Проблеми адаптації переселених з Холмщини та Південної Лемківщини українців у Волинській області (1945-1948 рр)


Проблеми адаптації переселених з Холмщини та Південної Лемківщини українців у Волинській області (1945-1948 рр)

Долі родини Рибовичів з Якуб’ян на Бескиді п р и с в я ч у ю

Погляд на спільне співжиття представників трьох гілок українського народу, що їх поєднала по другій світовій війні волинська земля, є, з нашого погляду, надзвичайно цікавим з огляду на аспекти ментальної, суспільної взаємодії на тлі зруйнованого війною міста і села, комуністично-колгоспної системи.

У рамках Великого переселення народів ХХ ст, як інколи називають низку трансферів населення, споводований ялтинсько-тегеранською системою переділу кордонів, нерідко можна було спостерігати явище створених примусом депортації нових суспільств із уламків різноманітних культур. Так, на Помор’ї та Сілезії його творили поляки, переселені з СРСР та українці, котрих акція „Вісла” пов’язала назавжди з тими землями, на Волині – українці з Закерзоння та Словаччини.

Процес розселення в Волинській області українців з Польщі тривав і по закінченню офіційних строків трансферу (2 серпня 1946 р [29, 251]): постійно доїздили переселенці, яких початково розселили у південних та східних областях. Тому коли у 1947 р у відповідністю з умовою між урядами Чехословаччини та СРСР про право оптації і переселення від 10 липня 1946 р [21, 135] на Волинь стали прибувати транспорти зі словацькими лемками, приїжджі як і з Польщі, так і зі Словаччини були у досить рівних умовах.

За першими планами область мала прийняти 1752 сім’ї переселенців із-за Буга (на 1 березня 1945 р [9, 10]). Варто зазначити, що Волинська область розраховувала при цьому на будинки поляків, що їх переселяли у зворотньому напрямку. Разом польських будинків нараховувалось 4154 [10, 81], однак не у всіх із них могли розміщувати польських українців. За ідеєю Л Берії постановою РНК УРСР № 1574 від 21 вересня 1945 р з прикордонної смуги шириною 50 км переселенців з Польщі необхідно було відселити [1, 4] . А за свідченням відділу у справах переселення при облвиконкомі, який в тих роках очолював Володимир Маєвський [11, 155], більшість польських будинків знаходилось саме в цій прикордонній зоні [9, 10] . Але незважаючи на цю обставину, плани заселення було збільшено до 5,5 тис. родин [8, 11]. При цьому зі сторони названого відділу до Управління в справах репатріації при РНК УРСР постійно надходили запевнення про те, що область готова прийняти чергову партію переселенців. Так, на 28 вересня 1945 р заявляється про можливість прийняття додатково 3200 господарств (родин) [9, 85], в той же час В. Маєвський не заперечує переселенцям на Миколаївщину на їх письмові прохання перебратися на Волинь [9, 85]. В грудні 1945 р обережно говориться про ще можливі 1000 родин [9, 152].
У результаті в Волинську область на проживання було спрямовано безпосередньо з Польщі 6816 господарств [11, 120] (дані на 1 липня 1947 р), а зі східних областей втікло поближче до кордону 8009 родин [14, 4] (дані на 1 липня 1948 р). Загальна кількість переселенців з Польщі на Волині склала близько 53 тис. чоловік [11, 120]. Переважною більшістю переселенців були вихідці з Холмщини. Проведений влітку 1946 р зондаж походження прибулих показав, що з 12 139 присутніх на той час господарств переселено з Холмського повіту 1929, з Грубешівського 5934, Томашівського 1258, Володавського 1467; з повітів Надсяння значно менше – від 33 господарств з Ланцутівського повіту до 231 з Ярославського [13, 166]. Ці дані дозволяють окреслити переселенців з Польщі на Волині умовно як холмщаків, тому надалі ця назва буде вживана на відрізнення від переселених з Чехословаччини українців-русинів (лемків).

Останні прибули до Волинської області у 1947 р. На 1 березня 1947 р приїхали перші 117 господарств (640 осіб), розселених у Луцькому і Сенкевичівському р-х [11, 22], вже на 20 березня їх кількість зросла до 506 родин (2382 особи) [11, 35], а остаточно на територію Волинської області прибуло 670 господарств русинів Пряшівщини [11,134], в них 3264 особи [21,51].

За планом мало прибути 988 сімей [9, 80], однак зважаючи на антипропаганду „радянського раю” зі сторони виїжджаючих волинських чехів, відмовилось переселятись до СРСР (точніше в Рівненську і Волинську області УРСР) 485 русинських родин [21, 35]. Крім того, на думку І. Ваната, волинська акція була вигідна чеському керівництву, але не словацькому, яке не чинило тиску на українців до переселення, чим викликало незадоволення Уповноваженого СРСР по переселенню з Чехословаччини О. Могили [21, 28-29]. Розселення лемків відбулося у семи південних районах Волинської області , дві родини поселено у м. Луцьку [14, 69].

Основною проблемою переселенців стала відсутність житла. Польські будинки, на які розраховували холмщаки, не могли вдовольнити усіх потребуючих житла. На першому етапі трансферу місцеве керівництво ще само не розуміло його цілей, масштабів і методів проведення. Так, 16 листопада 1944 р В. Маєвський на випадок примусового виселення поляків з с. Гуща Ківерцівського р-ну реагує як на „вчинок у цьому сенсі незаконний”, а „переселенців треба розміщувати у вільних будинках” [7, 190]. Але потік переселенців з-за Бугу, що став норостати, кардинально скоригував характер розселення українців і виселення поляків. Холмщаки у ситуації відсутності вільних будинків вселялись у будинки поляків, котрі ще не виїхали, і вже на свій смак ті будинки змінювали [14, 12]. Потім нерідко траплялось, що місцева влада, вважаючи таке житло вільним по виїзду поляків, надавала їх переселенцям з нових хвиль трансферу [9, 76]. З допомогою відділу по переселенню перевага на власність цим будинком визначалась врешті за холмщаком-першопоселенцем. При цьому районна влада, що її рішення було вирішальним після втручання облвиконкому, послугувалась в своїх постановах риторикою на кшталт „будинок, в якому мешкає Жовнірук Василь, закріпити за переселенцем Панасюком Пилипом” [13, 21], після чого досить важко було зрозуміти, хто з вищеназваних селян має на будинок більше прав (Рожищенський р-н).

Незважаючи на першочергове право переселенців з Польщі селитись у будинках відселюваних поляків, реальність виглядала дещо інакше. Так, для прикладу, в с. Рафалівка Ківерцівського р-ну зі 110 польських будинків 50 було розібрано місцевим населенням і перенесено на околиці села для будівництва, переселенці живуть в 39 будинках, а в 9 місцеве населення [10, 38]. У с. Дмитрівка (Рожищенський р-н) польський будинок проданий сільрадою її колишньому голові [14, 9]. Ініціатива виселення будь-якого власника із „будинку держфонду” (до них відносились польські, німецькі, єврейські будинки [11, 28], а також „вивезених українсько-німецьких націоналістів і бандерівців” [14, 17]) часто оберталась цілою низкою подальших виселень. Це зовсім не означало остаточної децизії влади; будинки дуже часто змінювали власників, відповідно до нових постанов виконавчих комітетів – як в районах, так і в Луцьку [14, 12].

У даній ситуації, попри більшу кількість вивезених з області поляків - 64 869 чоловік [14, 113] (за іншими даними 64 798 осіб [26, 20]), по яких залишилось 5088 будинків [14, 113], холмщаки не могли бути повністю забезпечені житлом.

Наприкінці 1946-початку 1947 рр, коли стало відомо про від’їзд волинських чехів, українці з Польщі масово почали вселятися під різними приводами до них у будинки: на квартиру, наймались на роботу тощо [10, 43]. Після від’їзду чехів (загалом по трансферу 10 912 родин (33 101 особа) [21, 41]) у їхніх будинках на 1 серпня 1948 р жило 3 565 сімей українців з-за Буга [11, 124], - зрозуміло, не кожна з сімей мала окремий будинок. Так, у с. Липняни з 17 чеських будинків 9 зайняли господарства з Польщі, у них жило 27 родин.

Таким чином, українці зі Словаччини заздалегідь наражалися на житлову невлаштованість, незважаючи на гарантовану їм першорядну передачу майна волинських чехів [11, 89]. Прибулі в область 670 русинських родин (І. Ванат подає цифру 673 [21, 50]), за першими даними, отримали у переважній більшості чеські будинки, за винятком 22 сімей, котрі, нібито не хочуть окремих будинків, а живуть цілим родом [11, 40]. Фактично, у деяких будинках мешкало по 2-4 сім’ї [11, 134]. При цьому в статистиці вказувалося, що „свій дім” має 669 родин з 670-ти [14, 69].

Перевірка за головуванням замісника завідуючого Відділом по переселенню при Раді Міністрів УРСР В. Косіцина 8 травня 1948 р показала, що тільки в Сенкевичівському р-ні є 7 родин, що не отримали своїх будинків, а разом з тим в чеських будинках живе 28 сімей з Польщі, які, за риторикою Косіцина, підлягали виселенню [15, 119]. Навіть коли дім був офіційно затверджений за русином, переселенці з Польщі природньо чинили опір їх виселенню і навіть погрожували словацьким українцям [15, 124].

Врешті влада примирилась з існуючою ситуацією, видавши 11 грудня постанову облвиконкому про передачу переселенцям з Польщі усіх чеських і польських будинків, не зайнятих переселенцями з Чехословаччини [12, 98]. Основну силу боротьби за житло відділ по переселенню спрямовував тепер на громадські організації, місцевих жителів та працівників державних і партійних органів, що приїхали зі Сходу, - надання останнім будівель чехів і поляків В. Маєвський у 1947 р окреслював як проблему [11, 151]. За даними В. Ткачука, у Волинській області на 1 березня 1946 р у парторганізаціях працювало всього 4% складу із місцевого населення, у радянських – 21,3%. У силові структури області влилося 1010 чоловік приїжджих з Росії [28, 41].

Ще одним важким питанням у відносинах з переселенцями стала їх нехіть брати надані їм будинки у власність. Основною причиною була переконаність переселенців у тому, що колись їм-таки дозволять повернутися на малу батьківщину – про це говорили як холмщаки [10, 43], так і лемки [15, 123]. Але нерідко і влада спричинялась до розвитку небажання прибулих осідати на правній основі. По-перше, форма власності віддалено нагадувала чітко приватну: так, в Рожищенському р-ні першорозселених холмщаків виселяли, хати закривали, а потім передавали іншим переселенцям. В тих випадках, коли в будинках поляків жили місцеві жителі, примушували переселенців подавати скарги до суду, не надаючи при цьому довідок про приналежність хати прибулому [10, 87]. Були випадки відселення українців з Польщі представниками МТС для їх потреб [14, 12], і нерідко відділ по переселенню звертався до облвиконкому, щоби врешті його силою проголосити: „Обязать прекратить выселение граждан!” [9, 130].

Результатом невизначеності стала внутрішня міграція переселенців по Волинській та Рівненській областях. Випадок, коли, наприклад, лемки покинули свої напівзруйновані хати і перейшли з с. Вільгельмівка (тепер - Горохівський р-н) в сусіднє село Новоселки Чеські [12, 14], був хіба найпростішим варіантом цієї міграції. Загалом переселенці висловлювали своє бажання жити недалеко від міст [9, 11] і поступово розселені у північних районах області (напр. Камінь-Каширському, Любешівському, Ратнівському), в 50-тих рр покинули або продали наділені будинки і переїхали в Луцький, Рожищенський та Сінкевичівський р-ни, де ще у 1952 р більша частина переселенців не мала своїх будинків [17, 10].

Окремим пунктом можна розглянути влаштованість переселенців у місті Луцьку. Ще 16 червня 1945 р Волинський облвиконком надав собі право залишити 300 сімей українців-спеціалістів з Польщі, - незважаючи на те, в яку область їх скеровано [9, 25]. Ця постанова викликана зверненнями з підприємств, які на очах втрачали спеціалістів-поляків, і в зв’язку з тим просили спрямування спеціалістів з середовища українців Польщі [9, 5]. Однак відділ по переселенню одразу стикнувся з проблемою юридичної ваги: 1132 будинки поляків, розташовані у містах, були передані міськ(рай)комунгоспам і не могли використовуватись як житло для переселенців [10, 38]. Тому ще перед зимою 1946/47 р біля 100 сімей переселенців у Луцьку жили у непристосованих до холоду квартирах [10, 50]. Один з прибулих, Олексій Ткачук, жив у польському домі, але платив за нього місцевій жительці з Торчинського р-ну 15 крб на місяць [14, 11].

Житлова проблема не була б такою загостреною, якби не потік утікачів-переселенців зі Сходу і Півдня України. Тільки з Одеської області на 15 вересня 1946 р втікло на Волинь 4293 особи, з Запорізької 4626, Херсонської 3171, Дніпропетровської 3620, Миколаївської 2617 [10, 48] . Вони, очевидно, були у найгірших умовах, бо навіть вже ті, що прибули за планом з Польщі, але пізніше – у 1946 р, за визнанням влади, були влаштовані гірше [10, 42]. Утікачі жили по 2-5 сімей в будинку [10, 43]; один „з Херсонської області” при сім’ї у 5 чоловік жив улітку в курені, а на зиму йшов у прийми [10, 43]. Бажання повернутися в східні області переселенці не мали [14, 29], - там їх чекали колгоспна система і засушливий клімат.

Деякі районні влади виступали проти прийому переселенців без направлення в той чи інший район [9, 154], відбирали у цих людей евакуаційні листи – їх єдині документи [9, 129], але обласний відділ був по можливості на втікачів, намагаючись їх якось рівномірно розселити. Так, на 1 січня 1947 р тільки в Теремнівському р-ні (нині частина Локачівського) зі східних областей перебувало 634 господарства (усього 980) [11, 2], і обласна влада ставила питання про виселення 246 господарств з цього району в інші (північні) [10, 49] зважаючи на попереднє прохання райвиконкому про виселення втікачів при відсутності зайвої землі [10, 9]. Ці заходи не приносили жаданого ефекту – переселенці хотіли жити разом. Приміром, з перепоселених в Камінь-Каширському р-ні 22 сімей холмщаків (більшість втікла зі Сходу) на березень 1948 р залишилось 10 родин в с. Олексіївка (нині частина райцентру) [15, 66] . Решта опинилилась на півдні області. Інший приклад: по відселенню зайвих родин переселенців, що жили у своїх земляків на квартирах, останні взяли їх жити назад [14, 67].

Поруч з політикою розселення українців з Польщі і Словаччини відділ по переселенню слідкував за темпами побудови нових будинків. Цей процес був дуже повільним, що дивно констатувати при наявності великих запасів лісу на Волині. На березень 1947 р з прибулих 14 635 господарств збудували нові будинки тільки 417 родин, а свої будинки отримали 2574 сім’ї, 1355 – на квартирах. Решта жила у селян – 10 299 сімей [11, 30]. Процес будівництва все ж ішов: у 1946 р лісоуправління відзначало факти масової вирубки лісу та кражі лісопродукції у південних районах [18, 5]. Люди були змушені іти на грабунок: багатьом переселенцям розрахунок за залишене в Польщі майно проводили і в 50-х рр . Так, в Порицькому р-ні зі 180 родин переселенців 11 не отримало ще компенсації і в 1952 р [3, 90]. У тому ж районі на 1953 р три сім’ї не отримали лісу на будівництво власного дому, працюючи в Порицькому лісництві (!) [3, 68]. На початок осені 1954 р з проживаючих на Волині 13 742 сімей з Польщі мали надані будинки 2735 сімей, купили за готівку 746, жили у місцевих жителів 2547 родин, у землянках 93 [24, 65].

Паралельно з житловою проблемою існували труднощі з наділенням новоприбулих землею. У Волинській області колективізація тільки набирала обертів, тому спершу переселенцям з-за Буга і Карпат земля надавалася у порядку приватної власності. Очевидно, в повному обсязі зоставленої у Польщі землі і посівів область не могла віднайти, як, приміром, переселенцю Прусові: він залишив 24 га ґрунту, з них 14 га озимини [9, 11]. Ті, що приїхали в 1945 р, все ж мали більше шансів на отримання землі. Так, в Берестечківському р-ні (тепер Горохівщина) землі наділяли від 2 до 5 гектарів, а навіть іноді і 6,5 га [13, 117], у тому числі і втікачам зі Сходу. Однак у перенаселених вихідцями з Холмщини районах ситуація була іншою: у Луцькому р-ні поселилось біля 400 сімей, що на 150 більше від плану (вересень 1945 р - !), і вже відзначалась відсутність землі у держфонді. Були випадки, коли в порядку внутрішньої міграції переселенці кидали село, що їм не сподобалось, але мали там землю, і приїздили до сіл, де землі вже не було [14, 25]. По завершенню трансферу, за даними на 1 січня 1947 р, наділено землею 9468 господарств (35,5 тис га), не наділено 3688 родин.

Переселенці з Чехословаччини теж не зразу отримали землю. Перевірка двох сіл у Сінкевичівському р-ні в березні 1947 р показала, що русини землею не наділені, не знають, де та земля знаходиться і скільки гектарів [11, 34]. Врешті по області русинам було роздано 3465 га землі, в т. ч. Озимих посівів 984 га [14, 69].

Ті, що землі не отримали, ходили на заробітки. На підприємствах та установах працювало 2015 осіб (1948 р), в радгоспах 95 чол., в колгоспах 850 [14, 13]. За визначенням одного з районних керівників, непрацюючі „якби матеріально жили добре, то ні, а все ж решта сімей не залучені на роботи...” [3, 91]. Колгоспна система, від якої утікали переселенці зі східних областей, почала наступати на них і на Волині. Шлях у колгосп для холмщаків лежав через землю, до якої вони звикли за два роки неплатежів, як звільнених від оподаткування [16, 179]. Ця умова не надто діяла в час „вільних років”, - усі без виключень мали здавати молоко [7, 22], траплялись випадки підвищення тарифів при змелюванні борошна [15, 59] тощо.

По скасуванні пільг у 1948 р Голова управління у справах переселення при Раді Міністрів УРСР Русецький у своєму розпорядженні до західних облвиконкомів висловив думку, що останнім часом серед переселенців „з’явився великий потяг до створення переселенчих колгоспів та вступу у члени колгоспів із місцевого населення” [16, 22]. Він радив „не заважати” цьому процесові, що на ділі означало форсування колективізації серед переселенців.

З листа жителів с. Крупа (нині Луцький р-н), адресованого Русецькому, довідуємось, що вони, переселенці з Чехословаччини, занепокоєні ситуацією з прибулими з Холмщини, котрих районна влада різними способами примушує до колгоспу, через те в селі трапляються самогубства [16, 41]. Інший руснак, Андрій Мигаль, переселений до с. Губин (тепер Локачинського р-ну), у листі до двоюрідного брата писав: „Янку, пишу тобі правду. Не думай, що тут добре, ні, тут велика біда. До всього змушують, а в газетах пишуть, що люди добровільно працюють. У колгосп насильно гонять, але люди мусять писати заяви, щоб їх туди прийняли” [27, 20]. За цей лист двадцятирічний Андрій отримав вісім років ув’язнення, був звільнений 26 серпня 1955 р.

Якщо в південних областях могли не давати землі (присадибну ділянку в 0,5 га) у формі шантажу спонуки до колгоспу [23, 294], то у Волинській земля була можливістю прив’язати переселенця до даного села, призвичаїти його. Тому комуністична влада дуже переймалась тим, що земля не передається у власність з вини земельних громад, яким було доручено цю справу [10, 50-51]. У грудні 1946 р В. Маєвський обурено писав до райвиконкомів, що вони, замість „провести серед переселенців масово-роз’яснювальну роботу і примусити їх взяти землю, цю роботу пустили своїм ходом” [10, 87].

Тож коли переселенці дозріли до „потягу створення колгоспів”, почалась друга фаза їх колективізування: за свідченням селян с. Крупа, район пропонує холмщакам вступати до колгоспу, за це отримати „улюблену чеську хату, хоч у ній і живе переселенець із Чехословаччини” [16, 41]. Русинам, у яких строк пільг ще не закінчився, доводилось це спостерігати збоку, вислуховуючи пророкування голів колгоспів, що коли „прийде строк пільгам, то і з них шкуру здеруть” (с. Гаєнки, Горохівський р-н) [15, 124].

1948 рік став переломним у колективізації холмщаків: на 1 листопада вже 47% переселенців з Польщі були членами колгоспу. Для порівняння: на 1 серпня того ж року із 668 господарств переселенців з Чехословаччини стали колгоспними тільки 7 [14, 65]. Колективізація проводилась поетапно і врешті поборола прагнення українців Закерзоння і Пряшівщини жити і працювати на своїй землі. Праця, на думку В. Косіцина, перевіряючого з Києва, відволікала переселенців від думки повернутись на батьківщину [15, 125], - колгоспи мали поглибити це відчуття. „Першим стражданням” назвали русини організацію колгоспів на селі [16, 41], - справді, їх страждання тільки починалися.

Колгоспів повністю з переселенців було значно менше, ніж у Східній Україні, зважаючи на поширення колгоспної системи як такої. В області було два таких колгоспи – в Голобському і Ківерцівському р-х , вони були повністю звільнені від оподаткування два роки, і ще 44 колгоспам, у яких працювали переселенці, надано знижку в податках [14, 145].

Менше було і висуванців до радянських органів та керівництва колгоспів з переселенців. Скажімо, в Луцькому р-ні на червень 1948 р, коли в колгосп записалося лише 105 родин з 1360, 3 було головами колгоспів, 6 бригадирів, також було 3 голів сільрад з холмщаків. Із словацьких русинів голів колгоспів взагалі не було, натомість були 2 голови сільрад, 2 голови земгромад, 1 завклубом [11, 141].

До повноважень голів сільрад і колгоспів, окрім господарсько-суспільних заходів, належало в той час, відповідно до ситуації в регіоні, надавати всебічну допомогу винищувальним загонам („істрєбкам”) із працівників НКВС та місцевих жителів [5, 7], слідкувати, щоб у селі не поселилися втікачі з Сибіру, депортовані як члени ОУН [2, 1], провадити політику укрупнення сіл, коли довелось викидати силами сільрад черговий раз людей із їхніх хат, часами уже напівзруйнованих [19, 2], розкуркулювати заможні господарства. Ці „громадські” обов’язки призводили до великої плинності радянських кадрів. Лише за перше півріччя 1946 р на Волині змінилося 288 голів сільських рад, найбільше у Володимир-Волинському р-ні, де з 52 голів звільнено 47 [28, 41].

Заанґажованість у сільському житті при колгоспній системі передбачала для переселенців ще й шалений шквал пропагандивного матеріалу радянського зразка. Незважаючи на загальні твердження, що серед переселенців немає неписьменних [14, 116], комісія з перевірки „русинських” сіл винесла вердикт: „Вважати неправильною ситуацію, коли переселенців з Чехословаччини, які закінчили 7-8 класів чехословацької школи вважають досить грамотними, оскільки вони не знають добре російської і української мови, погано володіють ними у розмові...” [14, 103]. Тому ставилося завдання вечірніх шкіл для переселенців, з учителями названих мов та географії, особливо це стосувалось призовників, котрих було досить багато [4, 10]. Заодно прибулим читали лекції з такою тематикою: „Чому Радянський Союз переміг?” [14, 126], „П’ятирічний план СРСР”, „Перевага колгоспного ладу перед одноосібним сільським господарством” та ін. [14, 29]. Голови районів не встигали присилати звіти про відзначення державних свят та присутності на них переселенців: Турійський р-н їх відзначав аж... 89 разів на рік [20, 1]. Луцький педінститут взяв на себе місію шефа з культури с. Гуща (р-н Ківерці), де проживали як холмщаки, так і лемки [3, 93].

Особливу увагу звертав відділ В. Маєвського на освіту жінок-переселенок [14, 103, 115], не дивно – саме серед жінок з’явились перші стаханівці: кандидатка в партію Ніна Макар виконувала 180-300% від норми на... лісокомбінаті [14, 29]. Щодо дітей, то ще в 1946/47 навчальному році голова Волинського відділу освіти і не підозрював про необхідність обліку дітей переселенців [10, 43]. Серед холмщаків нараховувалось 172 багатодітні родини [15, 7], серед русинів – 168 (!) [14, 67]. Не всі з них ходили до школи, - за бажанням батьків (особливо серед лемків), частина дітей займалась випасом худоби [14, 122]. Серед учнів скарг на учителів не помічено, лише в с. Гаєнки один з русинських хлопців скаржився на нерозуміння української літературної мови [15, 122].

Треба взяти до уваги, що передусім діти найкраще звикають до нових умов. На думку Анджея Саксона, дорослі переселенці потребують мінімум десять років, щоб заадаптуватися у новому місці проживання [25, 164]. Як холмщаки, так і лемки висловлювались за повернення на батьківщину. Забужани, хоч і вказували на близькість клімату Волині і Холмщини, все ж хотіли виїхати, зважаючи на господарчо-економічні умови [16, 41]. Лемки говорили і про загрозу зі сторони колгоспу, і скаржились на невідповідний клімат: нема гір, погана вода [11, 42], відсутність добрих пасовищ, нема природних сінокосів [15, 123]. Багато з них вказувало на те, що на Лемковині залишились їхні родичі. Так, у жінки переселенця Івана Пені у Словаччині зостались дорослі діти, у жінки русина Андрія Катренича матір [15, 123].

Відмінності у підходах до питання повернення полягали ще й у тому, що коли на Півдні України холмщаки ще могли називати себе поляками з метою повернення в Польщу [23, 303], то на Волині, в епіцентрі польсько-українського конфлікту вони були просто „із-за Буга” [8, 10]. Навіть у термінології представників влади прибулих називали забужанами, за винятком районів, де переселенців не було зовсім (тоді у звіті голови сільради можна було довідатись, що на його території „ніяких чужоземних переселенців немає” [3, 62]). Переселенці відверто жалілись відділу по переселенню на кривди, заподіяні „польськими аковцями” на Холмщині [9, 136], однак думки про повернення не полишали.

Русини ж відкрито називали себе „чехословацьким народом” [16, 41], що потім їм і стало у нагоді у 60-х рр, коли почалась реоптація (повернення на Пряшівщину). У формуванні суспільної думки про їх неукраїнське походження сприяла їх лемківська говірка, що була важкою до зрозуміння жителям Волині.

У травні 1948 р влада області відзначала прихований антагонізм між переселенцями з Польщі та Чехословаччини [15, 124-125]. Це пояснювалося тим, що продовжувала існувати житлова проблема, у якій лемки на тлі тисяч бездомних холмщаків виглядали привілейованою групою. Крім того, в області було тільки два села, де лемки складали більшість – це Новосілки Горохівського р-ну – 106 родин, і Губин Другий (тоді Сенкевичівський р-н) – 68 родин [21, 51]. У останньому р-ні в решті сіл вони складали біля третини, а то і менше жителів [15, 119]. Тому холмщаки відчували свою вищість, - у с. Шклинь Другий дійшло до вбивства русинського хлопця С. Ваврика. Головою сільради у селі і завклубом були вихідці з Холмщини [15, 125]. Такі настрої призвели до міграції лемків Словаччини у Рівненську область, де було розселено їх більшість з прибулих в УРСР. Так, із названого села вже через рік перебування виїхало 6 родин [15, 119], позосталі після вбивства заявили, що теж виїдуть [15, 125].

Не сприяли адаптації переселенців і місцеві жителі. На Західній Україні продовжувалась боротьба ОУН-УПА з радянським ладом та колгоспною системою. Найбідніші переселенці не мали іншого виходу, як вступати до колгоспів, створюючи нові прецеденти їх існування, а тим самим наражаючись на обурення зі сторони корінних мешканців регіону. „На якого чорта ви тута приїхали, а ще на нашу батьківщину, ми за неї кров пролляли!”- чули преселенці на свою адресу [16, 41].
По літах забуття в листопаді 1990 р на Волині створено товариство „Холмщина”. Першим його головою став доцент Віктор Ревуха [22, 300], а по його смерті журналіст Микола Онуфрійчук. Товариство прагне об’єднати холмщаків у культурницько-просвітницькій діяльності, в березні 2002 р відкрито пам’ятник жертвам серед закерзонських українців у 40-х рр ХХ ст.

Доля русинів склалась інакше. З допомогою суспільних діячів Пряшівщини, постійних закликів усередині самих переселенців, з кінця 60-х рр дозволено рух реоптації. На 31 серпня 1967 р в Східну Словаччину повернулось 1227 родин переселенців (5038 осіб, в них 1371 дитина, народжена в Україні). Більшість із них поселилась на Пряшівщині [21, 99]. У 1993-1998 рр прибула нова хвиля реоптантів – 366 родин, у них 1194 особи [21, 119], поселилися вони по всій території Словаччини [21, 120-122], що передбачає їх швидку асиміляцію і втрату українського (лемківського кореня).

Обидва трансфери населення призвели до втрати етнографічної ідентичності українців Холмщини і Пряшівщини. Досвід останньої реоптації показав живучість цих ідей.



Джерела і література

1. Волинський Обласний Державний Архів (ВОДА). Фонд (Фр.) 326 сч. Опис (Оп.) 1. Справа (Спр.) 2.
2. ВОДА. Фр. 326 сч. Оп. 1. Спр. 16.
3. ВОДА. Фр. 354. Оп. 1. Спр.15.
4. ВОДА. Фр. 356. Оп. 1. Спр. 8.
5. ВОДА. Фр. 356. Оп. 1. Спр. 13.
6. ВОДА. Фр. 432. Оп. 2. Спр. 14.
7. ВОДА. Фр. 500. Оп. 1. Спр. 1.
8. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 1.
9. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 2.
10. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 3.
11. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 7.
12. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 8.
13. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 9.
14. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 10.
15. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 11.
16. ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 12.
17. ВОДА. Фр. 919. Оп. 2. Спр. 32.
18. ВОДА. Фр. 977. Оп. 3. Спр. 5.
19. ВОДА. Фр. 977. Оп. 10. Спр. 24.
20. ВОДА. Фр. 1198. Оп. 2. Спр. 18.
21. Ванат Іван. Волинська акція. Пряшів. 2002. – 215 с.
22. Горний Михайло. Українська інтеліґенція Холмщини і Підляшшя у ХХ столітті. Львів. 2002. – 228 с.
23. Kabaczij Roman. Przesiedlenie Ukraińców z Chełmszczyzny na Chersońszczyznę w latach 1944-1945 // Rocznik Chełmski. 2002. T. 8. – S. 293-307.
24. Савич Р., Савич З. Переселення українців з Польщі до УРСР (на матеріалах Волинської області) // Волинь у ІІ світовій війні. Зб. док і мат. Луцьк. – С. 156-159.
25. Sakson Andrzej. Socjologiczne problemy wysiedleń // Utracona ojczyzna: przymusowe wysiedlenia, deportacje i przesiedlenia jako wspólne doświadczenie. Poznań. 1996. – S. 143-168.
26. Сергійчук Володимир. Депортація поляків з України. Київ. 1999. – 192 с.
27. Ткачук В. Зловживання владою як специфічна риса сталінського режиму в Західній Україні (1944-1957) // Науковий вісник ВДУ (Волинський держуніверситет). Історичні науки. 1998. №1. С. 19-22.
28. Ткачук В. Кадрова політика на західноукраїнських землях в 1944-1945 рр // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки. 1999. №5. С.39-42.
29. Ткачук П. Ткачук В. Депортація населення: її завдання і мета // Polska i Ukraina po II wojnie światowej. Rzeszów. 1998. S. 243-259.

Нет комментариев.