на початок

Без вини покарані…

Без вини покарані…

Саме так назвали пам’ятник депортованим українцям із Закерзоння, урочисте відкриття якого відбулося у селі Сокільники неподалік від Львова. Чому покарані? За що?.. Мабуть, досі ці питання не дають спокою тим, хто залишився живим, їхнім дітям, внукам. Думаю, саме цей неспокій “зумовив” до створення такого величного пам’ятника, скульптором якого є Микола Гурмак. Ініціативу громадсько-культурних товариств підтримала місцева влада — Сокільницька сільська рада і Пустомитівська райдержадміністрація, і спільними зусиллями, подолавши фінансовий бар’єр, створили цю пам’ятку.

Скульптурна композиція в образі янгола з піднятими крилами постала біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці, з нагоди 70-х роковин примусового виселення з прадавніх земель. Постала — як пам’ять жертв репресій і депортації невинних українців Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Сокальщини, Холмщини, Підляшшя. Із чотирьох сторін підніжжя викарбувані ці назви, а під кожною загальною назвою — список сіл, яких не обминула депортація.

Виявляється, у Сокільниках поселилися вихідці із 123-х сіл Закерзоння, бо мали надію, що колись повернуться до своїх хат, до свого подвір’я, до своїх полонин. Мали надію… Сьогодні переселенці з родинами становлять значну частину мешканців села. Вони влилися у життя цієї місцевості, несучи пам’ять, наче скарб…

Урочистості відкриття пам’ят­ника розпочалися зі Святої Літургії, після якої церковна громада приєдналася до всіх зацікавлених приїжджих і місцевих, щоб розпочати дійство. Відкривали пам’ятник Голова сільради Сокільників Михайло Криса та народний депутат України Ярослав Дубневич. Духовенство, на чолі з митрополитом Львівським і Сокальським Димитрієм, освятило споруду. Прибули й запрошені отці Роман Шафран та отець-доктор Мирослав Михайлишин із Польщі.

Сільський хор під керівництвом Марії Мельник виконав пісню-молитву за мертвих і живих. Під цю мелодію дівчатка випустили в небо голубів — символів миру, чистоти, благородства.

Привітальне слово виголосили очільники місцевої влади Віктор Бабій і Володимир Говенко, виступили також живі свідки страшних далеких подій Емілія Гвоздюк, Орест Дворакевич, Юрій Судин та інші. Також побачили і почули представників громадсько-культурних товариств депортованих українців “Лемківщина”, “Надсяння”, “Холмщина”, “Любачівщина” — Степана Майковича, Володимира Середу, Олександра Волошинського, Богдана Парадовського. Ділячись із нами своїми гіркими спогадами та болем, ніхто не обминув тривожної теми сьогодення — теми війни в Україні… Боєць батальйону особливого призначення “Шторм” Руслан Коваль подякував тим, хто фінансово, матеріально й морально допомагає нашим бійцям. Він наголосив, що будь-яка допомога — великий стимул у такій нелегкій боротьбі з ворогом…

Зворушливий момент — вкладення у пам’ятник капсул із посвяченою землею, привезеною із рідних країв. Депортовані українці у такий спосіб довели всім, яка дорога їм та земля, де жили діди та батьки. Довели, що їхня історія живе донині…

Урочисті події суроводжував духовий оркестр “Львівські фанфари” під керівництвом Андріана Леськіва. Заспівав і народний фольклорний ансамбль із Миколаївського району, учасниці якого теж вихідці із Закерзоння…

У душах тих, кого безпосередньо торкається пам’ять про виселення, — гіркі спомини, біль втрати, біль безпорадності перед свавіллям владних “воєвод”… Ніхто не поверне назад той час, щоб сказати: “Ні! Зупиніться!..”.

Перші депортовані прибули 1945 року. Переважно вивозили людей на схід, але вони, розтерзані, в різні способи поверталися ближче до кордону, щоб “втекти” до свого гніздечка. На жаль, кордони були вже закриті… Українські землі відійшли до Польщі. Так Сокільники стали батьківщиною сотням сімей, стали їхнім другим домом… А скільки “таких” Сокільників ставали рятувальним пунктом для тих, кого гнали, як худобу, у невідомість… “Здавалося, люди втратили все… Але ні, культура, яку плекали переселенці, не зникла, а переїхала і жила — свідченням цього є те, що ми сьогодні тут зібрались. Пам’ятник буде передавальною ланкою для наступних поколінь, аби не забували свою історію…”, — так говорив зі сцени безпосередній учасник депортації Юрій Судин.

Вдалося поспілкуватися і з Романом Чорняком, із яким випадково познайомилися того дня. Він розповів свою історію переселення: “Ми жили в селі Болестрашичі за Сяном, під самим Перемишлем. Батько, Степан Чорняк, пройшов австро-угорську війну, був поранений. Він був добрим господарем, працював у лісництві. Мама вийшла за тата, коли він став вдівцем і мав п’ятеро дітей. 1945-го мені йшов п’ятий рік, коли чорною хмарою прогриміло: “Виселятись!..”, а ми якраз позасівали землі, сподіваючись на добрий врожай, бо сім’я немала, треба щось їсти… Кого це обходило? Нам сказали, що будемо їхати в Сокільники товарним потягом. Але нам ще й довелося жити у цих вагонах три тижні, бо “наша” хата ще не була звільнена. Погрожували батькові й Сибіром… Вперше навідався у мій край 1968 року, і відтоді я часто їжджу туди. Хата наша, як реліквія, стоїть донині — я попросив не розвалювати її…”.

А скільки таких доль, про які ніхто не знає, не здогадується, не питає… Тож хай цей символічний пам’ятник у Сокільниках нагадує всім про тих, хто став жертвою тоталітарного режиму польсько-радянської влади.

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА),
член Національної спілки журналістів, Варшава—Львів
Джерело інформації :
http://slovoprosvity.org/2015/08/27/bez-vini-pokarani/?fb_action_ids=718758198251240&fb_action_types=og.likes
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.