на початок

Свято народу, що зникає

Подільський отаман Яків Байда-Голюк, якого у 1926 р. доля закинула на Лемківщину, у листі до брата назвав Лемківщину "країною живої краси, країною живого раю та поезії". І ось я - через 75 р. після Якова Голюка - приїхав до цієї "країни живої краси" на ХХ-у - ювілейну - Лемківську ватру.
Природа тут справді поетична. Але, де народ, який жив у цьому раю? Де поетичні лемки, що жили в повній гармонії з природою?
Лемки, які творили цей піднебесно-гірський рай. Затиснена між словаками та поляками прадавня (ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави) українська земля Лемківщина традиційно зазнавала агресивних впливів сусідів, які чомусь не могли змиритися із самобутнім існуванням лемків. Не забувала про лемків і Росія, котра всіляко підтримувала серед них москвофільську течію, намагаючись навернути лемківську молодь у російську національність.
Довгий час лемків оберігав їхній традиційний консерватизм, але він ставав на перешкоді не лише полонізації, російщенню та словакизації, але не давав широко розгорнутися й українському національному рухові, тим більше, що український духовно-політичний центр - Київ - був дуже віддаленим.
Український рух на Лемківщині почав розгортатися лише з кінця XIX століття. У 1912 р. на Лемківщині вже діяло 22 читальні "Просвіти" та 185 українських шкіл.
Перша світова війна призвела до ослаблення русофільської течії. Репресії австрійської влади проти русофілів та проголошення у 1918 р. Західно-Української Народної Республіки активізували українське національне життя на Лемківщині. Був створений Сяніцький комісаріат ЗУНР із центром у с. Команчі.
У 1920-х роках українська течія почала переважати. Центром українського культурного життя став Сянік. Свого піку український рух досягнув у часі німецької окупації Польщі. Внаслідок падіння польської держави в 1939 р. зник жахливий антиукраїнський прес "бундючного панства". Українська пружина почала розпрямлятися. "Енциклопедія українознавства" зазначала, що саме в ці роки український культурно-освітній рух на Лемківщині "буйно розвинувся"; виникли нові українські школи, в тому числі й середні фахові, наприклад, Учительська семінарія в Криниці. Зникли нарешті й русофільські впливи у церковному житті. Пішов до гори український кооперативний рух. Та поразка німців, відповідно перемога росіян і поляків поставила лемків на грань знищення. З російською окупацією (у 1944 р. Східної Лемківщини, а на початку 1945 р. і Західної Лемківщини) для лемків настав апокаліпсис.
Користуючись із відступу німців, підняли голови банди польських шовіністів, які почали методично винищувати визначних культурних та релігійних діячів Лемківщини. На мішаних українсько-польських теренах польські банди палили українські села, церкви, нищили лемківські цвинтарі.
З 1944 р. серйозний опір польським окупантам вчинили частини Української повстанської армії, які в 1946 - 1947 роках сконцентрували тут свої основні сили. Використовуючи допомогу СССР, Франції та Великобританії, поляки продовжили політику геноциду: впродовж 1944 - 1947 рр. вони насильно депортували з Батьківщини майже 100% польських лемків (80% лемків - до УССР та 20% - на відірвані від Німеччини східні терени). Виселення супроводжувалося знищенням сіл та церков, плюндруванням цвинтарів та інших українських святинь. На колишніх німецьких землях депортованих розселяли таким чином, щоб у селі не було більше двох - трьох лемківських родин.
Організовані маріонетковим польським режимом масові виселення і нелюдські репресії 1944 - 1947 рр., з яких найбільш відомою стала операція "Вісла", поставили крапку у багатовіковому гармонійному єднанні лемків зі своєю піднебесною Батьківщиною.
Сьогодні польська Лемківщина є українською пустелею. Після масового терору, як влучно зазначив Голова Івано-Франківського товариства "Лемківщина" Степан Криницький, в межах Польщі "залишилась жменька українського народу".
Символом української трагедії Лемківщини стала доля села Баниця Горлицького повіту. Від Баниці лишилася одна хата. Та й ту купив поляк із Варшави...
Плачут гори, плачут, плачут і смерічки.
Слезами ся повнят річки і потічки.
Плачут гори, плачут, бо лем-ків не видят.
По їхніх обістях чужі люди сідят.

Символів трагедії Лемківщини багато. Занадто багато.
Й досі у мене перед очима - напівзруйновані сходи до спаленого поляками храму Успення Пресвятої Богородиці у с. Босько (нинішня польська назва - Безко) Сяніцького повіту, що над річккою Вислік. На місці храму височить тепер залізний хрест, коло якого - зарослий кропивою і бур'янами цвинтар. Майже всі хрести на ньому зрубані або розбиті польськими вандалами.
В цьому селі народилися майбутні українські єпископи Михайло Войнар та Микола Данько (єпископ Краківський). З цього села у 1939 р. пішли захищати Карпатську Україну Михайло Проць, Андрій Бобер та інші стрільці, прізвища яких забуті. Три боськівські хлопці були в УПА: Петро Куземко (загинув), Іван Лико та Іван Мисько. Бажаючих було значно більше, та командири УПА відбирали лише найвправніших... Два священики цього села потрапили під жорна окупантів: в 1939 р. німцями був застрелений Михайло Величко, пізніше "відзначилися" бойовики Армії Крайової, які вбили катехита Миколу Головача.
Своєрідним символом українсько-польських стосунків у ХХ ст. стало українське кладовище у Пикуличах (околиця Перемишля, що в Надсянні) та польський цвинтар у Бірчі з меморіалом на честь полеглих у 1944 - 1947 роках у боротьбі з "бандами УПА". Якщо в Бірчі поляки загинули у бою, то у Пикуличах поховані тодішні союзники Польщі - козаки 1-ї Запорізької, Окремої кінної та Першої кулеметної дивізій Армії УНР, яких поляки виморили у пикулицькому таборі для інтернованих.
На братському цвинтарі у Пикуличах є й дві могили воїнів УПА, які загинули в бою 6 січня 1947 р. у Бірчі. На побілених камінних стовпах огорожі "дружня польська рука" у кількох місцях дбайливо вивела напис "SS UPA". Так польські патріоти оцінили збройну формацію, яка постала для захисту автохтонного лемківського населення від насилля чужинців.
З іншого боку, ворожості до нас, українців, під час чотириденної поїздки ми практично не відчули (було хіба дві зустрічі з польськими шовіністами - у Висовій Здруй та по дорозі на колиссь лемківське село П'ятково). Приємне враження справив і стиль життя поляків у сільській місцевості - їхні будинки світлі, елегантні, охайні, дороги, хоч і вузькі, але доброї якості. Та не давала спокою думка, що всі ці прекрасні будинки і квітники виросли на згарищах українських сіл.
Українців у цьому краї, що жили тут із часів Київської Русі, тепер практично немає. Про них нагадує лише топоніміка: населені пункти Барвінок, Криниця, Горлиця, Бич, Лісовик, Буків, Ясенів, Поруби, П'ятково, Острів. Та мелодійні українські назви спотворені польською вимовою: Барвінец, Ґорліце, Беч, Лісовек, Букув, Ясенув, Поремби, Пйонтков, Острув... Український характер топоніміки підтверджує те, що у польській мові не має таких слів як криниця (польською буде "студня"), бич ("батуґ"), острів ("виспа")...
Нагадує про лемківську історію краю не тільки топоніміка, але й щорічна Лемківська ватра, на яку прилітають з усього світу колишні господарі цього краю.
На жаль, українське телебачення не вислало своїх кореспондентів, щоб висвітлити цю яскраву і незабутню подію. Польське телебачення, наскільки я спостеріг, теж не було представлене жодною телекамерою, хоч і свято було маркантне. Поляків все ж можна зрозуміти. Справді, навіщо їм пропагувати лемківську культуру, коли у планах зовсім інше? Врешті, й байдужість керівників Української держави зрозуміла, адже нею керують люди, не зацікавлені долею українського народу.
Практично вся офіційна частина пройшла польською мовою. Українською мовою були лише вітання Президента Л. Кучми та голови Української всесвітньої координаційної ради Михайла Гориня. Лемківською говіркою вітали братів лемки США і Канади та представник Товариства українців Канади "Закерзоння". А от голова Об'єднання українців Польщі почав по-нашому, та швидко перейшов на польську мову, завершивши промову двома фразами на лемківській говірці.
У зверненні польського президента Алєксандра Кваснєвського, яке зачитав хтось із урядовців, стверджувалося, що під час операції "Вісла" було депортовано десятки тисяч лемків, хоча насправді у 1944 - 1947 рр. було вигнано з рідних земель сотні тисяч. Алєксандр Кваснєвський висловив думку, що акцію "Вісла" "тшеба пам'єнтаць, алє і розпам'єнтаць" ("треба пам'ятати, але і забути").
Були вітання й від міністра культури Польщі, від "воєводи малопольскєго", від керівника Горлицького повіту, на території якого відбувалася Лемківська ватра, а також від голови гміни Ждині.
"Воєвода малопольский" Єжі Адамек у своєму виступі як досягнення подав вістку про припинення знищення лемківських цвинтарів. І це було правдою - адже лемківські цвинтарі давно зруйноовані й плюндрувати польським шовіністам вже нема потреби і немає що.
Всі польські посадовці визнавали існування етнографічної групи лемків, але в жодній промові не пролунало, що ця етнографічна група є українською.
Складалося враження, що польська держава надає та надаватиме помірну допомогу лемкам не з метою досягнути розквіту лемківської культури українського народу, а задля невпинної інкорпорації лемків у тіло польського народу, на національній одежі якого польський уряд вирішив знайти кутик для лемківського візерунку. Тобто згідно з планами польських асиміляторів лемки мають стати витонченим орнаментом на біло-червоному полотнищі.
Слухаючи польських урядовців, я все більше переконувався, що польська влада, упокоривши лемків у 1944 - 1947 рр. батогом, тепер у ХХI ст. прагне діяти "по-європейські" - з допомогою "пряника". І таким чином остаточно вирішити лемківську проблему... Зокрема, Лемківська ватра, що проходила під патронатом Президента Польщі, була перетворена (принаймні, її офіційна частина) на торжество польської мови: ніхто з офіційних осіб навіть слова не промовив до лемків їхньою мовою. А лемки, вдячні за фінансову допомогу у проведенні Ватри, не згадали жодного разу, що саме цього року виповнюється 55-та річниця страшної трагедії - операції "Вісла", за проведення якої треба було судити Міжнародним трибуналом тогочасних керівників польського народу.
Примітно, що "головному лемкові", професорові Іванові Щербі, президенту Світової федерації українських об'єднань лемків дали слово наприкінці офіційної частини - аж після "вуйта Горліцкєго". Хоча, здавалось, саме Іван Щерба мав би відкривати Лемківську ватру. Таким чином, було продемонстровано, хто є господарем на лемківській землі і зокрема на цьому святі. До речі, саме Іван Щерба, єдиний з усіх, порушив надзвичайної ваги питання безвізового режиму для лемків, які мешкають за польськими кордонами і хотіли би безперешкодно відвідувати свою Батьківщину.
Неприємно вразила польська, досить таки сувора, мілітаризована охорона Лемківської ватри. Та на цей раз хоч не було, як у минулі роки, вівчарок. Все ж складалося враження, що український захід перебуває під пильним наглядом польських патріотів.
Отож, лишалося почути ще виступи польських фольклорних колективів...
Та на цей раз обійшлося...
І на сцену вийшли - один за одним - лемківські фольклорні гурти.
Свято лемківської пісні було феєричне!
"Карпатяни" з Пряшева, гурт "Самі собі" з Надсяння, ансамбль пісні і танцю "Кичера" з Лігниці, "Лемковина" зі Львова, вокально-інструментальна група "Яр" із Більська-Підляського, ансамбль українців-русинів із Вуковару (Хорватія), дует з Югославії, "Веретено" з Малого Посяння, гурт "Студенка" з Сяноку, вокальний дует "Вишиванка" з Кошиць (Словаччина), український чоловічий хор з Едмонтона (Канада), бандуристи Йосип та Марія Яницькі з Києва, фольк-група "Хутір" із Гданська, фольклорний ансамбль "Древутня" з Любліна, ансамбль мешканців села Дубяжин із Підляща, молодіжний ансамбль "Зоряний Сянічок" із Сянока, дитячий ансамбль танцю "Мистков'яне" з Мисткова, гурт молодих лемків із Калуша (Івано-Франківськ), жіночий вокальний квартет "Вишній Мирошів" зі Словаччини, "Збирана капеля" з-над Ослави, "Ославяне" з Мокрого, хор лемків "Яворина" з Монастириська (Тернопільщина), "Радоцина" з Пустомитів (Львівщина) та відомий в Україні співак Іван Мацялко створили радісний та піднесений настрій.
Переважали веселі пісні.
Та от один співочий гурт старших лемків заспівав тужливу пісню: "Навіки лемків виселили з Карпат... Лемківщина лісом заростає... Більше ходити тут не будемо..."
Слухав цю пісню з великим хвилюванням... Як й іншу, де були слова про "луну давно відспіваних пісень". І прийшла думка, що в основі офіційної "україно-польської дружби" лежить смерть лемків. Як і холмщаків, українців Надсяння і Підляща.
Поляки у повоєнні роки вже мільйони раз сповідалися священикам за дрібні і більші гріхи. Та чи хто з них просив відпустити гріхи за участь у знищенні лемків та інших етнічних груп українського народу?!
Навряд чи. Бо не вважають вони, що вчинили злочин. Навпаки трактують це як геройство, як славну сторінку в історії польського народу.
Маю переконання, що доки не будуть відреставровані понищені лемківські цвинтарі і церкви, доки не будуть створені умови для повернення лемків та інших етнічних українських груп на свою Батьківщину, доти поляки лишатимуться в нашій свідомості диким плем'ям варварів.
А поки стверджую, що поляки не можуть навіть претендувати називатися європейцями, бо руйнувати християнські церкви і цвинтарі в Європі, знищувати хрести можуть лише народи з азійсько-ординською ментальністю.
Якщо поляки знайдуть в собі сили вибачитися перед українським народом за масові злочини, скоєні проти наших родаків із Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Галичини та Підляща, тоді треба простягнути руку польському народові і вибачитись за невинні польські жертви, які впали з нашої руки при обороні споконвічних українських земель.
Ми за українсько-польську дружбу, але в основі її не може лежати знищення українських етнічних груп.
Мені здається, що Президентові Польщі Алєксандру Кваснєвському час вже звернути увагу на те, що досі жоден поляк не поніс кримінальної відповідальності за осквернення українських могил у Польщі.
Значить, польська Феміда заохочує вандалізм своїх громадян.
Безкарність приводить до нових проявів вандалізму, підтвердженням якого стало чергове осквернення могил на військовому цвинтарі, на цей раз у Пикуличах, що сталося щойно у липні 2002 р.
Як не прикро, але доводиться стверджувати, що польська влада, попри приязні заяви, продовжує потурати вандалам.
І все ж своїми піснями і танцями лемки розігнали тяжкі думи. І хмари.
Принаймні, в цей день.
Принаймні, в околицях лемківського села Ждиня.


Роман КОВАЛЬ
Лемківщина - Дрогобич - Київ
http://www.geocities.com/nezboryma_nacia/2002/198.htmlскачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.