про сучасну Україну і відчуття кривди жертв комунізму. Один із переселенців питає: Чому у мене така мала пенсія, а у того, хто мене 1951 р. виселяв з гір, набагато вища? Важливо, що авторка показує також ширший контекст проблеми, втрати, які принесла депортація не лише в матеріальному плані. На нових місцях поселення серед росіян, русифікованих українців, болгар, греків пропадав бойківський діалект, значна частина традицій, специфічні звичаї та культура мешканців Рябого, Жолобка, Чорного, Берегів-Долішніх, Скородного, Коростенка. Попри те, що в незалежній Україні почався процес відродження, багато втрачено безповоротно, вмирають останні носії діалекту, свідки історії.

Хоча публікація доволі скромна (нараховує лише 231 сторінок формату A-5), у ній є і реляції переселенців, і добірка документів, які показують технологію депортації. Містить також цікавий міні-словник бойківського діалекту – видно, скільки спільного мають лемківська і бойківська говірка. Доволі цікаво підібрані фотографії, які показують бойків до і після депортації. В книжці є також коротка історія 42 сіл, історія деяких сягає XVI століття.Загальна оцінка книжки – дуже висока, однак варто вказати на помилки. Наприклад, уже сам термін «Акція-51» може викликати сумніви: авторка не наводить жодного документа, який підтверджував би,що саме так слід називати цю депортацію. Кляшторна лише натякає, що депортацію: ще також називають Акцією-51, не уточнюючи хто саме і де. Аналогія з акцією «Вісла» зрозуміла (в обох випадках держава насильно депортувала власних громадян, позбавила їх Малої батьківщини, майна), проте невідомо, звідки такий термін взявся, наскільки він виправданий, справа доволі серйозна, щоб пройти не задумуючись. З інших негативів можна назвати повторення в наведених розповідях свідків подій: вони не показують іншого погляду, елементів подій, створюють враження вбогості думки.

Попри вищенаведені зауваження, треба відмітити, що праця Кляшторної новаторська і важлива для вивчення теми. Читачам тижневика «Наше слово» авторка книги «Акція-51» вже знайома, вона публікувала на його сторінках статті про побут переселенців з гір в українських степах. Писала також про спробу повернути мешканцям Лютовищ церковні дзвони: придбані за гроші місцевої громади, а перед депортацією закопані в землю, стали в наш час предметом польсько-українських міждержавних торгів. За вказівками нащадків переселенців дзвони були відкопані ще 16 червня 1999 р., проте вони й досі лежать у Лютовищах в чиємусь гаражі. Відтоді минуло вже 8 років, писали про це «Газета виборча», «Тигоднік повшехни», справа порушувалась на рівні міністрів культури обох держав, але й досі нічого не змінилося. Інтерес громади, яка побудувала церкву в Дудчанах на Херсонщині і мріяла мати у себе хоч якусь пам’ятку з рідних земель, якось не береться до уваги.

На закінчення варто підкреслити, що це щойно початок процесу вивчення масштабу депортації 1951 р. та втрат, які вона принесла. На жаль, ця тема в Україні, попри статті Наталі Кляшторноїв центральній пресі (газетах «Україна молода», «День», журналі «ПіК»), і надалі мало відома. За той час у Польщі про переселення поляків з околиць Христинополя написано вже не одну історичну працю, займаються ним також професійні історики з ІНП, в телебаченні показано кілька репортажів, присвячених цій темі. Українці на початку дороги, як любить казати проф. П. Потічний, ще раз стали «пізніми Іванами». Авторка книги Акція-51. Останні свідки вказала дорогу, інші дослідники, журналісти, повинні продовжувати вивчення цієї теми.

__________________________

* Наталя Кляшторна, Акція-51. Останні свідки, Вінниця 2006.