---

Про що не знала Єва Бурць
– До Першого причастя готував мене ксьондз Бяловонс. Усе виходило в мене добре, вивчила по-польськи «Отче наш», але замість хреститися і «Ducha Świętego», я казала навпаки: «Świętego Ducha». Ксьондз бив мене по руках і ставив навколішки на камінчиках. Я стояла і думала: за що він мене б’є? – розказує польською Єва Бурць, народжена 8 липня 1939 р. у селі Явірках Новоторзького повіту. Перші роки свого дитинства провела так, як і всі діти найзахіднішого кутка Русі, чи навіть її осколка, чотирьох сіл – Шляхтової, Явірок, Білої Води та Чорної Води. До 30-их рр. ХХ ст., коли польський етнограф Роман Райнфусс надав їй назву Шляхтівська Русь, ця земля протягом віків була тільки безіменною часткою візантійсько­руського цивілізаційного простору, що кількома тисячами кілометрів простягався з­під гір Кавказу на сході поза гори Пєніни на заході...
Єва Бурць про це не знала і не могла знати. Спершу була замала, а по війні, коли мала би йти до школи, свій восьмий день народження зустріла в депортаційному товарному вагоні, тому що польська держава та акція «Вісла» насилу вивезли їх з Явірок на Західні землі. 9 липня 1947 р., по кількох днях подорожі її родина зійшла на якійсь станції коло Волова під Лігницею і, врешті-решт, опинилася в Ґрижицях.

Перед війною Євина мати, римо-католичка з Жабча, вийшла заміж за греко­католика Данила Бурця, якого в селі звали Ґалайдою. Такі подружжя на Шляхтівщині були рідкістю – русини неохоче брали собі польок «за жену» (бо ті «славилися» як малопрацьовиті...). Ґалайда вінчався з Анною в церкві у Явірках за греко­католицьким обрядом. У перші роки, проведені на Західних землях, вітер з прекрасного яру Гомолі для всіх русинів, вивезених зі Шляхтівщини, віяв «Святим Духом», а не «Duchem Świętym». Єва не вміла молитися польською мовою. Може для когось і мала різниця, а от для отця Бяловонса велика...

Будь ти проклята, Росіє!
Сьогодні, 20 вересня 2008 р., колишні мешканці Шляхтівщини, бо так теж можна називати Шляхтівську Русь, зустрілися за столом у хаті Єви Бурць, в Івні коло Волова. Вони й досі не цілком добре знають, звідки їхній рід та як називати свій народ. По суті, колись життя не заставляло їх здобувати ці знання – була своя церква, своя мова, своя земля і пісня, найгарніший у світі яр Гомолі і найчистіша вода в Руському потоці. Знали, що є влада, пам’ятають, що у ХХ ст. були в них австрійська, польська, німецька і знову польська. Підпорядковувалися кожній владі всім, чим могли. Чесно й тяжко працювали.
Сидять за столом жінки віком по 70-80 років, але не вміють відповісти на одно найважливіше для себе питання, яке пече кривдою і болем заслання: «Чому вас вигнали в 1947 р. з вашої землі?». Скільки відповідей! Кожна: це крик! «Бо ми українці!», «Політика!», «Бо вони ся чули загрожени від лемків!», «Хтіли забрати нашу власність!», «Хотіли ся обміняти на поляків зо сходу!», «Вони з нас жили, але хтіли зайняти наші ліси і гори!».
Поляки-щавничаки в 1945 р. убили Бартеляка, поламали йому руки й ноги. Він повідав, юж по фронті, же тепер Пільски не буде, бо прийшли руски, і буде погріб Пільски. А наші люди не знали, же Пільски є більше, ніж Щавниця – пояснює Олена Обертан.
Однак треба бути обережному, бо тут справа не з двома переселеннями, до яких звикли українці повоєнної Польщі. Для колишніх мешканців Шляхтівщини переселень було аж 5 – над цією частиною Русі пройшла найдивніша круговерть історії. Ні один клаптик руської Лемківщини не зазнав стільки повернень і виселень.
Напроти мене сидить понад 80-річна Марія Радик, уродженка Білої Води. Під час окупації забрали її на роботу до Німеччини. Коли навесні 1945 р. верталася з Німеччини, Явірки були на... станції в Новім Санчі, а Біла Вода в Хирові, за кордоном. Виселення! Виселення у «Росію»! Поїхала за родиною, знайшла її, бачила, як тато, обікрадений до останнього шнурочка, пішов шмаритися під поїзд, потім у східних степах «Росії» потрапила до колгоспу. Сестру, що сама себе прокляла за свою гірку вигнанську долю, убила в полі блискавка. Через 3 місяці почали вертатися додому. Загрожувала їм в’язниця в Сибіру, але привид голодної смерті був очевидний, тому зважилися на втечу (з «благословенної Росії» Ваня Гунянки та Івана Русенка). Доїхали під Самбір на Західній Україні. Далі, додому, доїхала тільки вона – Марія.
Майже жодна родина, якій вдалося втекти з першого виселення, не вернулася ціла. Навіть під самим радянсько­польським кордоном залишалися старші і слабші. З Росії верталися в одязі, який мали на собі. Потім одягалися у свої хати і гори, і ліси, і потоки. І піт, який витікав з них у землю, і піт, який капав з них тоді, коли втікали в ліс перед наступним виселенням або грабунком. З виселених 1857 чоловік на 2100 душ усіх мешканців передвиселенської Шляхтівщини вернули­ся не сотні, а одиниці.
Дехто з них вернувся з Росії ще перед тим, як дехто інший встиг вернутися з Німеччини. І бачили тих, кого в 1946 р. польське військо виганяло насилу! Їх не вигнали, бо казали воякам в очі: «Забийте нас на місці, більше до Росиї не поїдеме!». З Росії втекла також 19річна Вислоцька з Білої Води. Вбило її згодом польське військо між Явірками і Чорною Водою під час «лапанки» в 1946 р., коли руснаки мали досить «добровільності» обміну населенням, щодо якого домовилися у вересні 1944 р. Польща та УРСР. Вислоцька почала втікати і залишилася навіки на рідній землі явірчанського цвинтаря. З Явірок виселили Миколу і Романа Сурмів, Миколу Пирчаля, Ксеню Круп’як, Анну Гальчак та інших. Вагітним також не було помилування. Як їх везли на Обідзу, одна з жінок, Анастазія Шимчак, почала на фірманці родити. Везли їх пограбованих так, що нічим було дитині перев’язати пупок. Нарешті стара жінка висмикнула з волосся шнурок... І повезли їх на схід, у Росію.
– Як я ся вернула з Росиї до Явирок, – згадує Олена Обертан, – малам лем єдну сукєнку. Пралам гвечер, за ніч сохла, удень ходилам і так гірко плакала­м, же сьвіту не виділам: «Для чого так ся стало?! Для чого наших людий вивезли, а ми так зістали?!». Я місяц хліба не їла! Свойого картофли на могла­м викопати, бо солтис не давав, хоц я її садилам! Мусила­м вночи копати, на своїм поли зістала­м злодійком!

* * *
Ким були в 40і рр. ХХ ст. і ким є тепер, на початку XXI ст., русинські жертви двох великих тоталітаризмів – гітлеризму і комунізму, та польського націоналізму? Самі не часто над цим задумувалися, бо життя не примушувало. До 1939 р. поляки називали їх «русинами». Навіть циганка, що приходила колядувати на Боже Народжиня, співала «Народився Христуспан, Христуспан, як русіном, так і нам, так і нам».
– Ми бесідували похахлацьки, трохи руське, трохи словацьке, пільске, бо той народ, што ми ним є, колиси, як била война в Югославії, з турками ци з татарами, звідтамаль утікали і пооселяли ся по чеській, і пільскій стороні Карпат, по річку Ґрайцарек. На тамтій стороні нихто їх не рушав, а нас поляки винищили. Наші люди мешкали ген під Білий Торг, за Щавницю, там руских сіл било більше, а не лем наші чотири села, але поляки трули людям воду... – виводить генеалогію Марія Радик.
– Дотепер кажуть на нас «Ukraińce», «Łemki», «banderowce», – каже інша жінка.
– А ви ся мате за кого? – чує від мене.
– Я така: якого ня, Боже, зробив, такого ня маш...
Но то якогос ня мав і якого ня маш?.. З усіх назв найдовше залишилася одна: українські націоналісти. Націоналістом міг бути, ще перед народженням самого терміну, письменник Іван НечуйЛевицький, який на деньдва відвідав Шляхтівщину у 80х рр. XIX ст. і, дуже здивувавшись, що так далеко живуть його одноплемінники­русини, вернувся на свою Велику Русь­Україну. Шевченкова гостина запізнилася на 100 літ. «Кобзар» прийшов сюди із львівськими вчителями і був прийнятий як свій у 19401943 роках. Бандери не було тут ні хвилини, ні Мазепи, ні Петлюри з хороводу тих, хто в Польщі проклятий.
А явірчани чи біловодчани не пам’ятають літери в окупаційних кенкартах. Працювали в Німеччині як «робітники зі Сходу», однак саме там поляки їм казали, що вони українці. За Польщі ніхто їх не називав не тільки українцями, а навіть лемками – називали русинами. За німців не знали, що з ними зробити, а до якогось народу треба було їх причислити – на руський було запізно, на лемківський – зарано, то визнали їх українцями. Хоч і правдиво, то не завжди для самих названих цілком зрозуміло. Українцями зробили їх депортації – у «Росию» та на Західні землі.