---

Досвід Польщі та перспективаи в Україні


11 липня 2005 року Президент Віктор Ющенко підписав указ “Про додаткові заходи щодо увіковічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні”, одним із пунктів якого передбачено створення до 26 листопада ц. р., – Дня пам’яті – Українського інституту національної пам’яті.

Назва установи свідчить про те, що Україна піде шляхом інших демократій, де існують уже інституції схожого зразка: ізраїльський Яд Вашем, відомство Гаука в Німеччині чи Інститут національної пам’яті (ІНП) у Польщі.

У Польщі очищення від зла минулого відбувається значно гостріше, ніж у її західних сусідів – Чехії чи колишній НДР: дається взнаки уражений комплекс месіанського народу та любов до історичних порахунків. Утім суть процесу та ж – звільнення від тоталітарних компонент у суспільному житті. Одним із ключових інструментів цього є зазначена установа, повна назва якої звучить: Інститут національної пам’яті, – Комісія розслідування злочинів проти польського народу.

Як функціонує польський ІНП

ІНП постав 1998 р. на базі інфраструктури Державної головної комісії вивчення гітлерівських злочинів, створеної ще після війни. Закон поклав на Інститут обов’язок розслідувати історичні злочини й охороняти персональні дані покривджених червоним і брунатним тоталітаризмами. Річний бюджет ІПН становить бл. 100 млн. злотих (приблизно 30 млн. дол), він має десять відділів у регіонах, ще у вісьмох містах чинні представництва. У структурі ІНП три різнопланові вертикалі (т.зв. “піони”): Комісія розслідування злочинів проти польського народу, Бюро надання та архівації документів і Бюро публічної освіти. Керує інститутом президент, якого обирає Сейм раз на п’ять років не менш ніж 3/5 голосів; він має право на розголошення державної таємниці. Термін президентства професора юриспруденції Леона Кереся закінчується. До 16 серпня на розгляд Сейму мали подати нові кандидатури. Контролює президента колегія ІНП з 11 осіб. ІНП є органом виконавчої влади.

Комісія відкриває і провадить кримінальні справи, які стосуються польських громадян від початку ІІ світової війни до кінця 1989 р. на території ІІ Речі Посполитої та ПНР, тобто її функції поширюються і на територію п’яти областей Західної України у період 1939-1944 рр. Тепер ІНП провадить 1518 слідств, у т.ч. 400 проти нацистських злочинців, 1029 проти комуністичних, 89 щодо інших злочинів, кваліфікованих як військові та проти людства.

Бюро архівації опікується документами, які постали після 1944 року в надрах міністерства внутрішніх справ та Управління безпеки ПНР, – бл. 80 км полиць. У компетенції цієї вертикалі ознайомлення покривджених комуністичною системою з їхніми папками-справами. Освітній відділ проводить наукові дослідження, наукові конференції, видає книги, організовує виставки, а також готує методичні рекомендації для закладів освіти в галузі новітньої історії Польщі.

Від початку свого існування ІНП здобув і активних прихильників, і затятих ворогів. Останні походять із середовища лівих політиків – ідейних спадкоємців комуністичного режиму, пересічних громадян, яких стосується діяльність інституту (причому це не обов’язково колишні функціонери служб безпеки, але й частина колишніх дисидентів, які заперечують сам принцип люстрації – серед них і такі помітні постаті, як Адам Міхнік), а також науковці з конкурентних академічних середовищ. Специфічну групу неприятелів ІНП становлять громадяни, політики та науковці націоналістичних переконань, обурені тим, що, на їхню думку, Інститут надто повільно розслідує злочини проти поляків і занадто багато уваги приділяє вивченню злочинів проти євреїв, українців і німців.

Упередженість лівиці відчувається найболючіше – саме з її ініціатив ІНП щороку урізали кошти. Під час формування бюджету 2004 р. соціал-демократи під приводом розширеного фінансування фізичної культури хотіли відібрати 33 млн. зл., проте це не вдалося. Наступного року сенатор-посткомуніст від СЛД Ришард Яжембовскі запропонував передати 20 млн. зл. із коштів ІНП на спорудження монументального храму Провидіння Господнього у Варшаві. Й цього разу план не вдався – протиставити Церкву національній пам’яті не дозволили праві депутати.

Випробування люстрацією

Узимку 2005 р. варшавський журналіст, колишній політемігрант, а нині авторитетний публіцист Б. Вільдштейн оприлюднив у світовій мережі 240-тисячний перелік штатних працівників, сексотів і ймовірних кандидатів на співпрацю з УБ ПНР. Він поцупив його в ІНП: там цей список слугував іменним покажчиком до документів, які ретельно вивчають слідчі й історики. Фахівці чітко усвідомлюють можливість провокацій, уміщення в архіви фальшивого компромату, виготовленого із прицілом на майбутнє, зрештою, “приписок”, покликаних виправдати даремну перевитрату коштів службовцями комуністичних спецслужб.

Журналістський темперамент Б. Вільдштейна спонукав його зробити набутком громадськості службовий каталог ІНП, який до того випадку був доступним дослідникам, а тепер відомий кожному, хто вміє користуватися інтернетом. Інститут передав цю справу в прокуратуру, а газета “Жечпосполіта” негайно звільнила Б. Вільдштейна, на захист якого відразу ж виступили колеги по цеху.

Тепер уся Польща думає, як вийти з кризи, адже до списку потрапили разом і жертви, і кати, без жодних означень, а лише за прізвищами й іменами, одних тільки “Янів Ковальських” кількадесят. До відділів ІНП вишикувалися черги охочих перечитати свою папку, знайомі телефонують знайомим, щоб попередити їх про свою присутність “у списку” або ж навпаки – їхню. Трапляються кумедні випадки – у Ряшеві до ІНП завітав громадянин зі списком сусідів (40 осіб), щоб їх “злюструвати”. Натомість велику громадянську мужність і витримку демонструють представники польської культурної та суспільної еліти. Професор Ядвіґа Станішкіс, котра опинилася у списку в компанії з Даніелем Ольбрихським, Яном Пєтшаком, Віолеттою Віллас, нагадала суспільству, що необхідно усвідомити: джерелом лиха та справжнім автором списку є не Вільдштейн, а старий режим.

В ідеалі люстрація мала б перешкодити особам, тісно пов’язаним із попереднім комуністичним режимом, посідати високі керівні пости в сучасних органах влади. Однак уже восени 2004 р. з надр архівів ІНП почала просочуватися інформація про потенційних “негідників”, причому відразу стало помітним прагнення використати її в контексті майбутніх виборів. Класичними прикладами стали скандали навколо осіб краківського опозиціонера Генрика Каркоші, речника першого демократичного уряду незалежної Польщі Малґожати Незабітовської, зрештою, колишнього спікера Сейму Юзефа Олекси. Сам інститут заперечував причетність до оприлюднення.

Практика ознайомлення з папками УБ засвідчила, що близько половини жертв комуністичного устрою не хотіли дізнаватися реальні прізвища донощиків, щоб не псувати собі життя нині.

Те, чого боялися противники люстрації, сталося. Стихійні люстраційні процеси набувають обертів. Ситуація, проте, розгортається на користь ІПН, оскільки пік “гіршого” вже позаду, і тепер справа лише за тими, хто схоче чи не схоче оприлюднювати дані зі своєї папки. Очікують, що охочих не буде надто багато, оскільки, як дають зрозуміти історики з ІНП, жертв менше, ніж реальних співробітників УБ. Одним із тих, хто мусить вимагати публічної люстрації після витоків інформації з архівів інституту, став і кандидат на посаду нового президента ІНП, знаний в Україні з перипетій навколо польських військових поховань у Львові Анджей Пшевознік. українська компанія Мурка

На перший погляд видається, що противники ІНП програли війну із “сучасною інквізицією” за право розпоряджатися пам’яттю польського народу, за яку затято чіплялися обидва табори. Саме безоглядна експлуатація історичного минулого народу свідчить про те, що в Польщі ще довго існуватиме сфера, де можна в широкому колі пафосно полемізувати з приводу історії, а водночас із політичних мотивів обвинувачувати супротивника. Історія в Польщі ще занадто жива, щоб її ховати за стіни однієї інституції та видавати індульгенцію на її тлумачення обраним. У Польщі кожен поляк до певної міри історик, а історик – обов’язково поляк.

Порахунки з історією як мода суспільного життя в Польщі

Щороку польське суспільство щось відзначає: 2003 р. 60-ту річницю конфлікту з українцями (“Волинська різанина”), 2004 р. річницю Варшавського повстання. Нині “модним” є 1945 рік, проте дискутують не тему визволення з-під нацистського ярма, як би хтось наївно подумав в Україні, а роль Ялтинської конференції в позбавленні Польщі половини її довоєнної території на Сході, а також нове-старе питання, як трактувати понімецькі території на Півночі й Заході держави.

Не побачити політичного контексту в “історичних порахунках” може тільки сліпий. Відверто про це сказав краківський історик Даріуш Стола на презентації підготовленого ІНП видання “Навколо Єдвабного”: “Те, що книжка підготовлена до друку та видана державною установою, надає їй не лише великого наукового значення, а й перетворює на політичний акт”. Антинімецьку істерію щодо блокування побудови Центру проти вигнань розбурхали, аби вплинути на Німеччину у внутрішньоєвропейських відносинах, антиукраїнські ініціативи під час “волинських” роковин пов’язували із впливами правиці та середовищем польських переселенців з України, Білорусі й Литви, які за ними стояли.

У Польщі постійно протистоять антагоністичні сили, які апелюють або до активного використання, або ж подолання “упирів минулого”.

Перші постійно говорять про вплив історичних коренів на сучасні стосунки Польщі на міжнародній арені, проте самі ж висувають поважні застереження щодо “невигідних” тем. Ця група виразно сильніша та стає дедалі впливовішою, маючи серйозні важелі впливу в державних колах. За влучним означенням Я. Грицака, “а по Ґєдройцю йдуть Сємашко і Пшевознік”.

Саме із середовища першої групи звучать тези, що “первородним гріхом ІІІ Речі Посполитої (так називають сучасну Польщу, – Р.К.) був брак декомунізації”; і саме для цих людей серед заборонених тем було б дослідження та пошанування українців, які рятували поляків під час конфлікту 1940-х років. Саме після здійнятої ними бучі з приводу побудови Центру проти вигнань у Берліні на польських чатах можна було прочитати пропозиції німцям повикопувати своїх покійників і вивезти до Фатерлянду. Вони – це крайньо права Ліга польських родин на чолі з Романом Ґєртихом, онуком Єнджея Ґєртиха, відомого ендецького діяча, який і після ІІ світової війни жив ілюзіями поділу українців на “польських русинів” і “наддніпрянських українців”; а також не надто крайні праві, прихід до влади яких пророкують цього року. Саме їх висуванець Ян Рокіта під час обговорення закону про нацменшини першим виступив проти можливості використовувати мови меншин на волосному (ґмінному) рівні за умови 30% представництва на цій території.

Друга група інтелектуалів і громадських діячів продовжує справу Редактора (Ґедройця) – “деколонізацію польських помислів”. Вдається це коштом значних зусиль, часто коштом авторитету, але не можна сказати, що безуспішно. На думку Єжи Помяновского, тепер у Польщі реваншистські ідеї майже не існують, натомість перемогла ідея мати сусідів за союзників.

У стосунках з українцями багато зусиль було витрачено на те, щоб довести, що ті не готові до рівноправної дискусії, оскільки не мають досі як спільнота достатньо вираженої історичної свідомості та готовності до прощення. Поляки слідом за Яцеком Куронем, врешті, починають розуміти, що були “українцями для німців і німцями для українців”. Е. Скальський пише: “Сьогодні ми бачимо, як важко відбувається розрахунок українців із власним пригнічуваним минулим, адже вони мають підстави вважати себе жертвами історії, власне Польщі, Росії, Туреччини, татар, німців упродовж чотирьохсот років. Вони лише зараз уперше можуть відчути себе вільним народом”.

Позитивним моментом у сприйнятті сусідів по-новому й абстрагування від історичного в міждержавному діалозі Польщі й України стала помаранчева революція в Україні й активна участь польського суспільства та політикуму на її подіумах. Головний редактор журналу “Новая Польша” Єжи Помяновскі з полегшенням відзначає, що “врешті цвинтарі та різанини перестали домінувати в наших розмовах. Із перемогою Віктора Ющенка виявилося, що концепція паризької “Культури” не є ні пам’яткою, ні прекрасною надмогильною скульптурою, а досі становить актуальний дороговказ. Вважаю, подальші засади стосунків між двома народами залежать від надолуження допущених після 1989 р. Польщею занедбань. Гадаю, що і занедбання української сторони теж будуть надолужені, якщо Лях подасть руку Козакові...”

На думку Є. Помяновского, одними із перших кроків у цьому напрямі має стати вирішення питання заснування Польсько-Українського Університету в Любліні, втілення ідеї аналогічного закладу для підготовки аспірантів із технічних наук у Кременці, пошанування поляками постаті Митрополита Андрея Шептицького, створення разом з Україною і Словаччиною етнокультурного парку в Карпатах.

Як тоді бути з роллю польського ІНП на історичному польсько-українському фронті? Значною мірою це залежить від підходу самої України до питання порахунків з історією, залежності її історичної політики від сучасної та навпаки, зрештою, від рішення нашої держави про необхідність появи аналогічної до ІПН установи, або ж ігнорування польського досвіду чи прийняття його видозмінено.

Українські обрахунки
і прорахунки:
стан історичної пам’яті

Перегляд новинок українського історико-наукового життя дозволяє зауважити тенденцію історичної моди на ювілеї. Найкраще її ілюструють публікації збірників документів, підготовані й не цілком адекватно науковій традиції видані у формі авторських монографій (ім’я автора зазначене на обкладинці, а не у скромних нотатках про укладача) Володимира Сергійчука (у ЗМІ було повідомлено про його причетність до робочої групи українського ІНП). До кожної круглої дати цей київський професор видає нову книгу, а то й дві, – так було у випадку 60-ї річниці волинського конфлікту, 70-ї річниці Голодомору, 350-ї річниці Переяславської угоди.

Всі ці річниці відзначали на державному рівні, однак рівень відзначень (окрім Голодомору) мав локальний і невиразний характер: нашій державі в її нещодавньому вигляді було не до історії. Дві “круглі дати” було фактично інспіровано зовні: “злуку з Росією” в кучмівській Україні згадали в ім’я добрих відносин з одним стратегічним партнером, “дізналися” про волинську драму задля “заспокоєння” іншого. Святом для самої кучмівської номенклатури було відзначення 80-ї річниці народження В. Щербицького...

Позиція влади певною мірою була зумовлена позицією значної частини суспільства. Вона полягала у зведенні історичних проблем до далеких обивателеві дискусій невідомих науковців навколо невідомих проблем. Напівголодний народ не міг і не хотів цікавитися історією на рівні пересічного європейця, він вимагав хліба (доплат до пенсій) і видовищ (російських серіалів і приїздів московських гастролерів).

“Волинська дискусія” взагалі була першим серйозним історичним випробуванням, до якого сучасних українців підштовхнули, коли їм уперше довелося замислитися – чому ми такі, а не інші, а, по-друге, чи на українському ґрунті можливе застосування європейських практик власних порахунків з історією.

А ще українці зрозуміли, що вони дуже різні. Факт, що історія може й далі поділяти, їх неприємно вразив, і вони кинулися шукати причини у політиках – російських, польських, власних. Іншими словами, народ ще не готовий довірити політикам сокровенне, політикам не довіряють. Не відомо, чи впорається з цим поділом нова влада.

Головною похідною від “волинської дискусії” темою стало питання визнання/невизнання УПА воюючою стороною у ІІ світовій війні. Можна з певністю стверджувати, що публічна суперечка посприяла не тому “розрахункові українців з історією”, на який сподівалися праві середовища в Польщі, а навпаки, стимулювала зацікавлення УПА та певною мірою піднесла патріотичні настрої.

“Волинська дискусія” навчила зацікавлених вести розмову на історичну тему з українського державницького погляду – раніше позиціонування було переважно етнонаціоналістичним чи банально совєцьким. Літні дискусії 2003 р. позитивно відобразилися на підготовленості та всезагальному масштабі осіннього вшанування 70-ї річниці Голоду 1933-го. З іншого боку, не можна не відзначити, що частина українців таки навчилася просити пробачення і прощати – головно щодо поляків. Щодо росіян, то і нам, і східним сусідам до такого рівня етичного самоусвідомлення ще далеко.

Який ІНП потрібен Україні?

Україні потрібна інституція з розгалуженою структурою, достатнім фінансуванням, регіональною спрямованістю, яка займалася б встановленням на підставі ретельного вивчення всього комплексу доступних джерел історичної правди на місцях і загалом, а також відповідала б за популяризацію історичного знання в Україні. Український народ не переживе люстрації в її польському розумінні, оскільки й так поділений ментально. Він потребує історичного зцілення, в якому схожа установа зіграла б провідну роль. Треба виразно та голосно артикулювати злочини, вчинені проти українського народу, української еліти, української землі, однак не здійснювати карних процесів, оскільки це зашкодить єдності українців в їхньому поступі до Європи.

В Україні потрібен ІНП як інституція історичної єдності. Завданням її мало б бути не лише вишукування жертв та їхніх катів, а й ушанування осіб, які гідно перейшли через випробування і спокуси тоталітарного режиму, пронесли дух українства, залишаючись на видноті. Інституція мала б також включати відділ, зосереджений на вивчені історичних перипетій у відносинах із сусідами України, передовсім Росією та Польщею.

Український ІНП має бути відкритим для історичної пам’яті українців усього світу, оскільки бездержавний статус нашого народу спричинився до його розсіяння та поневірянь без захисту й уваги материнської землі. Особливого статусу мали б набути українці з етнічних околиць нашого народу, які мешкали в кордонах інших держав і зазнали там переслідувань чи стали жертвами нетолерантності.

У статті використано інформацію з офіційної мережної сторінки
Інституту національної пам’яті Республіки Польща