на початок

Там, на Лемковині, ще й досі живій

Лемківщина, Лемковина... Це південно-західний край Закерзоння, мальовнича країна, розкинута на схилах Бескиду — передусім Низького, який звали також Лемківським, та на суміжних із ним клаптиках Західнього і Середнього Бескиду (у польській термінології мають вони відповідно назви Бескид Сондецький і Бєщади). Хоч до етнографічної групи лемків належать також мешканці південних схилів Бескиду, Лемківщиною прийнялося звати лише північну частину цього карпатського українського півострова, яка у XIV ст. опинилася у складі Польського королівства, а після 1772 р. стала частиною підавстрійської Галичини. (Південну частину, тобто приєднаний у 1919 р. до Словаччини клаптик історичного Закарпаття, яке належало колись Угорщині, іменують назагал Пряшівщиною — від міста Пряшів, яке з першої половини ХІХ ст. стало єпархіяльним і культурним центром тутешніх русинів-українців.)

Первісними мешканцями Лемківщини, отже предками сучасних лемків, часто називають білих хорватів, яких давньоукраїнський літописець Нестор перераховує в числі слов’янських племен, підпорядкованих у Х ст. Київською Руссю. Все ж до Русі безсумнівно належала тільки східня частина сучасної Лемківщини — приблизно до ріки Яселка, адже тут у XV—XVIII ст. проходив кордон поміж Сяніцькою землею Руського воєводства та Краківським воєводством (на схід від цієї лінії розташовані лемківські села: Завадка Риманівська, Дальова, Липовець і Черемха, на захід: Терстяна, Тилява і Зиндранова). Звісно, цей кордон був успадкований від ранішої доби, коли українським політичним і осадничим форпостом був тут Сянік, а сам Бескид, мало придатний для хліборобства, залишався незаселеним.

Отже, ймовірно, що формування Лемківщини як українського етнокультурного регіону відбулося щойно у XV—XVI ст., коли цю територію охопила хвиля сільської колонізації на волоському праві, пристосованому до умов господарювання у гірських околицях, де основою було випасання овець, а хліборобство мало спочатку лише допоміжну роль. Усупереч твердженням деяких публіцистів, котрі намагаються всякими способами відокремити Лемківщину від українського етнокультурного простору, основний демографічний потенціал цієї колонізаційної хвилі складали не етнічні волохи (румуни) чи інші гірські племена, мандруючи з Балканів (нібито щойно згодом якимсь чудодійним способом «рутенізовані»), але українська стихія, яка вбирала в себе різні сторонні впливи. З іншого боку, відстороненість Лемківщини, втиснутої вузьким клином поміж польські та словацькі оселі, сприяла консервуванню культурних і мовних архаїзмів.

Протягом XV—XVII ст. наслідком діяльності насадників волоського права, яких на етнічно українській території звали «князями» (відповідник солтиса), поміж берегами Ослави на сході та Попраду на заході виникло більш як півтори сотні осель, спочатку невеликих, із кількох дворів, які протягом наступних сторіч постійно розросталися, переходячи все більш на хліборобство. Так виникла гірська зона, заселена «руснаками» — носіями яскравої духовної і матеріальної культури, яку в першій половині ХІХ ст. стали описувати українські народознавці-будителі. Саме тоді, передусім у працях Йосипа Левицького, Івана Вагилевича та Олексія Торонського, з’являється окреслення «лемки», яким цю групу — від специфічного слова «лем» («тільки») — охрестили інші українські сусіди. Назва ця досить швидко прийнялася в літературі, а згодом приняли її й самі лемки, у ХХ сторіччі зрікаючися старої назви «русинів/руснаків».

Від назви «лемки» утворено також етногеографічне поняття Лемківщина (Лемковина), межі якої та кількість самих лемків у першій половині ХХ ст. намагалися встановити як українські, так і польські науковці. Тут треба сказати, що дуже легко визначити західну і північну межу, де лемки жили по сусідству із поляками (південна межа це просто державний кордон — колись з Угорщиною, а з 1919 р. польсько-словацький). Хоч польські історики доводять, що в західній частині Лемківщини, яка належала до Краківського воєводства, первісно були спроби польської сільської колонізації на німецькому праві, а щойно згодом прибули українці, етнографічна межа тут дуже виразна й на відміну від Надсяння чи Холмщини тут майже зовсім немає сіл із мішаним населенням, чому сприяла також відсутність мішаних шлюбів (як правило із греко-католицьким, чисто або майже чисто лемківським селом межувало таке ж чисто польське, римо-католицьке село). Більш проблемним було визначення східної межі Лемківщини, адже лемки межували тут із іншими, спорідненими з ними, групами українців — гірськими бойками та надсянськими «долинянами» (назва створена етнографами). Усе ж, хоч дехто малював карту Лемківщини на сході аж до верхньої течії Сяну (отже з Устриками-Горішніми, Балигородом і Ліськом), був тут досягнутий консенсус, згідно із яким східною межею лемків визнано долину річки Ослави. Саме такий погляд на справу бачимо як в «Ілюстрованій історії Лемківщини» (Львів, 1936), авторства лемка Юліяна Тарновича (1903—1977), так і у найбільш авторитетного польського етнографа Романа Райнфуса (1910—1998). Натомість коли йдеться про територію поміж Ославою і Вислоком, бачимо чимале розходження, адже Тарнович до лемківського ареалу зараховує всі села аж попід місто Сянік. Райнфус тут більш стриманий, зарахувавши на території довоєнного Сяніцького повіту до Лемківщини лише села, які сягають лінії Рудавка-Риманівська, Пулави, Дарів, Вислок-Великий, Явірник, Репідь, Щавник. Визначає він тут також невеликий лемківсько-бойківський ареал із восьми сіл (Куляшне, Височани, Полонна, Карликів, Прибишів, Кам’янне, Петрова Воля, Токарня). Як показує мапа, розміщена на постійному стенді біля сцени «Лемківської ватри» у Ждині, саме межі лемківського ареалу, визначені Р. Райнфусом, прийняті були й самими лемками.

Досить докладно демографічний потенціал Лемківщини дозволяє визначити національна статистика, опрацьована Володимиром Кубійовичем, до речі, охрещеним 110 років тому в церкві західнолемківського села Матієвого. У публікації «Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939» знайдемо дані для кожного міста та сільської громади довоєнної Галичини, в якій проживало українське населення. Найбільш західні українські оселі розташовувалися аж над Дунайцем, у повіті Новий Торг. Це так звана Шляхтівська Русь, складена із чотирьох лемківських сіл, в яких проживало 2,2 тис. українців. Властивий лемківський масив починався у Новосанчівському (Новосандецькому) повіті, де у 42 сільських громадах та двох містах (Криниця-Живець та Мушина) проживало 27,5 тис. українців. Майже ідентичне число українців — 27,7 тис. — нарахував В. Кубійович у Горлицькому повіті, де лемки заселювали 53 села та кілька присілків польського села Шимбарк. У черговому, Ясельському повіті було 18 сільських громад із 8 тис. українців. Ясельський повіт належав іще до Краківського воєводства, а далі починалися вже повіти Львівського воєводства. Найзахіднішим був Короснянський повіт, у південній частині якого було 14 сільських громад із 8,7 тис. українців. Згідно із усталеннями Р. Райнфуса, до етнографічної Лемківщини належала також 41 громада південної частини Сяніцького повіту (25,6 тис. українців) та 9 сільських громад тодішнього Ліського повіту (5,2 тис. українців). Отже, згідно із даними, зібраними В. Кубійовичем, приблизне число українців на цій, мінальній, території Лемківщини, наприкінці 1930-х років дорівнювало 105 тисячам осіб (ідентичне число подає також Р. Райнфус). До лемківського ареалу прийнято зараховувати також невеликий український анклав серед польських сіл, розташований північніше Коросна, мешканців якого називали «замішанцями». Було це 10 сіл на межі тодішнього Короснянського і Ряшівського повітів, у яких проживало 9,1 тис. українців. Іван Верхратський, який досліджував «замішанців» наприкінці ХІХ ст., назвав їхню мову лемківським піддіалектом; тут також, у селі Красна, народився відомий лемківський народний маляр і поет Іван Русенко (1890—1960, у 1945 р. виселений в Україну).

Географічна відстороненість Лемківщини, яка сприяла сформуванню дуже своєрідної народної культури, як духовної так і матеріальної, мала також чималий вплив на формування національної ідентичності лемків. Саме тут були найміцніше законсервовані ідеологічні симулякри старорусинства та москвофільства, від яких страждала вся Галичина у другій половині ХІХ ст. Як стверджує сучасний краківський історик, лемко походженням, Ярослав Мокляк, у 1890-х рр. галицькі москвофіли, які втрачали впливи в основних культурних центрах, компенсували свої втрати, розбудовуючи на периферійній Лемківщині густу мережу читалень Общества ім. М. Качковського, які притягали малописьменне або й зовсім неписьменне селянство просвітницькою діяльністю та надаванням порад господарського характеру, водночас індоктринуючи його в дусі симпатій до Росії. Натомість українська національна освітня мережа почала з’являтися щойно на початку ХХ ст. — саме тоді виникли перші філії Товариства «Просвіта» у міських осередках, близьких до Лемківщини — Сяніку, Яслі та Новому Санчі (1902—1903). Ідейному зміцненню цього напряму прислужилися також криваві австрійські репресії під час Першої світової війни, спрямовані проти осіб, запідозрених у шпигунстві та сприянні Росії, символом яких був розстріл православного священика Максима Сандовича (походив зі Ждині, закінчив православну семінарію у Житомирі) та створення концентраційного табору в Талергофі. Безглузді репресії сприяли також подальшому роз’єднанню лемківської громади, адже одним із пропагандиських прийомів москвофілів стало звинувачування українських діячів як нібито причетних до репресій австрійських каральних органів. Отже також увесь міжвоєнний період на Лемківщині надалі тривала ідейна боротьба поміж прихильниками новітньої української національної ідеї та старорусько-москвофільської орієнтації. Її найяскравішим наслідком була (вона мала сильне політичне підгрунтя) так звана Тилявська схизма у другій половині 1920-х років, коли лемки із біля 40 сіл центральної і західньої Лемківщини прийняли православ’я.

Усе ж поширення серед лемків української національної свідомості тривало, зокрема у східній частині Лемківщини, найближчій до Сянока. Свою українську політичну активність проявили вони вже у листопаді 1918 р., коли у найбільшому лемківському селі (біля 3 тис. мешканців) Вислок Великий була організована Українська Національна Рада Сяніцького повіту, яка підпорядковувалася Західньо-Українській Народній Республіці та діяла до січня 1919 р. Оскільки найдовше українська влада втрималася у Команці, де відбувся останній бій із польським наступом, звідки поширена є назва «Команчанська Республіка» — неначе на противагу «Фльоринківській Республіці», тобто заснованій у західньолемківському селі Фльоринка Руській Народній Республіці Лемків (грудень 1918 р.), керівництво якої декларувало намір приєднатися до Росії, а згодом Сербії. Через фантастичність цих намірів польська влада довгий час толерувала цю діяльність, не вбачаючи в цій затії серйозної небезпеки — провідних діячів арештовано щойно в березні 1920 року, після цього як вони стали постулювати приєднання Лемківщини до Чехо-Словаччини.

Щоб подолати перепони у розвитку української освітньої мережі на Лемківщині у 1932 р., львівська централя «Просвіти» створила окрему «Лемківську комісію», а з 1934 р. став з’являтися тижневик «Наш Лемко», головним редактором якого був Ю. Тарнович; у Сяноці був організований музей «Лемківщина». У цьому ж 1934 р. у західній і центральній частині Лемківщини (від Новоторзького до Короснянського повіту) діяло 20 читалень «Просвіти» та 25 кооперативів, які належали до Ревізійного Союзу Українських Кооперативів. Отже, охоплювали вони тут лише невелику частину із 130 лемківських сіл на цій території. На заваді поширенню української освітньої мережі стояли тоді вже не лише горянський «руснацький» консерватизм, стимульований пропагандою москвофілів чи старорусинів, але й діяльність польської адміністрації, яка у 1930-х рр. почала проводити тут акцію стримування розвитку українського руху. Її засобами були, зокрема, створення пропольської організації Лемко-Союз, заступання української літературної мови в школах навчанням у місцевій говірці, а на релігійному полі створення підпорядкованої безпосередньо Ватиканові Апостольської Адміністрації Лемківщини, очолюваної священиками старорусинської орієнтації.

У такій ситуації, хоч звучить це парадоксально, кращі умови до розвитку української культурно-освітньої діяльності на Лемківщині з’явилися щойно внаслідок... німецької окупації. Звісно, німецька адміністрація не толерувала діяльності політичного характеру, але дозволила деякий розвиток освітньої та кооперативної мережі (так, у Криниці організовано вчительську семінарію), а також участь українців у самоврядованих структурах, чому сприяв наплив кваліфікованих втікачів із західноукраїнських земель, захоплених у вересні 1939 р. Совєтським Союзом (все це стало згодом приводом до чергових звинувачень на українську адресу).

Хоч спроба перетворення Лемківщини в землю без лемків припала на післявоєнні роки, треба сказати, що перші дії в цьому напрямку, з використанням наївної віри «у Русь», мали місце у період сталінсько-гітлерівського альянсу 1939—1941 рр., коли обидві сторони підписали договір про обмін населенням. Унаслідок агітації совєтських комісарів на виїзд до СССР зголосилося біля 25 тис. лемків, із них 5 тис. виїхало, часто без жодного майна, адже у «совєтському раю» мало «бути все» (інші отямилися, почувши від «реемігрантів» звістки, як цей «рай» виглядає насправді). Усе ж у 1945—1946 р. більшість лемків — приблизно 70 тис. — вивезено на схід, часто у степові простори, звідки хто як міг тікав на захід, у Галичину. Цих біля 30 тис., яким вдалося залишитися у Бескиді, було виселено у західні землі, так звані Повернуті території, переважно у Долішню Сілезію, де їх розпорошено поміж польськими оселенцями (для прикладу: 178 родин із Фльоринки потрапило до 30 місцевостей у шести повітах!).

Можливість повернення на рідні землі перед українцями Закерзоння з’явилася щойно після політичної «відлиги» у Польщі у половині 1950-х років. Скористалася нею й частина лемків, видимим проявом чого стало, зокрема, часткове відновлення церковної мережі, виникнення гуртків Українського суспільно-культурного товариства, організація лемківського музею у Зиндрановій тощо. Деяку орієнтацію у демографії сучасної Лемковини дають висліди загального перепису населення, проведеного у 2002 році (звісно, його дані, за якими у Польщі має проживати 27,2 тис. українців та 6 тис. лемків, далекі від точності, але приблизний образ із них вимальовується). Отже, за даними перепису, найбільш лемків зараз проживає у Горлицькому повіті (1,55 тис.), передусім у гміні Устя-Руське (0,8 тис.). Другий полюс — це гміна Команча у Сяноцькому повіті, де приналежність до лемківського роду мало маніфестувати біля 550 осіб.

Як видається, різний стан ідентифікації із поняттям українства, котрий існував у моменті виселень 1940-х років, зберігся до сьогодні. Видно це як із факту, що із двох найчисленніших організацій одна — Об’єднання лемків (організатор «Лемківської ватри» в Ждині) — є асоційованим членом Об’єднання українців у Польщі, друга — Стоваришіння (!) лемків (свої організаційні структури має передусім у місцях виселення) — пробує будувати фундамент під окрему націю (жартівники кажуть, що «лем-лемківську»). Бачимо це також у результатах перепису 2002 року, адже у приналежних до Лемківщини повітах Малопольського і Підкарпатського воєводств зафіксовані як лемки (трактовані як етнічна група), так і українці. Перших тут 1 654 особи (переважно у західній, горлицько-новосанчівській частині), других — 798 (у тому числі 521 у гміні Команча і 205 у Горлицькому повіті). Загалом це дає неповні 2,5 тис. осіб, отже, більшість лемків, котрих зафіксував перепис, надалі залишається у виселенні у південно-західній Польщі — у Долішньосілезькому воєводстві (центр Ополє), де лемками записано 3 082 осіб, та в Любуському воєводстві — 784 лемків («статистичних» українців у цих воєводствах відповідньо — 1 422 і 615 осіб).

Про те, скільки ж може насправді бути лемків на сьогоднішній Лемківщини, запитав я відомого лемківського діяча Федора Ґоча із Зиндранови. На його думку, сперту на власне знання ситуації в окремих селах, повинно їх бути загалом не менше як 15 тис. І навіть якщо це число надто оптимістичне, Лемковина, всупереч усім лихоліттям та лиходійствам, надалі жива — як у своєму бескидському материку, так і в усіх усюдах, де живуть уродженці верховинної країни та їхні нащадки. Отже, вона не тільки вже вписалася, але й надалі ще вписується своїми надбаннями, та й особливостями, у стихію української культури, яка завжди була багатогранною та відкритою. А це ж ознака величі та могутності.

Юрій ГАВРИЛЮК
Джерело :http://www.day.kiev.ua/216077
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.