Стосовно акції "Вісла" як завершального етапу ліквідації українства в комуністичній Польщі

Коли на початку ХХ століття відродилася Українська держава, то більшість провідників польського національно-визвольного руху, відкинувши недавнє гасло поневоленої польської демократії "За вашу і нашу свободу", не тільки пішли на повне заперечення прав українського народу на самостійне життя на його західній етнічній території, а й піднесли на нього меч з метою загарбання цих земель. Зокрема, в Галичині вже з перших днів проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки підняли повстання проти легітимної української влади.

Зрозуміло, що українці змушені були збройною силою відповісти на ці завойовницькі посягання, не заперечуючи водночас права польського народу відроджувати власну самостійну державність на його етнічних землях. Однак тодішня польська політична еліта підштовхнула поляків на дальший збройний спротив прагненню українців бути господарем на рідних землях. Надалі між двома сусідніми народами, котрі щойно вирвалися з неволі, зав'язалась жорстока боротьба, і це в той самий час, коли зі Сходу насувався більшовизм — нова небезпека, яка загрожувала існуванню української і польської держав. Авиабилеты по низким ценам от надёжных авиакомпаний на airlines.aero Покажем недорогие авиабилеты на соседние даты. А на странице билета вы найдёте информацию о багаже, обмене и возврате авиабилета.
Цю небезпеку взявся ліквідувати український народ кров'ю і залізом, виставляючи свої груди перед тими брамами, через які більшовицькі армії мали намір пройти в Європу. Незважаючи на це, Польща завдає українській визвольній боротьбі удар в спину, виступаючи усіма своїми силами, доповненими присланою державами Антанти з Франції для боротьби винятково з більшовизмом добре вишколеною й озброєною армією генерала Галлера.

Україна програла, оскільки воювала тоді на трьох фронтах (більшовицький, білогвардійський та польський) і без жодної моральної та матеріальної підтримки зовні. Після правління Пілсудського в Речі Посполитій перемагають концепції Романа Дмовського і Станіслава Грабського про однонаціональну Польщу, а отже, повної — хай і насильної — асиміляції українців, білорусів та представників інших народів. Проти українців Польщі в 30-х роках минулого століття розгортається масовий фізичний і моральний терор, який не припиняється з перших днів Другої світової війни. Тоді польська верхівка зайняла ворожу позицію до українського визвольного руху й української державної проблеми, і в такому дусі наставила загал польського громадянства.

Верхівка польського націоналістичного підпілля, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво і ненависть до українців. Хоч як це прикро, але на відозву українського підпілля до поляків про примирення поляки відповідали так: "Глупє, безчельне, хамскє бреднє. Хамам здає сє, же потрафйом зреалізоваць своє гайдамацкє пляни. Нє дочекає сє, гади, тей реалізації. Нє бендзє нігди України в Польсце! Пшисєнгами вам то на Бога! Зостаць з намі бендом моглі ці, це зейдом на дроге покути й опамєнтання, решта за Збруч! Єслі нє учиніцє того добровольнє, засвєціми вам пожогє, ктуром запамєнтацє до коньца дні ваших".

Подібним тоном розмовляли керівники польського підпілля і з провідниками українського національно-визвольного руху, коли дійшло до переговорів восени 1943 року у Львові. Один з учасників цих зустрічей Мирослав Прокоп згадував, що польські представники тоді попереджали українців, що їх і надалі трактують як громадян Речі Посполитої, яких після війни будуть судити за зраду. У такому ж дусі було пройняте звернення представника еміграційного уряду у краї до українців, білорусів і литовців від 15 листопада 1943 року: "... Пам'ятайте, що стане над вами польська влада".

Якщо перед приходом Червоної Армії в офіційних зверненнях польського підпілля з'явилися якісь обіцянки майбутнього співжиття національних меншин з поляками у відновленій ІІ Речі Посполитій, то збройні відділи мали зовсім інші директиви. Так, комендант Станіславського інспекторату АК Сандсядек ("Ага") пояснював своїм підлеглим нижчої ланки, що "в зв'язку з наближенням фронту і перспективи звільнення Західної України від німецьких окупантів АК повинна знищити якомога більшу кількість українського населення і цим полегшити в майбутньому відновлення Польщі в кордонах 1939 року при наявності більшості польського населення, що проживатиме в західних областях України".

Комендант ліквідаційного загону Станіславського інспекторату АК Тадей Бонковський стверджував, що такими підрозділами "називалися терористичні групи добре озброєних учасників АК, перед якими були поставлені наступні завдання:

1. За наказом інспекторату АК виконувати терористичні акти стосовно політичних противників АК.
2. З метою фізичного знищення українського населення здійснювати напади на українські села.

Про якісь інші завдання цих загонів я не знаю".

Не можна замовчувати того факту, що під час гітлерівської окупації спеціальні терористичні відділи польського підпілля з самого початку свого існування мали завдання нищити свідомих українців та представників інших народів, котрі в умовах гітлерівської окупації боронили права рідного народу. Польські шовіністи щодо них стосували не лише кулю, сокиру й мотузку, а й отруту. Внаслідок так званої бактеріологічно-токсикологічної акції польського підпілля з квітня 1943 до липня 1944 року було ліквідовано 615 українців і білорусів, які на землі своїх батьків працювали в місцевих органах самоврядування.
У самій Варшаві, згадував український підпільник Тадей Гордон, "поляки вбили понад сотню українців за те тільки, що були вони українцями. Між іншими вбили теж Голову Українського Допомогового Комітету на місто Варшаву. Який глузд був у тому, нехай вони самі скажуть колись, бо я ніякого добачитися не можу. А це було ще до 1943 року, цебто ще до того часу, коли розшалілася польсько-українська різня".

Нові цілеспрямовані акції з метою винищення українського населення розпочинаються після вигнання гітлерівських окупантів. Скажімо, на українське село Завадку Морохівську за Західним Бугом Військо Польське вчинило 1945 року аж три бандитські напади — 23 січня, коли там під керівництвом полковника Плюто замучено 70 осіб, 28 березня (розстріляно 11 чоловіків) і 13 квітня (знищено 6 мешканців), а 30 квітня відділ Війська Польського зігнав на сільський майдан усіх тих, хто ще залишив-ся в живих, і насильно доставив їх на залізничну станцію для відправки до Радянського Союзу.
Депортація до УРСР в 1944—1946 роках 482 тисяч автохтонного етносу з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя не розв'язала української проблеми в Польщі. Ні умовляння радянських властей з щедрими обіцянками "комуністичного раю" в Радянській Україні, ні терор польських банд, навіть через знищення Павлокоми, Завадки Морохівської, що повторили трагедію білоруської Хатині та чеського Лідіце, не могли вплинути на автохтонне українське населення Закерзоння, змусити його залишити назавжди батьківські землі. Нинішня південно-східна Польща продовжувала залишатися етнічною територією українців.

І тоді у Варшаві розробляється план нової підступної операції — повного виселення українців на німецькі землі. До речі, пропозиції про те, аби українців цілими родинами відправляти на ці території, появилися ще в таємному листі помічника начальника оперативного відділу Генерального штабу Війська Польського майора Скібінського від 27 березня 1947 року.
Операція "Вісла", треба погодитися з польським істориком Войцехом Сіткою, стала не наслідком убивства відділами УПА генерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 року, як це хочуть представити деякі дослідники. Бо перші проекти в цьому напрямку розроблялися раніше, а перша пропозиція щодо переселення решти українського населення на так звані возз'єднані землі була представлена в ЦК польських комуністів уже в листопаді 1946 року. А в лютому 1947 заступник начальника Генерального штабу Війська Польського генерал Стефан Моссор мав уже готову концепцію, що її висловив вельми лаконічно і ясно: "Весною провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями в розпорошенні по цілих Возз'єднаних землях, де вони швидко засимілюються".

А пропозиції про її здійснення обговорювалися у формі проекту 27 березня 1947 року на засіданні Комісії Безпеки, тобто за день до смерті Свєрчевського.
Інша справа, що ця подія прискорила ухвалу рішення про повальну депортацію українського населення з південно-східної Польщі на землі "одзискане", що й було зроблено на засіданні Політбюро ЦК Польської партії робітничої 29 березня 1947 року.
Убивство Свєрчевського було використано польською прокомуністичною владою для обгрунтування акції "Вісла" і розгортання агресивної пропагандистської кампанії, яка поглибила і до того сильні антиукраїнські настрої в Польщі.
Насильство над українцями в ході акції "Вісла" пов'язується й з таким страшним словом, яке лякає весь світ, як "Освенцім". Саме тут, на залізничній станції Освенцім, фільтрували українців південно-східної Польщі, котрих десятками ешелонів вивозили насильно на колишні німецькі землі. Так, навіть за неповними даними в період з 19 травня до 23 липня 1947 року — через Освенцім переїхало 269 транспортів з депортованими українцями: на Люблин — 6 (1512 осіб), Нижній Шлезьк — 74 (18954 особи), Ольштин — 37 (11849 осіб), Познань — 31 (8032 особи), Щецінек — 121 (36705 осіб). Власне, саме з Освенціма 9 травня 1947 року привезено 17 в'язнів до спеціального концентраційного табору для українців — Явожно.
За даними Генерального Штабу Війська Польського, в період акції "Вісла" виселено 140575 українців і членів змішаних українсько-польських родин з 22 повітів 3-х воєводств. А оселено їх на терені 71 повіту 9-ти північно-західних воєводств. Крім того, було знищено в період акції "Вісла" 1837 членів УПА і 2444 — заарештовано.

І саме тоді насильно виселено українців з усіх територій, наприклад, навіть із західної Лемківщини, де УПА зовсім не діяла, де з руки лемків не впав жоден поляк. Отець Степан Дзюбина згадував, як йому відверто пояснювали поляки причини акції "Вісла": "На то вас ту далі, абисьцє всьонклі в наш польскі організм".
Поселеним на північно-західних землях українцям заборонялося змінювати місце оселення без згоди повітового уряду безпеки, якої нікому не давали. На нових місцях українці були позбавлені своєї церкви й школи, як і можливостей розвивати суспільно-культурне життя, їх переслідували навіть за співання українських пісень на весіллях.

Акція "Вісла" в своїх програмових засадах чітко визначала своє завдання: "Основною метою переселення поселенців за акцією "Вісла" є їхня асиміляція в новому польському середовищі. Докласти зусиль, щоб цієї мети було досягнуто. Не вживати до цих поселенців назви "українець". У разі якщо з поселенцями на Возз'єднані землі пробрався інтелігентський елемент, слід його поселяти окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції "Вісла".
Німців поляки не збиралися вливати в свій організм — вони їх і після війни побоювалися, тому намагалися пошвидше виселити на захід. Скажімо, кожний староста села на "землях одзисканих" мав, крім нагальних потреб, обов'язково контролювати за виселенням німців з цих теренів.
Щоб унеможливити нелегальні повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р. позбавлено їхні права на залишені господарства та майно, навіть якщо вони не були зайняті новими власниками і їх передано державі. На жаль, цей закон не втратив своєї чинности до сьогоднішнього дня, і стосується не тільки приватних, а й громадських будинків. Тих, хто у якийсь спосіб повернувся на свою батьківщину і пробував поселитися на своїх або куплених господарствах, виселяли повторно або заарештовували. Ті, кому вдалося уникнути депортації, сиділи тихо й не висували жодних вимог.
Після завершення операції "Вісла" почалося замітання слідів присутности українського етносу на південно-східних землях Польщі. Жертвою злоби й ненависті падали, в першу чергу, пам'ятки української культури — сакральні будівлі, цвинтарі, хрести, архіви, музеї, бібліотеки, українські назви сіл і вулиць у містах. Багато церков замінено на костели або на інші об'єкти громадського користування (магазини), тим самим знищувався повністю їхній внутрішній вигляд та обладнання. У 1977 році змінено відповідним розпорядженням одночасно назви 110 місцевостей, і лише гострий протест польських інтелектуальних середовищ змусив уряд до повернення більшості давніх історичних назв.

Польським шовіністам у 1947 році здавалося, що вони, виконуючи інструкцію 1717 року про нищення українства, досягли своєї мети, відтак українське питання в їхній країні розв’язано остаточно, і через деякий час про українців ніхто тут і не згадуватиме. Однак історія розпорядилася зовсім інакше: акція "Вісла" обернулася вічною ганьбою Польщі, бо це був єдиний випадок, коли в мирний час держава виселяла своїх громадян з їхньої батьківської землі. А українці залишилися незнищенними, такими будуть і в майбутньому.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор,
доктор історичних наук