Акція зради


Проведена впродовж двох місяців операція виселення останніх українських автохтонів з земель уздовж кордону Польщі з СРСР та Чехословаччиною стала символом усіх депортацій українців. У чому сила негативного ореолу акції „Вісла“? Що пересічний українець знає про акцію „Вісла“? На жаль, він знає тільки те, що йому пропонують знати українські медії. Вони, своєю чергою, оперують найрізноманітнішими комбінаціями в рамках кількох понять-кодів: „Польща“, „депортація“, „1947“, „українці“

Все було би добре, коли б наші публіцисти не додавали взаємовиключних трактувань до тих кодів: „у Польщі“, „з Польщі“, „в Польщу“ і т.д. 1947-й рік змінюється на 44-й, 45-й, 46-й і навіть на 1951-й. В результаті образ акції „В“ розростається до невиданих демонічних розмірів і погрожує заполонити все наше уявлення про переселенські процеси українців у воєнному та повоєнному часі. Чому саме цій короткотерміновій операції надається право домінувати над трикратно масовішим „обміном населення“ між УРСР і Польщею в 1944-1946 рр., над виселенням 32 тис. західних бойків в рамках „обміну територіями“ в 1951 р., і навіть над нерівноправним „обміном“ (т.зв. „оптацією“) волинських чехів на словацьких русинів-українців Пряшівщини?

Акція „Вісла“ була неочікуваною зрадою. Після організованого властями Києва й Варшави трансферу на Закерзонні залишилися українці, котрі або ж були членами польських родин, або перебували на службі в органах влади, міліції, та ще ті, хто дивом вберігся від вивезення до „радянського раю“. На думку історика з люблінського відділу польського Інституту національної пам’яті Маріуша Зайончковського, яскравим прикладом взаємозв’язку фактора подальшої присутності українців на землях Польщі з представництвом у локальних органах був повіт Володава, де українців було багато не лише в повітовій раді, чи міліції, але також в управлінні безпеки. Дослідник навів приклади, коли на відомості про паління поукраїнських сіл силами УПА на Підляшші володавська „безпека“ реагувала вкрай пасивно, моментально реагуючи на будь-які прояви активності польського підпілля. Хоч українське населення до кінця 1946 р. ще побоювалося нових етапів виселення на терени радянської України, постійно надсилаючи до властей запевнення в своїй лояльності і польськості, більшість мала надію, що найгірше вже позаду. Старості у Володаві навіть було смішно отримувати такі запевнення в вірнопідданстві, оскільки він сам не вірив у продовження депортацій, не відаючи про підготовку Варшави до акції „Вісла“: „Ніхто їх не примушує до виїзду до СРСР, і ніхто не прагне зайняти їхні господарства“.

Акція зради
Фото: архів


Оунівське підпілля теж не було готове до наступних виселень. В обіжниках Проводу можемо відчути впевненість у тому, що жодних депортацій вже не буде. Підтверджує це й історик зі Львова Володимир В’ятрович: деякі відділи УПА, котрі перебували з пропагандистською метою на території Чехословаччини, були заскочені зненацька проведенням акції „В“, тому на Закерзоння вони вже не повернулися (ймовірно, навіть не було такої можливості, оскільки в часі акції прикордонні війська Чехословаччини особливо ретельно блокували кордон – Р.К.), їх завданням стало донесення відомостей про боротьбу УПА на Захід. На сьогодні думка про те, що польській комуністичній владі вдалося зберегти в таємниці від підпілля та від українського населення плани виселення на „землі одзискане“, щонайменше, дивує. Третину польської повоєнної держави складали новоотримані від Німеччини території Східної Прусії, Помор’я, Любуської землі та Сілезії, які треба було залюднити якнайшвидше слов’янським елементом, що працював би на благо Польщі.

Тільки тепер представники української громади в цій державі доцінили економічний чинник в ініціативі депортації, яка сторчголов перевернула життя їхніх дідів та батьків. „На забраних в українців землях поселяли бідняків із сусідніх польських сіл, чим розряджали напругу в суспільстві. Депортовані на „землі одзискане“ українці стали дешевою робочою силою для місцевих державних сільських господарств. Отже розрахунок був простий...“, – пише в „Нашому слові“ Богдан Гальчак. Якби Микола Королько, український комуніст з Томашівщини, котрий представляв Люблінське воєводство на конференції з питань переселення польських українців влітку 1945 р., доніс простим землякам оголошену ним тоді в Міністерстві публічної адміністрації тезу, можливо акція „В“ мала б шанс не відбутися. „Ті, хто не схоче поїхати до СРСР, буде переселеним на нові землі і є приреченим на асиміляцію. Зберегти свою тотожність можна, лише виїхавши до СРСР“, – сказав тоді Королько – людина, що стояла коло витоків відродження українського організованого життя в Польщі. У 1956 р. Королько не виїхав з Польщі, але і українцем бути не перестав. Він бачив загрозу для селян, національна свідомість яких була ще далекою до остаточного сформування. Він прожив насичене й довге життя, похований на православному цвинтарі в Любліні.

Напрошується аналогія із сумирним очікуванням своєї смерті тисяч євреїв, котрі хапалися за останні соломинки надії і вперто не вірили в найгірше. Українці (які після дворічної боротьби за право залишитися на своїй землі, здавалося, перемогли систему) хоч і підозрювали про новий удар долі, залишалися впертими оптимістами. Через це підступність акції „Вісла“ стала для них такою болючою інезагойною раною.
Один з авторів книги спогадів лемків „Меншина в умовах загрози“, Семан Мадзелян, пояснює свою наївну віру тодішнім переконанням, ніби відселення відбувалося лише на теренах, де було викрито співпрацю населення з УПА. Що його рідний повіт Горлиці і сусідній Новий Сонч („нам обіцяли!!“) залишать у спокої. Не вийшло: прийшло військо і дало 2 години на пакування усіх речей. Віра в справедливість держави поляків зникла разом із цим страшним ударом по довірі, що її українці всіляко висловлювали, дякуючи за дозвіл не виїжджати до Радянського Союзу. Коли мешканці східно-лемківських ґмін Щавне і Команча, просили польську владу залишити їх на цій землі, за котру –пояснювали вони, – в останній війні полягло багато синів Лемківщини, вони водночас закликали й до милості стосовно родин цих солдат: „Примусове виселення їх, і то з землі, свіжозрошеної кров’ю їхніх дітей, стало б страшною не до віри заплатою...“ Очевидно, практичний інтерес держави був важливішим від довіри до неї.

Фото: архів Об`єднання українців у Польщі


Під час акції майбутні переселенці робили відчайдушні спроби виправити ситуацію, щоб залишитися на місці. „Більшість інформації про підпільну мережу ОУН і військо, і польські служби безпеки діставали від населення, – каже Маріуш Зайончковський. – Часом особи, підозрювані в зв’язках із націоналістичним підпіллям, цілим списком потрапляли одразу до Явожна“.
Наскільки такі спроби залишитися були дієвим, невідомо: маховик депортації був невблаганним. У Білгорайському повіті після трансферу залишилося всього кілька сотень українських родин. За словами Зайончковського, керівництво локальних структур Операційної Групи „Вісла“ звернулося до генерала Стефана Моссора, головного натхненника „остаточного розв’язання українського питання“ з пропозицією не відселяти українців цього повіту, оскільки майже всі вони мають стосунок до партії, міліції, Управління Безпеки. Переважила теза, буцімто українці з південних сіл повіту пов’язані із загонами УПА, що діяли на Любачівщині, в Сенявських лісах і Сольній Пущі: білгорайців виселено. Снять проститутку анальные индивидуалки вызвать по номеру.

Як відомо, ціла акція депортації українців з південно-східних рубежів Польщі на північний захід проводилася під гаслом знищення українського націоналістичного підпілля. Формальним претекстом стало цілком випадкове вбивство навесні 1947 р. вояками лемківської сотні Стефана Стебельського („Хріна“) польського генерала Кароля Свєрчевського. Натомість підготовка до депортації розпочалася ще восени 1946 р., коли генерал Моссор у кінцевому звіті Операційної Групи „Жешув“ (укр. „Ряшів“ – група займалася відселенням українців Надсяння до УРСР) виказав думку про небезпеку для польської держави з боку українців, що залишилися, і пропонував переселити їх на понімецькі землі. Історики вже замислюються над запитанням, чому саме Моссор зайняв таку непримиренну позицію. Ймовірно, як людина військова, він не уявляв собі можливості невиконання місії до кінця.

Фото: архів Миколи Мушинки

Посвідчення про прибуття на місце призначення після виселення


Те, що в даному випадку за виконанням місії лежали тисячі скалічених доль, моральне спустошення в душах як виселених, так і тих, чиїми руками воно відбувалося, а в результаті – знищення колись пещеної поляками Лемківщини та її неповторної куль тури, не може не дивувати сучасну людину. Що керувало Стефаном Моссором, коли він хотів „продовження банкету“? Те, що в умовах, коли для Польщі залізною завісою закрилися її колишні землі на Сході, коли кожен поляк пам’ятав про зрошену кров’ю землю Волині (про це не можна було говорити вголос, а тільки молитися), коли два роки боротьби з УПА в межах уже нової Польщі забрали останні сили, можна ще відігратися на людях, котрих ніхто не захистить.

Існує переконання, що війська ОГ „Вісла“ займалися не боротьбою з УПА як з такою, а тільки депортацією мирного населення. Працівник ІПН в Любліні, Маріуш Зайончковський, заперечує цей стереотип. „У Польщі перебувало до 1,5 тис. вояків УПА. Головні бої з її відділами відбулися не стільки в Бещадах, як це подавала пізніше польська пропаганда, а й у межах тактичного відтинку „Бастіон“: на Перемищині, Ярославщині і Любачівщині. Більшість нині розсекречених у Польщі архівів УПА було вилучено саме під час проведення акції “Вісла”“, – твердить історик. Інша справа, що УПА можна було б перемогти і остаточного виселення українців. Цю тезу не полишає відстоювати ще один історик з варшавського ІПН Ґжеґож Мотика.

Україна офіційно відмовилася приймати чергову партію переселенців з Польщі і схвалила ідею їхньої депортації на північний захід. ОУН та УПА після виселення більшості закерзонців сконцентрували свої зусилля на підтримці каналів зв’язку із Заходом на Мазурах, Шльонську, Помор’ї. Тамтешня влада не заспокоюється і за допомогою спецслужб знову і знову перевіряє „спецпоселенців“ на лояльність і витримку, дошуковується зв’язків з підпіллям, а коли таких немає, вдається до провокацій. В новій книзі Ігоря Галагіди „Провокація ‚Зенона’. Операція ‚С-1’“ довідуємося, наскільки владі комуністичної Польщі залежало знайти виправдання акції „В“, створюючи руками „Зенона“ неіснуючу мережу ОУН для викриття існуючої. Навіть засуджених і відбулих свій строк у в’язниці націоналістів переслідували, створюючи нестерпні умови до життя в країні. Тому чимало їх пе-ребралося в 50–70-х рр.. за океан, до США і Канади.

Фото: архів Миколи Мушинки


Єдина радість, якою могли тішитися виселені в рамках „Вісли“, порівняно до виселених в Союз, – хіба що можливістю бодай колись, у майбутньому, повернутися на землі предків. Скористалося з неї небагато українців. Там, де відлуння етнічного конфлікту не було помітне неозброєним оком (наприклад, на Південному Підляшші, чи на Західній Лемківщині), там „віслян“ повернулося порівняно багато. До інших регіонів українці не повертаються, бо жити в оточенні стереотипно наставлених сусідів не-можливо. Свій біль вони забирають у могили в піщаній поморській землі. Над їхніми гробівцями, ймовірно, буде встановлено пам’ятник із латиничним (про всяк випадок) написом. Їхні внуки розмовляють польською, однак все ще пам’ятають про своє українське коріння та акцію „Вісла“. Акцію зради.


СТАТИСТИКИ
.

Акція „Вісла“ офіційно розпочалася 28 квітня 1947 року і тривала до кінця липня цього ж року. Насправді переселення українців продовжувалося до 1950 року.
До 20 липня 1947 року з південно-східної Польщі було виселено 129 483 українці.
Ряшівське воєводство – 95 697 осіб
Краківське воєводство – 9 251 особа
Люблінське воєводство – 24 535 осіб
За кілька днів до 28–29 липня 1947 року кількість виселених українців збільшилася до 137 833 осіб.
До 30 липня на захід Польщі було переселено 136 697 людей.
Щецінське воєводство – 46 118 осіб
Ґданське воєводство – 3 929 осіб
Познанське воєводство – 7 345 осіб
Ольштинське воєводство – 58 367 осіб
Вроцлавське воєводство – 20 938 осіб
Внаслідок акції „Вісла“ було вбито понад 1500 вояків ОУН–УПА. Внаслідок переселення українців було ліквідовано цивільну мережу, яка допомагала УПА. Було знищено 1178 криївок та бункерів.
У квітні 1948 року польська комуністична влада створює табір праці в Явожно. Табір розташовано в будівлях колишнього концтабору „Аушвіц“ (Освєнцім, Польща). Усього в Явожно було ув’язнено 3 873 людей. Серед них – 2 781 особу звинувачено у співпраці з УПА.
Як свідчать польські документи того часу, в Явожно ув’язнювали і тих українців, які нелегально поверталися після переселення додому

Роман КАБАЧІЙ
Джерело інформації: http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2007_05.pdf

Нет комментариев.