Так називають себе лемки, депортовані шістдесят років тому з території Польщі в Україну

Термін “ обмін населенням”, що є в міжнародному праві, для 483 тисяч українців шість десятиліть тому ідентифікувався з поняттям “ трагедія”. Договір між урядом УРСР і промосковським Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року передбачав добровільне переселення українців з території Речі Посполитої і поляків із західних областей СРСР. Документ начебто враховував бажання двох народів. На жаль, той обмін (не сказати б — обман) добровільним був тільки на папері. Угода фактично зруйнувала життя лемків — потужної етнографічної групи українців, які жили у Карпатах між річками Сяном і Попрадом. Одним з аргументів для масового виселення була підозра в сприянні місцевого населення Українській повстанській армії. Агітатори і переселенські комісії на чолі з офіцерами Міністерства держбезпеки СРСР узялися за роботу в жовтні 1944-го. Проте в реальність небаченої досі акції мало хто вірив. Та коли фронт і війська Червоної Армії просунулися на захід, стало зрозумілим: лемкам, або, як їх ще називали, “русинам” на споконвічних землях більше не жити.

Микола ГОРБАЛЬ — один з тих, хто вперше неньку Україну побачив крізь шпарини вагона військового ешелону, що прямував із Краківського воєводства у Харківську область.

Коли були громадянами Речі Посполитої, мали українські садочки, школи, гімназії, інститути...

— Не хотілося б думати, що про нас згадали лише після Указу Президента України “Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі”,— розпочинає хвилюючу розповідь киянин, лауреат премії імені Василя Стуса, член вітчизняного ПЕН-клубу Микола Андрійович.— Ми не якісь там бідаки, а нащадки тих, хто з діда-прадіда прославляв землю, що тепер є суверенною державою. Лемківщина дала світові композитора Дмитра Бортнянського, першого ректора Санкт-Петербурзького університету Михайла Балудянського, поета Богдана-Ігоря Антонича, Патріарха Київського і всієї України-Руси (УАПЦ) Димитрія, художника Никифора Криницького. До слова, Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають президенти України, переписане рукою нашого краянина Михайла Василевича, а музику до нашого Державного гімну створив композитор-лемко Михайло Вербицький. Завдяки батькам змалечку пам’ятаю історію краю, його фольклор. Хоч і було мені чотири роки, коли наше сімейство змусили покинути рідний Воловець Горлицького повіту на Краківщині, та до подробиць знаю, як і чим жили односельці. Зрештою, долі “евакуйованих” часто-густо подібні. Режисери переселення добре знали: аби замести сліди за русинами, треба навернути їх на іншу віру і знищити святині. Гучним акордом драми стало брутальне вигнання з єпископської кафедри у Перемишлі Йосафата Конциловського. Моя родина також не уникла поділу на греко-католиків і православних. Останні врешті легковірно піддалися компартійно-радянській пропаганді. Не слід забувати, що до 1927 року лемки поголівно були греко-католиками. Потім, коли російські священики, втікачі від революції, опинилися на Заході, їм удалося місцевих навернути до своєї віри. Тоді майже весь Воловець перейшов на православ’я. З’явилася нова церква, в яку запросили батюшку (у лемківському діалекті завжди сталий наголос на передостанньому складі). Той мав незвичне для тутешніх священиків довге волосся, заплетене в косу, розмовляв російською. Селяни майже не розуміли його, та пояснювали це власним неуцтвом. Москвофільські тенденції виявилися домінуючими. Парафіянами старої дерев’яної церкви лишилися кілька родин, серед яких був Андрій Горбаль — мій батько. Його мати, брати і сестри уже ходили на проповідь до попа, бо здавалося, що той розмовляє такою мовою, якою написано Біблію.

Мабуть, якби не це та не згадка про російських вершників, які, повертаючись на баских конях після Першої світової війни додому через Карпати, частували аборигенів білим пшеничним хлібом, навряд чи б люди повірили у молочні ріки з медовими берегами, які нібито чекають у СРСР.

— Ваша родина теж сподівалася потрапити на багаті села?

— Бабця і мої дядьки з сім’ями впевнені були, що матимуть багато землі, худоби. Майор НКВС агітував виїжджати з Лемківщини і розказував про щасливе життя в колгоспах, де всі спільно працюють, а доробок чесно розділяють між собою; де навіть мед з колгоспної пасіки роздають порівну. Так моїй бабусі це запало в голову, що одним із аргументів їхати в Росію було: “Там мед дають”. Кажуть, один господар із Волівця перед виселенням розглядав карту і тикав пальцем десь коло Москви: “Їдьмо туди. Там наша земля”.

— Невже люди були наївні й довірливі, як діти?

— Я б так не сказав. Мій тато, інтелігент із доброю освітою, широким світоглядом і твердими принципами знав, що совєтські обіцянки шеляга не варті. Він, випускник Дяківського інституту імені єпископа Йоана Снігуровського в Перемишлі, був гарним хормейстером, що зі своїм колективом гастролював по сусідніх воєводствах, бував на Львівщині, Тернопільщині, служив і дяком. Перед одруженням із мамою майже три роки працював у Америці. Заробивши грошей, спорудив для сім’ї будинок, відкрив крамницю в Горлицях. Його поважали. А ось із своєю матір’ю порозумітися не міг: вона, ставши православною, вважала себе руською, а батько — свідомим українцем, греко-католиком. Її можна зрозуміти. Хоч і були ми громадянами Польщі, та жили за своїми звичаями, адже довкола було 284 села з українськими садками, школами, гімназіями і ліцеями. Навіть мови польської фактично не знали. Старша сестра Марія вчилася в містечку Криниця в учительській семінарії.

— Ви ж доволі заможно жили. Батько нормально забезпечував дружину і чотирьох дітей. Невже не можна було лишитися, а не їхати хтозна-куди в пошуках раю земного?

— Коли поляки створили Армію Крайову, між ними й тими, хто симпатизував УПА, почалися колотнеча й розбрат. А тут ще й німці. Виявляється, під час війни фашисти розстріляли у Горлицях десять українців за причетність до націоналістичних організацій. Тата теж вели на розстріл, та він дивом урятувався. Для радянських військ ми також були ворожим елементом, що підлягав депортації.

На Харківщині переселенців охрестили поляками, а згодом западенцями

— А що засвідчувало вашу присутність на білому світі?

— Евакуаційний лист, у якому були вписані дані про членів сім’ї. Такий документ видали всім переселенцям. Коли у квітні 1945-го почався “добровільний обмін населенням”, ми вважалися евакуйованими.

До речі, свідоцтво про народження я отримав, коли вже мав тринадцять років.

— Куди ж ви їхали?

— Світ за очі. Пригадую, як збирали пожиток. Скрині, на яких мазутом було написано “Горбаль”, десятилітрову банку борошна. З собою везти можна було все, з худобою включно. Дядьки так і зробили, ми ж, окрім домашнього скарбу, нічого не мали.

— Скільки тривала ваша “подорож”?

— Майже місяць. Спочатку в супроводі війська валки возів потягнулися на станцію Горлиця. Там на якомусь розбитому складі на клунках чекали відправки. Сестра Марійка навіть за чимось ходила у Воловець. Повернувшись, розказувала, як виють там покинуті пси і нявчать нажахані коти. Коли підігнали ешелон, офіцер-червоноармієць призначив за старшого, як людину грамотну, мого тата. Цей переїзд запам’ятався таким епізодом. Поїзд зупинився серед поля, і люди з серпами і косами повискакували з вагонів. Я не знав, що діється, куди всі біжать. Виявляється, накосити трави худобі. Коли проїжджали Львівщину й Тернопільщину, батько вмовляв односельців осісти в цих краях. Там були напівпорожні села, бо поляків переселили у західні воєводства Польщі. Однак ніхто його не послухав. Особливо проти була моя бабуся Юлія: “Не будемо тут! Їдьмо до Росії — ми руські”. Зрелой бабе нравились накаченные мужчины с большими и толстыми членами

До Росії не повезли. Осіли на кордоні з нею, в селі Уплатново Близницького району Харківської області. Реальність виявилася разюче не схожою на мрію.

— Що вразило?

— Спочатку місцевість. Лемки звикли до мальовничих карпатських краєвидів, потічків, лісів. Тут же, куди оком не кинь, бідний монотонний степ. Привезену худобу вимагали віддати в колгосп. У законі про добровільний обмін населенням було записано, що той, хто у Польщі лишив гектар засіяної землі, на новому місці отримає стільки ж. Якщо покинув дім — одержить рівнозначний. Насправді ж нічого подібного не було. Нас підселили до самотньої жінки-баптистки. Місцеві одразу охрестили прибульців поляками, згодом називали западенцями. За місяць-другий з Миколи я перетворився на Колю, почав звикати до місцевої говірки й дитячих забав. Ходили у поле виганяти з нір ховрашків. Увечері всі лузали насіння, і ще я вперше побачив, як їдять зелений нечищений огірок без нічого.

— А як батькам працювалося в колгоспі?

— Вони, як і більшість наших односельців, не стали колгоспниками. Шок розгубленості переростав у пекучу тугу за втраченою батьківщиною. Бабуся, котра так сподівалася “наїстися меду”, не прожила і кількох місяців, померла. Ніхто вже й не скаже, що робилося в її душі і які переживання вкоротили їй віку. Померла у нас у хаті, на руках у сина українця-католика. Це драма гідна Шекспіра. Татові сестри і брати протрималися в Уплатновому менше року. З родинами вирішили повернутися назад.

— Невже все привезене з собою лишили на чужині?

— Ні. Позапрягали коней і возами рушили через усю Україну на Лемківщину. Вони ще не здогадувалися, що вже не побачать рідних обійсть. Коли доїхали до Самбірщини, їх зупинили: далі кордон іншої держави.

— Ваше сімейство лишилося на Харківщині?

— На якийсь час. Доки не зібрали грошей на залізничні квитки до Бучача. За них начальнику станції Лозова віддали меблі, привезені з Воловця. Вціліло тільки чорне шкіряне крісло. На новому місці не мали жодних засобів для існування. У той голодний рік найстійкішою валютою було зерно. Його продавали склянками. Аби вижити, мама з сестричками Марійкою й Оленкою ходили по селах, вимінюючи одяг на їжу. Без клаптика землі, без копійки грошей, без житла. З 1945-го до 1947-го проїдали зароблене за все життя. Тато шукав бодай якогось заробітку. Він, 47-літній чоловік, мусив рвати газети на самокрутки і продавати, щоб заробити якусь копійчину на хліб. Невдовзі випадково дізналися, що за тридцять кілометрів від Бучача у селі Летячому мешкає родина маминого брата. За нами приїхали підводою і забрали до себе. Мама розказувала, що з мене і брата Богдана сорочку не могли зняти — розпухли з голоду. Це було влітку. Восени пішов у перший клас Летячівської семирічки. Батьки вимушені були стати колгоспниками.

П’ять років неволі і два заслання одержав за поему “Дума”

— Пане Миколо, нині ви відомий правозахисник, поет, перший голова київського товариства “Лемківщина”, очолювали столичну організацію Української республіканської партії. Чотири роки були депутатом Київради, з 1994-го до 1998-го — народний депутат України. Я ж знаю, що в молодості ви зарекомендували себе як здібний композитор і хормейстер. Вас цінував Володимир Івасюк. Вокальні ансамблі під вашою орудою були надзвичайно популярні. Як сталося, що політика затьмарила мистецтво?

— Я з малечку був допитливим бунтарем. Перестав вірити школі, тому й вчився не найкраще. Завжди шукав правди, боровся за справедливість, чіплявся до батька з безліччю запитань. Досить рано став захоплюватися світовою літературою. Обожнював Гюго, Ремарка, а мене вчителька примушувала читати Фадєєва. Я опирався. Тепер розумію, що то було дитяче зухвальство.

— То ви, мабуть, і комсомольцем не були?

— Уявіть собі — був. Коли приніс документи для вступу на музичний факультет Чортківського педучилища, мені сказали: “Як ти збираєшся вчителювати, не будучи комсомольцем?” Сестра Марія проігнорувала ВЛКСМ, тому двері вузу залишилися для неї зачиненими. Після училища з азартом узявся за викладання в музичній і загальноосвітній школах, керував самодіяльними колективами. Створені мною в Борщеві ансамблі пісні й танцю “Сонце”, “Подолянка” здобували дипломи на різноманітних фестивалях, їх показували по телебаченню. Щоправда, нам закидали, що в репертуарі не було жодної російської пісні. Більшість творів були мого авторства. Тоді ж потоваришував з Володею Івасюком. Він приїжджав до мене в гості. Навіть зманив двох гітаристів у свій ансамбль. Це був час духовної відлиги — поезія Ліни Костенко, романи “Собор” Олеся Гончара, “Мальви” Романа Іваничука — все це збуджувало творчу молодь. Ми тягнулися до самвидаву. Очевидно, вже тоді мене почали “пасти” кадебісти.

— Ви цього не помічали?

— Спочатку ні. Не до того було. В 1967-му вступив на стаціонар музичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Звідти рік на мотоциклі “Ява” їздив до Борщева на репетиції. Шкода було кидати роботу. Потім таки перевівся на заочне відділення Івано-Франківського педінституту. Аж тут прийшло натхнення: взявся за написання поеми “Дума”, присвяченої розстрілу кобзарів у 30-х роках, які приїхали на свій з’їзд у Харків. В ній ішлося про колоніальний стан України. Так сталося, що про рукопис дізналися органи. Його вилучили, а мене заарештували.

— Коли це було, і що вам інкримінували?

— Прийшли за мною 24 листопада 1970 року. Звинуватили у виготовленні, зберіганні й розповсюдженні творів антирадянського змісту. Тоді це була дуже популярна 62 стаття, частина І Кримінального кодексу УРСР. У квітні наступного року Тернопільський обласний суд позбавив мене волі на п’ять років у таборах суворого режиму і на два роки заслання. Для родини це був шок. Покарання відбував у мордовських та пермських таборах, а заслання — в Томській області. Після звільнення у 1977-му приїхав до Києва з наміром співпрацювати з Українською Гельсінською групою.

— Як-то мовиться, ви не покаялися.

— У чому? Хіба можна було змиритися з тією наругою, якої зазнавав народ? Взявся за роботу в правозахисній організації. Відчував, що з дня на день можуть заарештувати. Як правило, нам фабрикували кримінальні статті. Але, щиро кажучи, до ролі гвалтівника був не готовий і, здається, серед нашого опозиційного товариства став першим за таким звинуваченням. Та, на жаль, не останнім. Технологія проста: будь-яка жінка вказує на вас пальцем і запевняє, що ви мали намір її збезчестити. Цього досить для арешту. Якось увечері після другої зміни зустрів знайому, котра попросила її провести. Погодився. Аж на вулиці Польовій мене й пов’язали. Група чоловіків повалила на землю й била ногами. За рогом уже чекала міліцейська машина, в яку мене вкинули й одразу відвезли до Лук’янівської в’язниці, а не в камеру попереднього слідства. Через два дні звинуватили у спробі згвалтування. А потім ще й пришили опір особам, які “виконували свій громадянський обов’язок”. Не пригадую, щоб за тиждень у камері заснув хоча б на півгодини. У синцях, з розпухлими губами, я не знаходив собі місця, хотілося бігати, кричати. Був на межі божевілля. Уже тепер лікар сказав, що то був вплив психотропного препарату. Несподівано мене з тісної камери перевели у велику, абсолютно порожню — більше тридцяти двоярусних нар і жодної людини. Раптом на задній нарі побачив прикріплений до верхнього бильця мотузок, зроблений із пасма розірваної матросівки і зав’язаний у петлю. Лишень засунь голову — і кінець стражданням. Це ніби протверезило: “Ах, ви ж негідники!” Я заспокоївся і заснув. Наступного ранку перевели в іншу, битком набиту камеру. Знову мене чекали п’ять років неволі. За день до закінчення цього терміну арештували втретє і у квітні 1985-го дали вісім років таборів особливо суворого режиму і три роки заслання. 11 серпня 1988-го Президія Верховної Ради СРСР звільнила від подальшого відбуття покарання — настала перебудова. Із внутрішньої в’язниці КДБ Києва вийшов на волю 23 серпня.

— Знаю, що і в ув’язненні ви писали вірші та пісні. Чи нині їх можна десь почути?

— У США 1984 року вийшла збірка поезій і пісень “Деталі піщаного годинника”. До речі, дует Леся і Галя Тельнюк співають з неї “Осінню пісню” і “Сльози сестер”. І там же, у США, видали дитячу книжечку “Коломийка для Андрійка”. Її я написав у таборі для свого дворічного сина. З вокальним гуртом “Лемки Києва” виконуємо кілька моїх творів. Нас добре знають за кордоном. Ми — постійні учасники українського фестивалю, що кожного літа проходить на Лемківщині в Польщі. Якраз тільки-но звідти повернулися. Мали успіх.

— Ви ж, здається, і досі залишаєтесь активним учасником товариства “Лемківщина”?

— Так. Серед моїх земляків чимало людей знаних. От тільки нам збиратися ніде. Мріємо хоч про невеличку кімнату з телефоном, де можна було б влаштувати осідок. Сподіваюся, що допоможе в цьому згадуваний Указ Президента України. Ми пам’ятаємо, якого кореня діти, тому живемо і працюємо для блага України.




Автор: Олена СЕДИК “Хрещатик”
Джерело: http://kreschatic.kiev.ua/?id =2519&page=7