на початок

Русинське питання від Олександра Духновича до Віктора Балоги

Русинське питання від Олександра Духновича до Віктора БалогиМіж віршем «Вручаніе» («Я русин был, есмъ и буду…»), оприлюдненим 1850 року греко-католицьким священиком Олександром Духновичем (1803-1865), і помислами Закарпатської обласної ради 2007 року, причарованої главою секретаріату президента України Віктором Балогою (народився 1963 року), лежить півторастолітня прірва.

Наразі ці знакові постаті крайової історії мають один до одного умовний стосунок: як означення часових рамок локальної дискусії на задану в заголовку нашої статті етнополітичну тему, з приводу котрої доводилося полемізувати й авторові цих рядків. Отже, спробуємо реконструювати і прокоментувати сучасний стан «русинського питання».
Серед п’ятдесяти прийнятих рішень 7 березня 2007 року Закарпатська обласна рада (усіх мандатів 90) проголосувала і за визнання національності «русин».

Із 79 присутніх за це висловився 71 депутат, у т. ч. фракції «Наша Україна» та її союзника по облрадівській більшості – Партії регіонів. У проекті пропонували внести позицію «русин» до переліку національностей області, котрого, до речі, документально не існує. Потім щось із голосу правили і в сумбурі (депутати виходили-заходили цілими фракціями) проголосували. Про дотримання процедури не йшлося.
Кінцеву редакцію рішення «Про визнання національності русин» майже на тиждень засекретили. Аж у нещасливий вівторок 13 березня, на другий день після затяжних вихідних, прес-служба обласної ради процитувала постановляючу частину. У ній привертають увагу пункти: «1. Визнати на території Закарпатської області національність «русин». 2. Звернутися до Верховної Ради України з клопотанням про визнання національності «русин» на законодавчому рівні».
Правовий нігілізм очевидний. Утім, не про законність ішлося, а про маніпулятивний політефект. 27 березня 2007 р. прес-служба обласної ради пояснила «назрілість» ініціативою «групи депутатів, які вважають себе русинами». Їхню кількість (1 чи 71?) і прізвища не уточнили.

Згадане рішення є незаконним, виходячи з обсягу компетенції обласної ради, визначеної законом України «Про місцеве самоврядування». Між іншим, у ньому (рішенні) фігурує термін «територія Закарпатської області». Насправді область має адміністративну площу, територіальні (адміністративні) межі, але не власну територію, що означає юрисдикцію.
Фахівцям складно уявити наслідки «офіційного визнання» окремої групи громадян національністю чи національною меншиною в межах однієї області. Законодавство України цього не передбачає. Всі національні меншини визнаються згідно з Конституцією і законами, а не окремими актами органів публічної влади. Так само русинів та їх організації визнають і в інших країнах.

Цікаво, що цьому рішенню передувала зустріч керівництва Закарпатської області з активістами русинських товариств, у т. ч. з головою Світової ради русинів Полом Робертом Маґочі. Ще як слід його не оформили протоколісти, а ощасливлені герої попросили грошей на портрети визначних русинів для кожної школи. Чому б ні? Адже в жовтні 2006 року облдержадміністрація провела у місті-герої Мукачеві, котре прославили політичні розбірки, обласний фестиваль русинської культури «Червена ружа».
Ось так можновладці знову покликали в рекрути виснажені 18-літнім безпліддям ідеї, щоби підживити їх за рахунок державного бюджету.

Начебто нічого крамольного у подібних назвошукацтвах. Політична ситуація, наприклад, традиційно впливає на бажання змінити власне ім’я чи прізвище, котре виявляє щороку близько 20 тисяч українців, зокрема, за перші шість місяців 2006 року було 10 830 таких випадків, а в першому півріччі 2007 року – 10 042. Найпоширенішою підставою для цього служить неблагозвучність імені чи прізвища. Водночас у 2006 році органи юстиції зареєстрували імена новонароджених, чиї батьки вирізняються пристрастю до чоловічої екзотики: Космос (Донецька область), Лимон (Закарпатська область), Сервер (Запорізька область), Таймер (Луганська область).
Наразі є суттєві нюанси.

Із самого початку «русинська проблема» була в активі комуністів. У 1989-1991 роках комуністична номенклатура успішно протистояла на Закарпатті національно-демократичній контреліті. Проблему русинства породили ситуативні інтереси союзних і регіональних чиновників, підібраних КПРС. У незалежній Україні ця ідея, попри зухвалі провокації русинських лідерів, залишилася в орбіті партикулярних амбіцій неокомуністичної владної верхівки. Аби відвернути фіаско, вона відмежувала русинство від політичних гасел і вигнала його на етнокультурну ниву.
У листопаді 2005 року народні депутати від КПУ навіть підготували законопроект «Про русинів України» (І. Мигович, Г. Крючков, М. Шульга), котрий Верховна Рада не взяла до розгляду, позаяк визначення національності до компетенції держави не належить, а є справою кожної конкретної особи.

Як свідчить прес-центр Закарпатського обкому КПУ, його перший секретар Іван Мигович недавно старався надати русинському руху «національно-визвольного змісту». Мабуть, ідеться про пивний путч пенсіонерів, нереалізованих професійно, тому й суспільно амбітних. Доволі влучно висловився про них свого часу академік Олекса Мишанич: «Це – купка комедіантів, які бавляться у політику. Бо як би це справді було щось серйозне, то держава звернула б на це увагу».
Ось і закарпатському комуністу № 1, котрий «чи не найголосніше про русинське питання бив і б’є у всеукраїнські дзвони», з прес-центру Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини задали незручне запитання: «Чому в такі недалекі часи комуністи не підтримували русинів, а зараз підтримують?» Іван Мигович відповів закручено: «За радянської влади панувала тенденція на інтернаціоналізацію суспільства, тобто політика велася на забезпечення інтересів усіх спільнот, відбувся прискорений економічний і соціально-культурний розвиток краю, тоді національні питання не були на першому місці". Він забув сказати, хто, як сам висловився, під час паспортизації 1946-1947 рр. русинів записав українцями. Натомість ударив обухом по голові черговою нісенітницею, мовляв, нині вже 130 тисяч краян письмово визнали себе русинами.
Але бачимо, що у березні 2007 року з’явився новий покровитель русинства – блок політичних партій «Наша Україна». За його списком депутатом Закарпатської облради став дитячий лікар Євген Жупан, єдиний публічний лобіст згаданого рішення (вже тематично четвертого із 1992 року), що лежить поза компетенцією органу місцевого самоврядування. Цікаво, що «за» голосували «нашоукраїнці», які досі були непримиренними противниками політичного русинства, наприклад, ректор Ужгородського національного університету Микола Вегеш. Його кандидатська і докторська дисертації присвячені п’ятимісячній історії Карпатської України. Доведеться переписати? Потім він заперечував (правда, не публічно), що 7 березня голосував «за», бо, начебто, утримався. Тоді справді два депутати утримались, але відразу до них себе віднесли аж десятеро «нашоукраїнців»! Хороший конкурс.
Сліди дивної метаморфози ведуть до секретаріату президента України. Абсолютно нехаризматичні фігури русинських лідерів приїлися і, вочевидь, збоку ангажуються нові обличчя. Це найсвіжіше переплетення адміністративного ресурсу з політичним є вельми наївним витвором кабінетних фантазій конспіративного штибу.

Сучасне русинство цілковито вмістилося в рамки двох дискусійних напрямків 1990-х: історико-політичний та лінгвістико-етнологічний. Адептів русинізму вистачило тільки на історію і політику. Вони налягали на етнонім «русин» в якості маркера українського населення Закарпаття, принагідно обґрунтовуючи адміністративно-територіальну автономію. Опоненти резонно вказали на витоки русинства у зовнішній політиці іноземних держав, що в умовах розпаду біполярного світу поставили на етнічну марґіналізацію українців.
Урешті-решт, самопроголошене в травні 1993-го «Временное правительство Подкарпатской Руси» зі своїм прем’єр-міністром, міністром закордонних справ, декількома послами саморозпустилося в Ужгороді на початку 2001-го і зійшлося на думці нарощувати мовні експерименти. За кулісами саморозпуску і нинішнього рішення стоїть один і той же високоранговий держслужбовець.

Хоч давно відкинуті сепаратистські прагнення нечисельних пропагандистів русинства, але зараз у декого в Києві кортить знайти додатковий політресурс і конвертувати його через адмінплощину. Не дивно, що саме 2007 року (втретє із 1990 року) керівництво Закарпаття намагалося вибрати обласний прапор. Русини наполягали на горизонтальному трикольорі – синій, білій та червоній смугах. Як пояснив журі обласний депутат від «Нашої України» Євген Жупан, цей прапор (що нагадує російський – Р. О.) використовується русинами вже близько 15 років. Натомість синьо-жовтий прапор в активістів русинства асоціюється з кровопролиттям Першої та Другої світових воєн.

Із цього приводу тривалі дискусії підсумували наукові журнали України ще в середині 1990-х років. Професор Май Панчук (Інститут національних відносин і політології НАН України) деталізував типові прийоми адептів русинської відрубності: зміщення і підміну контексту, хронологічні неточності, гра статистикою. Так, із заявлених ідеологами русинства 650 тисячна кінець 1994 року на підставі закону України «Про національні меншини» заявили себе русинами 96 осіб. У 2006 році це припущення (650 тисяч) залишилося в силі, попри офіційні 10 тисяч
У міфотворчих устах послідовників Пола Роберта Маґочі, професора Торонтського університету (Канада), русини виявилися жертвами тоталітарного режиму, позаяк їх репресивно не визнали офіційні кола СРСР і сателітів, за винятком Юґославії. Натомість українців загорнуто в комуністичне, навіть об’єднання українців Польщі та Словаччини спеціально дістали мітки спадкоємців прокомуністичних товариств. Тут не обходиться без пересічних трюків дешевих рекламістів, які відволікають увагу від своєї шапки, що горить.

Тому душа художника і космополіта Енді Воргола, класика поп-арту, вже після його смерті в 1987 році несподівано виявляється русинською. Він не надавав значення своїм кореням. Як і найславетніша співачка США українського по­ходження Меланія Сафка. Ця поп-рок-виконавиця за музику до фільму «Красуня і чудовисько» у 1989 році отримала «Еммі», світову теленагороду.

У Меджилабірцях (Словаччина) знаходиться музей Енді Воргола. Він народився у Пітсбурзі (США), але його батьки походили звідси. Тільки от із дискусійного нарису Pittsburgh Post-Gazette 21 березня 2004 р. випливає, що Енді Воргол був словацької крові. Це не завадило Полу Роберту Магочі зробити його фронтменом у книзі à la М. Грушевський «Народ нізвідки: ілюстрована історія карпаторусинів» (2006). Чим уже завинив будитель Олександр Духнович?
Книга Ймовірною причиною є зиск від гри на снобізмі. На аукціонах «Крістіс» у Нью-Йорку в листопаді 2006 року і в травні 2007 року полотно «Аварія зеленої машини» (1963) Енді Воргола продали за 71,7 мільйона доларів, а портрети кінозірки Мерилін Монро і диктатора Мао Цзедуна – відповідно за 28 і 17,4 мільйона доларів. За життя художника, у 1978 році, «Аварія зеленої машини» коштувала 69 тисяч доларів. За три десятиліття ціна виросла у 104 рази. Тому, очевидно, Олександр Духнович тут не конкурент. Із чисто комерційної прагматики. Тим більше, що він не був ані теоретиком, ані практиком карпаторусинської відрубності.

Планова реанімація русинства була стратегічно спрямована на послаблення української діаспори. Інститут етнографії Академії наук СРСР 6 лютого 1990 року оперативно заявив зацікавленим особам: «Теоретически можно считать, что русины – понятие одного порядка с русскими, украинцами и белорусами, а не часть какого-либо из этих этносов». І в 1990-му негайно з’явилися «Товариство карпатських русинів» у Закарпатті (лютий), «Русинська Оброда» у Словаччині (березень), «Стоваришеня лемків» у Польщі (квітень), «Об’єднання приятелів Підкарпатської Русі» у Чехії (жовтень), «Руска Матка» у Сербії (грудень), а у березні 1991 року – «Русинська організація Угорщини». Тоді ж пройшов перший світовий конґрес русинів у Меджилабірцях.

Новоявлені ватажки вимагали визнати русинів окремою національністю (у Закарпатті – як домінуючої), запровадження некодифікованої русинської мови у школах. Екстремісти з їх числа прагнули незалежної (або хоч автономної) Республіки Підкарпатська Русь, подібну до Швейцарії. Помірковані закликали наслідувати романшів, національну меншину Швейцарії (50 тисяч осіб), у якої шість літературних мов, чи пропонували галичанам теж стати окремим етносом.
Про що йшлося? Шляхом підміни контексту запаморочити голови троянським конем made in Western Europe. У федеральній конституції Швейцарії зафіксовано, що державними мовами є німецька, французька та італійська. Четверта – ретороманська – є офіційною лише в кантоні Граубюнден, де вона розповсюджена. Більше чогось путнього про Граубюнден і романшів (не плутати з ромами) не казали, щоби не розвіяти передчасно ілюзій. Головне – запудрити мізки.
У березні 1991 року, через тиждень після русинського конгресу, перепис населення показав у Словаччині дезорієнтацію української діаспори. Професор Олена Рудловчак прокоментувала: «Усі наші будителі, в т. ч. Духнович, відносили себе до малоросів, у сучасному трактуванні – українців. Теперішній розкол на Пряшівщині на українців і русинів я сприймаю як величезну трагедію... Коли російські філологи Пряшівщини побачили, що вони тепер нікому не потрібні, то видумали собі політичний русинізм». Отже, справу мавром зроблено.

Проте русинство зазнало фіаско на батьківщині – у США і Канаді, де тримається завдяки щедрості бізнесмена Стівена Чепи з Торонто. Регіональні щоденники Star Tribune і Chicago Tribune 6 лютого і 20 травня 2001 року, Pittsburgh Post-Gazette 23 липня 2004 року зафіксували невтішну картину. У Сполучених Штатах нащадки карпатських переселенців живуть переважно у Міннесоті та Пенсильванії. Заклики до них зберегти русинську самобутність отримали здебільшого негативні відповіді: «Старе покоління зникло. Вони приїхали сюди, аби працювати і стати американцями. Їх минуле лишилось позаду». Одна втіха – мрійливий погляд на мапу професора Маґочі, де 5 європейських країн визначено місцями компактного проживання русинського етносу, або на статистичну таблицю з гіпотетичними 1,6 млн. осіб у 11 державах. Одначе дійсність є іншою.
Під час Всеукраїнського перепису населення (грудень 2001 року) вперше зібрали дані, які характеризують етнічні групи і самоназви окремих національностей. На Закарпатті русинами записалося 10 тисяч осіб, яких трактують етнічною групою, котра входить до української національності. Українцями назвалися 1 мільйон 10,1 тисяч закарпатців. Вийшло промовисте співвідношення 1:101.

Можна порівняти і переписи населення (останній радянський 1989-го і перший український 2001-го), коли у Закарпатській області проживало відповідно 1 245,8 і 1 254,6 тисяч осіб, з них українців – 976,7 тисяч (78,4 %) і 1 010,1 тисяч (80,5 %). Причому за 12 років чисельність українців тут зросла на 103,4 %, а 2001-го серед них 99,2 % рідною мовою вважали українську, 0,5 % – російську. У 2001-му новим етноідентифікаційним фактором (на рівні з гуцулами, бойками, лемками) стали русини – 0,8 % населення області. Причому для майже третини (30,87 %) з них рідною є українська, для двох третин (66,64 %) – мова етногрупи, а для 2,5 % – інші мови. Про це заангажовані мужі чомусь воліють мовчати.
За переписом прибічників гуцульської самобутності в Україні бачимо вдвічі більше, аніж русинської. Живуть вони й на Закарпатті. Нема жодних проблем. Вони не спричиняють галасу. Ними не переймаються політичні гравці. Врешті, в Україні відсутні перепони для індивідуальної та колективної культурної самореалізації. Для цього не потрібно окремих рішень облради чи дозволу з Києва, Брюсселю чи Нью-Йорку.
Не випадково 22 березня 2007 року сесія Рахівської районної ради виступила категорично проти рішення Закарпатської обласної ради, що визнала національність «русин». В її спеціальному рішенні зазначено: «…з метою недопущення спекуляцій на українських етнонімах визнати, що автохтонне населення Рахівського району належить до гуцульського субетносу і є складовою частиною українського етносу (нації)». Депутати Рахівської райради звернулися до президента України, Верховної Ради, генерального прокурора про необхідність скасування рішення Закарпатської облради «Про визнання національності “русин”».

Зі свого боку міський голова Ужгорода Сергій Ратушняк 22 березня 2007 року у прямому ефірі телеканалу НТН звинуватив керівництво Закарпаття і главу секретаріату президента України Віктора Балогу в планах відокремити область від України шляхом визнання окремого русинського народу. Відповідного листа Сергій Ратушняк направив прем’єр-міністру, голові Верховної Ради, міністрам внутрішніх справ і юстиції. Утім його однопартійці – усі 7 депутатів облради, обраних за списком Народної партії, теж проголосували 7 березня 2007 року за проблематичне рішення.

Щодо відродження і примноження матеріальної та духовної культури на субетнічному рівні. Такі громадські ініціативи повсякчас знаходять моральну підтримку держави.Віктор Ющенко на
Примітною, зокрема, виявилась робоча програма президента України в останню декаду липня 2007 року. Так, 21 липня Віктор Ющенко провідав XXV фестиваль «Лемківська ватра» у місті Ждиня (Польща), 28 липня – IV всесвітні бойківські фестини у селі Явора (Турківський район Львівської області), а 29 липня – XVII міжнародний гуцульський фестиваль у місті Яремче (Івано-Франківська область). Вони проводяться з вересня 1991 року зазвичай з участю від 10 до 30 тисяч представників української діаспори Канади, США, Польщі, Великобританії, Португалії, Іспанії, Італії, Білорусі, Росії, Словаччини, Хорватії, Сербії та інших країн. Але досі ні Львівська, ні Івано-Франківська обласні ради чи якась районна рада не приймали рішень про національності «гуцул», «бойко» чи «лемко».

У бурхливих 1990-х Україна зберегла територіальну цілісність усупереч потугам спонсорів сепаратизму. У «конфліктах інтерпретацій» беззаперечну перевагу мали прибічники европеїзації української національної ідеї, а сповідники спекулятивного етнонаціоналізму (евразійства, русинства і т. д.) виглядали невдахами.
На жаль, сьогодення вирізняється засиллям політтехнологій. Їхні вуха стирчать у т. зв. симетричних рішеннях облрад на сході та півдні України про надання російській мові статусу регіональної (травень-липень 2006 року), на заході (Закарпаття) – про національність «русин» (березень 2007 року).
Це – димова завіса, за якою спритники з президентської та непрезидентської обойм приховують кричущу соціальну злободенність. Одна з них.

Минулого року кордон України з Росією перетнуло 6 мільйонів українців, з яких кожен другий – на роботу. 1,5 мільйони працюють нелегально. У Росії щороку заробляють до 200 тисяч закарпатців. Їхнім статусом ніхто у центральній та місцевій владі не переймається, шукаючи легшого хліба собі, а електорату – банальних видовищ. Тоді взагалі перейменуймо нашу державу на театр комедії та сатири імені... Самі знаєте.

Втім, у кожного – своя правда, котра найчастіше кваліфікується точкою зору. Тут немислимо обійтися без вихідного положення – вірогідних аргументів. Тоді ця правда стає історичною – сприйнятою всіма поціновувачами минулого рідного краю. Постать Олександра Духновича є символічною для початку відліку важливого періоду. Національне відродження у XIX столітті сколихнуло всю Европу, особливо етноси (народи), розірвані політичними режимами. Час тоді для них протікав на різних швидкостях.

Неоднаковість досягнутих результатів послужила предметом публічних політичних дискусій на Закарпатті 1920 – 1930-х років. Олександр Духнович став уявним арбітром для двох етнополітичних орієнтацій: народовецької (української) та тутешняцько-русофільської (російської). «Русинське питання» в його сучасному розумінні дістало офіційний статус лише в умовах Другої світової війни, коли Угорщина поетапно окупувала й анексувала Підкарпатську Русь (Карпатську Україну). У 1945 році з боку місцевих русофілів була спроба реваншу, проте переміг «український вибір».
Вдруге «русинське питання» реанімували у 1990 році. Про це вже йшлося. Нині у Закарпатській області легально діють 15 русинських національно-культурних товариств. Це нормально. Проблема полягає в настійливих намаганнях підмінити базові поняття.

У 2007 році в Україні стало модним ревізувати не тільки результати волевиявлення, але й регіональну історію. Проте бажання включити державу в розв’язання чиїхось світоглядних лабіринтів або на рівні перевиховання самосвідомості є заздалегідь ідеєю безплідною. І священик Олександр Духнович, і чиновник Віктор Балога належать своєму часові, котрий мусимо шанувати й розуміти не фрагментарно, а у цілісності. Тоді не кортітиме нових соціальних експериментів, на котрих зазвичай гріють руки зарубіжні інвестори.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, "Екзиль"-"Закарпаття online"скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.