на початок

Професія... українець

Нині Польща є однією з найбільш мононаціональних держав Європи.Її багатонаціональна культура, збудована на співжитті поляків, євреїв, українців, німців, є у щораз більшому ступені надбанням історії. Функціонування організацій національних меншин має форму культурного скансену, проплачуваного Річчю Посполитою.
Живі експонати
Разом із катастрофічним зниженням кількості нацменшин, які колись формували обличчя цієї країни, в Польщі починають більше цікавитися культурою тих суспільних груп. Так, незважаючи на те, що, наприклад, євреїв у Польщі залишилося, за переписом 2002 року, близько тисячі осіб (до ІІ світової війни було 3 млн.), інтерес до жидівської (в нормальному сенсі) культури та бізнес навколо нього росте, як на дріжджах. Юдаїка в університетах, курси мови, пісні й танцю польських євреїв, відновлення у формі музеїв синагог, відкриття ресторанів кошерної кухні в колишніх єврейських районах – усе це творить згаданий інтерес і спрямоване на задоволення його попиту. Можна сказати, що нерідко це зумовлено прямими інвестиціями ззовні, здебільшого євреїв Ізраїлю та США, однак і поляки, яких у любові до згаданої нації раніше було важко запідозрити, відкрили для себе багатство Речі Посполитої Двох (загалом багатьох, зокрема і євреїв) Народів. Правду кажуть: любов на віддалі – найсильніша. Нині українська культура теж поступово стала сильнішою від стереотипів щодо її носіїв. Замилування Україною, її піснями, матеріальною культурою зростає поза тенденцією зменшення українських автохтонів у Польщі до 36 тисяч осіб, – разом із лемками. До того ж, намагаючись виглядати в дуже європейському світлі, наші сусіди взялись активно підтримувати в національному житті меншостей те, що можна побачити, помацати, потримати в руках. Наприклад, 17-й фестиваль української культури чи не вдруге польське телебачення цілковито зняло на плівку та показало загалові, а особливо тим, хто шукав дірки в національній політиці Польщі. Міністерство культури та мистецтв фінансує більшість часописів і журналів організацій нацменшини, а самі їхні працівники отримують зарплату як звичайні держслужбовці. Садиби цих організацій здебільшого десь на околицях Варшави чи взагалі на периферії, Однак кожна з них вважає себе самодостатньою і дієвою. Лише українських “союзів” є з півдесятка – “найголовнішим” є Об’єднання українців Польщі, окремо функціонує Союз українців Підляшшя, проукраїнське Об’єднання лемків і недайБогукраїнське Стоварышыня лемків. Польща підтримує всіх, ба більше, певною мірою дозволяє формування їхніх ідеологій, що нерідко є взаємовиключними, а іноді й, м’яко кажучи, не зовсім пропольськими. Напевно, в польських установах діячі від культури толерують ці тенденції заради збереження своєрідних музейних експонатів – польських українців, білорусів, євреїв...
Український казанок
Ці застановчі ідеології для кожної з названих організацій – різні, і їх, на відміну від українців на Сході, Україна не єднає. ОУП –
Об’єднання українців – живе в тіні акції “Вісла”. Не буває числа “Нашого слова”, головного його рупора, де б не згадували про цю подію. Звідси – культивація землі Закерзоння, – термін, який поляки, якби могли, вирубали б з усіх українських книжок, а також спільність на ґрунті болю депортації 1947 року. Для українців Підляшшя (точніше – Північного Підляшшя) ідеєю фікс є антибілорусизм. Його не так просто зауважити в часописі “Над Бугом і Нарвою”, яке видають у Більську, але конкуренція з польськими білорусами за три повіти між зазначеними в назві річками – життєва реальність для тих підляшуків, які спротивилися трактуванню їхньої говірки як білоруської, існуванню білоруських шкіл у регіоні, штучному збілорущенню тамтешньої пісні. Діяльність підляських українців часто виглядає парадоксально, коли деякі поети пишуть обома мовами ще й говіркою, коли весь склад українського ансамблю “Ранок” навчається в білоруському ліцеї в Більську. Був випадок, коли на іспит з білоруської мови один із випускників прийшов з пришпиленим до лацкана тризубом. Але перший ідеолог і головний редактор названого часопису – Юрій Гаврилюк – оптимізму не втрачає: головне, що там україномовне населення живе на своїй землі, а зі свідомістю якось воно буде. Відповідно для Стоварышыня лемків, садиба якого міститься на заході Польщі в Ліґниці, пунктом виходу є відкидання спільності з українцями. Послідовники канадця Павла Магочі в його русинстві, польські “лем-лемки”, як їх називають на відрізнення від “лемко-українців”, відмовилися під час цього протистояння навіть від закликів повернення на Лемківщину, і натомість згодилися теоретично на сприйняття Чужих Земель, бо “нас тут більше і ми тут єдині”. Символом їхньої окремішності є Лемківська Ватра на Вигнанні, що є в опозиції до Ватри в Ждині на Лемковині. Підтримують цей рух польський уряд і фундація “Рутеніка”. Деякі діячі “лем-лемківства” до певного часу були затятими українцями, тепер же, як др. Олена Дуць-Файфер, – апологети розвитку лемківської філології в Кракові. Своїх “українських” опонентів по лемківству вважають, очевидно, за п’яту колону ОУП і зрадників.
Ми любимо Україну, але не любимо українців? Ці перипетії видаються блошиними боями під великою та прозорою польською склянкою, якби їх не використовували в міждержавних відносинах України та Польщі. Про “силу українського лобі” в польських урядових структурах уже стомилися кричати праві консерватори, які навіть Католицький університет у Любліні назвали розсадником українського націоналізму. Тому курс на поглиблення протиріч між відламами українства в Польщі, нехай його чисельність дорівнює якомусь позаштатному містечку в провінції, вважають єдиноправильним і виправданим. Ідея лемківської інакшості не є чужою ще з міжвоєнного періоду, а роз’єднане Підляшшя, яке і після депортацій 40-х залишалося чужорідним тілом у кордонах Польщі, є вигідною в сподіванні на поглиблення асиміляції та доведення стану “тутейших” меншостей теж до рівня музейної (дорогої! – авжеж) рідкості.
Іншим аспектом “праці українцем” у Польщі є те, що всередині польської склянки видно лише найближчих партнерів у протистоянні, чи то пак дискусії. До українців “напливових”, заробітчан, які так чи інакше опинилися в Польщі, ставлення, як до таких, хто нівелює автохтонізм польських українців в очах поляків. “Тепер у лікарнях нас запитують, чи ми маємо страхування, як іноземці”, – обурюються українці з Перемишля.
Нині мало беруть до уваги те, що Україна скоро стане чи не єдиним джерелом підсичування українства в РП, і діаспора перетвориться з етнічно-автохтонної на справжню закордонну. Заробітчани, ховаючись від поліціянтів у хатах своїх господарів, з’являються на люди хіба до церкви в неділю – постояти за упривілейованими польським паспортом місцевими.
ОУП часто висловлюється на тему історії – польсько-українських конфліктів, акції “Вісла”, їхнього впливу на сучасність, але чомусь не чути про бажання отримати статус закордонного українця, про контракти з українськими ВНЗ на освіту молодих польських українців. Наразі діти, які вивчали українську в початкових школах, декількох ліцеях, не застосовують її у вищій освіті Польщі, крім численних українських філологій. Таким чином, коло замикається – вчити мову, аби навчати мови інших. А що з фізиками? Українська діаспора в Польщі є, певно, якщо можна так сказати, найбільш українською з погляду теорії націоналізму діаспор. Вона почувала якнайтісніший зв’язок з Україною, відрізаною ножицями лінії Керзона, вона має почуття окремішності мовної та релігійної, має ідею своєї української трагедії – втрату своєї землі. Потенціал цієї діаспори є набагато цікавішим для України, ніж вплив міфічних мільйонів українців з-за океану.
Але й Україна має докласти сил до консолідації тієї спільноти за її західним кордоном. По-перше, має змінитися ставлення до діаспори, як до апендикса, що заважає в цивілізованих стосунках двох держав. Діаспора – це міст, який може слугувати і одним, і іншим. Україна має сконсолідувати зусилля для подолання протиріч у своїй діаспорі в Польщі, наприклад, між греко-католицькою та православною її частинами, налагодити співпрацю між діаспорою й товариствами “Холмщина”, “Лемківщина”, “Надсяння”, які діють в Україні, зробити Україну привабливою для підляшуків і лемків. Лише тоді буде можливим щораз більше зізнавання тих чи інших осіб в українському (лемківському, бойківському) корені. Цей факт Україні аж ніяк не зашкодить.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.