Хто ми Лемки – Лемки, яка наша доля?


Пречитую квартальник Ватра, котри мі регулярні висилат Петро Шафран (Боже ти заплат!), і тішуся. Тішуся же іщи чути голос уродженців Бескидів, же іщи памятают про свою землю, споминают про своє дитинство, вітця і матір. Дахто пробує (як і я) бесідувати по-лемківски, дахто пише лем по українски, а веце пишут так, як їм ся удає. І ту нич дивного неє, напевно нихто з нас не вчився лемківского правопису.
Барз трудно написати слова так як їх ся вимавят. Бракує таких букв, якими би ся удало передати їх вимову. Наприклад, часто пишут «бива», «ходива». Але так ся гадало, а не писало, бо буква «л» то є знак, а часто вимавятся на кінци слова глухо – «лв», і нарешті як «в». І з дитинства, і тепер я не можу вимовити тверде «л». У багатьох мовах (латинскій, польскій, німецкій) для написання таких звуків використувани «дифтонги», «умляути», значки і кропки, поєднаня двох букв і т.д. А ми хцеме писати так, як бесідуєме. І жеби одружнити просте «и» од твердого, пожичили зме собі старословянске «ы», а тераз на тим ся вадиме.
Прешло майже 60 років з того часу як єм бесідував з своїми сестрами і братами лем по-руснацки (не по руски), дуже ся забило, але мі око і ухо ріже, як пишут «ыд», «ыншы». Мова то є душа народу, ген його аутентичності. Ми закодували єй в своїх піснях і сьпіванках. І лем в людскій памяти, бо писемних творів майже не маме. Неє і не било лемківской граматики. В каждий мові є свої правила, над ними трудятся ціли інститути. А ми доказуєме, же в криницькому регіоні жахлива мішанина лемківских і українских слів, по бесіді ділиме люди – на лемків і не лемків і зато така велика ріжниця в друкуваню лемківских текстів в таких виданях як Бесіда, Загорода і навет на Лемківскій сторінці Нашого слова і в інших часописах і творах. Доказувати, што правдиве і аутентичне для нас, а што ні, мают право філологи, етнографи-фахівці. Ми лем дражниме єден єдного і виставляме ся на сьміх людям. Здає мі ся, же не барз добрі «перекладати» вживани лемківски слова і імена на українски лад – они зрозуміли для вшитких. Найвеце в примітках можна пояснити, што значит «гача», «шпаргет» і інши. Словник англійской мови найвекший в сьвіті – він містит вшитки слова і їх варіанти, яки використовуют люде в побуті, лем до каждого слова є обгрунтуване їх походження. Нам треба використовувати приклад інших народів.
Розбіжності в трактуванню нашого правопису і бесіди ведуть нас далі. Майже в кожному квартальнику ідуть дискусії «Хто ми лемки?». «Русини», «руснаки», «лем лемки», «лемки-українці»? Ми – окрема нація чи етнографічна група українців або поляків? Ци лем горстка люди, розшмарених по сьвіту, позбавлених свого гнізда, свого дому? І як пчоли, позбавлени матки, глядаме до якого улия пристати, до кого ся притулити? В такій ситуації тратиме оден одного, тратиме сили і своє я. Непорозуміння в цих питаннях привели до поділу в лемківскій громаді, до формування різних стереотипів і напрямків дій. Така діяльність – це дорога без майбутнього.
Ось і я вже трансформувався на українську мову і буду на ній продовжувати. Сьогодні, слава Богу, українцям вже не треба доводити світові, що вони є окремим народом, а українська мова – окремою повноцінною мовою, а не діалектом в індоєвропейській мовній сім'ї. Є вже самостійна Українська держава. Тим не менше, ведуться гострі дебати про походження українців. Спеціалісти радянської школи (В. Мавродін, І. Субтельний та інші) говорять про спільну колиску трьох слов'янських народів: українців, білорусів і росіян. Ми також пам'ятаємо легенду про трьох братів – Леха, Чеха і Руса... Твердиться, що «так званий український, або динарський антропологічний тип, виник внаслідок змішування трипільців з аріями» і сьогодні він складає 70% сільського населення України. До цього типу відносять і інших слов'ян – словаків, сербів, хорватів і словенців. І сьогодні ці народи мають свої держави. А де ж русини?
Г. Півторак на основі історичних документів стверджує, що Київська Русь виникла як рання українська держава з різних племен на теренах між Сяном і Волгою. Державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини – праукраїнці. Українська національність у сучасному розумінні в основному сформувалась в Х-ХІІ ст. і мала дві гілки – галицько-волинську, яка надовго засвоїла традиційний етнонім «Русь», і наддніпрянську, для якої в ХІІ ст. з'явилася нова назва «Україна». Отже, русини – це первісна назва українців, які мають регіональну, етнографічну особливість, як гуцули чи бойки. І творити в ХХІ столітті нову націю, мабуть, недоречно. Є такий саркастичний жарт: Хто такий гуцул? То той самий українець, лише дикий. Невже ми хочемо записатися в когорту відсталого субетносу? Дискусія на цю тему нам не допомагає, а тільки шкодить.
Всіх нас, переселених у Радянський Союз, так як і вас, виселених під час акції «Вісла», брутально вигнано із своєї землі, зі своїх хат тільки за те, що ми були русинами. Також всім відомо, з якою метою робилася така екзекуція в 1944-46, 1947 і навіть в 1951 роках. В цивілізованому світі це називається винародовленням, геноцидом, який не має терміну давності для засудження. Вже сімдесят років ми живемо окремими малими групами і родинами, чергові покоління дітей виховуються у змішаних сім'ях, не вчаться рідної бесіди, культури і звичаїв. Кожна група, кожний регіон має свою мету, свої принципи самовизначення і свою програму. Над всіма групами тяжіють психологічні комплекси, що беруться з обережності, страху танцювати під чужу дудку чи перед признанням до свого. Але тим не менше, і в Україні, де лемків найбільше, і на рідних землях в Польщі, і в цілому світі, ми б'ємо себе в груди, що не віддамо «Бескиди за жадни дукати», плачемо за ними і хочемо повернути минуле, зупинити плин часу, відродити Лемківщину. Прості люди, та і окремі лідери, ховаються за нібито нейтральну назву «русин», «лемко», «лемко-українець», «русин-українець», або придумують собі різного роду ідеї народотворення. А якщо при цьому ще можна отримати якісь дивіденди, стати популярним, або знайти винного в наших бідах – то взагалі добре. І коли до цього додати спрямовані дії державних структур, зацікавлених служб і різних громадських об'єднань для здійснення ідеї асиміляції, то виникає фатальне питання: наша розрізнена діяльність більше прискорює чи сповільнює процес втрати свого «я»?
Пам'ятаю, як в 1992 р. я приїхав перший раз на «Ватру» в Ждиню. Стояли ми рано разом з В. Барною з Тернополя біля ватряного поля і розмовляли з місцевими лемками. І як громом мене вдарили слова наших братів, що нам ніхто нічого не винен, бо ми самі поїхали в Росію за білим хлібом. Мій тато не був бідним. Мав поле, ліс, коні, корови і трьохповерхову віллу біля пожарної охорони в Криниці. Але мав ще восьмеро дітей і був ревним греко-католиком. І хоч як він любив свою господарку, як плакав за нею, але не міг занести наші метрики до ксьондза. Ніколи не забуду його старих очей, повних смутку і розпачу. По великому рахунку, в час акції «Вісла» також всіх не виселяли під дулом пістолета, приставленого до голови. Не було іншого виходу, як підкоритися силі, не було і пророка в нашій хаті. Чи був на той час серед нас хоч один авторитет, який би порадив людям що робити?
З того часу пройшло вже більше півстоліття. І виясняти чи доказувати один одному хто ми – чи лемки чи руснаки, чи українці, хто з нас винен в депортації – сьогодні не найголовніше. Скоріш ніж ми доведемо це один одному – нас вже не буде. І в цьому трагедія нашого народу.
Для всіх нас сьогодні найважливіше є досягнення справедливості, визнання нас Україною і Польщею репресованим народом і отримання відшкодування за моральні і матеріальні кривди. Депортація 1945-46 і 1951 років, акція «Вісла» 1947 року були брутальними злочинами проти людства, порушенням прав людини, які захищаються міжнародними документами: Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Загальною декларацією прав людини (Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р.), Конвенцією про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього та інших документів, які лягли в основу законодавства Європейського Союзу. Щоб припинити процес асиміляції і зникнення з лиця землі етнографічної групи лемків, необхідно добиватися створення державних (польської і української) і міждержавної «Програми збереження і відродження Лемківщини».
Іншого шляху для вирішення наших проблем я не бачу. Тільки спільно, всією громадою, відкинувши всі сепаратистські амбіції, і з Божою допомогою ми зможемо досягнути успіху в нашій нелегкій справі. Наша доля в наших руках! Не гаймо часу, сідаймо за круглий стіл!



З повагою і надією на конструктивну дискусію
Лемко з Криниці,
Степан Криницький з Івано-Франківська
Наше слово № 41, 12 жовтня 2003 року

Нет комментариев.