на початок

Проблема переселення українців з Польщі до УРСР в 1944 -1946 та 1951 роках у сучасній публіцистиці

НАУКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

КАБАЧІЙ Роман Іванович
магістр, аспірант Університету
Марії Кюрі-Склодовської в Любліні
слухач Європейського Колеґіуму Польських і Українських Університетів


Проблема переселення українців з Польщі до УРСР в 1944 -1946 та 1951 роках
у сучасній публіцистиці


Анотація
У статті розглянуто публікації в українській та польській пресі з 1989 року щодо теми переселення українців з території нинішньої Польщі у 1944-1946 та 1951 роках до УРСР. Було взято до уваги статті історичного та джерелознавчого характеру в авторстві професійних істориків, журналістів, а також вихідців із середовища депортованих з Польщі лемків, холмщаків, бойків та підляшуків. Публікації є спрямованими на пізнання історичної правди про депортацію та визнання прав репресованих за особами, що втратили батьківщину за лінією Керзона.

Summary
This article deals with publications available both in the Ukrainian and Polish press starting from 1989 on moving Ukrainians from the territories of present Poland to the former Ukrainian SSR during 1944-1946 and in 1951. Articles of historical charakter, based on dokuments and people’s memories, written by professional historians, journalists as well as people deported from Poland have been considered heve. These publications are aimed at knowing the historical truth on deportation and providing those deprived of their motherland by Kerzon’s line with appropreate rights.

Інтерес до проблеми обміну населенням між Україною та Польщею, що відбувся по ІІ світовій війні, зростає в Україні дедалі вище, у тім же ступені, як у Польщі цей інтерес поступово згасає. Є очевидним і зрозумілим, що кожну зі сторін цікавила доля власного населення, а саме – в Україні підіймались питання щодо переселених українців Закерзоння – земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, а в Польщі – долі т. зв. „кресов’яків” – поляків з Західної України та Білорусії.

У Польщі питання утрати малої батьківщини було неподільно пов’язані з державницьким інтересом щодо „кресових територій”, ролі Львова, Вільнюса в історії Польщі, тому ніколи про це не забувалося, і тільки тепер, з поступовим формуванням позитивного образу України, Литви поляки починають переоцінку депортації з Кресів.

У Радянській же Україні пропозиції на вищому рівні про приєднання Перемишля й Холма закінчились разом із відмовою в цьому питанні Москви [1, 262], згадувати при цьому про якісь насильницькі переселення на фоні великої перемоги не було прийнято. Тому в даному випадку свій внесок у справу розголосу могли зробити самі переселенці та їх нащадки. Однак і в цьому польські переселенці були в авангарді. Серед об’єктивних причин цього явища - більша їх чисельність та сукупне проживання на понімецьких „Зємях Одзисканих”, кількох воєводствах вздовж німецького й чеського кордону. Тільки з Західної України депортовано 789 тисяч поляків [2, 904], зі Східної – 37 тисяч [3, 884], а всього в СРСР „назбирали” більше 1,5 млн осіб польської національності [4,37]. Їх середовище є активним у громадському житті Польщі, стабільно виходять в світ періодики „Панорама кресова”, „Там, де Пруту шум...” та інші.

Українців з Закерзоння було значно менше, 482 тис. чоловік [5, 391], більшість було розселено у сімнадцяти (!) областях України [6, 392], і лише завдячуючи особистій волі до спільного проживання, пройшовши усі незгоди подвійного переселення [7], в Україні змогли зафункціонувати більш-менш сталі громади холмщаків на Волині, лемків на Тернопіллі, надсянців на Львівщині й Івано-Франківщині. Дієве громадянське життя створені ними товариства могли провадити лише по відновленні української державності.

Проблематика повоєнних переселень у науковій літературі на сьогодні є вже досить окресленою, матеріал щодо її огляду готується до друку, а в даній розвідці ми торкнемося відображення теми трансферу в публіцистиці, яка має більш значний вплив на формування суспільної думки. У Польщі україномовні газети й часописи без винятку активно анґажуються у справі віддзеркалення цих подій та їх наслідків, в Україні такого роду повідомлення публікуються загалом у реґіональній пресі Західної України та кількох київських виданнях – переважно в „Політиці і культурі” („ПіКу”), „Україні молодій” та „Дзеркалі тижня”.

Варто відразу зазначити існування в українській публіцистиці реальної проблеми ототожнювання процесу обміну населенням із акцією „Вісла”. Те, що в науковому світі відмінність названих явищ є аксіомою, на шпальтах газет досить часто перекреслюється. Тим самим читача відверто дезінформують, погіршуючи і так слабкі знання з цієї теми. Так, приміром, провідна діячка товариства „Холмщина” Ніна Романюк, описуючи відкриття пам’ятника жертвам депортації у Луцьку, зазначає, що на акції зібрались „холмщаки, а також нащадки всіх українців, яких у далекому 1944-му внаслідок сумнозвісної операції „Вісла” [виділення моє – К.Р.]було позбавлено історичної батьківщини за Бугом” [ 8 ]. Інший приклад: херсонська журналістка Тетяна Скроход у статті „Голос далеких дзвонів” торкнулась теми депортації бойків у 1951 р з частини території Дрогобицької області, переданої Польщі. Між іншим вона зазначає, що „тоді діти не могли знати, що відбувається. Не знали подробиць плану „Вісла” й дорослі...” [9]

Настільки відверте хибування має досить зрозуміле пояснення: про акцію „Вісла”, що відбулась у 1947 р у межах польської держави, в Україні знали більше, зважаючи, по-перше, на яскраво утверджену в історії назву акції (трансфер, не дивлячись на утричі більші масштаби, особливої назви не отримав). По-друге, набагато легше є говорити та писати про злочин іншої держави, ніж визнати помилки власної.
Власне, тому навіть професійні історики, пишучи про обмін населенням, іноді звертаються до назви акції „Вісла” як до засобу привернути увагу. Так, Володимир Сергійчук називає свій матеріал „Прелюдія до акції „Вісла”” [10], а в Миколи Мушинки інформація про обмін населенням між Україною та Чехословаччиною, називається так: „Паралельно з „Віслою”. Оптація” [11].

Якщо говорити про якісний бік навантаження публіцистичного матеріалу, то його можна поділити умовно на два великі блоки. Перший стосується передовсім історії акції обміну населенням - його причинам, перебігові та адаптації переселенців у нових умовах. Другий – сучасному становищу українців з Польщі та їх нащадків, культурній спадщині та її розвиткові.

До першого відносимо згадану публукацію В. Сергійчука, у якій автор мовою документу УПА намагається змалювати картину початкового етапу акції – виселення українців з Перемищини й Холмщини, під час якої посилилась протидія УПА на тих теренах. Документ охоплює аспекти відносин між поляками й українцями в часі депортації, ставлення радянських органів місцевих українців. Про різні методи „заохочування” українців до виїзду в УРСР пише у своїй статті український історик з Польщі Роман Дрозд [12]. Автор згадує про зустрічі представників української громадськості Закерзоння з представниками уряду УРСР, на якій було чітко заявлено: „Місце українця на Україні!” У матеріалі „Вогнем і мечем” головний редактор україномовного часопису „Над Бугом і Нарвою” в Більську Підляськім Юрій Гаврилюк торкається проблеми виселення українців з Південного Підляшшя (тепер північ Люблінського воєводства), самоідентифікації підляшуків у тому процесі [13].

Одним з перших про подальшу долю депортованих лемків в Україні розповів на шпальтах „Голосу України” Юрій Нестеряк [14]. Динамічний, насичений цитуванням виклад його статті одразу ж вводить читача у світ людей втраченої батьківщини, котрим десь у донецькому степу згубився старий дзвін із рідних Бескидів, а з ним ціла культура, цілий світ лемківських уявлень... Матеріал „Комплексна асиміляція” у моєму авторстві несе інформацію про проблеми співжиття польських українців в колгоспному середовищі Херсонської області, їх матеріального та духовного стану [15, 4-5].

На основі споминів про переселення в Україну написано статтю Галини Щерби й Ліліани Яремкевич „Лемківська трагедія”, з якої широкий загал дізнається про результати соціологічних опитувань, проведених товариством „Меморіал” серед депортованих лемків. Біля 73 % опитаних відчуває тугу за рідним краєм [16, 13]. Цілий ряд історико-біографічних портретів переселеців з Лемківщини та Західної Бойківщини малює голова Асоціації бойків України журналістка з Києва Наталка Кляшторна [17].

Другий блок стосується більш політично окреслених моментів, а найперше визнання переселенців з Польщі як осіб репресованих. Публікації з даної тематики рясніють запитаннями, на які поки що нема відповіді: „Чи можуть українці вимагати компенсацій від польського уряду?” [18], „Хто сказав, що правда не має національності?” [19], „Дзвони Лемківщини – чи дослухається до них влада України й Польщі?” [20] Цілий шерег повідомлень на сторінках газет і журналів займають згадки про зібрання товариств переселенців [21], вечори пам’яті [22] та інше. На даний момент ці публікації стали поштовхом до подання до Верховної Ради України проекту закону щодо надання статусу депортованих українцям з Польщі та відшкодування їм моральних та матеріальних збитків за рахунок української держави [23].

Питання збереження культурної спадщини Надбужанщини, Надсяння й Бескидів піднімаються часто на сторінках „Нашого слова” [24], „ПіКу” [25], „Тиґодніка Повшехного” [26], „Політики” [27], „Впросту” [28]. Церкви на згарищах колишніх сіл, цвинтарі, заорювані в землю, перепоховання воїнів УПА в гідних місцях, - власне, такою є проблематика цих публікацій. Українці, переселені з рідних земель, поволі теж анґажуються в ці процеси, минаючи перепони кордонів та нашарувань іделогічних стереотипів.

Значну частину друкованого в пресі матеріалу складають спогади самих переселенців. Перед ведуть в цій частині україномовні видання Польщі – „Наше слово”, „Вісник Закерзоння”, „Загорода” та інші.

Окремим аспектом у публікаціях авторів переселенської тематики є обрамлення їх поетичними рядками поетів-закерзонців. З-під пера Олександра Рисака з Луцька вже вийшла розвідка щодо літератури переселенців-холмщаків [29], у якій він надає коротку характеристику творчості Федора Малицького, Володимира Лучука, Йосипа Струцюка, Петра Маха й інших вихідців з Холмщини. Мала батьківщина для них – вияв „своєї” України, своєї матері:

Не воруши болючу таїну,
Хай спить спокійно сивобровий пращур,
Та не оплач їх, не оплач за Холмщину,
Вони тебе навіки не оплачуть.
(Іван Чернецький)


Любов’ю до отчого краю просякнуті також вірші дітей та внуків переселенців. Так, у середовищі студентства Львівської політехніки побутує пісня в авторстві А. Гусака під назвою „Лемківщина”, лейт-мотивом якої є риторичне запитання – „Як ти, Лемківщино, живеш без нас на самоті?”, подібними нотками звучить творчість народженої в Україні, з похоження лемкині з Сяніччини Марії Янко [30].

Незважаючи на незворотній хід історії, автори публікацій з питання переселення українців з території Польщі на Україну в 1944-1946 та 1951 роках мають чітку мету своїх прагнень – сприяти встановленню історичної правди, пошануванню культурної спадщини українців Закерзоння та визнання їх у статусі осіб, що постраждали від тоталітаризму.



Посилання

1. Горний Михайло. Українська інтеліґенція Холмщини і Підляшшя у ХХ столітті. Львів. 2002. - 326 с.
2. Польща та Україна у 30-40-х рр ХХ століття. Невідомі док.-ти з архівів спец. служб. У 3-х тт. Т. 2. Переселення поляків та українців. 1944-1946. Варшава-Київ. 2000. – 1008 с.
3. Там же.
4. Grzegorz Mazur. Problemy przesiedlenia Polaków z Ukrainy i Ukraińców z Polski w latach 1945-1946 // Polska-Ukraina: trudne pytania. T.8. Warszawa. 2001. S. 15-58.
5. Національні процеси в Україні. Док.-ти і мат. У 2 тт. Т.2. Київ. Вища школа. 1997. – 704 с.
6. Там же.
7. Див. Гонтар Тамара. Подвійне переселення українців та його вплив на самоусвідомлення переселенських процесів з Польщі до УРСР в 1944-1946 рр // Polska-Niemcy-Ukraina / pod red. W. Bonusiaka. Rzeszów. 1999. S. 185-194.
8. Романюк Ніна. Хто ще знає про „Віслу” // Україна молода. 2002. 29 березня.
9. Скороход Тетяна. Голос далеких дзвонів // Новий день (Херсон). 2001. 1 лютого. С. 12.
10. Сергійчук Володимир. Прелюдія до акції „Вісла” // Молодь України. 1992. 9 червня. С. 1, 3, 4.
11. Мушинка Микола. Паралельно з „Віслою”. Оптація // Загорода (Кросно). 2000. №3. С. 37-45.
12. Дрозд Роман. Як відбувалося переселення українців в Радянську Україну? // Наше слово. 2002. №50. 15 грудня.
13. Гаврилюк Юрій. Вогнем і мечем // Над Бугом і Нарвою. 1997. №2. С. 31-32.
14. Нестеряк Юрій. Відлуння старого дзвону // Голос України. 1991. №14. С.15.
15. Кабачій Роман. Комплексна асиміляція // Наше слово. 2003. №4. С. 4-5.
16. Щерба Галина. Яремкевич Ліліана. Лемківська трагедія // Трибуна. 1991. №10. С. 12-13.
17. Кляшторна Наталка. Без провини винні // Політика і культура (ПіК). 2001. №26. С. 38-40; Її ж. Залізний хрест // Україна молода. 2001. 14 листопада. С. 5; Її ж. На рідній не своїй землі // Дзеркало тижня. 2001. №43. 3-9 листопада; Її ж. Недоспівана пісня з Тихані // Наше слово. 2002. №9-10. 3-10 березня.
18. Тима Петро. Скромність, яка не прикрашає // ПіК. 1999. №34. С. 20-23.
19. Кляшторна Наталка. Боротьба за спадок // ПіК. 2002. №5. С. 40-41; Її ж. Хто сказав, що правда не має національності? // ПіК. 2000. №32. С. 22-23.
20. Мигаль Михайло. Дзвони Лемківщини: чи дослухається до них влада України та Польщі? // Дзеркало тижня. 2002. №20. 20-25 травня.
21. Онуфрійчук Микола. Пам’ятник жертвам воєн, терору, репресій // Наше слово. 2002. №20. С.8. Романюк Йосип. Львівське обласне суспільно-культурне товариство „Холмщина” – 10 років діяльності // Холмський вісник. 2000. №2. С.10-11.
22. Гейко Сергій. Депортацій у рай не буває // Україна молода. 2001. 5 грудня. С. 6; Пам’ять, скроплена болем. До 45-р примусового переселення у село Зміївка на Херсонщині жителів карпатських сіл // Маяк (Берислав). 1997. 11 січня.
23. Юлія Тимошенко пропонує визнати депортованими українців // Наше слово. 2002. №50. 15 грудня.
24. Бак Йосип. Доля наших цвинтарів: хто їх захистиь? // Наше слово. 2003. №4. 26 січня; Гук Богдан. Нема чого роздмухувати // Там же. 2003. №10. 9 березня; Його ж. Церква в Балигороді: питання рятунку й віднови // Там же. 2002. №41. 13 жовтня; Його ж. Церковні руїни для туристів // Там же. 2003. №2. 12 січня.
25. Кабачій Роман. Занедбані святині // ПіК. 2002. №29. С. 32-33. Кляшторна Наталка. Кордони як виправдання байдужості // ПіК. 2000. №32. С. 34-37.
26. Kłasztorna Natalia. Dzwony z Lutowisk // Tygodnik Powszechny. 2000. Nr 10. 10 marca.
27. Wilczak Jagienka. Cmentarze zgody i niezgody. Strażnik pamięci // Polityka. 1995. Nr 44. 4 listopada.
28. Mac Jerzy. Pielgrzymka w przyszłość przeszłości // Wprost. 2001. Nr 25.
29. Рисак Олександр. „Забутий краю мій, о Холмщино кохана...” Тема рідного краю у творчості українських письменників, вихідців з Холмщини // Над Бугом і Нарвою. 1999. №1. С. 26-30.
30. Янко Марія. О, мамо-мамо! // Лемківський календар за 2003 рік. Львів. Каменяр. 2002. С. 161.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.