Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної
долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України
на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної
основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних
етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших
етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного
районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як
Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Подол, Покуття,
Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала
Русь.
Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) — це
формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення:
поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.
Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на
окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля —
територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в
подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними
з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина,
Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь,
Брацлавщина.
Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну
суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало
свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо.
Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління
регулював Київ, який надто часто замінював місцевих володарів — князів та
дідичів. Щодо економічних зв'язків, то вони не замикалися в рамках землі,
регіону і навіть держави — Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути
виявлене українськими археологами існування на київському Подолі торговельних
колоній — окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.
Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної
своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес
районування у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV—XIX
ст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами:
Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією,
Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи
український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи
водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю
України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і
конфесійною ситуацією.
Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому етапі, як правило, не
збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були.
Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під
назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною
Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних
утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за
територією, включаючи декілька земель. Унаслідок історичних нашарувань
утворювався складний таксономічний ряд етнотериторіальних утворень: великих і
більш усталених; невеликих і недостатньо чітких; малих і за походженням
найдавніших.
Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому
вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали
історико-етнографічні регіони, ті — історичні зони, на терені яких нерідко
формувалися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих формувань,
безперечно, була «земля».
Щодо конкретних регіональних утворень, то існує декілька наукових підходів до їх
вивчення. Вони надзвичайно різноманітні, що зумовлене, з одного боку, числом
наукових концепцій, а з іншого — неоднозначністю самого районування — структурно
різного у різні проміжки часу.
Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України і,
отже, зональну специфіку української культури, був французький топограф Г.
Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь,
Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську
Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звернувся О. Шафонський,
який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею,
— Правобережжя, друга, залежна від Росії, — Лівобережжя. Остання, на його думку,
включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була
дещо конкретизована Я. Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального
розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П. Білецький – Косенко :
Січ Запорізька («головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на
островах ріки Дніпра нижче порогів»), Покуття («область Буковини»), Полісся
(«Чорноросія»), Литва («частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та
Білорусії — землі, колись підвладні Великому князівству Литовському») та
Цісарщина (область «колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії»), яка
включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку
нашого століття. Наприклад, М. Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину,
Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію. Як
бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися
внаслідок колонізації.
Певний різнобій у типологізацію районування України внесли дослідники нашого
часу. Це можна пояснити, по-перше, тим, що підстави для виявлення регіонів
ставали дедалі менш чіткими; по-друге — переважно монодисциплі-нарним підходом
до визначення регіонів. Справа в тому, Що цією проблемою почали займатися, крім
етнографів, Ще й демографи, лінгвісти,-економісти, історики, антропологи,
мистецтвознавці. Так, економісти, вивчаючи господарську сферу життєдіяльності
населення України, відповідно до цього виділяли на її території такі райони:
Правобережжя, Лівобережжя, Західну Україну, Степову Україну і Крим; мовознавці,
виходячи з варіативності діалектів і говірок, виділяли чотири зони:
південно-східну, південну, південно-західну та північну; мистецтвознавці,
досліджуючи народну творчість, виділяли українське Полісся, Південно-Східний
район, Галичину з Поділлям і Гірську Україну. Намагання подолати
монодисцишіінарний підхід здійснили у 50-х роках українські етнографи,
започаткувавши дискусію з цієї проблеми. В основу районування вони поклали
аналіз етнографічної інформації за такими показниками: сільськогосподарські
знаряддя праці, житло, одяг, обряди, сільська громада,— розглядаючи їх на тлі
історичного розвитку України. Проте, на (жаль, кожен із дослідників, як і
колись, користувався лише одним показником, унаслідок чого і були виявлені,
власне, не історико-етнографічні регіони, а скоріше ареали поширення окремих
явищ культури.
Тільки останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних
досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до
найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина,
Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Саме
цей варіант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної
архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976 року. Ця типологія в
подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне,
Центральне і Західне; Карпати — на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття.
Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не
повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які
зафіксовані історичними документами і зберігаються в народній пам'яті. Більше
того — нерідко саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної історії
українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету.
Проблема, таким чином, зводиться до розуміння природи й механізму творення
історико-етнографічних регіонів та їхніх складових і зокрема розуміння їхньої
структури. Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей
формування регіонів, а й основних індикаторів: самоназви регіону та його
людності, етнічної та крайової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті,
етнорегіональної культури. Виходячи з цього можна дати таке тлумачення:
історико-етнографічний регіон — це таке етнотериторіальне утворення в рамках
усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є
самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій
символіці та людській пам'яті.
Конкретизуємо це визначення. Якщо торкатися одного з головних індикаторів
регіону — його історичної долі, аналіз слід розпочати з розуміння поняття
кордону (чи то державного, адміністративного або соціального, чи природного),
оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування
регіонального типу культури. Механізм цього процесу можна показати на прикладі
якогось одного регіону — скажімо Поділля.
Визначальним моментом зародження регіону, як відомо, є його назва, котра
зафіксована документально і зберігається в пам'яті людей. Щодо Поділля, то як
окрема земля воно згадується у багатьох документах XIII—XIV ст. під різними
назвами: Подолля, Подоль, Подол — так позначали «нижню» частину
Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю
долішньою». Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи,
втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і
цілісність: одна його частина під назвою Подільського воєводства увійшла до
складу Речі Посполитої, а друга — (Брацлавське воєводство) — до Великого
князівства Литовського. Після першого розділу Польщі Подільське і Брацлавське
воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім — намісництва, а
в 1797 р. — на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917
p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її
території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Кам'янець-Подільська (з
1954 р. — Хмельницька) області Української РСР. Західні землі Поділля увійшли до
складу Польщі і в 1939р. були возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську
область. Як бачимо, нинішнє адміністративне утворення не зберегло традиційної
назви «Поділля», хоч вона і не зникла з народної пам'яті. До цього питання ми ще
повернемося, а поки наголосимо, що регіональна самосвідомість населення різних
районів Поділля є неоднозначною, що свідчить, зокрема, про зональність краю.
Зазначені явища — результат постійних змін кордонів регіону, і тут є така
закономірність: ті землі, котрі весь час входили до складу власне Поділля, стали
ядром формування власне подільської культури і головним чинником збереження
крайової самосвідомості населення; і навпаки, землі, що час від часу відривалися
від Поділля, набули якості перехідних зон до культур суміжних регіонів:
волинської, галичанської, буковинської, наддніпрянської. Яким же чином
змінювалися кордони Подільського краю, котрі могли б дати уявлення про зональне
розмаїття культури його населення? На сайте казино Ферст ( first casino вход ) представлены слоты от таких провайдеров, как Greentube (Novomatic), Betsoft Gaming, Booongo, Playson,Platipus, IgroSoft, Quickspin, ThunderSpin, Endorphina, Inbetgames, Thunderkick, XproGaming, Lucky Streak Media и другие.
У найдавніші часи територія Поділля займала великий простір у межиріччі Дністра
і Південного Бугу — від їхніх верхів'їв до Чорного моря. У середині ж XV ст.
Подільське воєводство (а це лише північно-західна частина давнього Поділля) на
півночі обмежувалося р. Горинь, на заході — р. Серет, на півдні — Дністром, на
південному сході — р. Мурафа. Брацлавське воєводство (південно-східна частина
давнього Поділля) на півночі межувало з Подільським і Волинським воєводствами,
на південному заході — з Молдавією, на сході — з Київським воєводством. Такий
стан майже без змін залишався протягом трьох з половиною століть, до 1795 p.,
тобто весь період польського панування. На XVII ст. припадає найменший розмір
Подільської землі, що зберігала первісну назву (Поділля), і саме ця територія
стала ядром регіону. На заході вона обмежувалася р. Коропець, на сході —
землями, розташованими між р. Мурафа і верхів'ям Бугу поблизу Хмельника.
Північним кордоном слугувала умовна лінія, що йшла від верхів'їв р. Серет
(поблизу Іванчева і Збаража) до верхів'їв Південного Бугу. На півдні кордоном
Поділля був Дністер. У таких межах Поділля існувало понад трьох століть — строк,
достатній для формування своєрідної культури та стійкої крайової самосвідомості;
всі ж інші райони, що час від часу адміністративне відходили від нього, стали
перехідними зонами.
Постійне «мерехтіння» кордонів характерне і для інших історико-етнографічних
регіонів України, котрі, як і Поділля, складаються з локальних зон. Це означає,
що регіональна культура не одноманітна, вона включає ще й місцеві відмінності.
Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, з
якою пов'язані зародження українства, його консолідація та здобуття державності
(спочатку Київська Русь, потім Запорізька Січ, Українська Народна Республіка і
нарешті — нинішня суверенна Україна). У межах сучасного адміністративного поділу
цей регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської,
Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей.
Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етнічним ядром українців,
сформованим на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян та
древлян, визначальна роль серед яких належала полянам (русі). Саме під назвою
Руської землі виступала у давнину Середня Наддніпрянщина, яка включала три
землі: Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Києву
і становили певне цілісне об'єднання. Починаючи з XI ст. зростає роль
Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і
сіверян. У міру зміцнення самостійності Чернігівська земля отримує назву
Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгородську. Остання у XII
ст. здобуває «княжий стіл», тобто незалежність і відокремлення від Сіверської
землі. Внаслідок цього визначилися кордони між Чернігівською та
Новгород-Сіверською землями: Чернігову (Сіверщині) стали належати території у
пониззі Десни, а Новгороду — в районі Сновська та Стародуба. Новгородська земля
дістала назву Сновської. Згодом ці дві самостійні області чимдалі віддаляються
від Києва, а за етнокультурним розвитком відпадають од колись єдиної
Наддніпрянщини. Отже, основу Середньої Наддніпрянщини по суті складали дві землі:
Київщина і Переяславщина, на терені яких відбувалася консолідація українства. Саме цей
регіон, а точніше Переяславщина, сформував нову самоназву його мешканців —
українці, котра пізніше поширилася на всі землі Південної Русі — від Закарпаття
до Слобожанщини. У своїй першооснові Середня Наддніпрянщина займала досить
велику територію — весь правий бік Дніпра, який у XII ст. називався «Київською
стороною», на відміну від Лівобережжя («Чернігівської сторони»). Пізніше
«Київська сторона» поширилася на значну частину Лівобережжя, в тому числі
Переяславщину. Остання з часом втратила статус самостійної землі, злившись із
Київщиною, і, мабуть, через це не збереглася в народній пам'яті як історична
зона.
На початковій фазі формування Середньої Наддніпрянщини її територія
окреслювалася таким чином. На правому березі Дніпра північні кордони проходили
по вододілу Прип'яті, Березини і Неману, включаючи землі дреговичів і частково
в'ятичів Посейм'я. Західний кордон ішов Надгоринням, включаючи міста Володимир,
Бужеськ, Шумеськ, Вигощів, котрі тепер належать до Волині. Щодо Во'лині, то вона
у XII ст. тяжіла до Київщини, становлячи одну з частин великокнязівських
володінь, і сформувалась як самостійна земля лише у XIII ст.
Далеко сягали і південно-західні рубежі Середньої Наддніпрянщини — верхів'їв
Південного Бугу. Вони були своєрідним щитом, який прикривав землі
великокнязівського столу, зокрема від Галицького князівства, котре претендувало
на Надбужжя. Поступове ослаблення влади Києва, постійна загроза з півдня та
заходу стали причиною того, Що область верхнього Надбужжя, котра і без того була
слабко пов'язана з Києвом, відокремилася як самостійне князівство, його назва
зафіксована у багатьох документах, що дає підставу для включення до структури
історико-етнографічного районування. Проте нетривалість самостійного стану
Надбужжя, а звідси й нечіткість етнорегіональної самосвідомості бужаи, спонукає
віднести його лише до історичної зони — складової частини Поділля.
Подібне явище характерне і для південної частини Середньої Наддніпрянщини, що
включала декілька історичних зон — Надросся, Надтясминня та Надпоріжжя. Процес
їхнього формування позначений певною специфікою: адже вони були свого роду
«окраїнами», порубіжжям із кочовими племенами Степу. Ця геополітична ситуація
зумовила етнічну мішаність їхнього населення.
У районі дніпровських порогів, поблизу о. Хортиця, для охорони купецьких
караванів від степовиків ще у X ст. почали створюватися укріплені поселення, які
особливо зміцнилися у XII—XIII ст. Поступово на цій основі склалася відносно
самостійна земля — Надпоріжжя, котра стала колискою славетної Запорізької Січі.
Давньоруські літописи не згадують про козаків, однак є численні дані про велику
кількість втікачів — холопів і смердів із центральних районів Київської Русі,
котрі оселялися у прибережній смузі степової течії Дніпра. Словом, козацтво як
етносоціальне явище виникло набагато раніше, ніж отримало свою історичну назву.
Щодо останньої, то вона набула поширення лише у XIV ст., означаючи людину
вільну, неосілу, яка займається «степовим промислом».
Починаючи з XV ст. дещо змінюються склад і райони розселення козацтва. Селяни,
опираючись феодальному тискові, що посилювався, масово тікали на околиці:
спочатку на Поділля та Київщину, а згодом — на південь, у безлюдні степи.
Колонізація ішла біч-о-біч із війною. Ватаги втікачів були завжди озброєні,
готові до зустрічі з татарами. Селянин, що вибирався з плугом у поле, брав із
собою шаблю і рушницю. «Рідко коли зсідаємо з коня», — казали місцеві
землевласники.
Свого апогею міграційний рух у ці райони досяг у другій половині XVI ст. після
укладення між Польщею та Литвою Люблінської унії, внаслідок чого значна частина
українських земель підпала під владу польського короля та шляхти. Поневолення
України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійних
переслідувань. Найнепокірніші селяни тікали у «Дикий степ», «Гуляй-поле», «Нижню
Наддніпрянщину» — спустошені турками й татарами одвічні слов'янські землі. Тут
будувалися військові поселення, створювалося Запорізьке Військо, власне
формувалося українське козацтво — унікальне явище у світовій історії. Воно
поєднувало у собі риси військової та соціальної демократії, відкритої для людей
усіх націй та вірувань.
Центром українського козацтва стало Запоріжжя — територія південніше
дніпровських порогів, котра в ході національно-визвольної війни весь час
збільшувалася до масштабів етнополітичного утворення. Останнє у 1650 р. отримує
назву Гетьманщини, пізніше поширену на все Лівобережжя. Гетьманщина проіснувала
до 1775 p., тобто до скасування Катериною II Запорізької Січі. Історична ж
пам'ять українського народу зберігає цю назву, поширюючи її на всю Середню
Наддніпрянщину, а також назви її історичних зон, зокрема Запоріжжя і Надпоріжжя.
Західною окраїною давньої Київської держави була Червона Русь — Чермні, або
Червенські, землі, котрі у IX— X ст. мали статус самостійних, а 981 року
підкорилися київському князеві Володимиру Святославичу. Але й після цього вони
залишалися порівняно самостійними. Це було, власне, кілька земель: Холмщина,
Перемишлянщина, Теребовлянщина та Звенигородщина. У XII ст. вони були об'єднані
князем Володимиром в одне князівство — Галицьке (воно мало різні назви: Галицька
земля, Галичина, Галиція).
Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів (дослідники
вважають, що останні беруть початок від стародавнього племені карпів, які дали
назву всьому західному краю України); з Галичем були пов'язані також південні
землі тиверців і землі уличів (улуців), котрі в основному мешкали в пониззі
Дністра та Дунаю.
Утворення об'єднаного Галицько-Волинського князівства (1199 p.), яке увібрало
території дулібів, волинян, карпатських хорватів і тиверців, певною мірою
спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості
південно-західних племен Русі. Водночас дрібніші князівства У складі цього
об'єднання зберігали свої давні осередки як адміністративні центри — Галич,
Перемишль, Белз та ін. У XII ст. Галицько-Волинське князівство досягло
найбільшої міці, складаючи конкуренцію Київській Русі й виступаючи могутнім
щитом проти Польщі та Угорщини. За Ярослава Осмомисла його територія сягала р.
Сян, пониззя Пруту й Дністра. Проте вже на початку XIII ст., охоплене смутою,
воно потрапляє в залежність від Угорщини, а з 1387 р. — Польщі. Тим самим
завершувалося майже 400-річне перебування Галичини та Українських Карпат у
складі Київської Русі. Протягом наступних століть Галичина була відірвана від
інших українських земель, підлягаючи під назвою «Руське воєводство» Польщі, а
після її першого поділу у 1772 р. — Австрії (прибравши назву «Східна Галичина»),
потім (з 1914 р.) знову Польщі, возз'єднавшись з Україною лише 1939 року.
Відповідно до нинішнього адміністративного поділу України Галичину складають
Львівська область, більша частина Івано-Франківської, Луцька, а також західна
частина Тернопільської області. Деякі сучасні дослідники іменують Галичину ще й
Прикарпаттям, однак із ними навряд чи можна погодитися, оскільки це характеризує
радше природно-географічні особливості краю, ніж історико-етнографічні. Народна
ж пам'ять зберегла саме первинну його назву, як і всі пов'язані ,з цим символи
та атрибути. Тому логічним є відродження саме галичанських цінностей культури та
історії, як і відповідної крайової самосвідомості та самоназви населення —
галичани.
Самобутня історична доля українців і таких історико-етнографічних регіонів, як
Підкарпатська Русь та Північна Буковина, котрі розвивалися дещо ізольовано від
інших земель України. Цьому сприяли як географічні, так і політичні чинники:
адже за хребтами Лісистих Карпат на заході й півдні та за р. Тисою на півночі
розташовувалися агресивно настроєні сусідні держави. Підкарпатська Русь,
наприклад, перебувала під владою Угорщини з XII ст. (у XIII—XIV ст. завершилося
підкорення всіх її земель) до 1940 p.; Буковина з 1141 р. входила до складу
Галицького, потім Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена
Угорщиною, а з 1359 р. стала частиною Молдавського князівства, пізніше —
Румунії. Отже, незважаючи на схожість природних та економічних умов, розвиток
культури на цих землях був локалізований, що й зумовило їхню регіональність.
Разом із тим населення вказаних регіонів мало спільну основу — єдність
походження, тобто приналежність до східного слов'янства. Про це свідчать,
зокрема, численні русинські назви, що побутували там. тривалий час, починаючи з
XI—XII ст., коли на цих землях мешкали білі хорвати й тиверці. У XIII ст. в
Підкарпатську Русь проникають волохи, а в передгір'я Буковинських Карпат —
нащадки молдаван і румунів. Проте слов'янський субстрат усе ж превалював. У
Молдавському літописі XVII ст., наприклад, указується, що Чернівецька та
Хотинська цикути (повіти) Північної Буковини були населені русинами (українцями)
повністю.
Як Підкарпатська Русь, так і Північна Буковина (її назва вперше згадується у
грамотах XIV ст. і походить, як вважають дослідники, від природних особливостей
краю — букових лісів) складалися з окремих земель — жуп. Вони являли собою
своєрідні родові громади. Пізніше на їхній основі угорською владою були створені
адміністративні одиниці — комітати. Найбільш давні з них (отже, слов'янські) —
Бережський, Боржавський, Ужанський, Марамороський — набули значення історичних
зон Закарпаття (Закарпатської Русі, Прикарпатської України). Нині ж деякі зони,
скажімо, Мараморош, становлять частину етнічної території українців за межами
України, входячи до складу Румунії.
Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка зберігала свою автономію у
складі Молдавського князівства. В середині XV ст. ця автономія була скасована, а
сама земля поділена на цинути, з яких Хотинська та Чернівецька дістали назву
«Буковина» (нині — територія Чернівецької області). Це, власне, лише частина
Буковини (північна), що залишилася у складі України; інша частина (південна)
входить нині до Румунії. За культурно-господарськими особливостями Північна
Буковина поділяється на три зони: Карпатську (гірську), Серетсько-Прутську
(передгірську) та Пруто-Дністровську (рівнинну).
Крайня частина Східних Карпат — верхів'я Дністра та Попруття — це земля, що
віддавна називалася Покуттям. Щодо її статусу, зокрема адміністративного, то він
визначався сучасниками по-різному: то як «південно-східна частина Галичини», то
як «область Буковини». Етнічна історія Покуття дійсно знала такі ситуації —
входження до складу різних князівств або підкорення тими чи іншими державами.
Саме така історична особливість краю визначила його відмінність від суміжних
регіонів, складовою частиною яких Покуття час від часу було.
Ця самобутність і дає підставу вважати Покуття історико-етнографічним регіоном
України. Його обриси як регіону були окреслені ще у XVII ст. Г. Левассер де
Бопланом. Східний кордон починався від с. Івана, що на Дністрі, включав
Червоноградщину, потім ішов на південь до с. Сня-тин.а і вздовж лівого берега
Черемоша досягав його верхів'їв. Західним кордоном був Карпатський хребет, який
відділяв Буковину й Галичину від Угорщини та Трансильванії. На північному заході
кордон проходив по р. Свиша. Отже, Покуття на сході межувало з Поділлям і
Молдаво-Волощиною, на півдні й заході — з Трансильванією, на північному заході —
з Червоною Руссю. Такі саме обриси має Покуття і в наш час— між Галичиною,
Поділлям та Буковиною, включаючи частину Івано-Франківщини.
Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна
ототожнювалися з Поліссям — одним з історико-етнографічних суперрегіонів. Щодо
його контурів, то серед учених на цю тему й досі точаться дискусії. У цілому
переважають два протилежних погляди. Перший сформувався під впливом географів,
котрі під Поліссям розуміли усю лісисту місцевість, а це — майже вся Білорусь,
значна частина України, а також Смоленщина та Брянщина. Звідси й деякі
етнографи, в тому числі українські, відносили до Полісся всю Північ України:
Волинську та Рівненську області, а також північні райони Хмельницької,
Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. На відміну від них
представники іншого підходу прагнули локалізувати Поліський регіон переважно
басейном Прип'яті.
Ключ до розв'язання цієї проблеми слід шукати серед усталених показників
будь-якого регіону: самоназви краю, його етнічної історії, крайової
самосвідомості населення. Щодо першого показника — етнотопоніма, то назва
«Полісся» присутня у найдавніших літописах, зокрема Іпатіївському. Пізніші
джерела згадують цей край під різними назвами, які, проте, мали єдиний корінь і
звичайно вживалися у поєднанні з назвами сусідніх земель для підкреслення їхніх
природних особливостей. У самостійному ж значенні Поліссям згодом почали
називати Верхню Надприп'ятщину, до якої входили Турово-Пінське та Чернігівське
князівства. Більш точні відомості про Полісся дають картографи XVII ст. — Г.
Гаррітсон і Г. Левассер де Боплан. Перший відносив до нього райони від Бреста до
Мозиря і від Пінська до Волині; другий — область, обмежену на півночі, сході й
заході Прип'яттю та Горинню. Така локалізація Полісся підтверджується етнічною
історією цього краю: саме тут сусідили різні східнослов'янські племена: поляни,
сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі, — зона етнокультурного контактування
яких проходила якраз по лінії Горинь — Прип'ять — Ясельда, утворюючи
етнорегіональне ядро. Проте розвиток Полісся як регіону затримувався через
соціально-політичне становище краю, який лежав на пограниччі двох сильних
князівств — Київського і Володимиро-Волинського, які тривалий час суперничали
між собою, створюючи у Надприп'ятщині та Погоринні нестабільну ситуацію. Більше
того: ця територія час від часу потрапляла у залежність від Київського,
Галицько-Волинського та Чернігово-Сіверського князівств, тому її контури ставали
розпливчастими. Затримували самовизначення регіону подальші політичні події —
входження у XIV ст. українських земель до Великого князівства Литовського.
Локалізації Полісся сприяло зміцнення сусідніх князівств, котрі увібрали деякі
землі, що колись належали до цього краю. На заході це було Галицько-Волинське
князівство, на сході — Новгород-Сіверське і Чернігівське. Посиленню такої
тенденції сприяла й політика Великого князівства Литовського, яке розглядало
Волинь як відносно самостійну землю. Згодом це стало поштовхом для формування
Волинського історико-етнографічного регіону, який географічно примикав до
Полісся. У східній його частині Велике князівство Литовське також орієнтувалося
на автономність князівств, зокрема Київщини і Сіверщини, а у північній — Чорної
та Білої Русі.
Унаслідок цього Полісся як локальний регіон оформилося в басейнах річок Горині,
Прип'яті та Десни. У XVII ст. воно було поділене на дві частини: лівобережна
потрапила до сфери впливу Росії, правобережна — Польщі. Звідси сформувалися дві
історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і
Прип'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро. Відповідно до нинішнього
адміністративного поділу України Полісся як історико-етнографічний регіон
включає північні райони Житомирської та Київської областей і Чернігівську
область. Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією
(Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі,
становлять окремий історико-етнографічний регіон — Сіверщину. Він є свого роду
перехідною зоною від Русі до Московії, від України до Росії. Його населення
сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і родимичів, які жили уздовж
Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною «сіверою». Нинішні
їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву «севрюки», як і
специфічні риси традиційно-побутової культури. maltamodel.com
Південно-східні землі були остаточно освоєні українцями порівняно недавно, у
XVII—XVIII ст., внаслідок колонізації Слободи, Дикого поля, Гуляй-поля, Донщини
та ін., після упертої боротьби проти кримських татар і Туреччини. Вирішальна
роль в освоєнні цих земель належить запорізьким та причорноморським козакам, а у
більш віддалені часи — населенню Київської Русі. Як свідчать давні історики
(Прокопій, Йордан), давньоруські літописи, а також арабські автори, всі ці
«полудневі» землі ще з V—VI ст. були слов'янськими, а пізніше становили частину
Київської держави — від Подунав'я до Дону та Тмутороканської землі (Кубані).
Історична пам'ять зберігає цілу низку великих і малих припливів і відпливів
української людності у цьому регіоні: відсування під натиском печенігів у X ст.
— і новий рух у степи в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; знову
відплив з кінця XI ст. під натиском половців — і знову повернення у XII ст. з
упадком половецької сили; татарська навала XIII ст., що принесла страшенне
знищення всьому українському Подніпров'ю, змінилася колонізаційними успіхами
XIV—XV ст., коли орда занепала у міжусобицях; кримські спустошення кінця XV —
першої половини XVI ст. у свою чергу змінив масовий селянський колонізаційний
рух за участю козаччини наприкінці XVI — у XVII ст. Це повторюється у XVIII і
навіть у XIX ст., коли селяни-втікачі залюднюють величезні простори Чорномор'я,
Бессарабії та Кавказу... «Усі ці зміни, колонізаційні хвилювання, флуктації, —
писав Михайло Грушевський, — мали величезний вплив на українську етніку,
полишили глибокі сліди в фізіономії української народності. Вони протягом
століть рядом таких перетурбацій неустанно вимішували українську людність,
приводячи.її до одностайніших форм. Найвиразніше це проявилося в мові: старі
архаїчні діалекти вціліли, лише на окраїнах, найменше зачеплених колонізаційними
хвилями, — ці архаїзми можна зустріти в західному, гірському та північному
поясах; решта українських діалектів мають вже пізнішу, новоутворену основу, яка
значно відрізняється від давньої. Це новоутворення стало основою української
мови і є результатом цього вимішання української людності, яке рідко де у якого
народу мало місце в таких величезних розмірах».
Населення «полудневих» земель визначалося особливою спільністю етнічного життя,
і тому не даремно дослідники об'єднують їх в один історико-етнографічний регіон
— Південь України. Однак таке об'єднання видається не зовсім правомірним,
оскільки окремі його землі (Подунав'я, Причорномор'я, Приазов'я, Нижня Донщина,
Крим та ін.) мають суттєві відмінності — і у складі населення, і в етнічній
історії, і в традиційно-побутовій культурі. Точнішим убачається визначення
Півдня України як історико-етнографічного суперрегіону, котрий включає декілька
регіонів: Бессарабію, Таврію, Причорноморське козацтво (Нижню Наддніпрянщину),
Донщину. Ці самоназви вони отримали в різні часи, але як історико-етнографічні
регіони сформувалися порівняно недавно, у XVII—XVIII ст. Історично нетривале
існування такого утворення, як Новоросія, дещо штучно вплетеного в етнічну
історію південних українців, не дає підстав для її виділення в окремий регіон.
Ядро ж Українського Причорномор'я становили так звані «задніпровські місця» —
Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія і Слов'яносербія. З перемогою