на початок

Родом із Закерзоння

Польські українці становлять найбільшу депортовану групу в Україні

Родом із Закерзоння

Графіка: Ігор Зілінко. Диптих «Вигнанці» 1994


Під час розмови про «депортовані народи» в Україні передусім згадують кримських татар (http://www.ut.net.ua/arh/0/65/). Проте ширшою за масштабом та брутальнішою за виконанням була трирічна (1944–1946 роки) акція виселення півмільйона українців із Польщі, котру помилково плутають з операцією «Вісла» (1947 рік). Ці українці не мають статусу депортованих з однієї причини: їхнє виселення в офіційних документах зазначене як «добровільне» і вкладалося у загальноприйняту на той час у політиці практику «обмінів» населенням. Можно­владцям у незалежній Україні давно час зрозуміти: комуністи використали «демократичний» західний спосіб для вирішення «національних питань», але в реальності він нічим не відрізнявся від внутрішньосовєтських депортацій чеченців, калмиків чи кримських татар. «Де ж то хто чув, щоб зі своєї хати десь їхати?», – посміювалися на Перемищині, однак більшовицький намір провести «трансфер», як теж називали «обмін», переміг: «найбільш західні» українці були розсіяні між русифікованих та скомунізованих «побратимів».

Княжі діти

На відміну від розмитого ментально українсько-російського пограниччя, на західних берегах нашої етнічної території, попри існування мішаних родин, українська людність була свідома свого походження і всіляко підкреслювала, що «в нас батьківщина тут, і їхати ми не збираємося». Таку впевненість значною мірою викликала історія регіону, що вела свій початок від діяльності в тих краях князів Ярослава Осмомисла (заснував місто Ярослав), Романа Мстиславича (присутній до сьогодні у поліських щедрівках), Данила Галицького (коронований у Дорогичині, похований у Холмі). Наївно було б сподіватися, що українські селяни самі з покоління в покоління переказували такі відомості, – їх поширювали священики та нечисленна інтелігенція. Просвітницька діяльність принесла плоди: на момент виселення, окрім суто людської реакції, – не покидати свого дому – польські українці наводили й національні аргументи.

У селі Стефкова Перемиського повіту на зборах жінка заявила: «А тут що, не Україна? Україна по Сян, і не маємо потреби виїжджати!» Інші говорили про кордон «до Криниці». На Холмщині спровоковані радянськими службістами селяни з кільканадцяти сіл написали петиції з проханням про приєднання до України. Приміром, лист із села Посадів звучав так: «Ми ніби позабутий острівець – наша нещасна Холмщина. Просим приєднати нас до Західної України. Невже не затремтить Ваше серце у нашому заклику до Вас. Просимо негайної опіки над нами». Адресувалися листи тодішньому керівникові України Микиті Хрущову, дружина якого Ніна також народилася на Холмщині. У повіті Ліско, населеному переважно бойками, лунали заклики про проведення плебісциту щодо належності цих земель. Навіть на віддаленій від національного життя Лемківщині й діти знали, що «то наша земля від князя Романа» – про це розповіла Тижню переселенка Ган­на Кульчицька із села Ратнавиця Сяноцького повіту, яка проживає тепер на Херсонщині.

На поширення самосвідомості поміж приречених на виїзд мала значний вплив агітація ОУН – УПА, що утворила для цих земель спеціальний округ під назвою Закерзонський край. Оунівці закликали селян не їхати на «так звану Україну», називали останню «проклятою, злісною мачухою-опирицею, що проковтує живцем власних дітей». Інша річ, що присутність українського населення у Польщі була націоналістам життєво необхідною, оскільки забезпечувала живий коридор для зв’язків із Заходом, тож спершу агітаційна діяльність щодо невиїзду з малої батьківщини згодом переросла у нерідко беззмістовну боротьбу до останнього – зі спаленням усього майна, повішанням тих, хто першим написав заяву на виселення, чи розгоном («визволенням») переселенців зі станцій. «Княжі діти» опинилися між молотом комунізму та ковадлом націоналізму.

«Обмін» зблизька

Сухі цифри про польсько-українсь­кий трансфер скажуть нам, що на «заміну» українським полякам, яких з УРСР виїхало близько 750 тис., в Україні було розселено 488 тис. українців із Польщі. Відбувалося це в чотири етапи, під час яких обидві сторони взаємно накручували маховик депортації. З одного боку, київські можновладці націлювали керівництво західних областей на «радикальне прощання» з поляками, з іншого – прикриваючись тим, що поляків з України ніде буде розселяти, польська влада вигадувала щоразу хитріші способи «позбутися української пограничної людності з вільної руки».

Натомість, якби спробували розглядати ці цифри під лупою дослідники історичної драми, знайшлося б чимало сюжетів, які пронизують глядача/читача до останньої кісточки. Терор, що розгорівся на всьому українсько-польському кордоні, косив щоразу більше жертв. Навіть на відносно спокійному люблінському Підляшші розвішувалися листівки «Усіх українців на гілляку», а ранок розпочинався із запитання: «А ви-то ще живиє?» Водночас у найвіддаленіших чотирьох лемківських селах Шляхтовської Русі, що лежали майже під Татрами, рішення про депортацію за допомогою військ прийняв повітовий староста, який запевняв, що «його» лемки – то «непевний елемент» і «вороже настроєні люди». Покидаючи села, люди цілували власні пороги, закопували в землю церковні дзвони. Мешканці села Босько Сяноцького повіту розібрали свою церкву і перевезли її частинами на Самбірщину (село Ралівка). Страж­дали сім’ї: сини сиділи по лісах, а матерів і батьків тим часом заганяли до телячих вагонів. Кирила Кухарчука із села Ульгівка на Томашівщині, батька чотирьох упівців, занесли до вагона побитого і ледь живого. До спорожнілих хат приїздили з фронту червоноармійці й не впізнавали батьківщини: «На урлоп (з польськ. «відпустка») був два рази в родному Києвці, але що то може бути за урлоп, а нєма нєкого з родних, нє до кого заговорить, ходив по Кийовцю як блудний син, нє бардзо мені весьоло нє бачти вас»…
Родом із Закерзоння

Діти з Холщини (вона переїхала в Україну, він залишився в Польщі).
Фото з архіву Катажини Пукалюк-Остапишин


Удома в гостях

Українців із Польщі намагалися розсіяти по «мачусі» достоту так само, як їхні рештки 1947 року після акції «Вісла» розсіяли польські комуністи. Точніше кажучи, півмільйона осіб, які колись мешкали у 22 повітах Польщі, було розселено по 17 областях УРСР. Головною метою ставилося швидке впровадження переселенців у колгоспну систему, а також безпроблемний процес їхньої радянізації. Це в теорії. На практиці й самі польські українці, й ті, хто мав би займатися їхньою адаптацією, цьому не сприяли. Чимало з них при­їхали з цілком сформованими політичними поглядами, спогадами, наприклад, про збір продуктів і грошей для голодуючих у 1932–1933 роках, а тому до організаторів голоду ставлення було однозначно ворожим. Так само пам’ятали переселенці, що на виборах таки обирають, бо є з чого обирати. Якщо в перший рік вони приходили на вибори у національних строях, як на свято, то пізніше визнавали, що тільки тут «втратили свої руські імена і людськість». Їхні розповіді про підтримку національних звичаїв і традицій на теренах Польщі місцеві, особливо влада, сприймали як вияв націоналістичного кітчу.

У ситуації повоєнної бідності на прибульців дивилися лише як на спосіб збагачення місцевих колгоспів, а де колгоспів не було, взагалі не зустрічали з потягів. У Коломиї переселенців після двох тижнів чекання на станції порозбирали їхні ж співвітчизники по й так переповнених хатах. У Високопіллі на Херсонщині трапився випадок, коли товариш Зіркач, голова одного з колгоспів, поїхав зі станції без переселенців, ви­явивши, що прибула сама голота: «Безлошадные переселенцы в колхоз мне не нужны». На Волині до прибульців з-за Бугу кричали: «Якого чорта ви приїхали на нашу землю, ми за неї кров пролляли!» На Галичині переселенцям дорікали їхньою бідністю, підвішеним статусом приймаків: «Лемків нам не треба. Чого ті зайди приїхали сюди?» Оцінюючи ставлення галичан до переселенців (у найкращому разі байдуже, зазвичай хтось насторожено, хтось неприязно, а дехто ще гірше), уродженець Надсяння В. Гудь пише: «Я не дорікаю, не осуджую їх. Можливо, така наша ментальність? Ми багато чого на неї списуємо, ніби не самі є творцями і носіями цієї ментальності».

Задумуючи трансфер, його ідеологічні натхненники по обидва боки кордону вважали, що достатньо буде кинути гасло «повернення», «репатріація» – і населення, котре в якийсь момент опинилося за нових кордонів у національній меншості, одразу кинеться до «свого». Директор Бюро Ради міністрів Польщі Жуняк на зустрічі з представниками українців із трьох воєводств влітку 1945 року казав: «Маєте свою Велику Україну. Здавалося б, що природним бажанням був би вихід до вашої Батьківщини». Він також радив українцям «реалізовувати свої цілі у межах своєї держави». Ці цілі було реалізовано лише через десятиліття – також завдяки тисячам виселеним до Сибіру патріотам із Закерзоння, завдяки позиції народжених у Польщі українських дисидентів, завдяки крові, пролитій в обороні власної хати десь над Сяном. Професор Юрій Макар, виступаючи на конгресі холмщаків і підляшуків у Рівному, припустив, що трагедія постійної втрати українським народом регіонів свого замешкання полягає в ментальності, що спричиняла віки бездержавності. «Найбільшою ж трагедією є те, – сказав історик, – що саме на землях Польщі, а не в інших державах, на території яких живуть українці, дійшло до депортації і поголовної чистки».

Родом із Закерзоння
Естампна графіка: Ігор Зілінко. Диптих «Вигнанці». 1994 р.


СЛОВНИЧОК

Закерзоння

Назва етнічних українських територій площею близько 20 тис. км2 на захід від лінії Керзона, що мала утворювати західний кордон Польщі. Кордон отримав ім’я британського міністра закордонних справ Джорджа Керзона, який запропонував у 1920 році затвердити лінію розмежування Польщі й Радянської Росії, накреслену за рік до того Антантою. Лінію Керзона було затверджено (з незначними поправками) як кордон між сферами впливу в договорі 1939 року між СРСР та Третім Рейхом.

Операція «Вісла»
роведена у 1947 році депортація решти українського населення з місць компактного проживання у східних воєводствах Польщі (Закерзонні) на Північ і Захід країни – у новоприєднані воєводства, з яких було щойно депортовано німців.


ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Ліна Костенко

«Маруся Чурай»

Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
Десь має бути, десь вона там є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена

Роман КАБАЧІЙ
http://www.ut.net.ua/art/168/0/2567/
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.