Сімейне коло - Найдорожчий скарб шпиндів

Життєві гони... Кожен з нас повинен засіяти їх добрими справами, мати щедрий ужинок. Для родини Шпиндів з Підволочиська, що на Тернопіллі, скільки себе пам’ятають завжди визначальними були доброзичливість, ввічливість, чесність, вихованість, працьовитість. Які б випробування сім’ї не посилала доля, які б біди не проносилися над нею, проте ці риси залишалися непорушні, непохитні.
Віками Шпинди мешкали на Лемківщині. Аж допоки 1944 року українські, а радше радянські, та польські комуністи не забагли переламати-переїхати долі майже півмільйона лемків – представників західної гілки українців. Їх насильно виселили з історичної батьківщини. У “товарняках” разом з худобою лемки відкривали для себе соціалістичну дійсність. Здебільшого радянські товарні вагони-вавілони везли переляканих горян-бескидців у безкраї українські степи. Можливо, осіла б там і родина Шпиндів. Але надто вже погано стало зі здоров’ям у матері цього великого роду. Потяг саме доїжджав до станції Підволочиськ. Довелося родині обрати це селище місцем проживання.
Життя родини Шпиндів у невідомому їм до того селищі виявилося нестерпно тяжким. Зрештою, післявоєнні роки не були легкими й для корінних мешканців. Але чим могли, тим і допомагали виселенцям. До смерті пам’ятала найстарша з Шпиндів, як зайшла на подвір’я незнайомої їй жінки й попросила картоплі. Не відмовили. Смак тої бараболі, здається, пронесла через все життя.
Якось облаштувалися Шпинди на новому місті. Бог послав їм тут і дітей. Леся, Мирослав, Степан виросли, настав час створити й власні родини. Степан далеко кохання не шукав – на своїй-таки вулиці зустрів Марію. Дівчина походила з сім’ї, яка колись не пошкодувала поділитися картоплею з переселенцями. Зіграли весілля. Зажили дружно.
Колись брати Степан і Мирослав Шпинди вирішили, що мешкатимуть на батьківському подвір’ї в одному будинку, хіба що з різними входами. Тато постарався побудувати хату. Синам довелося розбудувати її углиб. Нині батьків дім оновився і ззовні, і зсередини. Майстрів-будівельників запрошували не часто. Братам доводилося освоювати нові професії, аби в оселі поселилися краса і затишок. Сім’ї Мирослава та Степана живуть у мирі і злагоді. Воістину: найдорожчий скарб, як в родині лад.
У сім’ї Шпиндів завжди було багато дітей. Скажімо, нинішні її представники, а саме Степан і Мирослав, виховують по четвірко діточок. Їхній батько мав троє, а дід – дев’ятеро хлопчиків і дівчаток.
Родину Шпиндів знаю вже років, мабуть, шість. Уперше почув про них від голови доброчинної організації “Українська родина” Ірини Найдух. Вона зацікавилася обдаруванням малих представників родини, взялася їм допомагати. Ірина Михайлівна твердила про Шпиндів, як про людей терпеливих один до одного, гречних, добрих, де вміють оберігати любов’ю родинне тепло. Тоді подумалося: це просто епітети, вишукані слова. Та помилився. І з цього дуже втішився. Зняли (працював я тоді на телебаченні) навіть півгодинний відеофільм про цю справді унікальну родину. Тут уміють свято шанувати і дотримуватися християнської моралі, найкращих засад людського буття. А ще в Шпиндів у великому пошанівку пісня. Власне, це співуча родина. Батько Степана писав вірші й музику, грав на мандоліні. Степанові ж припала до душі скрипка. Потяг, а точніше, любов до музики у дітей Марії та Степана Шпиндів справді від народження. Маленька Оля ще на візочку-ходулях пересувалася, але неодмінно до піаніно дотягувалася, аби на клавіші натиснути. І не просто, щоб пальчиками вдарити по них, а добирала якусь собі нотку. Чимало пісенних випробувань пройшли вже Юлія та Максим. Вони ставали лауреатами всеукраїнських фестивалів “Батьківські пороги” в Чернівцях, “Молодість Надзбруччя” у Волочиську, “Кришталевий жайвір” у Тернополі, мали виступи на “Молодій Галичині” та інших конкурсних змаганнях. Нині Юля стала солісткою новоствореного гурту при обласній філармонії. Дівчина закінчила диригентсько-хоровий відділ Тернопільського музучилища ім. С.Крушельницької. Зараз тут навчається й Максим. Йти дорогою сестри та брата має бажання й Іванко. Хлопець не лише “на відмінно” навчається у школі, а й активно займається в художній школі. Не полишає й пісню – співає в тріо будинку школярів. Цієї весни до нього прийшов перший великий успіх. Тріо взяло участь у реґіональному творчому конкурсі “Молодість Надзбруччя” й здобуло першу премію. Це йому, каже, додало охоти співати. Іванко також любить грати на скрипці.
Останніми роками всій родині Шпиндів доводиться співати на сцені. Здебільшого їхніми слухачами є краяни, учасники щорічних всеукраїнських фестивалів лемківської культури “Дзвони Лемківщини”. Торік Шпинди представляли нашу область на фестивалі “Родинні скарби України”, який старт узяв на київському Хрещатику, а продовження мав уже в Каневі. Вперше тут у родинному ансамблі виступала п’ятирічна Оля. Марія Шпинда каже, що донечка з великою радістю брала участь у репетиціях, вивчила текст лемківської народної пісні “В гаю зелененькім”. На сцені почувала себе дуже добре.
“Закон життя – невимовно один: в теплині рук од внука до бабусі”, – сказав поет. Пломінь тепла родоводу веде старовинну українську сім’ю Шпиндів по віках, дає їм дужі крила любові й щирості, правдивості й патріотизму, Боговгодних діянь і таланту.


Микола ШОТ,

Опубліковано в “Урядовому кур’єрі” 22.07.2004р.скачать dle 11.3

оновити, якщо не видно коду