на початок

Хрущов і Закерзоння

9 вересня 1944 р. в польському місті Люблін тодішній керівник України Микита Хрущов підписав з Польщею умову про взаємний обмін населенням – поляки мали залишити землі Галичини і Волині, українці – етнічні землі на захід від Бугу і Сяну. Цей договір поставив крапку в одних прагненнях Хрущова та поклав початок іншим.

Хрущов і ЗакерзонняМикита Хрущов в історії України пригадується як людина, що «подарувала Україні Крим». Тоді він очолював КПРС і міг собі таке «дозволити». А між тим, вже за десять років до того він як керівник уряду УРСР проводив активну дипломатичну боротьбу з Москвою за прирощення територіальних надбань України за рахунок південних і західних сусідів СРСР. Звичайно, ці надбання були б перш за все союзними, але, виявляється, Сталін не був аж так зажерливий і щоб та чи інша територія опинилася у складі «найпрогресивнішої держави у світі», треба було проявити, як тоді говорили, місцевий патріотизм.

Претензії на споконвічне
1 березня 1944 р., за сім місяців до визволення останнього клаптика української землі (який за всіма правовими ознаками мав би належати Чехословаччині), Хрущов виступає на сесії Верховної Ради УРСР і заявляє претензії на українські етнічні території навколо Холма, Грубешева, Ярослава та інших міст, які «український народ розглядає як свої споконвічні». Причому не згадуються Любачів і Перемишль – до війни влада УРСР приєднала ті повіти до Львівської області і була переконана у їх приналежності також після визволення від німців.

Вістка про цей виступ шириться на захід від колишнього радянсько-німецького кордону і величезні маси людей впевнені в тому, що так і станеться після приходу Червоної армії. Разом з тим Хрущов і новостворене Міністерство закордонних справ УРСР в особі міністра Олександра Корнійчука готують пакет документів з подання та обґрунтування Сталінові необхідності прилучення до УРСР українських земель у Польщі, Закарпаття і частини Пряшівщини від Чехословаччини, Південної Буковини з Румунії.

Варто нагадати, що створення вищезгаданого міністерства як в УРСР, так і в Білоруській РСР було пов’язане з цілим комплексом формального усамостійнення цих республік з волі Москви, яка перед визвольним походом на Захід хотіла продемонструвати демократизм по відношенню до своїх сателітів. Саме тоді республіки отримали нові прапори (за пізнішими словами М. Гречухи, голови президії Верховної Ради УРСР, український радянський прапор збагатився «шматком націоналістичного прапора, щоб заткнути рот заокеанським дядям»; нижню блакитну полосу назвали «лазуровою», аби не провокувати асоціації). Вершиною «закордонної» діяльності став вступ УРСР і БРСР до ООН, що тогочасною риторикою пояснювали заслугами українського і білоруського народів у перемозі над фашизмом; реально СРСР отримав два додаткові голоси на свою користь.

Приречені на вигнання
В липні 1944 р. створюється Польський комітет національного визволення (ПКНВ; PKWN) – майбутня комуністична влада Польщі. Створюється у Холмі, – за словами члена ПКНВ Ванди Василевської, – щоб ні у кого не виникало сумнівів, до якої держави має належати Холмщина. Пікантність ситуації полягає в тому, що чоловіком Василевської був О. Корнійчук, один з ініціаторів приєднання Закерзоння до УРСР. 27 липня ПКНВ підписує в Москві умову з СРСР, в якій закріплювався кордон, спертий на лінію Керзона.

Ще влітку цього ж року представник радянського уряду Лебедєв проводив переговори з польським еміграційним урядом, і власне від лондонських поляків вперше прозвучало обґрунтування виселення українців. Схваливши врешті згоду на залишення у складі СРСР східних кресів до лінії Керзона, Миколайчик запропонував вирішити українське питання на західних рубежах етнічної території шляхом переселення українців з Польщі до СРСР, а не шляхом «порівняно незначного збільшення великої і слабо заселеної території» останнього. Таким чином Миколайчик виторгував для своїх опонентів з ПКНВ Закерзоння і прирік холмщаків, лемків і надсянців на виселення.

Трансфери – модно і законно

З іншої сторони, Сталіну було вигідним таке розв’язання через те, що з допомогою польських українців і частково білорусів і литовців можна було «законно» оформити депортацію поляків зі східних земель ІІ Речі Посполитої як обмін населенням – трансфер. Трансфери були в той час надзвичайно модною системою вирішення міжнаціональних конфліктів. Найчастіше застосовувалися вони у Східній Європі – між Болгарією і Румунією, між Угорщиною і Словаччиною, між Грецією і Туреччиною та ін. Найбільший трансфер у світі провели в 1948 р. Індія і Пакистан, переселивши загальною кількістю 17 млн. осіб.

Московське керівництво не особливо цікавилось, наскільки історичними чи автентичними є для українців землі на захід від Бугу – це була лише вузька смуга вздовж кордону, виселення якої дозволило б депортувати поляків з п’ятьох (тоді шістьох) областей УРСР під мовчазне спостереження США і Англії. Більше того, коли лондонські поляки починали жалітися на українську проблему в Польщі, Сталін їх обривав словами «це ж ваші українці», натякаючи роздратовано, що «його» українці або ж ходять до колгоспу, або гниють на Соловках.

Ласкаво просимо...
Однак у липні та серпні керівництво УРСР взялося доводити протилежне. 20 липня Хрущов пише лист до Сталіна з пропозицією створення Холмської області в складі УРСР, а після підписання угоди про західний кордон діє в інший спосіб: збирає листи від жителів Холмщини з проханнями приєднати ці землі до України. Ймовірно, від Києва надійшов наказ політрукам на місцях «ініціювати» написання таких листів, бо, хоч цього не доведено, всі вони написані в період з 30 липня по 3 серпня 1944 р. і приблизно в однаковому стилі.

Класичний приклад: «Мы, граждане села Потуржин (...) просим присоединить все земли, заселенные в большинстве украинцами, так называемую Холмщину (виділення моє – Р.К.), которая лежит на Запад от западного Буга, – к УССР». До цієї цитати є щонайменше два застереження, що вказують на їх штучність – для холмщаків назва їх краю є природною і в жодному разі не «так званою», так само як природною назвою є лиш Буг без «західний» (про існування південного українці з Польщі дізналися щойно після депортації на південь УРСР).

Подібно відчувались впливи Києва на словацькій Лемківщині, де у новозаснованій, головним чином російськомовній газеті «Пряшевщина» у першому числі опубліковано звернення до М. Хрущова: Тільки зараз нам випала єдина можливість вільно визначити свою національну приналежність. Сердечно просимо Вашого покровительства.

Не хотілося б узагальнювати – листів від польських українців насправді було багато і різних, однак липнево-серпнева група мала виразне призначення, котрому не судилося збутися. Цілком зрозуміло, – пише історик Ю. Макар, – що стиль звернень був підказаний радянськими військовими політпрацівниками, але факти, викладені в них, відповідали дійсності.


Сентиментальні спроби повернути хід історії...

Чи підозрював Хрущов про кардинально інші плани керівників держав-переможців щодо майбутніх кордонів Польщі, чи грався у націоналізм? Якщо знав, то його благородна позиція була занадто вже самостійною, якщо ні – виглядала як певне самодурство, підкріплене вірою у реальний самостійницький курс республіки. Тут власне можемо врешті відслонити особистий сентимент М. Хрущова до Холмщини – у далекому селі за Бугом, Василеві Малому, народилася дружина пізнішого лідера Союзу РСР – Ніна Хрущова, з дому Кухарчук. Вихованка холмської гімназії, а потім активна діячка більшовицької партії, Ніна познайомилася з Хрущовим і вийшла за нього заміж ще в 1924 р. на Донбасі. Однак про край дитинства, украдений біженством, а фактично першою депортацією з Холмщини і Підляшшя 1915 р., пам’ятала завжди: ще на початку війни вивезла з німецької зони окупації своїх батьків і родину брата, перестрахувавшись перед майбутнім.

Після того, як керівник уряду України все ж таки усвідомив, що не в його силах повернути хід історії, він став на шлях активної підтримки ідеї переселення українців з Польщі в УРСР. Те, що саме його підпис стоїть під документом, за яким півмільйона українців викинули зі своїх хат, – і випадковість, і ні. З одного боку, Сталін підставив республіканських керівників України, Литви і Білорусі під удар міжнародного осуду у випадку відкритого провалу трансферу з Польщею, а з іншого – давав їм певну свободу у керівництві цим процесом. Хрущов причетний до переселення найбільшої кількості осіб – біля 800 тис. поляків і польських жидів до Польщі і 482 тис. українців до УРСР.

Видається, що саме такі масштаби трансферу спричинені численними факторами, серед яких й особистий чинник зіграв немалу роль. Скоріше за все, Хрущов щиро вірив у спасенну роль трансферу для залагодження польсько-українського конфлікту і сподівався малою кров’ю зберегти більше народу з-за Бугу. Ця мала кров добувалася НКВС-истськими багнетами у Бескидах, порадами польському уряду накладати на українців більші податки, «заохочуючи» до виїзду, відвертою брехнею Хрущова про, мовляв, бажання українців з Польщі жити далеко від кордону та ще й працювати у колгоспах.

По-друге, особистість Хрущова стояла за примусовим виселенням поляків, котрих, на відміну від влади Білорусі, Хрущов прагнув позбавитись якнайбільше – він не боявся спустошення земель від депортації. Масові арешти поляків, аналогічне накладення здирницьких податків спричинили швидкий їх відтік, який бумерангом відбивався на становищі українців у Польщі. Так чи інакше, треба було «дотягувати» до рівноваги у «трансфері» – як бачимо, остаточний баланс приніс 300 тис. різниці та недостачу в населенні України. Крім цього, на перших етапах трансферу поляків з УРСР нікуди було селити – не були ще визволеними землі західної Польщі, з яких сподівалися випхати німців, і тому шукали виходу у швидшому виселенні українців – маховик депортації розкручувався в геометричній прогресії.

Господарський інтерес керівництва УРСР полягав у вивезенні якнайбільше майна українцями з Польщі, а це йшло врозріз з політикою податкового тиску і поверхневим стосунком до перемоги над польськими бандами, які, нападаючи на українські села Закерзоння, змушували населення тікати в УРСР. Скоріше за все, важливішою від майна для Хрущова була кількість переселенців, і навіть після переходу кордону цілком пограбованими людьми з Києва надходили холоднокровні вказівки нагодувати, обігріти, забезпечити, однак не на території Польщі. Багатших закерзонців селили земляцтвами у колишніх німецьких колоніях Півдня і Сходу для збереження потенціалу.

Немовби український патріотизм
Заявивши про зацікавленість долею українців Польщі, Хрущов проявив немовби український патріотизм і мусив його триматися до кінця. У цьому його основним конкурентом були ОУН-УПА, котрі українських комуністів інакше як московськими посіпаками і катами не називали. Страшно нервувала київських правителів роль захисника українського народу, яку грала УПА, відбираючи у радянських агітаторів душі від переселення. Тому велику увагу надавалося й антирекламі упівців, використовувалося кліше «українсько-німецькі націоналісти» як найбільший ворог народу та інше. З історії знаємо, що Київ спільно з комуністичною Варшавою у цій війні переміг.

Після переселення польських українців в УРСР М. Хрущов цікавився їх облаштуванням, видаючи час від часу директиви до обласних керівників. До Хрущова як до «Батька-визволителя» звертались переселені на степи холмщаки і лемки за дозволом переселитися у регіони з більш помірним кліматом, і, варто відмітити, попри левову частку таких, які самі тікали з місць розселення, Раднарком УРСР видавав теж досить багато таких дозволів – сім’ям червоноармійців, сім’ям, які мали переїхати до голови сім’ї, з приводу хвороби та з інших причин.

У квітні 1947 р. Хрущов підписує кінцевий меморандум з керівництвом Польщі, у якому відзначає спокійний характер акції трансферу, яка завершилася 1946 р., та її значення для побудови партнерських стосунків з Польщею. Нагадаю, що на пропозицію польської сторони прийняти ще українців офіційний Київ відмовив, оскільки головна ціль акції трансферу виселення поляків була виконана, а тому решта українців, що, може і радо поїхала б тепер до УРСР, опинилася на понімецьких землях.

Партнерські стосунки таки настали п’ятдесят років пізніше. Більшість виселених до УРСР українців втратили батьківщину, але не втратили мову, свідомість, традицію. Хрущов же наприкінці 40-х буде відкликаний в Москву, щоб там пізніше стати найбільшим із компартійних перших секретарів українофілом і... подарувати Україні Крим.

на фото Микита Хрущов (зліва), президент США Д. Ейзенхауер і дружина Хрущова Ніна Петрівна; вересень 1959



Роман Кабачій

Наше слово №45скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.