на початок

До 70 роковин депортації лемків-русинів та інших етнічних українців з Польщі

Житомирська обласна громадська організація "Лемківщина", дует "Червоне та чорне" (Валентина та Ярослав ТЕПЛІ) та Національний Лемківський портал України LEMKY.COM вводять до відзначення у 2014-2016 рр. 70-х роковин депортації лемків-русинів та інших етнічних українців з Польщі для використання у своїх суспільно-мистецьких заходах відповідного логотипу.
Завершальне візуальне комп'ютерне опрацювання логотипу виконано Ярославом ТЕПЛИМ за ідеєю та ескізом доцента кафедри книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства,члена Національної Спілки художників України, заслуженого діяча мистецтв України Володимира РОПЕЦЬКОГО.
До 70 роковин депортації лемків-русинів та інших етнічних українців з Польщі



УРИВОК з книги "Українська АТЛАНТИДА" -
автор та укладач Ярослав ТЕПЛИЙ.
Інформація по книзі за посиланням

http://lemky.com/history/381-persha-kniga-yaroslava-teplogo-pro-lemkvschinu-zakerzonnya.html

ДЕПОРТАЦІЯ
УКРАЇНЦІВ З ЛЕМКІВЩИНИ У 1944 - 1946 рр.


Радянська академічна наука не спромоглася на жодну серйозну публікацію, ніби такої гілки українського народу як русини-лемки не існувало. Принагідно згадувалися лемківські співаки, різьбярі, писанкарі тощо, які з родинами «добровільно» переселилися зі знедоленого Бескидського краю в рідну Україну й тут, ощасливлені «під зорею радянської влади», розквітнув їхній талант.

Це правда, що національно свідомі русини-лемки-українці прагнули до єднання з Великою Україною, бо завжди - від княжих часів - почувалися її частиною, не втрачали історичної пам'яті. Але чи такою дорогою ціною - повною руйнацією рідного живильного середовища, аби на новому, совєтському місці отримати «принади» колективізації, відбудови Донбасу, освоєння сибірсько-концтабірних просторів тощо?

У радянській історіографії депортація українців Польщі була забороненою темою, а джерельні матеріали зберігалися у закритих архівах. У новітніх підручниках з історії України згаданій проблемі присвячується невиправдано мало уваги. Поверхово та дещо тенденційно досліджено це питання і в працях польських істориків.

Актуальність наукових досліджень з цього питання полягає у необхідності вивчення проблем розселення та адаптації більше ніж 483-х тисяч українців. Необізнаність учених у згаданих питаннях не дозволяє побачити цілісну картину післявоєнного життя й відбудови України, у якій депортовані брали найактивнішу участь.

Питання депортації українського населення є невід’ємною, проте досі не вивченою ланкою новітньої світової історії.
Дякуючи засобам масової інформації, всі дуже багато знають про депортацію кримських татар, але про депортацію українців в 1944-1946 роках з території Польщі на Україну влада чомусь старається замовчувати і робити вигляд, що, нібито, нічого не було.

Але це було...

Травень 1945 року, коли антигітлерівська коаліція раділа довгоочікуваній перемозі над фашизмом, для лемків — однієї з етнічних гілок українського народу, — які близько півтори тисячі років жили на західних схилах Карпат, приніс такі чорні дні, яких вони не знали за всю свою історію. Вперше вони не орали й не засівали власних полів. Глибокий сум огорнув душу. Лемківщина стала схожа на великий цвинтар, на якому поховано не лише минуле, а й сподівання на майбутнє. Але світові до цього було байдуже.

Великий злочин проти цілого народу…

І це відбулося в центрі Європи, в середині XX століття, при байдужому спогляданні цивілізованих країн.

Закінчилась Друга світова війна, а на Лемківщині розпочалась своя. Однією з найбільш трагічних і неприємних сторінок в історії українсько-польських стосунків другої половини ХХ ст. є акція переселення українців з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр.
Ідея радикального розв’язання українського питання в Польщі пророблялась у колах польської політичної еміграції ще у 1943-1944 рр.. Політики, пов’язані з еміграційним урядом у Лондоні, не мислили собі майбутньої Польської держави без так званих «східних кресів» – Західної України та Західної Білорусі. Виношувалась «ідея» про переселення українців за Збруч або розселення їх у західних і центральних регіонах Польщі, а натомість планувалося заселити українські землі польськими поселенцями. Передбачалося, що така акція повинна бути здійснена за попередньою згодою з урядом СРСР або УРСР. Варто відзначити, що позиція представників польських політичних угруповань в еміграції щодо шляхів «вирішення» українського питання в Польщі на практиці не відрізнялася від тієї концепції, що її згодом здійснили польські комуністи. Перший комуністичний уряд повоєнної Польщі – Польський комітет національного визволення (ПКНВ)– відрізнявся від еміграційного уряду в Лондоні у своєму ставленні до української проблеми хіба тим, що був готовий погодитися із втратою «східних кресів» взамін на німецькі землі на півночі та заході від довоєнних кордонів. До речі, ПКНВ було утворено 20 липня 1944 р. у Москві під пильним контролем Сталіна. Вже 22 липня того ж року ПКНВ прийняв Маніфест, а 27 липня оголосив днем порозуміння між Польським урядом і владними органами СРСР. Також ним було визнано «лінію Керзона» як східний кордон відродженої Польської держави.

Так чи інакше новим у політиці Польської держави щодо українців, котрі проживали на її теренах, було, починаючи з 1944 р., є те, що цілком свідомо ставилася мета перетворення Польської республіки в однонаціональну чи моноетнічну державу. Цікаво, що подібну позицію в цей період займало і радянське керівництво. Йосип Сталін на Потсдамській конференції улітку 1945 р. відкрито проголосив, що «Польща стане державою без національних меншин». При цьому Сталін мав на увазі не одну, а декілька цілей: переселяючи поляків за кордон, він усував небажану опозицію, якою була польська національна меншина, а переселяючи українців з Польщі до УРСР, усував компактно розселену, національно свідому групу українців, котрі проживали поблизу кордонів СРСР.

Під акцію переселення українців з Польщі до УРСР в 1944-1945 рр. була підведена певна правова база, яка повинна була засвідчити законність акції та добровільність переселення. У серпні 1944 року велися переговори між Польським комітетом національного визволення та урядом Української РСР, які завершилися 9 вересня 1944 р. підписанням Угоди «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Текст Угоди не був офіційно опублікований. Про її зміст стало широко відомо із прийнятої Радою міністрів УРСР особливої Інструкції, датованої 21 вересня 1944 р. Текст Угоди розміщено у Додатку до цієї книги «Історія мовою документів»

Інструкція проголошувала, що право на евакуацію «мають всі особи української, білоруської, російської і русинської національностей, котрі забажають переселитися з Польщі на Україну». Під терміном «русинська національність» малася на увазі етнічна група українських русинів-лемків. Крім того, право на евакуацію «надавалося» всім полякам і євреям, які станом на 17 вересня 1939 року мали польське громадянство. Сама евакуація повинна була розпочатися 15 жовтня 1944 р. і тривати до 1 лютого 1945 року.

Договір від 9 вересня 1944 року про депортацію українців із Закерзоння до УРСР і поляків з УРСР до Польщі був підписаний між РНК УРСР і ПКНВ. На польському боці на згадуваних вище землях проживало 1 061 920 осіб, територія становила 19 500 кв. км. У згаданій Угоді наголошувався добровільний принцип переселення. Однак, на мою думку, Угода була підписана без врахування бажань усіх українців Закерзоння. Більшість їх не бажали залишати землі своїх прадідів, не дивлячись на те, що вони зазнавали утисків з боку шовіністично настроєних поляків. Насправді ж було так, що частина українського населення, залякана терором польських бойовиків, бажала виїхати до УРСР, були бажаючі виїхати до Польщі й серед польської меншини, що проживала в Україні.

Як показали подальші події, принцип про добровільність значно порушувався, і можна говорити про примусове переселення. Найближче до істини, на мій погляд, думка І. Ф. Лемкіна, який писав з цього приводу: «...по лемківськнх селах, як грім з неба проносилась звістка, що лемки будуть виселені до Совєтського Союзу, звістка та виявилась правдивою. Вже в березні 1945 р. почато виселення лемків етапами. В першому етапі виселено добровольців, а в послідуючих примусово. На загал народ не бажав переселення. Він твердо був зв'язаний з своїми землями й горами, для того перед виселенням боровся всіма силами». «На початку переселення в СРСР, — зазначає польський історик 3. Ковалевський, — мали до певної міри, добровільний характер. Виїжджали малосвідомі («москвофільські») і прокомуністичні елементи. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміґрації за допомогою страхітливого терору». Можна ще наводити численні висловлювання різних за поглядами людей, котрих не можна звинувачувати в необ'єктивності щодо терору українського населення з боку певних політичних сил Польщі.

Про посилення утисків та терору з боку реакційно настроєних польських кіл проти українців Закерзоння пише ще один польський історик С. Лузни: «Починаючи з літа 1945 р. вплив ОУН там почав помітно зростати. Це було викликано тим, що в новій польській реальності українці знову опинились у становищі переслідуваної нації. Хоч більшість з них дотримувалась лівих поглядів і підтримувала нову владу, яка і здійснила віроломну акцію виселення їх із земель, на яких спокон віків жили їх діди і прадіди».

Згідно із згадуваною угодою з території СРСР добровільно виїхало чимало поляків, які побажали поселитися на батьківщині. Однак, значна частина їх залишилася в СРСР.

Не таємниця, що уряд УРСР був абсолютно підпорядкований загальносоюзним відомствам. Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР довірила уряду УРСР підписати таку важливу міждержавну угоду з кількох причин. По-перше, підписання такої угоди створювало перед світом видимість існування самостійної держави, що веде незалежну зовнішню політику і, відповідно, має всі права на входження у міжнародні організації, в тому числі й ООН. По-друге, Радянський Союз залишав за собою можливість відступу. Коли б західні партнери виступили проти щойно укладеного договору про депортацію більш як мільйона українців та поляків, то уряд УРСР просто був би звинувачений у самоуправстві. Разом з тим угодою від 9 вересня 1944 р. Кремль інспірував загострення українсько-польських взаємин як в 1944 році, так і в майбутньому, фактично залишаючись осторонь і не несучи відповідальності за можливі наслідки.

Договір від 9 вересня 1944 р. підписувався вже як post factum, оскільки ще 27 липня цього ж року між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон. Під цим документом стояли підписи В. Молотова і Е. Осубки-Моравського. Таким чином, польсько-український договір передбачав трансфер значних мас населення з територій, обумовлених попередньою угодою. Обмін населення був лише одним із наслідків радянсько-польського договору.
Важливе й питання про те, хто був ініціатором і автором договору між РНК УРСР та ПКНВ. На думку багатьох істориків, і я до неї приєднуюся, цей документ було створено в Москві. По-перше, це була складова частина загального плану депортації народів із західних кордонів Радянського Союзу. По-друге, сам зміст та мова цього договору дослівно списані з указів про депортацію народів Радянського Союзу, зокрема чеченського, кримсько-татарського та інших.

Для України ж результатом хитросплетінь світової політики стало підписання 9 вересня 1944 р. у Любліні Головою РНК Української РСР Микитою Хрущовим та керівником ПКНВ Едвардом Болеславом Осубка-Моравським «Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР».

Другим міждержавним правовим актом, який визначав умови переселення, була Угода, укладена 6 липня 1945 р. між урядом СРСР і Тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки. Вона мала назву «Про право виходу із радянського громадянства осіб польської національності, що проживають в СРСР і про право виходу з польського громадянства осіб російської, української, білоруської та литовської національностей, котрі проживають на території Польщі».

Цікавим є той факт, що від початку акції переселення (жовтень 1944 р.) до моменту опублікування угоди про зміну громадянства (липень 1945 р.) минуло майже дев’ять місяців. Отже, переселення здійснювалося без попереднього надання громадянства, що свідчило про поспішність акції та аж ніяк не цивілізований спосіб переселення і його добровільний характер.
Однією із південно-східних територій Польщі, звідки планувалося відселити українців, була Лемківщина. Більша її частина з українським населенням відійшла до Польщі на підставі польсько-радянського договору від 16 липня 1945 р. Найбільша кількість українців проживала на території Новосондецького, Горлицького, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, Ліського і Новотаргського повітів Краківського воєводства. Тут, за даними Апостольської адміністрації Лемківщини, станом на 1935 рік мешкало 145 тисяч осіб греко-католицького і православного віровизнання.
.....

АДМІНІСТРАЦІЯ
Національного Лемківського порталу України LEMKY.COM


При відтворенні матеріалів в інтернет-виданнях
користувачі зобов'язані вказувати гіперпосилання на сайт http://lemky.com
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.