на початок

"Русь" і "Україна". Частина II.

Немає особливої потреби доводити, що розбудова цивілізованої держави можлива лише на надійних підмурках історичної істини. Мало того, що українська історія так до кінця і не позбавилася білих та затемнених плям, її тепер намагаються ще й прикрасити. Особливо охочі до косметичної реконструкції історії письменники та історики-аматори.

Керуючись фантастичними домислами та фактами випадкової співзвучності слів, вони "будують " історію та "реконструюють" етногенетичні процеси.

Достатньо зіставити, на їх думку, схожі слова, такі, скажімо, як: Атило - Гатило, аби зрозуміти, що гуни - ніхто інші, як давні українці; так само і Троя - стародавня територія України, бо її назва співзвучна з Троєщиною; або Єрусалим, назва якого нібито походить від назви давньослов'янського міста Руса.

До таких оригінальних концепцій схиляється і частина вчених, як от Юрій Шилов та Юрій Канигін.

Можливо, такі прагнення є наслідком тимчасової ейфорії і все це минеться із відродженням серйозної науки.

Отже, нам слід уважно і критично досліджувати свою реальну історію, а не перетлумачувати мало не всю давню історію Європи і доброї частини Азії як частину історії праукраїнців.

Повернемось до історії. Вже в епоху пізнього палеоліту в межах України склалося кілька локальних культурних зон, у межах яких замішувалися зародки етнічних спільностей. Одночасно з етнічними флуктаціями окреслюється регіональність етнокультурних процесів: Полісся заселяють племена мисливців та рибалок, Лісостеп - хлібороби, Степ - скотарі. Така структура культурно-господарських типів залишилася і в інші періоди історії, незважаючи на суттєві зміни етнічної та культурної ситуації. Доба бронзи відзначалася особливою активізацією етнічних процесів, характерною ознакою яких став вихід на історичну арену індоаріїв та виділення з індоєвропейської етномовної сім'ї праслов'янського етнічного масиву. Тож недаремно, що серед старожитностей саме цього періоду дослідники шукають прабатьківщину слов'ян, хоча потужний їх вихід на історичну арену, зокрема у межах України, припадав на пізніші часи, на порубіжжя старої і нової ер. Така позиція авторів "Етнічної історії давньої України" А.Пономарьова та ін. Автори книги вдалися до скурпульозного вибудовування певного етногенетичного ряду народів, що з'явилися на території України на початку нової ери і отримали в писемних джерелах власні назви: гелони, неври, меланхлени, агафірси, алазони, фіссагети, гети, таври, фракійці, арампарси, кіммерійці, скіфи, савромати, борисфеніти, пелазги, готи, гуни, авари, печеніги, кипчаки, половці, венеди, й анти. Стежачи за логікою аналізу історичних процесів авторів книги, мимохіть погоджуєшся з колись висловленою Омеляном Прицаком тезою про те, що "етнічна історія України - це не історія українців, а історія всіх народів, які впродовж тисячоліть вимішували на теренах України українську етнічність". Ця теза у дещо іншому словесному обрамленні проголошується і авторами згаданої книги "…Етноісторичний процес ніколи і ніде не був простим, який зводився до послідовного біологічного відтворення поколінь єдиного етносу. Населення території України в давні часи не було етнічно і культурно однорідним, оскільки через постійні міграції перебувало на кожному історичному етапі у динамічному етнотворчому стані. Звичайними були асиміляційні процеси: розчинення одного етносу в іншому, або через змішання двох і більше етносів, творення цілком нових народів".

Щоправда, наукові погляди на етногенетичну природу неоднозначні, однак при всій розмаїтості їх можна звести до двох принципово відмінних позицій: одні з них відстоюють автономний, незалежний від інших етносів шлях розвитку; інші визнають формування етносу на основі змішання кількох (як правило, споріднених) етнічних угруповань. Коли ці теоретичні конструкції спроеціювати на український грунт, матимемо такий етногенетичний розклад. У відповідності до позиції "автономності" українці не мали нічого спільного з сусідніми племенами, а зародилися на грунті трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем'я неврів, потім в антів, а відтак у спільноту часів Київської Русі (конструкція Я. Пастернака). За іншою версією, етнічною основою українців були анти, котрі в часи Давньоруської держави стали панівною нацією в складі багатоетнічного населення (М. Чубатий); за третьою версією, етногенетичні процеси серед слов'янства розпочинаються у ІІ - ІХ століттях, з часу хозарського наступу та приходу норманів. Результатом цього стало зародження нації ("альфа-нації"), яка з утворенням Київської держави стає панівною. Перетворення українського етносу на українську націю відбувалося настільки швидко (приблизно одне століття), що спричинило крихкість державного організму, відцентрувавши в ньому ще дві нації: "бета" (новгород-псковську) і "гамма", яка виявилася найбільш агресивною і асимілювала націю "бета".

В той же час асимілюючи на територію нації "альфа" починає концентрований наступ агресивна нація "гамма", Великий степ, Угорщина, Польща, внаслідок чого відбувається занепад нації "альфа". ЇЇ відродження почалося на рубежі ХVІ-ХVІІ століття на хвилі національно-визвольної війни (конструкція за Я. Дашкевичем).

З того, що вже визначилось, можна стверджувати: першоосновою зародження етносу є певне угруповання людей, об'єднаних спільною долею та єдиною метою. Етнічна історія свідчить, що первісні угруповання були, як правило нестійкими об'єднаннями (консорціями), ті ж, що збереглися, перетворювалися на конвіксії - більш усталені об'єднання людей, позначені спільними рисами культури, побуту та шлюбно-родинними зв'язками. Вони й становили одну з головних субетнічних одиниць, з творення яких власне і починалося формування етносу. Наявність такого механізму багато чого пояснює: чому, наприклад, виживало автохтонне населення, навіть коли на нього накочувалися агресивні міграційні хвилі, і чому на грунті одного народу народжувався інший. Вже антропологічний склад неоантропів Східної Європи відзначився строкатістю, включаючи австралоїдні та європеоїдні субстрати і риси, що не належали до жодної із західно- чи центрально-європейських груп; серед мезолітичної людності почав домінувати північноєвропеоїдний тип; в неолітичні часи - до протоєвропейських варіантів додалися давньосередземноморські і навіть монголоїдні риси.

Така строкатість була притаманною для всіх народів, у тому числі і східних слов'ян, антропологічний склад яких формувався на стику північноєвропеоїдної та південноєвропеоїдної рас. У подальшому до нього додавався іранський, фракійський, балтський й інші морфологічні компоненти. Тому праві автори книги, коли пишуть: "Все, що відбувалося на території України впродовж тисячоліть…, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. Якась частина населення завжди залишалася жити на своїх предковічних місцях, і сама вона, хай і в зміненому вигляді, була гарантом збереження історичної пам'яті, культурного генофонду регіону".

Відчувається щире бажання авторів "Етнічної історії України" відшукати в складному лабіринті етнічної історії і український родовід. Ми лише з упевненістю можемо сказати, що процес його творення був набагато складнішим, а разом з тим і цікавішим, аніж той, який представляють його нам міфотворці. Важливо було б вказати, наприклад, на безпідставність намагань виведення української етнічної чи національної ідентичності з часів Київської Русі та її фактичне слідування в руслі теоретичних побудов істориків П.Толочка і Ю.Павленка, за якими остання постає, як "колиска трьох братніх народів: українців, росіян та білорусів". Тим паче, що ця концепція була ще започаткована Д.М.Бантиш-Каменським, а викладена пізніше українським і російськими радянськими істориками Б.Д.Грековим, М.Н.Петровським та В.В.Мавродіним.

У зв'язку з цим, доречним є розгляд питання про походження самої назви "русь", яке до цього часу не може вважатися цілком вирішеним, а ще важливішою є проблема етимології хороніма "Україна".

Щодо назви Україна, то цей хоронім вперше зафіксовано в Київському літописі в 1187 р., коли у зв'язку зі смертю пораненого 1185 р. половцями переяславського князя Володимира Глібовича літописець записав: "и плакали о нем все Переяславци.., а без него ОУКРАИНА много постона" ("оу" аналогічно до давньогрецької мови читалося, як "у"). Через два роки (1189) літописець згадує, що галицькі бояри відіслали послів до Ростислава Берладнича, закликаючи його до себе на княжіння. І приїхав він "ко УКРАИНЕ Галичькой и взя два города Галичьки".

Пізніше 1213 року, коли новгородський князь Мстислав захопив Галицьку землю, що належала Данилові, й галичани послали по нього, Данило "їха з братом і прія Берестій, Угровеск, і Верещин, і Столп, Комов і ВСЮ УКРАЇНУ" (тобто відібрав у Мстислава Побужжя з частиною Холмщини ). Тут "вся Україна" - це не пограниччя з Польщею, оскільки Данило "вкраяв" собі тільки невелику частину Побужжя, а більшість території залишилась у Мстислава.

Під 1268 роком літопис розповідає про наступ поляків на територію, залюднену змішаним населенням. Цей етнос іменується, як "ляхове україняни", а під 1280 роком тут же читаємо, що князь Лев захотівши собі по смерті польського князя Болеслава "часті в землі Лядсської города на Вкраїні, єха к Ногаєві проклятому помочи собі прося на Ляхи". Нарешті під 1282 роком записано в Іпатіївській хроніці, що польський король Лестко взяв "…у Володимира село на Вкраїниці іменем Воїнь". Отже, чи не показано у двох останніх реченнях перші докази чергування У//В у нашому хоронімі?

Пізніше густинський літописець записав, що в 1526 році "начашася на Україні козаки". В 1662 році єзуїт Севастян писав своєму краківському колезі Матвею Миткевичу: "Мукачівська Україна, яка велика вона єсть". З ХVІ-ХVІІ походить також дума про смерть гетьмана Свірговського, який загинув під час турецького походу. В ній є цікаві пісенні рядки: "…Україна сумувала, ой Україна сумувала, свого гетьмана оплакала". В інших тогочасних піснях і думах чимало термінів "Україна", "Українці", "Українська земля", в яких префікс "У" чергується з "В", але немає чергування У//В//О. Наголос переважної кількості народних і поетичних пісень у іменниках і прикметниках з основою (пнем) "україн-" чи "вкраїн-" на складі "їн" підкреслює, що наш хоронім ніколи не означав окраїну. Цей іменник з наголосом на складі "КРА" означає пограниччя. А його наголос і префікс "О" - змінює значення хороніма. Взагалі, префікс "О" абсолютно відрізняється за значенням від префіксів У//В: описати, уписати, вписати; украяти, вкраяти, обкраяти; ужити, вжити, ожити. Суфікс "НА" в нашому хоронімі означає землю: батьківщина, Лемківщина, дідизна, материзна.

Корінь нашого хороніма -КРА- той самий, що в іменнику КРАЙ, тобто означає шматок одрізаної, одкраяної, відділеної в самостійне посідання землі, уділ, участок. Він зустрічається в різних слов'янських словах: українському "кравець", білоруському "кравец", болгарському "кравєц", польському "krawiec", чеському "kravec"; у значенні країни в болгарському "крайна"; в сербохорватських діалектах "крайна" означає війну й повстання. Словенці називають межеву борозду "krajek". Отже, наш повний хоронім Україна означає землю, "вкраяну мечем і ралом" у сиву давнину у своє володіння. Існують також інші етимології походження нашого хороніма, наприклад від германського іменника "Kraniche"= журавель. Взагалі, слід наголосити, що корінь назви нашої землі - індоєвропейський.

Таким чином, правосильність нашої національної назви очевидна. Не слід перекручувати її наголос, що призведе до ототожнення з тим, що живемо "у края" чиєїсь території.

Початок статті: http://lemky.com/2006/12/07/variazii_ori_poxodzennja_rus_i_ukraine.html


Автор: Скобальський Олег
Джерело: http://www.mesogaia.il.if.ua/skob_rus.htmскачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.