на початок

Оптанти: вигнанці зi Словаччини

Паралельно з операцією «Вісла» сталінська влада переселяла українців з етнічних земель довкола Пряшева
Оптанти: вигнанці зi СловаччиниНезнаною сторінкою історії залишається переселення в 1947 році 12 тисяч українців iз Чехословаччини на терени Волинської та Рівненської областей. Ще менше відомо про те, що від 60-х років велика частина оптантів — а власне під такою назвою ці 12 тисяч увійшли до історії — поверталися на свою малу батьківщину.
У 1946 р., у розпал різного роду міграцій у Центрально-Східній Європі, влада Чехословаччини звернулася до Радянського Союзу з пропозицією обміняти чехів-колоністів iз Волині (проживали там iз середини ХІХ ст.) на тих українців, росіян, білорусів, що опинилися на території Чехословаччини. Було ясно, що за вищеназваними категоріями Празі йшлося передовсім не про одиниці емігрантів, що різними шляхами ще у міжвоєнному періоді потрапили на постійне місце проживання до Чехословаччини, а про етнічних українців Пряшівщини. Нараховувалося їх близько 100 тисяч, вони проживали цілісно, часто в суцільно русинських селах і становили для чехословацької держави певну проблему.
«В Росії буде добре...»


Одразу після війни у Пряшеві виникла організація, що назвала себе Українською народною радою Пряшівщини. Її члени, зокрема, вимагали приєднання українських етнічних теренів до Закарпаття й до Української РСР в цілому. Керівництво України, котре на той час уособлював Микита Хрущов, представило Сталіну пропозиції цієї Ради, однак вони не були прийняті. Сам Хрущов пояснював посланцям-пряшівцям: «Мусите жити зі словаками й чехами в згоді, бо ніхто не погодиться на відірвання тієї землі, оскільки це зменшило б територію Словаччини». А ота територія була й так невеликою. Більшість провідників Української ради згодом було репресовано.

Натомість Сталін погодився на трансфер. Сучасний чеський історик Владімір Дуфек так коментує цей факт: «Те, що Сталін підтримав репатріацію, вважаємо майже за чудо. Найбільшу роль відіграв у тому наш президент Едуард Бенеш, котрий запропонував обмін населенням: чехи повертаються до ЧСР, а українці зі Словаччини — на Волинь». Шокуючим є те, що у своїй публікації названий історик не схотів прокоментувати слів чеського президента — для нього таким чином «повернення» українців зі Словаччини на Волинь було само собою зрозумілим, хоч на землях Південних Карпат русини з'явилися як мінімум шістсот, а то й тисячу років тому, а чехи в Україні оселялися впродовж останніх 100 рокiв.

Вигідним пропонований обмін населенням був і для київських комуністів: на той час Хрущов займався стягуванням колишніх громадян, співвітчизників з усього периметра українського зовнішнього кордону, а то й з-за океану. Найбільшим був трансфер iз Польщею, внаслідок якого на території УРСР опинилося близько півмільйона холмщаків, надсянців, підляшуків та лемків. За його зразком Київ сподівався провести також обмін зі Словаччиною, котрий обіцяв бути вигідним для України в сенсі «людського балансу». На очікуваних сто тисяч русинів волинська земля попрощалась би «лише» з тридцятьма тисячами чехів. До Словаччини були скеровані ті ж представники радапарату (в основному енкаведисти), що провадили переселення з Польщі. Згадане переселення в останніх своїх етапах було відвертою депортацією, навіть вигнанням голих і босих українців через Буг і Сян.

Однак у Чехословаччині процес оптації (слово походить від латинського optatio — бажання, в даному випадку бажання змінити громадянство) протікав зовсім не так, як хотілося загартованим на депортації польських українців висланникам Союзу. Парадоксально, але найбільшим противником і саботажником акції стала влада комуністичної Словаччини. Братиславі абсолютно не хотілося за прикладом Польщі спустошити свій гірський край. Головний уповноважений уряду УРСР з евакуації громадян української національності в Словаччині Олексій Могила обурювався, що представники словацької влади, як центральної, так і місцевої, добре приймають за столами, однак нічого не роблять у справі переселення. Не було задіяним також військо, як це було в Польщі.

Агітації радянських комісій повірило набагато менше лемкiв, ніж очікувалося. Записалися на виїзд близько 14 тисяч громадян, але перед планованою евакуацією дві тисячі відмовилися. Причин, за якими могли записуватися на виїзд на Волинь українці Словаччини, було декілька. Бідне життя в горах Бескиду, безземелля, слабкі урожаї зернових. А також воєнне лихоліття. На перевалах між Польщею та Словаччиною відбувалися шалені бої між Червоною Армією та вермахтом, і навколишні села як Південної, так і Північної Лемківщини були поруйновані. Запевнення, що в Україні на переселенців чекають гектари родючої землі та спокійне життя, подіяли на багатьох.

Комуністи також майстерно змальовували принади соціалістичного устрою. «Коли моїм батькам сказали, що в СРСР безплатна і медицина, і освіта, — згадує колишній оптант Федір Барна з Нижньої Полянки з округи Бардіїв, — це прозвучало як магічне заклинання. Життя було важким, на все треба було знаходити копійку, котрої не було». До того ж лемки з обох сторін Карпат на початку ХХ ст. відчували сильний сентимент до Росії — з упевненості у благородстві намірів «руських» в їхньому прагненні оборони «руськості» скрізь і всюди. Під час Першої світової війни багатьох лемків ув'язнено в австрійському концтаборі Талергоф за проросійські симпатії. З переконанням, що «в Росії буде добре» південні лемки пакували клунки та перевозили їх на станції.

Порожні ночви колективізації

Переїзд на Волинь в лютому—березні 1947 року був важким, вагони не опалювалися. З перших днів на території СРСР оптанти почали підозрювати, що не все буде так, як у байках агітаторів. Михайло Рибович з Якуб'ян (округа Стара Любовня) згадує, як на кордоні одного з переселенців, що віз вулики з бджолами, радянський митник запитав: «На якого чорта ти везеш до нас оті мухи? У нас мух і так вистачає!» При перевантаженні до радянських вагонів русини зустрілися з переселенцями-чехами, котрі їхали з Волині. Від них перших прозвучали слова жаху: «Ви знаєте, куди ви їдете?!» Натомість на деяких вагонах лемки оптимістично повивішували червоні стяги і лише під час переїзду Галичиною почули від місцевих: «Ліпше познімайте, поки вам поїзд не підірвали».

На Волині, як і обіцяно, українців зі Словаччини розселили в колишніх господарствах чехів-колоністів. Деякою проблемою було те, що до багатьох чеських будинків уже вселилися переселенці з Польщі, переважно холмщаки й уродженці Підляшшя. Боротьба за ці будинки відбувалася як легально, через представників влади, так і між самими переселенцями. Через те майже одразу запали нотки антагонізму між русинами й «поляками». Самих лемків з Пряшівщини називано «словаками», через що з часом вони самі в те повірили. Українцями в очах місцевих вони не могли бути, оскільки відрізнялися мовою, а також, ясна річ, тому що «приїхали з Чехословаччини».

Перші роки на новому місці протікали, з одного боку, неспокійно (відкриттям для словацьких українців була боротьба УПА на західних землях), а з іншого — переселенці тішилися наділеною землею та «багатством». «Жили як поросята», — скаже потім Федір Барна. Перші сигнали небезпеки проявилися, коли з холмщаків як тих, хто приїхав раніше, почали стягувати повністю податки (переселенці за міжурядовою угодою звільнялися від податків на два роки). Податки для індивідуалістів у СРСР були шалені, оскільки їхнім завданням було примусити всіх селян записатися до праці у колгоспах. Колективізація на Західній Україні розпочалася наприкінці 1940-х років, і з її завершенням українці зі Словаччини опинилися перед порожніми ночвами.

Федір Барна, котрий в СРСР закінчив Ленінградський університет, каже: «Найбільше морально вбивало беззаконня. Кожен маленький начальник у селі був сам собі закон. Будують у селі клуб, потребують на дах бляху — прийшли й зривають з нашої стодоли. Але ж нам це господарство було приділене за зоставлене нами в Чехословаччині! То ж ніби була наша приватна власність?!» Південні лемки мали переважно багатодітні сім'ї. Михайло Рибович, приміром, мав ще дев'ятеро братів та сестер. «Коли в Якуб'янах ми були одні з найбагатших, то в Грушвиці (село під Рівним. — Авт.) стали найбіднішими». Він та його брати й батько як сімейна бригада були вимушені їздити по заробітках — на цілину, потім як будівельники. Чимало переселенців подалося на Донбас.

Феномен повернення

Від самого початку в середовищі оптантів з'явилися активісти, котрі закликали до повернення на Пряшівщину. На відміну від переселенців з Польщі, вигнаних примусом, пряшівці почувалися впевненими у своїх правах, намагалися довести, що у будь-який момент можуть знов змінити громадянство. Писали до радянських органів влади: «Ми є чехословацький народ. Поки не з'явилися радянські агітаційні комісії, ніхто з нас і не думав їхати до Радянського Союзу. Нам є незрозумілою ні українська, ні російська мови». На початку 1950-х років трапилися перші випадки втечі оптантів з Волині біля кордону з Чехословаччиною — в Закарпатську область. Однак владі вдалося зупинити цей процес.

У середині 1960-х років у селах південних лемків на Волині побував етнолог з Пряшева Микола Мушинка. Він поінформував чехословацьке посольство у Москві про бажання колишніх громадян країни повернутися на її територію. Одночасно, починаючи з 1964 року, до посольства потекла «річка» подань від оптантів про повернення. Підкріплені вони були документами з Чехословаччини від близьких родичів, готових забезпечити перебування на території Чехословацької Соціалістичної Республіки. На диво, як не з першого, то з другого чи третього разу власті Чехословаччини дозволяли переїзд. Механізм повернення був простим. Спершу оптантів «витягували» родичі-громадяни ЧССР, потім самі вже реоптанти своїх близьких, що залишалися на Волині. Не всі оптанти одразу отримували громадянство ЧССР. Деякі з них досі мають громадянство України, чи навіть Росії (після розвалу СРСР мали право вибрати паспорт). Запрошення оптантам від родичів на Пряшівщині часто було єдиною допомогою. «Місцеві» русини побоювалися, що бідні родичі з Союзу будуть постійно сидіти в них на шиї, тому зустріч була холодною. Реоптантка Анна Шкінтік згадує, що для матері-«місцевої» одна з її дочок, що вернулася з Союзу, на противагу до решти дочок, просто не існувала у свідомості.

Називали реоптантів «окупантами», «шпіонами», «русами» (словацькою «росіянин»). Федір Барна реляціонує: «Зустріли мене тут мордою об стіл». Важко було знайти роботу, пригадати або й вивчити заново словацьку й чеську мови, важко було відчути себе серед своїх. «Вони не були там українцями, а тут не стали словаками», — підсумовує Марина Шкінтік. Власне тому багато з реоптантів почали цуратися свого походження, аби не виділятися. Попри сприятливу ситуацію для української меншини в Чехословаччині в 1960—80-х роках, мало хто з тих, хто повернулися з Волині, навчали дітей рідної мови. До шкіл з викладанням української мови ходили діти «місцевих» русинів. Після «оксамитової революції» та поділу української меншини на українців і русинів більшість реоптантів опинилася по третій стороні — словацькій. Оскільки на Україні їх називали «словаками», їхали вони з Волині в Чехословаччину як колишні громадяни цієї країни, прагнення бути словаками було ще більш посилено. «Я можу себе віднести до українців, — говорить др. Валерій Купко, русист у Пряшівському університеті, — бо я в Україні народився, жив там до 15 років. Однак місцеві — це не українці. Вони не мають українських прізвищ, не той антропологічний тип, для них українська мова — чужа». Однак коли придивитися, русинська мова на Словаччині словакізована, лемків у Польщі — полонізована... Русини — це спосіб самовираження, від якого оптанти відірвалися і в більшості не могли до нього повернутися. Вони є чужими для волинян, чужими для словаків, а найпарадоксальніше — й для словацьких русинів та українців.

ДОВIДКА «УМ»


Після Другої світової війни модним у політиці вирішенням проблеми національних меншин стали так звані «трансфери населення» (обміни). Цілу ланцюгову реакцію викликало масове вигнання німців зі Східної Прусії, Сілезії і Богемії. Були переселені поляки з України, Білорусі й Литви, депортовані українці з Польщі, частково вигнані угорці з Румунії, Словаччини.

Малою батьківщиною для україномовного населення тодішньої Чехословаччини, а тепер — території Словацької Республіки є Пряшівщина (назва походить від головного міста краю — Пряшів (словацькою Прешов)) — регіон на південних схилах Бескиду. Земля, продовження якої можна прослідкувати в українському Закарпатті, а також на Лемківщині в Польщі. Пряшівщину часто називають у сучасній науці Південною Лемківщиною, оскільки населення її етнічно, культурно й історично відноситься до тієї групи, яку називаємо «лемками». Назву «лемки» вживали в польській та українській науках, натомість серед словацьких українців не розповсюдилася, тому вони зберегли стару історичну назву українського народу — русини. Тепер русини в Словаччині — визнаний владою окремий народ.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.