на початок

Лемки: роки і долі

Лемки... Діти втраченої землі, вигнанці з прадідівської вітчизни. 60 років тому саме вони стали жертвами масової депортації, знаної як операція «Вісла». Нині їхній рідний край лежить у межах двох держав — Польщі та Словаччини. А вихідці з нього... По-різному склалися їхні долі. Все пережите не переповісти. От хіба що вдивишся в очі літніх чоловіків і жінок, у яких досі — незагоєний біль втрат, та піймаєш погляд їхніх онуків — сповнений юної віри в майбутнє. Лише тоді осягнеш ту відстань завбільшки з життя, яку подолало кілька поколінь лемків, наново здобувши своє місце у світі.

Власне отак, пильно «спостерігаючи» мало знану етнічну групу через об’єктив фотокамери, збагнув її дух і культуру заслужений журналіст України, лауреат премії «Золоте перо» Роман Михайлович Фабрика. Шість років він збирав матеріали для омріяного видання, яке щойно вийшло друком. «Лемки: роки і долі» — саме так назвав автор свій фотоальбом, до якого увійшло 450 із понад 2000 тисяч світлин, зроблених на різноманітних мистецьких акціях, лемківських фестивалях. У центрі уваги журналіста, як завжди, — люди, які відроджують свою культуру, власноруч вписують славні сторінки в історію свого роду.

Що для кожного з них — громадян незалежної України — означає вихід у світ такого видання, пояснює доцент Івано-Франківської медичної академії, голова Івано-Франківського обласного товариства «Лемківщина» Степан Криницький:
— Це для нас — ніби свято духовного Воскресіння. Адже понад п’ятдесят років після переселення лемків до СРСР про них майже ніхто не знав. У кращому випадку говорили: «Якісь мазури приїхали». В гіршому — називали зайдами, сміялися над нашою говіркою. Всяке було. Але люди, які раніше жили в Бескидах (від Сяну аж до Попраду), були навчені працювати й виживати у важких умовах. Ми не зайди. Ми мали свою землю, господарства, церкви, будинки «Просвіти». В оточенні польського населення ми століттями зберігали власні мову, культуру, релігію. І хоч були відгороджені від великої України горами й кордонами, почувалися українцями. На Лемківщині, як і тут, у Галичині, були села з такими ж назвами — Солотвино, Гута, Пороги, Боднарівка, Горлиця, Устя-Руське... Кажуть, існували вони там ще з IX-X століття. Із проголошенням незалежності України в людей з’явилась потреба згадати, хто ми є, чиї ми діти. Відчуваючи тугу за рідним краєм, лемки почали об’єднуватись у товариства. І вже невдовзі стали своїми силами проводити фестивалі. От на таких заходах Роман Фабрика і побачив характерні риси нашої етнічної групи — однієї з багатьох у державі. А який букет найкращий? Із барвистих польових квітів. Так само і в Україні: подоляни, покутяни, бойки, лемки, гуцули — чим більше таких різнобарвних квітів цвістиме в народі, тим багатший він і відоміший.

Роман Фабрика зізнався:
— Я не лемко. Але хотів зробити для цих людей щось цінне, що залишилось би для них як пам’ятник, спомин, своєрідний оберіг. Їхня доля важка і трагічна. Цих людей, силоміць депортованих у Радянську Україну, було розселено на Луганщині, Донеччині, Полтавщині. Згодом вони самотужки переїхали на Тернопільщину, Львівщину, Івано-Франківщину. Та, досліджуючи наш край як репортер, я звернув увагу, що про гуцулів уже написано чимало. А про лемків? Регулярно проводяться гуцульські фестивалі. Однак лемківського на території нашої області не було досі. Словом, цим фотоальбомом я заповнив порожню інформаційну нішу. Тут вміщено карту Лемківщини, декілька лемківських пісень, навіть рецепти лемківських страв. Я вдячний всім, хто мені допомагав її створити, а особливо старшому братові Ярославу, який понад п’ятдесят років тому подарував мені свій фотоапарат. Відтоді й фотографую.

Наразі фотоальбом вийшов невеличким накладом — 1000 примірників, з яких 500 уже розійшлися бібліотеками області. Та, вочевидь, цього замало. Бо вже на презентації фотоальбому стало зрозуміло: на всіх охочих поповнити ним свої книгозбірні цього видання не вистачить.

Чому люди так його потребують, либонь, найкраще пояснив представник духовенства — отець Роман Паньків, пригадавши притчу про юнака, який потрапив до армії і служив сумлінно, аж доки не трапився незбагненний випадок. Будучи вартовим, він покинув свій пост, а отже — порушив присягу й постав перед військовим судом. На ньому допитувались у хлопця, що спонукало його до такого вчинку. Юнак зізнався: «Я довідався, що померла моя мама. Стояв на варті, розглядаючи її фотографію — світлий образ своєї матері, цілував його й заливався сльозами. І раптом здійнявся вітер і вирвав у мене з рук цю світлину та поніс у море. В ту мить я зрозумів: якщо не стрибну у хвилі й не дістану її, то ніколи більше не побачу свою матір! Тому я порушив наказ — пірнув у воду і ось...» Тремтячими руками юнак дістав з-за пазухи світлину своєї матері. Солдату простили його провину.
Часточкою такої пам’яті про свою матір-Лемківщину вважають роботу Романа Фабрики вихідці з цього прекрасного краю і кажуть: «Сьогодні ми повертаємо собі те, що колись було відібрано у нашого народу. І нехай всі бачать, що лемки є. Лемки — живуть!»скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.