Розп´ята земля

Земля, розп‘ята на хресті історії” – вечір пам‘яті під такою назвою, а також панахида розпочали на Тернопіллі цикл заходів, помічених сумною датою – 60-річчям початку виселення етнічних українців з території Польщі. Автори літературно-музичної композиції зуміли на театральній сцені лаконічно, переконливо й зворушливо відтворити весь дієпис життя українців, які споконвіків жили в Надсянні, Підляшші, на Холмщині та Лемківщині. Ці землі входили до Київської Русі, були у складі Галицько-Волинської держави, вони раділи проголошенню Української Народної Республіки. Та настав вересень 1944 року. Щойно пронеслися над ними вогненні смерчі страшної війни. Здавалося, люди переймуться мирними справами. Саме була пора збирання певних сільськогосподарських культур, копання картоплі. Та над краєм, де з діда-прадіда жили етнічні українці, піднялися в гору не дими від картопляного бадилля, а від спалення хат, господарських будівель. Почалося масове виселення українців з рідних домівок, рідних земель. Офіційно це називалося “евакуацією українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі” на основі укладеної угоди між тодішньою Радянською Україною та Польським комітетом національного визволення. Цю “евакуацію” в документі було визначено як добровільну. Насправді ж це було блюзнірство, фарисейська теза й велика трагедія. Голова Тернопільської обласної ради Анатолій Жукінський зачитав уривок надрукованого у західній пресі 1945 року листа жертв цих брутальних репресій “До цілого культурного світу”. Там є і такі рядки: “Нас викидають з наших хат, б‘ють до крові та смерті дітей, жінок, старих, заарештовують наших священиків, єпископів, грабують наше майно, стягують останню подерту сорочку, змушують виїжджати проти нашої волі...” Очевидці цих страшних подій стверджують: горіли оселі, цілі села (лише на Холмщині було зліквідовано 150 українських населених пунктів), гинули невинні люди.
Як зауважив голова Державного комітету в справах національностей та міграції Геннадій Москаль, примусове виселення українців з теренів Польщі проводили в чотири етапи впродовж 1944-1948 і 1951 років. Майже мільйон наших співвітчизників за ці сумні, гнітючі роки навіки змушені були залишити споконвічні свої землі. В УРСР, за словами голови Тернопільської облдержадміністрації Михайла Цимбалюка, переселенців піддавали дискримінації. Влада не була готова створити хоча б елементарні умови для їх облаштування. Депортованих розселили в 17 областях, здебільшого в центральні, східні, південні реґіони. Людям гірських Бескидів важко було призвичаїтися до, по суті, степового життя. Тисячі людей на страх і ризик утікали в західні області – поближче до рідної землі. Тернопілля прийняло майже двісті тисяч виселенців.
Про насильне переселення етнічних українців, про, як сказав поет біду, якої ще не знали Карпати, в радянські часи, ясна річ, замовчували, не згадували. Лише із незалежністю України всій спільноті стало відомо про жорстокий вересень 1944 року, сумнозвісну операцію “Вісла” та інші ганебні акції. Ці жахливі події, за визначенням Геннадія Москаля, стрілою пролетіли через серця кількох поколінь, а їх наслідки й досі позначаються на долі сотень тисяч ні в чому невинних людей. Історична пам‘ять нині вимагає правдивої та належної політичної й правової оцінки масового виселення українців і поляків. І це повинні зробити як Україна, так і Польща. Адже зрозуміло, що два сусідні народи шістдесят років тому були втягнуті в нове протистояння тогочасними обставинами, тоталітаризмом.
Зрештою, за словами Геннадія Москаля, політична оцінка українсько-польських відносин років шістдесятирічної давності закладена в рамках спільної заяви Президентів України та Польщі “До порозуміння та єднання”.
Справи колишніх виселенців перебувають у полі уваги української влади. Так, з першого січня нинішнього року набрали чинності доповнення до Закону “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, де до учасників війни, прирівненні й ті, хто після 9 вересня 1944 року був переселений в Україну. В липні Президент України Леонід Кучма також підписав Указ “Про заходи в зв‘язку з 60-ою річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі”.
Держава всіляко підтримує, зокрема, прагнення лемків зберегти свою культуру, традиції, звичаї. Розроблена відповідна програма підтримки та збереження їх культурної спадщини до 2009 року. В реґіонах працюють громадські організації, суспільно-культурні товариства та осередки. Найактивнішу позицію займають Всеукраїнське товариство “Лемківщина”, Конгрес українців Холмщини та Підляшшя, Об‘єднання товариств депортованих українців. Вони допомагають переселенцям зберігати свою етнічну ідентичність. За сприяння Державного комітету в справах національностей та міграцій готується до друку “Антологія лемківської пісні”, на черзі – вихід у світ повного видання творів видатного поета, який походить з Лемківщини, Богдана-Ігоря Антонича. Тернопільські облдержадміністрація та облрада ініціювали видання спогадів очевидців цього насильницького виселення. Справжнім святом культури щороку стає проведення в Монастириську на Тернопільщині фестивалю лемківської культури “Дзвони Лемківщини”.
Та ще багато важливих справ належить зробити і уряду, й парламенту, аби так не ятріли рани, серця тих, хто зазнав жорстокої наруги – виселення зі своєї правічної землі. Геннадій Москаль каже, що Держкомнацміграції розробив проект Декларації щодо ставлення держави до процесів примусового переселення осіб на постійне проживання на терени сучасної України 1944-1946 і 1951 років. На думку Геннадія Геннадійовича, прийняття такого документа могло б мати позитивні політичні результати для нашої країни, в тому числі істотно поліпшити здійснення правозахисної функції держави у забезпеченні прав громадян, прискорення на рівні нормативно-правового врегулювання у розв‘язанні проблем, пов‘язаних з брутальною акцією виселення.
Варто зазначити, що Державний комітет у справах національностей та міграцій звернувся до Кабінету Міністрів України з пропозицією ініціювати перед Верховною Радою проведення парламентських слухань. За їх результатами мали б бути прийняті відповідні рекомендації. Цього вимагає історична пам‘ять. Вона б‘є набатом. Але, на жаль, його ще не почули (чи радше не хочуть) парламентарії. Дивно: народні обранці не чують свого ж народу, не переймаються його прикрощами та болями.
Наразі ж Україна згадує сумні події шістдесятирічної давності, проводить розмаїті заходи. На Тернопільщині, зокрема, відбудеться міжнародна наукова конференція. Має постати в обласному центрі й пам‘ятний знак.
...Історія пам‘ятає. Ми – теж.



30.09.2004
Спеціально для Лемки.Comскачать dle 11.3

оновити, якщо не видно коду