на початок

Україна очима українців Польщі і Словаччини

Україна очима українців Польщі і СловаччиниЯкщо вперше задати собі запитання, які можуть існувати проблеми з ототожненням із Україною людей, котрі називають себе українцями, на перший погляд, - не мало би бути жодних. А проте вони існують, особливо це стосується наших етнічних, а не еміграційних діяспор, котрі виникли внаслідок такого, а не іншого прокладення сучасних кордонів. Перш за все це стосується Польщі і Словаччини, де на момент виникнення кордону із УРСР проживало компактно до мільйона етнічних українців. Унаслідок відомих історичних подій громади українців суттєво звузились в обох країнах: у Польщі головним чинником стали депортаційні процеси 1944-1947 рр., а в Словаччині – швидка асиміляція у післявоєнні десятиліття. Не останнім чином до такої ситуації послужила позиція тодішньої влади Радянської України: у випадку «обміну населенням» 1944-1946 рр. офіційний Київ був одним із ініціаторів виселення українців з Польщі, під час акції «Вісла» виступив із мовчазною підтримкою «остаточного розв’язання українського питання»; зі словацькими українцями (південними лемками) після невдалої спроби повторення польсько-українського варіянту трансферу сили було скеровано на підтримку безоглядної українізації, що супроводжувалася змушеним переходом греко-католиків на православ’я, як теж процесами комунізації суспільного життя. «Вітер зі Сходу» не був для українців Пряшівщини зрозумілим і потрібним. Разом з тим загроза депортації на Україну чорним овреолом висіла над тими, хто не боявся записуватися українцями (принаймні так вважали ті їх односельці, хто боявся).

Навіть з цього короткого вступу зрозуміло, що 60 років тому Україна не була для українців Польщі і Словаччини матір’ю, а тільки мачухою. При чому, якщо більшість українців Польщі вже були носіями української свідомости (крім північних підляшуків і західних лемків), то щодо південних лемків Словаччини не можна ствердити однозначно: всі вони були «руськими людьми», і знали, що їх єдинокровні брати живуть за Карпатами, однак прокинувшись колись офіційно українцями, такими так і не стали. Україна була для них частиною великої Росії, яка нібито й мала б їх захищати, а не змушувати переселятися до Волинської і Рівненської області, або ж вивчати так далеку літературну «українщину». Ця різниця говорить нам про те, що польські українці ще могли жити сподіванням на чудо перетворення «комуняцької потвори» УРСР на самостійну «неньку», натомість українці словацькі не мали первинно того «світла в кінці тунелю», тому Україна навіть з отриманням незалежности не тільки не наблизилась, а навіть віддалилась (йдеться передовсім про адептів русинського руху на Словаччині).

На сьогодні, якщо вірити даним переписів населення, у Польщі проживає 31 тис. українців і 5 тис. лемків, у Словаччині проживає 12 тис. українців і 24 тис. русинів. Себто, в обох країнах усвідомлених неполяків і несловаків, які ходять до церкви, а не до костелу, і говорять по-східно-, а не по-західно-слов’янськи, є приблизно порівно, - по 36 тисяч. Як можна зауважити, у Словаччині вп’ятеро більше тих, хто не хоче асоціюватися безпосередньо з українством, воліючи бути просто «русином» (в Польщі «лемком»). Якщо врахувати факт, що ті 12 тисяч українців то теж етнічно південні лемки, становище українців не є аж так безпорадним. Інша справа, що представників української інтелігенції Пряшівщини не дуже обходить факт подвійної переваги «русинів». Професор Пряшівського університету Юрій Бача у розмові з українською журналісткою невинно зауважив, що «є люди, які віддають перевагу старій історичній назві», при цьому на питання, чи хочуть самі словацькі українці залишатися українцями, відповів ствердно: «Прагнуть, тільки міра активности, розуміння речей неоднакова».

Про розуміння речей спробуємо поговорити далі. Якщо брати до уваги ситуацію з нехіттю бути українцем і визнавати в Україні духовний історичний центр, то як для Польщі, так і Словаччини можна виділити два основних фактори: лемківсько-русинський сепаратизм і непривабливість України як такої. Оскільки для Словаччини перший фактор є першопричиною другого, а у Польщі навпаки – прагнення бути кращими українцями ніж українці в совєтизованій і русифікованій Україні – часто відштовхує представників лемківської групи від українства, почнемо тому з сепаратизму, і йому об’єктивно буде присвячено більше часу.

Коріння сепаратизму лемків і русинів лежить у передовсім польській довоєнній і теж частково післявоєнній політиці, коли виходив у Криниці журнал «Лемко», було видано перший лемківський буквар і кожному лемківському дитяті вмовляно, що «наша батьківщина не лем Україна, а наша батьківщина то лем Лемковина». Відомий польський лемко Семан Мадзелян з Бінчарової, який закінчив початкову школу по-українськи, пише про ті події: «То вже пізніше Лемківщині відібрано право до літературної української мови і насильно нашим дітям до рук дано Лемківский буквар, зрештою дуже спольщений під редакцією ренегата з Криниці – Мефодія Трохановського». Сьогодні можна знайти таке пояснення: «Польська влада на чолі з лідерами ЛС [Лемко-Союзу – Р.К.]: Д.Вислоцьким і М.Трохановським та іншими замінили руську (українську) мову в початкових школах на «лемківський язик», щоби за чотири роки його зліквідувати. Лемківські діти могли вчитися тільки «języka polskiego» (Петро Шафран). Добре характеризує справжні цілі польських інспірацій на Лемківщині прикінцева теза книжки краківської вченої Кристини Пєрадської, яка, за словами Збіґнєва Сятковського, «була готова все, що лемківське, визнати за польське, або пропольське, або ж за таке, що хоч би за польське могло себе оголосити»: «...Шляхами Лемківщини з року в рік щораз сильнішим кроком входить Польща до помислів та почуттів населення».

У післявоєнний час ініціативу боротьби з українізмом серед лемків підхопили активні борці з українцями як такими. Едвард Прус, автор кількох книг про боротьбу з УПА у березні 1985 року опрацював експертизу на замовлення польської адміністрації під назвою «Українське населення в Польщі – минуле і сучасне». У ній знайдемо й такі слова: «Лемки то не українці, а такими можуть стати, якщо польська влада не перешкодить цьому процесу […], скажу прямо: у нашому національному інтересі лежить відірвання лемків і бойків від українців […]. Нам же залежить на тому, щоб залишилися «собою», фактично лемками під домінацією польської культури – що поступово приведе їх нарешті до польськости». Дослідники лемківської групи в Польщі відзначають, що українці й самі допускалися певних помилок у праці з лемками, допомагаючи мимовільно у процесі цього «відривання». На початку створення Українського суспільно-культурного товариства, в 1956-57 рр. до УСКТ належало у декілька разів більше лемків, ніж десятиліття по тому. Польський історик Анджей Квілецький пояснює цей факт тим, що УСКТ не виправдало сподівань лемків у організації повернень на рідні землі, а навпаки допомагало владі затримати «спецпоселенців» з акції «Вісла» на північних і західних теренах.

У стосунку до УСКТ і до слова «українське» у його назві лемки взагалі ставились із недовірою, хоча й позитивно сприйняли факт його заснування, - пише ще один історик Казімєж Пудло про позицію лемків з Нижньої Сілезії. Нехіть бути українцями пояснює один з переселених на захід лемко Ян Павельчак: «На кожному будинку, куди влада поселяла українську родину, вимальовувано велику «W». Це означало, що тут живе українець, слово «лемко» чи «русин» тут не існувало, і місцеве населення про таку національність ніколи не чуло». Тому кожна згадка про українство означала також згадку про трагедію виселення. Пудло теж вказує на прямий взаємозв’язок: «Часом лемки відмовлялися брати участь в УСКТ, щоб не наражати на себе гнів польського населення, котре їм закидало участь нібито в УПА». Більш свідомі таки не боялися, а навіть пізніші діячі сепаратистського руху починали з діяльності в українських структурах: «П.Стефанівський організував ансамбль пісні і танцю в Білянці, Теодор Ґоч, інструктор УСКТ – колективи в Зиндранові і сусідніх селах», - пише Петро Шафран, діяч проукраїнського Об’єднання лемків про своїх теперішніх опонентів. Однак уже тоді падали пропозиції про створення СКТ лемків, чи принаймні «Лемківської секції» в УСКТ.

Одним із найважливіших чинників, який посприяв розвиткові лемківського сепаратизму у Польщі, була об’єктивна віддаленість західних лемків від центрів українського національного життя. Набагато ближче було до Кракова, чи до Пряшева і Старої Любовні на Словаччині. «Наша драма полягає на тому, - пише ще один виселенець Михайло Скирпан, - що збірного злочину доконано на населенні, що жило у віддалі від свого народу і перемін, які там відбувалися. Тут час затримався на місці, ми залишалися й надалі русинами (руснаками), і тільки небагатьом було відомо, чим є Україна».

Після переселення до українських кордонів лемкам було далі, ніж до Берліна, а в контексті постійної дії антиукраїнської пропаганди у комуністичній Польщі ставати українцями лемки не хотіли й поготів. Описуючи ідеологічну дію фільму «Żołnierz zwycięztwa», який показує саме терени Східної Лемковини, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима зазначає: «Понадчасове бачення українців як дикунів, а території прикордоння – як Дикого поля надає подібним стрічкам своєрідної романтики і специфічної привабливости [окрім напевно самих українців – Р.К.], таке поєднання ідеології з формами масового мистецтва не лише забезпечувало глядацький успіх, а сприяло глибокому вкоріненню стереотипів щодо УПА тай українців загалом». Інший фільм того ж спрямування, знятий за програмною книжкою Яна Герхарда «Луни у Бещадах», під назвою «Ogniomistrz Kaleń», взагалі являє собою шедевр популістичного сприйняття історії. Упівців зображено у німецьких касках із намальованими на них тризубами, новобранці мають пройти ініціацію через стинання голів сокирами полоненим полякам тощо.

Чимало води на млин лемківського сепаратизму вилив знаний і шанований поет Єжи Гарасимович (нещодавно в Україні перевидано його книгу у перекладі Ігоря Калинця «Руський ліхтар, або Небо лемків»). Найбільш знаним є його лист-маніфест, опублікований у «Газеті краківській» у липні 1989 р.: «Лемки то аніяка не етнічна група, але народ, такий як словаки, баски, чи шотландці […]. Перед війною було проваджено полонізацію лемків, так само як тепер на наших теренах у Польщі українізація, що є певним парадоксом […]. Лемки мають отримати свою владу, свої національні символи, свій золотий стяг з червоним православним Хрестом […]. Чому лемки повинні були нести покуту і бути жорстоко покараними за безчинства УПА? УПА то українці. Лемки то лемки». Підтримка «нещасних лемків» стала у якомусь моменті модною у польській еліті, підсилювати схильності лемків до окремішности стало мало не обов’язком усіх замилуваних лемківською культурою. Ще один знаний суспільний діяч Єжи Ястшембовський «ніби випадком» пригадує розповідь М.Голути з Тилави про своє перебування в польській армії, де його ображали через походження: «Та хіба ж то в усіх арміях світу солдат обзивають українською падлиною? А я ж не падло, і не українець – а чоловік і лемко».

Експлуатацію «обраности» лемків, їх стражденної долі, подібної до інших малих народів, можемо відчути й сьогодні у різних польських авторів. У одному з культурознавчих журналів «Пресії» автори-студенти, які побували у Бартному, свою статтю називають «Індіанці сходу». У самій статті таємницю розкривають у такий спосіб: «Етнографи відносять лемків до карпато-русинів, поруч із словацькими руснаками, бещадськими бойками і гуцулами з Чорногори». Ті невідомі етнографи мали би пройти перед таким твердженням короткий курс у проф. Магочія з Торонта, не інакше, бо тільки на його мапах Карпаторутенії бойки польські і закарпатські відділені від галицьких під загадковою назвою «верховинці», а гуцули Рахівщини від єдинокровних братів з Буковини і Франківщини. Один з лідерів русинства на Закарпатті Володимир Фединишинець у своєму порівнянні русинів з іншими малими націями іде ще далі: «Внутрішнє русинство – то захрана, природный став народа, якый ся не подобать характером на Курдів ці Басків – хыбаль єднаковов судьбов. Ці на талібанцїв».

До талібів ми ще повернемося, а зараз постає питання: чи є люди, здатні протиставитися безсоромній популістиці, висисанню з пальців нових теорій задля заробляння грошей від Євросоюзу на розробку внутріпольської цікавинки лемків і внутрісловацької – русинів? Були і є. Так, на Словаччині ще в 1945 р. при заснуванні Української народної ради Пряшівщини один з чільних діячів доктор Діонісій Ройкович заявив наступне: «Замість культурної свободи штучно нам була нав’язана мовна суперечка, замість ясної національної приналежности охрещували нас назвами, перейнятими у наших природніх ворогів. Ми повинні були бути безликими русинами, руснаками, русняками тільки тому, що народ не міг усвідомити своєї національної приналежности до етнографічного тіла свого материнського народу. Стара тактика всіх наших недоброзичливців […]. Нам було запропоновано бути переслідуваними «русинами», або у кращому випадку перетворитися на греко-католицьких словаків». У 1985 році Анджеєм Сулімою Камінським було написано звернення «У колі моральної і політичної сліпоти: Україна і українці очима поляків». У ньому він між іншим, запитав у польської інтелігенції: «Чому від століть ми ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так «любимо» русинів, гуцулів, лемків, бойків і «тутейших» [підляшуків - ред.], доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі (навіть ті з 'Goralen-volku'), кашуби, сілезці і курпи є поляками? [...] Чи так насправді у Бескиді, на Поділлі і Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами і іншими «етнографічними» цікавинками?»

Слід відзначити, що на сьогодні позиція польського істеблішменту до лемківського питання зазнає змін на користь проукраїнських сил: «…любителі «спокійних миролюбних лемків» родом з епохи пізнього Едварда Герека, які активно підтримували СЛ [Стоваришіня лемків – Р.К.], мають менше до сказання […], незручно вже так відкрито, на довоєнний ендецький взірець, маніпулювати лемками. Для польських чиновників експерименти з «новими націями» перестали бути безпечними з появою сілезької (шльонської) нації й зростанням в силу націотворчих тенденцій серед кашубів», - читаємо на сторінках Лемківскої сторінки «Нашого слова». Нещодавно у Польщі вийшов путівник по дерев’яних церквах Карпат Польщі і Словаччини, автори якого вже не мають сумнівів, що «за мовно-культурними критеріями руських жителів Карпат належало б віднести до українців», хоч і зауважують відцентрові позиції «деяких лемків і словацьких русинів». На представленій польськими дослідниками мапі чітко виділені усі підгрупи найзахідніших українців: лемки, бойки, русини спиські, долиняни, русини шляхтовські, замішанці, венгрини (угринці), а також зазначені терени із «іншим осадництвом русинським (українським)». Позитивно оцінив вихід путівника відомий етнолог та фольклорист з Пряшева Микола Мушинка: «На відміну від багатьох інших польських дослідників сакральної архітектури, автори путівника не обтяжені антиукраїнським комплексом і розглядають їх вповні об’єктивно, як пам’ятки, побудовані і вживані українцями».

Відповідаючи на послання до лемків Єжи Гарасимовича, виселенець-лемко Михайло Скирпан написав: «Цікаво, як би реагували наші «Гарасимовичі», якби у сусідніх країнах хтось творив нову історію польських етнічних груп та розповідав їм, що вони не є поляками». Продовження цієї думки читаємо уже в газеті польської правиці «Жечпосполіта» з 1995 року: «Уявімо собі, що якогось дня кілька гуралів з Закопаного виїздить до Братислави, де організують прес-конференцію, оголошують відокремлення Підгалля від Польщі і декларують заснування еміграційного уряду Підгалянської республіки. Наступного дня, як ніби й нічого, повертаються спокійно на Закопаного і далі, без перешкод зі сторони поліції чи прокуратури, займаються сепаратистичною діяльністю. Хтось відповість, що це фантазія. Однак подібні речі відбуваються на прикордонному із Польщею Закарпатті». Дана публікація з’явилася після проголошення в 1993 році «Временного правительства Подкарпатськой Руси». На шпальтах газети українців Польщі «Наше слово» автор під псевдо Максим Штось відзначив отверезіння поляків такими словами: «Декого ці заяви примусили задуматися, чим може закінчитись підтримка для «добрих лемків», розігрування лемківської карти проти української меншини. Досі «любителі» лемків-русинів з Польщі загрозу бачили лише в Україні і мнимій «українізації лемків». Тепер побоялися заяв, які прямо можна віднести до карного кодексу кожної країни (в тому Польщі)». Як у цьому контексті не згадати вже цьогорічну заяву п.Фединишинця: «Русины не мають свого порядного лідера, якый бы консоладовав народность, як то робив в істім часі Ясір Арафат з Палестинцями ці Усама бен Ладін або ёго вплывны і з яснов позіціёв сполупрацовници. Може тота судьбина чекать на мене, як на будучого презідента Підкарпатя?» Таких заяв не звучало від піку русинського сепаратизму, який припадає на початок-середину 90-х рр.

Україна для розкольників це тільки одна з кількох держав, на території якої живуть русини, і стосунок до неї вимірювався не стільки позицією українців до своєї діаспори в Польщі і Словаччині, а її становищем щодо корінних мешканців Закарпаття. Коли у березні торік Закарпатська облрада прийняла рішення про визнання русинів окремим народом, голова «Сойму підкарпатських русинів» о. Димитрій Сидор поспішив поділитися цією новиною з прорусинськими організаціями Словаччини: «80% посланцїв областной рады, выужыючі право орґанів містной самосправы, і наперек грозьбам з Кієва, сміло прияли рішіня о узнаню русиньской народності, чім зняли ганьбу з Україны як недемократічной державы […]. Слава Українї, а честь і почливость Карпатьскій русиньскій Руси!».

До України русини почали ставитись більш-менш поблажливо після Помаранчевої революції, коли Павло Магочій оголосив про необхідність підтримати зміни у Києві в сподіванні на визнання Ющенком русинів. До того ж часу головним натхненником русинів була… Росія. Той же о.Сидор в одному з попередніх інтерв’ю досить чітко окреслив пріоритети діяльності власної організації: «Після розпаду СРСР, Росія фактично залишила нас на поїдання галицьким екстремістам, і ми вже 10 років намагаємося пробитися крізь стіни Кремля з проханням про допомогу. Ми розраховуємо не на якусь фінансову допомогу, ми сподіваємося на духовну і політичну підтримку Росії».

Вимушене потепління у стосунку до України після таких заяв викликане було скорше за все попереджувальними заходами, реалізованими на часів Леоніда Кучми з подачі покійного нині гуманітарного віце-прем’єра Івана Кураса. У 1996 р. було затверджено «План заходів по вирішенню проблем українців-русинів». У ньому рекомендувалося «провести попереджувально-роз’яснювальну роботу з лідерами та активістами руху «політичного русинства», скеровану на попередження поширення його впливу і недопущення створення політичних структур із явно вираженою сепаратистською скерованістю. Застосувати до членів незареєстрованого «Товариства (або союзу) підкарпатських русинів» і створеного ним тимчасового уряду відповідні норми адміністративного та карного (стаття 188-8 КК України) законодавства». Тепер о.Димитрій заявляє, що «ниякый русиньскый семпаратізм [так у тексті – Р.К.] Русины собі не желали і не желають». Важко у це повірити, дивлячись на збудований посеред Ужгорода стараннями о.Димитрія собор у великоруському стилі, який не має жодного стосунку до сакральної традиційної культури південно-карпатських українців. Кілька таких «церквушек» уже височіє і в інших місцях.

Якщо з відношенням до України трохи прояснилося, то у стосунку до тих своїх побратимців, котрі посміли себе назвати українцями у Польщі і Словаччині, ведеться неприхована боротьба. З їх кількістю і так завжди були проблеми, бо лемки/русини по-перше асоціювали себе саме так, а вже потім деякі з них признавалися до українства1 , однак це діячів всесвітнього русинства не зупиняє. Вони діють у ключі, накресленому у посланні Гарасимовича: «…лемки, які мають вищу освіту і хочуть під фанфари увійти в великий світ, перетворюються на більших українців, ніж українці в Україні. Їх Матір Лемківщина перестає для них існувати. Вважаю їх за виродків Лемківського народу […]. Ті звироднілі сини вже не цікавляться власним карпатським родинним пейзажем із його талановитим лемківським людом. Вони є нащадками знаних дивізій, котрі йшли коло ноги свого Німецького пана».

Нетолерантність щодо лемків/русинів, які перейшли на проукраїнські позиції, не має меж. Др. Олена Дуць-Файфер з Кракова, представляючи «лем-лемківське» Стоваришіня лемків на конференції «Реалізація Польщею рішень Рамкової конвенції про права меншин», виступила кардинально проти присутности в спільній комісії репрезентанта Об’єднання лемків Стефана Гладика, звинувативши його, ОУП і всіх прихильників «української ідеології» у потоптуванні прав малих меншин сильними меншинами, легковаженні і відсутності демократичних норм. Пані Олена була єдиною з лідерів нацменшин Польщі, хто голосував проти кандидатури колишнього голови ОУП Мирона Кертичака на співголову Спільної комісії уряду і національних меншин. На другий Світовий конгрес русинів у Криниці голова Стоваришіня Андрій Копча просто не впустив професора Ягеллонського університету Ярослава Мокляка; у 2005 р. на криницьке «Бієнале лемківської культури» було недопущено редактора краківської радіопередачі «Кермеш» Ярослава Чухту, бо «они не наши, лем українці»2 . Ображені «лем-українці» запитують з цього приводу зі сторінок «Нашого слова»: «Чому лідери СЛ почали узурпувати собі право вирішувати хто є справжнім 100% лемком, а хто лише «проповідником української ідеології?» (Максим Штось).

Подібно відбувається на Словаччині. Група соціологів з Пряшівщини дослідила рівень взаємної адаптації представників проукраїнської і прорусинської позиції: «…цікавою є та особливість, що українці більш ідентифікуються із русинською національністю, чи народом, ніж русини з українською національністю», - пишуть вони. Яскравим прикладом міжусобної боротьби є заява свидницького русинського діяча Яна Калиняка у справі передачі Музею української культури (до нового року носив назву «Музей українсько-руської культури») русинам: «Штатут музея мать до днешнього дня протинародностний характер, котрый ся зачінать уж од його назвы, неговорячі о його посланю і о тім, же русиньска історія і култура ся там презентує як україньска. І урядным языком працівників музея є україньский язик, публікації в музею высвітлюють, же Русины суть неодділнов частьов українского народа, то значіть, же до того ся рахує і їх історія і култура. Музей і його выдавательска робота суть дотованы зо штатных фінанцій, котры ся творять і з пінязі жытелів русиньской народности і котры не хотять, абы їх называли Українцями ці ниґде на світі неєствуючіма Русинами-Українцями». Поки йшла боротьба за Свидник, влада заснувала Музей русинської культури у Пряшеві .

Характерно, що панівний народ, словаки – сприймають цю меншину (українців і русинів) за цілість. Це перегукується також із уявленнями простих поляків про лемків у Польщі: Анджей Клімецький у своїх дослідженнях з 70-х років занотував такі дані з опитаних ним польських сусідів лемків Любуської землі (воєводство Зелена Гура): 6 осіб вважало, що це «українці чи лемки», 2 особи говорило про «українців, але більше лемків», 4 особи сказало «лише лемки», 2 особи висловилися за «лемків, але колись українців», «тільки українці» - 3 особи, «лемки чи поляки» 2 особи і одна особа «поляки з акції «В»». Поляки до цього часу можуть питатися у задекларованого лемка, за кого під час футбольного матчу Польща-Україна він буде уболівати, і втішаться, почувши що за Польщу; натомість деякі з задекларованих русинів, особливо з числа реоптантів, поверненців з України, вже не настільки однозначні: у розмові зі мною згаданий вище Ян Калиняк сказав, що по перших роках приїзду вболівав за хокейну збірну СРСР, навіть коли вона грала проти Чехословаччини.

Стосунок простого народу до національних проблем дуже мінливий і не грає принципової ролі у їх поточному житті. Почута мною пісня «про братів українців» у виконанні русинів зі Спишу, котрі відпочивали в одному з барів Пряшева, ще не означала їх готовності брататися з українцями. З Польщі ж можна навести один цікавий приклад навернення до українських коренів нащадка лемкині з Мхави, шістнадцятилітнього хлопця з Елку, котрий виграв у конкурсі тижневика «Політика» на краще есе у темі «Толерантність. Згода на іншість». Есе Мілоша Пеньковського перемогло серед 550 творів, що надійшли на конкурс. Свідомий поляк, римо-католик, що розмовляє польською, говорить, що мама-полоністка шкодує з факту незнання лемківської говірки, хоч її ще розуміє, - Мілош не розуміє вже зовсім. На Святий Вечір 2004 року (25 грудня), його старший брат Куба поїхав спостерігачем до Донецька, - мамі сказав, що то його обов’язок перед родиною бабці Олі, після чого мама вже не бралась його відмовляти. Два дні пізніше Куба виступав на радіо у Варшаві, і сказав, що «хоч у його жилах тече небагато української крові, він в тому моменті почувається так, якби то був його народ, який потребує допомоги». За словами Мілоша, мама розплакалась і сказала, що пишається Кубою. Маємо приклад самоусвідомлення, не залежного від позиції чи впливу тієї чи іншої меншинної організації у Польщі, тут спрацювали чинники іншого характеру.

Подібне враження від спілкування з лемками Польщі і русинами Словаччини відніс польський соціолог Яцек Новак. Він займався дослідженням єдності лемківської групи у трьох країнах (двох названих та в Україні). «У Міжлабірцях ідея русинізму зовсім не є більш живою, ніж у Братиславі або Кракові […], пише Новак, - подібно до лемків у Польщі, так і тут я схильний до тези, що громада русинів на Словаччині не здатна будувати свою тотожність без допомоги інших […]. Етнічні лідери витворюють інший, видуманий образ суспільності». Коли Союз русинів-українців Словаччини запрошує на «свій» фестиваль «Маковицька струна» в Бардієві співочий колектив з Чирча, чи з Камюнки, співаки не відмовляють, приїздять. Коли подібні акції влаштовує «Русинська оброда», ті гурти знов не відмовляють, а радо беруть участь. Тільки в «Народных новинках» про ті колективи можна буде довідатись як про русинські, а «Нове життя» (орган проукраїнської течії), - що виступали перед нами, наприклад, українці зі Спишу3 . Яцек Новак продовжує далі про враження від Словаччини: якщо послухати лідерів русинського руху, «а то виставка, а то фестиваль, чи з’їзд – можна було б судити, що життя тієї групи то безперервне свято. Однак кількамісячні спостереження утвердили мене в переконанні, що близькі до правди про реалії русинства на Словаччині є мої «звичайні» співрозмовці».

Що об’єднує простих представників меншини в Польщі і Словаччині? Лідери сепаратистів їх вчать, що існує єдність русинів усього світу, яка, безперечно, нічого спільного не має із українцями всього світу. Як мантру вони повторюють теорію, що Україна на сьогодні по відношенні русинів поводить себе так само як Росія поводила по відношенню до неї: «Яка то подоба. Україньскый язык не быв, не є і не може быти. Русиньскый язык не быв, не є і не може быти. Україны нїт, то суть малоруськы ґубернії Росії. Підкарпатьской Руси нїт, то є Україна. На сміх!» (Володимир Фединишинець). Підспівують їм ліберальні голоси й з Росії, наголошуючи, що для України питання русинів – «курдів Центральної Європи» лежить тепер у моральній площині. Наскільки глибоко оце антиукраїнське вчення пустило корені у середовищі південних і північних лемків?

Слід у даному місці вказати, що при вмілому зібранні набору різних чинників воєдино, - ця діяльність приносить свої плоди. Одначе для кожного «русинського» регіону набір цих антиукраїнізмів буде свій, і в цьому слабкість сепаратистів. Скажімо, на Словаччині, використовуючи функціонування старого терміну руський, неприйняття українізації, виїзд і повернення оптантів на Волинь, зв’язки православної церкви із «русинами за океаном», уявлення про українців збудоване на обсервації заробітчан-закарпатців (десь там серед них є й «браття-русини»), можна збудувати спільність якихось 24 тисяч автохтонів. У Польщі набір буде іншим – лемківство, а не українство чи русинство (термін «русин» можна вважати у Польщі похованим), акція «Вісла» у контексті концтабору в Явожно як зло причинене за гріхи українців, православ’я як істинна руська віра, на відміну від греко-католицької націоналістичної, - і як результат 5 тисяч лемків (причому не можна однозначно твердити, що у їх складі виключно «лем-лемки»). На Закарпатті свій набір постулатів. Але взаємозв’язок між цими групами майже невідчутний.

Якщо про переселених в УРСР лемків взагалі склалося уявлення про їх неприсутність у збірній пам’яті групи (тобто їх можливо пам’ятають лемки позосталі у Польщі, але останні нитки зв’язків вмирають з найстаршими членами родин), то з єдністю польських і словацьких лемків, за дослідженням Яцека Новака, існують не менші проблеми. «Внутрішній поділ русинів і лемків у Польщі значно утруднює їм віднайдення свого місця у кожній з держав, де їм довелося, часто проти своєї волі, жити […]. Тому не належиться дивуватись, що спроби об’єднання русинів з Польщі, Словаччини і України зазвичай завершуються нічим». І тут, зауважмо, йдеться про нібито ядро русинства – лемків, які говорять приблизно тим самим діалектом, і які вже будуть цілком далекими від рахівських гуцулів, чи нещодавно «успішно віднайдених» русинів у Молдові (котрі є насправді нащадками переселенців з Буковини).

Однією з ліній, на яких будується відношення усіх русинських сепаратистів до України, є культивування старого москвофільства, лишень у змінених формах. Журнал «Русин», який видається у товариством «Русь» у Кишиневі, друкує матеріали російською мовою, рідше для розмаїтости різними варіантами русинської, або ж українською (автори з Закарпаття). Останні номери журналу вийшли за благословенням Митрополита Лавра, першоієрарха Російської православної церкви за кордоном (нещодавно відбувся процес злиття двох гілок УПЦ). Митрополит походить з села Ладомирова коло Свидника, з родини Шкурлів. Коли ще молодий Лавр радив у 1947-му не їхати батькам до тої Росії, чи то пак Волині, його не послухали. А він між ти мав рацію, - замість добрих росіян русини опинилися поміж злих українців, - принаймні так можна зрозуміти прочитавши книжку брата Лавра Миколи про переселенські митарства4 . Російською виходить в Ужгороді журнал «Християнська родина», і лише деякі статті по-українськи – як зазначає Петро Шафран з Польщі, «коли автори хочуть, щоби їх писання зрозуміли всі, [а] не тільки вони самі».

У Польщі авторами книги про добровільну участь лемків у Червоній Армії [?!] виступили діячі Стоваришіня лемків Ф. Ґоч і А. Барна. І хоч уміщені спогади показують, що добровільність та була часто доволі умовною, і що медалі і рани не рятували пізніше від депортацій 1944-1947 рр., акції «Вісла», «Явожна», все одно від авторського слова б’є невкривана любов до «великого брата». Рецензент із «Нашого слова» реляціонує: «Ніби автори згадують совєтські концтабори, злидні совєтської дійсності, але любовних визнань до Росії ніяк не змінити. Попри те, що Ґоч і його соратники усвідомлюють, що і хто зруйнував традиційну Лемковину, хто був основним замовником депортацій – то підшкірної любови не приховати».

Комплекс уявлень, котрі допомагають плекати лемкам і русинам антиукраїнське наставлення, як бачимо – досить широкий. Тому щоби змінити це відношення і спробувати переламати стереотип, Україна має кількакратно збільшити рівень своєї уваги до цих меншин. Потрібно зробити все, щоб лемки вибачили Україні, а русини принаймні почули її голос, відчули її силу і дихання за Карпатами, не боялися її пізнавати. Сьогоднішня ситуація нагадує ту, яку описав ще у 60-х рр. минулого століття один з лідерів української меншини на Словаччині Іван Мацинський:

Ми лемки – на захід від Лабірця й Сяна.

Чи чуєш, Вкраїно, наш жалібний гімн?

Ні, що тобі древняя лемківська рана?

Безболісність стала законом твоїм.

Щоб виправити цю ситуацію, Україні не лише слід відкритися простим лемкам і русинам через організації всіляких нових ініціатив, позбавлених зашкарудлости і нальоту посткомунізму, варто міняти своє медіальне обличчя.

І тут підходимо до іншого боку сприйняття України – посередництвом суспільств словаків і поляків, у яких наші меншини проживають, і від яких черпають інформацію про свою духовну батьківщину. Знов-таки, це сприйняття можна поділити на два канали: 1) чи дотягує Україна до рівня, щоб бути моєю, європейця, гідною вітчизною? 2) чи виправдовує Україна сподівання, покладені не неї нами, свідомими українцями у Європі (чи є Україна «українською»)? Щодо першого питання, то образ нашої держави у медіях Польщі і Словаччини, поза коротким часом Помаранчевої революції, далекий від європейського ідеалу. Польські газети пишуть про олігархів і про мафію, про проституцію і бідність, про жахливий стан інфраструктури і погані дороги. Словацька преса наголошує, що їх кордон з Україною має бути найнепроникнішим у Європі, описує поширення СНІДу в Одесі і способи добування вугілля вручну на Донбасі. Перевагою польських журналістів є те, що вони час від часу згадують про туристичні атракції України – Крим, Карпати, Київ, Львів, Хотин, Волинь.

Разом з тим певний образ сучасної України творили заробітчани. Ленка Кнап, етнічна списька русинка зі Словаччини, а нині головний редактор «Українського журналу» з Праги, так коментує це явище: «На поч. 90-х років з’явилися перші торговці, «човники» з України, страшно бідні люди, переважно з закарпатського регіону. І подібно як у Польщі почалися твердження: це ж не ми, це інша зовсім нація. Вважалося приниженням самого себе визнати факт споріднености із тією людиною з базару». Помаранчева революція дещо поправила візерунок України у очах її соплемінників за західним кордоном, багато хто у Польщі заговорив про необхідність скинути шкаралупу «закерзонськости», за якою ховалася образа на Україну через її позицію щодо етнічних земель за Бугом і Сяном та їх мешканців, та переорієнтацію на панукраїнське сприйняття дійсности. У «часописі молодих», як себе позиціонує «San Ridea» з Перемишля, у редакторській статті читаємо: «Хто знає, чи в цей історичний час, саме відповідь на питання про ставлення до українців з-за східнього кордону, а не політично-етичні гадання, є нашою цеглиною до помаранчевої перебудови?» Помаранчева революція мала шанс змінити не тільки уявлення про країну, а й про тих людей, які мають нещастя її представляти на плантаціях полуниць і на будмайданчиках Європи.

Але ейфорія змінилася розчаруванням, і тепер не всі із тих польських українців, яких переповнювала гордість за свої обидві країни, висловлювалися б так патетично. Навпаки, після майже провального голосування по законопроекту з визнання Голодомору актом геноциду рупор українців Польщі розпалився критикою на адресу української влади: «…сором, як з історичного поняття універсал антикризовики зробили ганчірку. При нагоді других роковин Помаранчевої революції аж свербить запитати: Де ідеали Майдану? Де бандити, яких мало б не бути при владі? Де «Наша Україна», де національна ідея?», - пише Степан Мігус. Як зрозуміло з риторики, польським українцям більше залежить, ніж словацьким, на ствердній відповіді на друге запитання: окрім своєї демократичности в уявленні польських українців Україна має бути українською.

Ленка Кнап сприймає перепади любови-нелюбови до України з боку «закерзонців» спокійно: «Не треба дивуватися: українці з Закерзоння відрізняли себе від поляків, але цілі десятиліття перебуваючи в Польщі, не в Радянському Союзі, багато в чому втратили подібність із „українськими” українцями. Це вже інші люди. Як одні, так і інші переживають культурний шок при першій зустрічі: ви ж не „ті” українці, котрими ми вас уявляли! Для мене це трохи смішно, бо ж можна сказати щось подібне до сусіда у рідному місті: ти не такий, як я. Ніхто й не сумнівається». Більшість із нині усвідомлених українців Польщі вже кардинально не змінить своєї ідентичности. Опитування, проведене Богданом Гуком серед молоді українських ліцеїв у Польщі5 , свідчить: українцями можна залишатися як на східних, так і на західних землях, а навіть деякі говорять про можливість «повернення» в Україну. Інша справа, що позитивний образ України в польському, тай в словацькому середовищі напряму впливає на самопочуття діяспорних українців як меншини.

Тому власне вони постійно намагаються нагадати про своє існування можновладцям в Україні, яким постійно здається, що діяспора не допомагає, а перешкоджає своїм історизмом мислення у двосторонніх відносинах. «Серед українців Польщі поширена така візія громади, що наголошує на здатність бути репрезентантом істинних інтересів України, - пише редактор «San Ridea» Петро Бачик, - мабуть ми природно призначені до функції представ¬ляння традиції, культури, а може навіть політики вітчизняної держави. Знаменне, що писав у 2002 р. один з авторів у Нашому Слові: «Чи не треба сприймати це як історичну місію, і в унійних невдовзі Ольштині й Ґданську, Щецині та Вроцлаві бути видимими представниками нації, яка (...) є европейським народом з тисячолітньою культурою. Зло, яке задумали автори акції „Вісла”, парадоксально обернулось би на користь народу, який вони хотіли знищити». Отже вхід Польщі в ЄС ставляти мав би незвичайні завдання перед нами, так що пошуки зв’язків між політичним відкриттям України і активністю «унійних» українців, у цьому контексті, не таким вже абстрак¬тним дотепом».

Разом із доведенням своєї потрібності Україні представники громади у Польщі розвивають в українських ЗМІ тематику етнічних земель у Польщі, нагадуючи про їх славне минуле, визначних українців, народжених на Закерзонні, героїчних подій з української історії на теренах західніше Бугу і Сяну. Редактор двомісячника «Над Бугом і Нарвою» Юрій Гаврилюк пропонує, приміром, вписувати до традиційних «Років Польщі в Україні» та «України у Польщі» «хоча би один «місяць Закерзоння»», оскільки «вцілілий із пожеж минулого історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації і держави повинні дбати».

Що ж заважає збудуванню гармонійних відносин між Україною та її діяспорою в Польщі і Словаччині? Відповідь спробував дати один з авторитетних українців на Словаччині Юрій Бача: «Перш за все Україна мусить стати великою, економічно сильною, політично об’єднаною державою українського народу, щоб не довелося соромитись за певні її кроки. Тоді це буде найкраща допомога українцям в різних країнах світу». Поки що залишаються лиш сподівання.

1Наприклад, у 70-х рр. при опитуванні лемків з Зеленогірського воєводства на питання «Ким себе вважає Пан/Пані», 22 особи відповіло «лемко», 17 осіб «лемко і поляк», 6 осіб «лемко і русин», 5 осіб «українець». На питання «Ким вважають себе лемки» ті ж особи відповіли наступно: 26 осіб – «лемки», 11 осіб «лемки чи українці», 6 осіб «лемки, чи українці, чи поляки», 5 осіб «лемки чи поляки».

2 Коли редактор «Критики» у Польщі Тарас Шумейко попросив видану у Кракові авторську книгу п.Дуць-Файфер про розвиток лемківської літератури для рецензування у часописі, було чемно, але чітко відмовлено. Мені особисто п.Олена закинула невикористання антології лемківської переселенської поезії «Ци то лем туга» при написанні матеріалу щодо переселенської літератури українців з Закерзоння. Однак побачити вживу за 5 років перебування у Польщі мені це видання не довелось, - видається «для своїх».

3 Подібна ситуація існує на Північному Підляшші, коли з культурної традиції однієї по суті етнічної групи користають представники двох меншинних організацій: Союзу українців Підляшшя і Білоруського суспільно-культурного товариства.

4 Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004.

5 Див: Українська молодь у Польщі: пошуки місця для національної тотожности. За редакцією Б. Гука, Перемишль 2002.



Роман Кабачій, "Критика"скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.