на початок

ДУМА про львівських русинів

ДУМА про львівських русинівУ Львові Товариство «Лемківщина» відзначило своє 20-ліття (12–14.01.2009). Це одне з товариств депортованих з Польщі українців, які наприкінці 80–90–х рр. ХХ ст. в Україні згуртувалися також в інших об’єднаннях, таких, як «Любачівщина», «Надсяння» та «Холмщина». Під час лемківських святкувань відбулася міжнародна науково-практична конференція «Товариство «Лемківщина» в орбіті українського суспільства» (13 січня), влаштовано ювілейний концерт у театрі ім. М. Заньковецької та проводила засідання президія Світової федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО).

Карпатський постструктуралізм

СФУЛО – це приклад того, наскільки структуроване світове русинство-лемківство. Ґуру структуралізму Клод Леві-Строс мав би з цією групою куди складніше, ніж навіть з новоґвінейцями. Структурне різноманіття русинів Карпат спричинює не карпатський рельєф типу «кичера-потік», а історія: вихідців з Карпат було дуже багато, вони підкорювали світ у стількох напрямках, такими різними хвилями, прямували в різні, та лише в заможні, країни, до того ж мали таке непереборне бажання залишитися собою, що сьогодні їм важко... один одного впізнати. Нехайно «атєц» Дмитрій Сидор упізнає у Володимирові Ропецькому лемка. Ниґда!

Між українськими карпатськими організаціями України, Польщі та Словаччини існує такий незначний контакт, як і між неукраїнськими карпатськими організаціями в тих же самих Україні, Польщі та Словаччині. Різниці теж є: «українців» не з’їдає синдром першості, вони більш згуртовані, ніж «Стоваришиня лемків» чи «Русинська оброда». Однак в українців нема таких постатей, як о. Дмитрій Сидор чи Андрій Копча, готових у будь-яку хвилину стати президентами своїх карпаторуських націй. Підкреслюю, націй, а не єдиної нації, тому що з нинішньої ідеологічно цілісної карпаторуської нації практично вийшло б три: карпатопольська, карпатословацька і карпатозакарпатська.

Зрештою, сьогодні (у часи відкритих кордонів та електронної пошти!) різниці між мешканцями різних держав настільки великі, що й не дивно, що в Карпатах виросла «нова-стара» нація. Навіть кордонів не треба відкривати – тільки в самій Україні лемкам зі Львова треба було аж 15 років (!), щоб зв’язатися з лемками з Луганської області, ба, якби не випадковість, то контакту не було б і до сьогодні. А якщо говорити про нащадків русинів «оптантів» зі Словаччини, переселених на Волинь 1947 р., – то навряд чи навіть нині є якісь контакти.

Доробок

Від скромного Товариства «Лемківщина», заснованого у Львові 8 липня 1988 р. до Всеукраїнського товариства «Лемківщина» (2002), а потім до сьогоднішньої надструктури – СФУЛО – пролягає дорога становлення не тільки організації, а й нової лемківської інтеліґенції. Її організаційний доробок у формі ВУТЛ – 40 реґіональних товариств у всіх областях України. У СФУЛО представлені організації з 7 країн: Канади, Польщі, Словаччини, України, Сербії, США, Хорватії.

У межах України нема ні клаптика історичної Лемківщини, зате лемків – найбільше, і тому тамтешні лемки, зокрема львівські, грають у СФУЛО першу скрипку. Окрім структурного доробку, за 20 років в Україні назбирався також і інший. Це – Фонд дослідження Лемківщини, «Лемківський календар», газета «Дзвони Лемківщини», кількадесят самодіяльних колективів, «Лемківська ватра» в Монастириськах, лемківська церква у Львові. Однак є ще щось: результати трансформації русинів з Лемківщини в українців в Україні.

Могло ж бути по-різному. Депортація 1944–1946 рр. несла в УРСР різнокровну русинську масу: греко-католиків, православних, українців, напівукраїнців, русинів, руснаків, руссинів, руських... Вони протягом 1944–1989 рр. жили в умовах, які далеко не сприяли вільному самовиявленню, однак ці умови ніяк не могли знищити неукраїнськість русинів-лемків, і вона існувала як виразна світоглядно-національна орієнтація. А українська територія та проживання серед свідомих українців – це те середовище, де міг спалахнути справжній русинський опір українізації, а від кінця 80-х років (чи то в Україні, чи поза її межами) мали б виникнути організації типу «Стоваришиня лемків» чи «Русинська оброда». Проте цього не сталося: в умовах співжиття руснаки з Лемківщини прийняли українців зі Львова не як чужих, а як своїх, і вони самі стали українцями, не втрачаючи нічого зі своєї русинської, лемківської свідомості.

Однак я не маю сумнівів щодо позитивної і неґативної водночас ролі, яку протягом 45-ти років мало життя «старосвітських батюшок і матушок» Лемківщини в комуністичній Україні. Якби не режим, їхня трансформація не була б такою легкою, безперешкодною чи спонтанною. В УРСР, як сказав би Роман Кабачій, під пресом «інтернаціонального комунізму» та «українського націоналізму», відмер світогляд, який панував у період Другої, а часом ще й Першої світової війни, там зістарілися ті, кому в момент депортації було 10–15 років і вони не зростали в тісних ідеологічних обіймах староруського священства. На поверхню життя 1989 р. вийшов лише один післядепортаційний суб’єкт – Товариство «Лемківщина». Ініціативу лемків практично ніхто не стримував, могла народитися й сотня «стоваришинь» – однак не народилося жодне. У цьому й біда «Стоваришиня лемків» та «Русинської оброди» – вони прирекли на ідеологічну смерть кількасот тисяч єдинокровних братів-русинів в Україні. Чому так сталося? І чому русинським організаціям із Закарпаття, Пряшівщини чи Сілезії не вдається знайти інших союзників, окрім «руського» уряду в Москві?

Лемківський бетон на Золоті ворота?

Організаційна праця русинів-лемків-українців в Україні тривала кілька років. Вони збудували настільки сильну структуру, що відразу, наче тараном, почали нею бити в державні мури України. Вони надіслали урядові чимало заяв, вимог, пропозицій та рекомендацій щодо самих себе, домагаючись, зокрема, прав, визнання, статуту й пільгових проїздів у львівських трамваях. Чи виправдала себе стратегія, спрямована на підкорення Києва? Ні, втрачено чимало енергії, яку треба було б присвятити глибокій культурній, науковій та видавничій праці. Що заважало домогтися створення Лемківського інституту в системі Академії наук України? Чому немає лемківських кафедр в університетах Львова й Тернополя? Де лемкознавче наукове періодичне видання? Тривалий вплив, місце та престиж в Україні лемки можуть збудувати насамперед через великі культурні досягнення, а не заявами про культуру, яка хоч існує, проте на досить низькому, самодіяльному рівні.

Організаційна структура Всеукраїнського товариства «Лемківщина» (ВУТЛ) виявилася творінням людей, вихованих в умовах СРСР/УРСР. Це ментально архаїчна конструкція, схильна обслуговувати тільки відносини з адміністрацією – на урядовому чи місцевому рівнях. Парадоксально, але ті, що були поза радянською державою, у момент становлення української державності виявили схильність до оформлення соціальних пільг. І Ненька таки дала пільгові проїзди...

В історії карпатським русинам довелося здобути прикрий досвід спілкування з державою. До 1991 р. це був досвід від держав, сформованих чужими націями, але потім?.. Висновок? У формі запитання: що зробити для того, щоб ВУТЛ було спроможне вижити без контактів з урядом української держави, в умовах децентралізації та громадянського суспільства? У мене є сумніви, що нинішній лемківський провід ментально дозрів до того, щоб перестати кидати самому собі колоди під ноги та ще й виправдовувати цю шкідливу роботу, називаючи її співпрацею з українським урядом.

Karpathorutenia ante portas?!

Проживаючи в Україні, маючи за собою виразний родовід, тверду школу політики і життя, провід ВУТЛ дав можливість «саперові» Маґочію замінувати себе. Був замінований настільки, що обраний 2007 р. головою СФУЛО Роман Ропецький не може признаватися до свого русинського родоводу, щоб не наражати себе на кривди з боку лемківських патріотів, які відразу вбачають у цьому політичне русинство «а ля Маґочій». Парадокс полягає в тому, що Венгринович чи Щерба більше прив’язані до Маґочія, ніж до Ропецького.

Оскільки карпаторусів чи русинів нема в самому Львові, то для підсилення «Маґочієвого комплексу» добрим виявляється піп Дмитрій Сидор and ужгородсько-¬мукачівська company. На мій сторонній закерзонський погляд, найгірші вороги СФУЛО та ВУТЛ знаходяться в їхньому власному керівництві. Привид Маґочія, людини часто досить зрівноваженої, у міру заслуженої для українства, бродить не по Карпатах, а по головах очільників, спрагнених патріотичних маніфестацій та боротьби всередині організації.

Комплекс Маґочія? Радше комплекс власної неповноцінності й браку місця в Україні. Навіщо патріотичні формули, освідчення в любові до України-Лемківщини чи Лемківщини-України та вся ота «потічкова магія»? Навіщо, коли не шанується ідея карпаторуського народу? Чи не краще зайнятися працею над власною русинською культурою, ніж безрезультатно проклинати далекого Роберта?.. Лемківські діячі зі Львова давно втратили паритет між науковими книжками про Лемківщину та заявами про ворожість до «політичного русинства». Книжок майже нема, а злісних заяв – десятки!!! Маґочій підклав міну, але детонувати її не збирається – бікфордів шнур і сірники тримають патріоти з ВУТЛ!

«Лемки – це українці зі знаком якості»

Лемки пишаються зарахуванням себе до українства. А радше можливістю нормально це робити. Нормально – це в умовах після епохи депортації. Адже Україна не прийшла сама до лемків. Вона, ця найкраща ідея, що ширилася з «Просвітою», поволі, проте невідворотно, рухалася зі Львова та Перемишля. Лемки також ішли назустріч Україні, але докупи їх звела щойно комуна.

Україна й нині не розуміє, хто такі лемки. І не мусить розуміти. Поляки також добре не знають тонкощів власних сілезькокуявських особливостей. Однак поляки про них усе-таки знають, а от багато хто з українців про існування Лемківщини часто навіть і не здогадується. Зате в Західній Україні, обдарованій депортованими, маємо лемківську експансію, у якій вони, зрештою, не винні: «лемки» – це всі, хто переселений з Польщі. Жоден соціолог не дослідив, як лемківський вулкан густою лавою покрив в УРСР свідомість усіх нелемків. Як залишок старої свідомості людей, вихованих в уересері, вона існує й понині в самостійній Неньці.

Чи лемки були більш своєрідними серед тих, кого депортували з «Польщі»? Напевно. Холмщани в міру легко розчинилися на одновірній Волині; надсянці осіли в Галичині й не мали клопотів з окультуренням; бойки ледь позначилися, вони і досі гинуть серед лемків, які були найбільш своєрідними. Широтна протяжність Лемківщини, що співпадає тепер з протяжністю України із заходу на схід, мала різні наслідки для свідомості: на сході українці, у центрі русинсько¬-українська суміш, на заході – знову українці.

Концепції сучасного лемківства

Під час конференції «Товариство «Лемківщина» в орбіті українського суспільства» можна було почути кілька концепцій, згідно з якими, на думку їхніх авторів, світове лемківство розвивалося й має розвиватись. Софія Федина відзначила вагомість німецько-французької (?) ідеї «крові й ґрунту»: лемки цінують єдність свого роду та прагнуть бути присутніми цілими родинами на історичній Лемківщині. В. Ропецький представив концепт «коду», таємного змісту знакового мистецтва, письма культури, яке постійно різьбить єство людини. Він виявив спільність лемків з трипільцями, доказом чого є орнамент лемківської вишиванки, яка існує задля одного: збереження коду.

Як на мене, найціннішою є концепція лемківської доктрини (її поки що нема, але вона потрібна) проф. Ореста Чабана. Це – найвища на сьогодні спроба концептуального політичного мислення лемка в Україні. Вона, напевне, зародилася на ґрунті кризового стану лемківської свідомості в Україні: адже там ніхто не спроможний відповісти, що таке Лемківщина нині і чим вона буде в майбутньому. «Можна добитися в президента чи уряду відшкодування чи якихось там статусів учасників чи жертв війни, однак головне є одне: що потім? що далі?..» – питав Чабан на конференції.
Голова ВУТЛ О. Венгринович відповів йому, що Товариство «Лемківщина» є культурним, а не політичним об’єднанням, воно сприяє культурному відродженню, а відтак поверненню лемків на Лемківщину. Прокоментую: остання ідея, справді, цілком «неполітична», з цієї нагоди польський уряд напевно відправить лемкам вітальну телеграму, може й почне руйнувати водоймище в Климківці, а Маґурський національний парк призначить під лемко-село... Венгринович, здається, забув, як казав про питання консула Осуховського: «Co, chce się wam autonomii?..».

Ми йдем у невідоме...

«Ми йдем у невідоме...» – так сказав Олександр Венгринович. Він сказав це цілком тверезо, реалістично, і підтвердив наступним реченням: «Існує загроза зникнення лемків у всіх країнах їх проживання». Однак доповідь О. Венгриновича на конференції «Товариство «Лемківщина»: минуле і майбутнє» зводилася остаточно до того, що представники «Лемківщини» отот зустрінуться з президентом і тоді він... видасть указ. Однак я думаю, що неможливо, аби щось зрушилося в результаті указу. Президент був на «Ватрі» в Ждині, а потім... нічого не сталося.

Виходячи з доповіді Венгриновича, я спрогнозував, як виглядатиме наступ лемків на державні органи Неньки: на рівні району – «відчутна підтримка», на рівні області – «теж є стосунки», в міністерствах – «проходить низка консультацій», у президента – «бажано було б зустрітися»... Сторони відкриті на співпрацю, але державі важко зрозуміти своїх громадян у їхній унікальності – у лемківстві.

З перспективи двадцятирічного досвіду бачимо наступне: Неньці найкраще вдається няньчити лемків тоді, коли вони самі стримуються від плачу. Отож, чи не треба замість президента зрушити українське суспільство? Саме те суспільство, яке всіх депортованих без розбору назвало «лемками», повинно врешті довідатися, хто такі лемки насправді. Однак суспільству спершу треба дати таку можливість. І коли не держава лемкам, то самі лемки мають запропонувати суспільству України такі культурні програми, які будуть привабливими для держави як їхнього спонсора.

Чи ж Ненька не могла би профінансувати репрезентативний альбом «Лемківщина», який змістом був би важчий від сволока в старій хижі?! Пишніший від англомовних візиток держав типу «Poland» чи «Rusland»?! Якщо після депортацій лемкам вдалося підкорити УРСР, то чому нині не подумати про свою всеукраїнську репрезентацію?! З такою книгою легше повертатися на Лемківщину.

Лемки в Україні мають одну ідею – Україну. Коли не стали її внутрішньою проблемою, то хочуть стати зовнішньою. На конґресах лемки України виступили вже не з одним зверненням до президента Польщі, Сейму Республіки Польщі, уряду Словаччини, щоб розробити, зокрема, міждержавну «Програму етнічного відродження Лемківщини». А я думаю, що якби ці держави й справді розробили таку програму, то лемки в ній цілком би зникли.

Мушинка

Саме в міжнародному контексті вмістив свій виступ на конференції проф. Микола Мушинка, цей Шевченко з Пряшева. Проти його вусів не попреш... По той бік – традиція, по цей – статистика! Він говорив про лемків на Пряшівщині. Для мене вони не подібні ані до лемків з України, ані до лемків з Польщі. Якесь століття тому вони так само не мали спільної мови з русинами Галичини, а ми тоді ще всі були одне руське ціле і «не чуть було в Украйні»... ні лемка, ні українця. Наші предки штурмом узяли хребет Карпат, спустилися його сонячними схилами на південь, забуваючи про шляхи сполучення. І опинилися хто під чиїм пануванням. Селяни пам’ятали, що є Закарпаття, але інтеліґенція цілком втратила резон і страждала комплексом Платона й Гайдеґера: їм конче треба було мати свою руську владу й державу. І виявилося, що найближчий – Петербург. Духнович страждав ним після 1848 р. і спільно з московськими професорами вистраждав нинішню «Русинську оброду». Якщо не корисно, то, напевне, ориґінально.

Мушинка – не Духнович. Якщо Духнович був першою руською постаттю ХІХ ст. на південних схилах Карпат, то Мушинка – першою в ХХ ст. Виправдавшись і пояснивши, що на південь від Ужоцького перевалу не вживають визначення «лемко», бо там живуть русини й вони називають себе русинами-українцями, професор почав говорити про якісні питання, користуючись кількісним методом: 230 русинських сіл, 70 відсотків з них – русинсько-українські, де є майже 11 000 русинів-українців; однак русинська є рідною мовою для 55000 осіб; 26 дерев’яних церков знаходяться під опікою словацького уряду, 2 внесені у список ЮНЕСКО; є 14 шкіл з українською мовою як додатковим предметом та 1 з українською мовою викладання; на 230 сіл половина має свої монографії... Мені здалося, що проти останньої цифри моє Закерзоння бідне. Однак Закерзоння не готується вслід за Пряшівщиною йти у безвість...

Я слухав уважно доповідь «Культура русинів-українців Словаччини в контексті Європейського Союзу і перспективи її розвитку», але проф. Мушинка – чудовий знавець минулого, нічого не зміг сказати про майбуття цієї культури. Колись Шевченко і Духнович краще бачили прийдешнє, і щоб там не казати, а ясновидців на Пряшівщині сьогодні явно нема.

Як іти вперед

З доповіді Івана Щерби «З історії створення Товариства «Лемківщина» у Львові» можна зробити висновок, що всю історію лемківства в УРСР після 1944–1946 рр. можна розцінювати як великий вступ до центральної події – створення ВУТ «Лемківщина». Він-бо, згадавши передорганізаційне минуле, сказав: «Товариство «Лемківщина» бере свої початки ще з 1948 р., отож йому виповнилось не лише 20, а повних 60 років». Інакше кажучи, ювілейне мислення може мати магічний вплив. Саме з такого підпорядкування лемківства «Лемківщині» роблю висновок, що мусило бути раціональне зерно в заяві голови фонду «Лемківщина» з нагоди виступу І. Щерби, що історія створення товариства вже стала неоднозначною (як і обставини виникнення самого фонду...).

Що спричинює такі різниці в поглядах, створює настільки широке поле для інтерпретацій? Брак ретельного дослідження історії та дотеперішній спосіб її описування, тобто як низка принагідних текстів. Це викликає також застій сьогоднішніх досліджень про історію лемків в УРСР, бо якби вони справді були, то доповідачка, яка вже чи не протягом 20-ти років зачитує доповідь на майже подібну тему: «Соціологічний вимір пристосування депортованих українців до життя в умовах УРСР», не могла би знову подавати її як новий, ориґінальний матеріал. Цікаво, чи щось їй заважає написати роботу на іншу тему, напр., «Історія лемків в Україні після 1944 р.»? Колись давно, ще 9 грудня 1989 р., з участю лемків була створена комісія з вивчення обставин українсько-¬польських переселень у 1944–1947 рр. А де вивчення наслідків? Наслідки були трагічні не тільки тому, що русинів депортували з Лемківщини, але й тому, що вони опинилися в УРСР. Чи ж вивчення наслідків не повинно відбутися тому, що мачуха УРСР стала Ненькою-Україною?.. На сьогодні стан такий, що комісія комісією, а історія історією – кожен сам по собі.

Богдан ГУК
http://nslowo.pl/content/view/616/135/
«Наше слово» №36, 6 вересня 2009 року
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.