на початок

Юлія Дошна: «Як хочеш зрозуміти бесіду лемка, то зрозумієш»

Юлія Дошна: «Як хочеш зрозуміти бесіду лемка, то зрозумієш»

Задовго до народження співачки Юлії Дошни на Лемківщині відбулися дві хвилі депортації. Вони знищили довоєн­не обличчя краю.

У Білянці, рідному селі Юлії, було чимало мішаних родин, тож їх не виселяли. За словами Дошни, свого часу навіть поляки говорили по-лем­ків­ськи, але в 1970-х ситуація почала змінюватися і на лемків стали дивитися скоса. Часткове відродження прийшло з падінням комунізму. Нині в Білянці та інших селах Горличчини двомовні таблички при в’їзді.

У. Т.: Лемківські пісні, можливо, на перший погляд, або дуже сумні, або такі веселі та ритмічні, що ноги ходять самі собою. З чого це випливає?


– Думаю, що передусім це було пов’язано з їхнім нелегким життям. Тяжка робота в полі, неродюча земля (там не росла пшениця – жито та овес, відповідно були інші страви, особливо на різдвяному столі), а пізніше туга за рідним, найперше за рідною землею, бо хоч не була плодовита, але все ж своя. Лемки дуже цінили і землю, і Бога. Цей зв’язок був міцний. Не проклинали Бога, як втратили землю, але ця туга була в них і виходила через озвучування. Думам, же до гнеска так є (тут і далі лемківська говірка з відповідним правописом – Ред.). Навіть у тих людях, які залишилися на західних землях (Любуське та Нижньосилезьке воєводства Польщі з центрами в Зеленій Гурі та Вроцлаві. – Ред.), і в тих, кого виселили на Схід в Україну, то є. Пам’ятають, як було дома.

А ще ця меланхолія, ці сумні пісні пов’язані також із тугою за мандрівничим життям (вважається, що лемки як пастуші племена прийшли в Бескиди у середньовіччі; наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття чимало їх їздило на заробітки до Канади та США). Бо мандрівні люди мають іншу ментальність. Думаю, що ця свобода, котра не прив’язує людину до місця, також приносить інше самосприйняття. Кожна віруюча людина то в собі має: потребу відчувати Бога, відчувати святість. Через це наші лемки були так тісно пов’язані з церквою, яку будували з любов’ю. Не хыжа для них была важна, то што в хыжи, а жебы церква была гарда. Цей Дім Божий був передовсім. На нього давали останні гроші.

У. Т.: В Україні, принаймні на Галичині, де уявляли, ким є лемки, до них після депортації ставилися спершу практично вороже. А зараз, навпаки, відбувається певне лемківське відродження, стали популярними пісні лемків. Як усе це пояснити?

– Я знала про негативне ставлення галичан до лемків, сама про це чула. Ми з чоловіком приїздили в гості до його родини в селі Воля коло Микулинець. Там вважалося, що як п’яний – то лемко; як дурний – то лемко. З теперішнім позитивним стосунком, думаю, феномен лежить у тім, що в кожній людині відроджується потяг до коріння, до джерел. У Польщі так само лемки, які проживають на західних землях, родыче стидалися, не бесідували по свойому, а тепер молоды люде, то славне третє поколіня хоче своє рідне знати, плекати, і они мают велький жаль до родычів, же іх не вчыли ні рідной мови, не вчыли іх, кым вони є, що це було такою таємницею.

У. Т.: У Польщі лемки мають дві організації: Об’єднання лемків, що тримається проукраїнських позицій, і Стоваришіня (Товариство) лемків, яке є учасником русинського руху в світі. Ви тримаєтеся посередині чи обговорюєте з лідерами цю проблему?

– Не говорю з ними про це. Нам не треба тих сварок – нехай кожен робить те, що задумав, але нехай і шанує того іншого лемка, дакотры думат кус по-іншому. Якщо не греко-католик – погано. Як не православний – погано. Якщо українець – то вже цілком погано. Шкода, що в ситуації, коли люди хочуть творити добро, хочуть налагодити зв’язок з іншими, хочуть випрацювати спокій для себе і для покоління, у якому довелося жити, маємо діячів, які лишень сваряться. Я не підтримую цього підходу.

Зараз Стоваришіня створює Інститут лемківської культури, який буде при Руській бурсі у Горлицях. Він міг би бути для всіх, але пані Олена Дуць-Файфер, голова товариства, організувала це без допомоги й залучення інших.

Часом маю враження, що поляки й українці мене більше шанують, аніж свої. Поляки – бо запрошують на різні свої святкування, прекрасно приймають і сприймають. Україна надала мені звання заслуженої артистки.

У. Т.: Кого в лемківській культурі можна вважати вашими натхненниками? Якщо взяти Енді Воргола і Никифора, чим для них була Лемковина як мала батьківщина, що вони від неї взяли у свою творчість?

– Важко сказати, що дала Енді Ворголу. Він, як і Никифор, втікав від свого походження. Воно було для нього затісним. Мав це в собі, але хотів бути над ним, теж такий свідомий вибір. Його душило таке походження. Не міг быты лем русином.

Никифор знав, що є лемком, як і те, що як лемко він пропаде. Але так само мав свідомість, що є великим митцем. Хворий чи не хворий, виходив малювати. Тягнувся до тієї роботи, йшов із ліжка, аби тільки бути в праці. Це щось надзвичайне. Никифор є для мене взірцем артиста, митця, справжнього такого, а не лише від часу до часу, коли прийде тобі натхнення.

Што му дала Лемковына? Духовність. Він із неї виріс. Був при тій церкві, вона його нагодувала на ціле життя! Це йому дало інший триб думання, бачення світу. Як дивився на ікону, то розумів, що то не лише образ, а цілий світ, космос. Що то канал єднання з Богом, він умів з Ним спілкуватися.

У. Т.: Ваш спів і твори Никифора дуже співзвучні…

– Це моє відчуття Никифора. Мені імпонує те, що він тут у Києві «заіснував» (нещодавно в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбулася виставка Никифора. – Ред.), що українці на нього чекали і прийняли як до хати своєї. Мені страшно жаль, що Никифор не пізнав щастя мати свого кутка, своєї хыжи, щоб мав куди повертатися і знав, що це його. Щоб мав біля себе людей, які би його насправді цінували, могли приголубити, сказати добре слово. Це неправда, що він був глухонімий і не можна було з ним договоритися. Це як із тими українцями, котрі «не розуміють» лемка. Як дійсно хочеш зрозуміти його мову, його бесіду, то зрозумієш. Як не хочеш, то будеш сміятися і говорити, що мова його – це незрозуміло що.

БІОГРАФІЧНА НОТА
Юлія Дошна. Лемківська співачка. Народилася 8 березня 1960 року в селі Білянка Горлицького повіту на Лемківщині. Зараз проживає у селі Лосє неподалік Горлиць (Польща). Керівник дитячого співочого колективу «Веретено». Записала чотири диски лемківських пісень та колядок. Має шістьох дітей та трьох онуків.

Роман КАБАЧІЙ
Джерело інформації: http://tyzhden.ua/Society/85485


З Архіву Лемківського Порталу України :

Юлія ДОШНА на Прикарпатському фольклорно-етнографічному фестивалі "Кличе Зелена Неділя" 2011 рік
Юлія Дошна: «Як хочеш зрозуміти бесіду лемка, то зрозумієш»
На сцені

Юлія Дошна: «Як хочеш зрозуміти бесіду лемка, то зрозумієш»
З Валентиною та Ярославом ТЕПЛИМИ (дует "ЧЕРВОНЕ ТА ЧОРНЕ")



скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.