Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття

Існування зазначеного вище образу є необхідною передумовою для успішного захисту власної ідентичності. Щоб успішного захищатися, треба чітко знати, що є предметом захисту. У випадку згаданих раніше мальтійців їхнім «місцем у всесвіті» був скелястий чудовий острів. Однак можна навести й приклади народів, які жили у значному розпорошенні, проте протягом століть успішно зберігали свою ідентичність. Найвідомішим прикладом такого народу є євреї. Вигнані римлянами з Палестини, вони часто зазнавали переслідувань, але вдалося їм зберегти власну ідентичність. Стало це можливим, оскільки добре знали своє «місце у всесвіті», яке визначалося релігією, усією духовною культурою, а передусім – Землею Обітованою.

У випадку лемків, їхнє «місце у всесвіті» протягом століть визначали гори Карпати та «руська» віра. Говорили про себе просто «наші люди». Ситуація ускладнилася тоді, коли лемки емігрували в Америку. За океаном мусили вирішити, хто серед їхнього багатокультурного оточення є «свій», а хто «чужий». Розв’язання цієї дилеми часто перевищувало можливості простих, неосвічених людей, що викликало у них почуття загублення27. Також випадки переходу лемків на православ’я, які траплялися у XX ст., деформували їхній образ «місця у всесвіті». Адже важко було однозначно ствердити, котре віросповідання є тим справді «нашим» – православне чи греко-католицьке?

Драма лемків почалася тоді, коли в Центральній Європі у ХХ ст. почали формуватися національні держави, де сполучною речовиною стало почуття національної спільноти. Раніше в цьому регіоні не надавали особливого значення національному питанню. Кордони держав не визначалися за національними критеріями. Коли після Першої світової війни загальновизнаним стало право народів до самостановлення, питання, з якою національністю ідентифікуються мешканці прикордонних територій, стало однією з найважливіших політичних проблем.

У Європі народів лемки не змогли знайти власного місця. А щоб його віднайти, мусили б перетворитися в окремий народ, або ж однозначно приєднатися до одного з сусідніх. Не зробили вони ані першого, ані другого, просто «зависли» у міжнародному просторі. Такий стан триває й надалі. Лемки й досі не можуть однозначно окреслити своєї ідентичності.

На даний момент у лемківському середовищі домінують два національні варіанти: український, який визнає лемків частиною українського народу, та русинський (його ще називають «автономним»), згідно з яким лемки належать до окремого народу – русинського або карпаторусинського, включаючи до цього й населення Закарпаття28. Обидва мають різне бачення своєї групи у всесвіті. А це не тільки утруднює ведення спільно діяльності для захисту власної ідентичності, але й спричинюється до того, що обидві сторони становлять для себе взаємно серйозну загрозу. Взаємовідносини обох сторін ускладнює ще й той факт, що значна частина лемків не має чітко визначеної національної опції, займаючи нестабільну позицію. Водночас сусідні народи відчувають (більшою чи меншою мірою) загрозу зі сторони лемків, або принаймні ставляться до них стримано. Для більшості поляків чи словаків – як можна судити – лемки є українцями. Проте факт існування серед лемків прихильників карпаторусинського варіанту викликає недовіру українців. Отож, політичне становище лемківського населення визначають два чинники: внутрішній конфлікт і самотність серед народів.

Єдина можливість виходу з такого фатального становища веде через визначення власної ідентичності. Цей акт не може бути результатом емоційних чинників. Лемки – це занадто мала й слабка суспільна група, щоб дозволити собі на романтичні пориви. Якщо хочуть вистояти – мусять поводитися дуже розважно. Єдиний прояв романтизму, на який можуть собі дозволити – це прагнення зберегти власну ідентичність. Отож, яку дорогу повинні вони вибрати?

Емоційні чинники підказують радикальне розв’язання: створити власний, окремий народ. Можна навіть зустріти таку думку, що вже тепер вони є народом («четвертою Руссю»). Але це погляд цілком помилковий. Про існування народу не свідчить культурна окремішність (напр., мова чи релігія), тільки здатність до самостановлення. Про народ як такий можна говорити щойно тоді, коли він має власну державу, або принаймні чинники, які дозволяють йому брати участь у прийняті рішень щодо власної долі (автономія, сильне політичне представництво у парламенті тощо). Про лемків такого сказати не можемо.

Проте, безперечно, існує й концепція створення окремого народу. Висувалася вона ще перед ІІ Світовою війною29. Згодом, у період домінації в Центральній Європі комунізму, влада такі тенденції тамувала. А після падіння комуністичної системи настав своєрідний вибух карпаторусинізму, який у модифікованій версії називають неорусинізмом. Рух цей отримав інтелектуальну підтримку в особі канадського історика й політолога Пола-Роберта Магочія. Він схильний приписувати усім українським мешканцям Карпат (лемкам, закарпатським русинам, бойкам, гуцулам) приналежність до окремого народу – Карпатської Русі30.

Між українськими групами населення Карпат, незважаючи на помітні схожі риси, існують значні розбіжності. Ідентичність гуцулів формувалася під сильним румунським впливом. На русинів закарпатських значний вплив мали угорці, а на лемків – словаки, поляки й німці зі Спіша. Мало це вплив і на місцеві діалекти, звичаї, ментальність. Різниця між лемком з Польщі й гуцулом з Румунії більша, ніж у самій Польщі різниця між прибалтійським кашубом і ґуралем із Татрів. Серйозні відмінності існують навіть між лемками з Польщі й Словаччини31.

Кашуби й ґуралі функціонують спільно в рамках польського народу. Однак в їхньому випадку офіційною мовою є літературний варіант польської мови, а водночас обидві групи зберігають у приватному житті свої діалекти. Великі народи можуть толерувати регіональну окремішність. Натомість для малих народів це було би пов’язане зі значною загрозою. Якби хтось захотів сформувати з кашубів і ґуралів окремий народ, тоді обидві групи мусили б зректися значної частини власної традиції й замінити її новим змістом.

Так сталося, зрештою, в Ізраїлі після ІІ Світової війни. Єврейські поселенці, які прибували з різних сторін світу, так насправді були представниками різних культур. Процес створення сучасного ізраїльського народу відбувався шляхом відкинення значної частини давньої традиції. Це був дуже складний процес, його вдалося реалізувати тільки завдяки величезній детермінації поселенців, проте й так не увінчався він цілковитим успіхом.

Також процес творення гіпотетичного «карпаторусинського народу» вимагав би відкинення значної частини дотеперішньої традиції, щоб замінити її цілком новим змістом. Ідея ця, по суті справи, революційна й націлена проти традиції лемківської, бойківської, гуцульської. Натомість прихильники ідеї неорусинізму декларують себе саме як захисників цієї традиції. Відкликаються до найконсервативніших груп лемківської громади й серед них шукають прихильників. Тому в концепції неорусинізму закладена фундаментальна суперечність.

Створення народу – це справа складна. Свідчить про це невдала спроба сформування народу «чехословацького», яку на початку ХХ ст. висунув видатний чеський державний діяч Томаш Ґ. Масарик32.
Щоправда, чехи й словаки створили 1918 р. спільну державу (Чехословаччину), одна вона розпалася остаточно 1993 р. Ніколи ці дві нації не «зрослися» в один народ. Той факт, що видатний учений опрацював концепцію народу, а потім його прихильники проголосили її привселюдно, ще не означає, що створено новий народ. Перед тим, як розпочати діяльність з метою створення нового народу, треба задати питання про доцільність таких дій. Чому лемки мали би прагнути створити окремий народ? Чи їхнє складне становище поправилося б завдяки цьому?

Суспільна група, яку визнають окремим народом, теоретично отримує право до самостановлення. Однак його реалізація залежить від сили економічної та військової. Зі слабкими народами ніхто особливо не рахується. У сучасному світі можна вказати багато прикладів переслідувань народів. Проголошення себе народом має сенс тільки тоді, коли суспільна група, яка це чинить, прагне створити власну державу й таку можливість має.

Беручи до уваги той чинник, що більшість лемківського населення живе тепер у діаспорі, гіпотетичне утворення «Карпатської Русі» було б справою, порівнювальною до створення держави Ізраїль після ІІ Світової війни. Ця концепція цілком нереальна. Лемки-русини («автономісти») цілком відрізняються від єврейських сіоністів – творців Ізраїлю. Не мають такої детермінації, організації, фінансової підтримки, ані навіть чисельності33. Передусім, однак, Карпати – це не Палестина з 40-их рр. XX в., населена цивілізаційно відсталими арабськими племенами. Держави Центральної Європи добре вміють захищати цілісність своєї території. А землі «Карпатської Русі» входять тепер у склад Польщі, Словаччини, України, Угорщини й Румунії34.

Проте, якби якимсь чином вдалося здобути незалежність «Карпатської Русі», було б це найбільшою трагедією для цього регіону. Адже він належить до числа найбідніших у Європі. Не в змозі прогодувати мешканців. Не має енергоносіїв. У теперішній ситуації навіть автономія не була б корисна. Як Закарпаття, так і Лемківщина (польська й словацька) потребують не стільки автономії, скільки реальної допомоги зі сторони своїх держав, яка б дозволила подолати бідність, що панує неподільно.

Програму будування незалежної «Карпатської Русі» офіційно проголошують крайні сили карпаторусинського руху на українському Закарпатті35. Ідеї ці настільки недоречні, що навіть Світова рада русинів, яка об’єднує русинські організації, відмежувалася від них, стверджуючи в одній із заяв: «мати власну русинську державу – то було би добре, але то фантасмагорія, утопія»36. Якщо нема можливості створення власної русинської держави, у такому разі – яка мета створення русинського народу?

Від прихильників карпаторусинського варіанту в Польщі можна подекуди почути таку думку, що визнання себе народом, окремим від українців, становить надійний захист від клопотів з польської сторони. Таким аргументом послуговувався (зрештою, ще у міжвоєнний період) один із чільних пропагаторів карпаторусинізму – отець Василь Масцюх, який керував греко-католицькою Апостольською адміністрацією Лемківщини. В одному зі своїх пастирських листів у 1935 р. ствердив: «Шкідливе баламутство й звичайну брехню поширюють деякі особи, які пишуть у своїх газетах і говорять у своїх колах, щоб не втратити кредит довір’я, нібито Уряд Польський для того взяв лемків під захист у цій справі, бо хоче їх винародовити. На таке заявляю, що жоден вождь, жоден державний муж, ніде у світі, а отож і в Польщі, якщо бажає добра своїй державі, не буде винародовлювати жодного лояльного народу, який входить у склад його держави, оскільки такою своєю поведінкою приніс би шкоду державі, копав би для неї гріб»37.

Як довела історія, передбачення отця Масцюха виявилися дуже наївними й цілком помилковими. Сучасний польський історик Пшемислав Мазур висловлює таку думку: «Єдиним добрим – з точки зору польської держави – розв’язанням лемківського питання була полонізація цього населення. У другій половині тридцятих років політика Речі Посполитої йшла саме в цьому напрямку. Ця політика була – як можна вважати – згідна з думкою більшості польського населення»38. Після ІІ Світової війни величезну кількість лемків змусили виїхати на радянську Україну. Тих, що залишилися, депортовано в рамках Акції «Вісла» на західні землі. Польська комуністична влада не давала згоди на створення окремої лемківської організації, дозволяючи на активність лемків тільки в рамках офіційного Українського суспільно-культурного товариства.

Після повалення комунізму політика польської держави в лемківському питанні змінилася. Група лемківських діячів, відкидаючи українську національну тотожність, створила 4 березня 1989 р. Стоваришіння лемків, яке декларувало прагнення розвивати окрему, лемківську національну тотожність. Без серйозних формальних перешкод зареєстровано його польською державною владою 7 квітня 1989 р. Отож, процес реєстрації пройшов блискавично, хоч зареєструвати національну організацію не завжди у Польщі легко39.

Однак швидко виявилося, що Стоваришіння лемків не представляє усю лемківську спільноту в Польщі. 30 грудня 1989 р. створено в Горлицях Об’єднання лемків, яке стоїть на ґрунті приналежності лемків до української національної спільноти, проте зі збереженням етнічної автономії. Об’єднання лемків теж було зареєстроване державною владою. Отож, юридично санкціоновано існування в Польщі лемків-українців та лемків, які не приналежать до українського народу.

Проте, як показує практика, у Польщі від 1989 р. появилася загальна тенденція підкреслювати окремішність лемків від українського народу. В публікаціях польських авторів, і в тих публіцистичного характеру, і в наукових статтях, майже з одержимістю дотримуються розрізнення лемків та українців. Деякі польські автори йдуть іще далі, натякаючи на існування народу бойків, а навіть ближче не окреслених «долинян». У Краківській педагогічній академії 2001 р. відкрито відділення – філологія російська з русинсько-лемківською мовою. Врешті, прийнятий 2005 р. «Закон про національні та етнічні меншини та регіональну мову» признав лемкам статус меншини етнічної, однак не національної. Чи така тенденція розрізнення лемків і українців виявилася для лемків у Польщі корисною?

Наслідком становища, яке зайняло польське суспільство у лемківському питанні після 1989 р., повинно бути передусім надання можливості повернутися в Польщу лемкам, виселеним в Україну у 1944-1946 рр., або принаймні виплатити їм солідне відшкодування. Адже тим людям заподіяно велику кривду, виселяючи їх з батьківщини до краю, до якого вони не приналежать з огляду на їхню національність. Тим часом, ніхто про це навіть не згадував40.

Принаймні тій частині лемків, які залишилися в Польщі й були депортовані в рамках Акції «Вісла», повинні повернути прабатьківські землі або виплатити відшкодування. Адже Акція «Вісла» була спрямована проти українців. А лемки – згідно з вищезгаданим законом – це не українці. Однак про ніяке відшкодування для лемків нема мови. Навпаки, згаданий закон навіть не надає лемкам полегшення у їхніх стараннях про повернення лісів, забраних протиправно державною адміністрацією41. Незалежно від офіційних декларацій, дійсне становище польської держави щодо лемків по суті тотожне зі становищем щодо української меншини.

Не менш цікаві роздуми приходять внаслідок спостереження за розвитком ситуації у північно-східній Словаччині після повалення комуністичної системи й розпаду Чехословаччини. Серед словацьких лемків наступило тоді сильне відродження карпаторусинських тенденцій. Проведені у Словаччині загальні переписи населення показали явище постійного зменшення кількості респондентів, які декларували українську національність, і збільшення декларацій про приналежність до русинського народу. Під час перепису, проведеного у Словаччині 2011 р., українську національність декларувало 7 430 респондентів, а русинську – 33 48242. Як той факт вплинув на ситуацію лемківського населення у Словаччині?

Під кінець 80-их рр. XX ст. діяла у Чехословаччині визнана комуністичною владою організація: Культурний союз українських трудящих (КСУТ). Мала вона 74 працівники, які працювали на повних штатах, та біля 30 нерухомості43. У кожному більшому скупченні лемківського населення функціонувало відділення КСУТ, у якому працювали висококваліфіковані фахівці. У Пряшеві діяв професійний український театр, а також українська редакція радіо. У Чехословаччині видавалося сім часописів українською мовою, кожне тиражем по 1500-3000 екземплярів.

КСУТ перестав існувати 1990 р. Діячі українського спрямування створили Союз русинів-українців Словаччини (СРУС), а прихильники карпаторусинськ – організацію під назвою «Русинська оброда». Настала гаряча суперечка про поділ майна колишнього КСУТ. Оскільки обидві сторони не могли погодитися щодо того, хто має рацію, більшість майна продано, або його перейняла держава. Словаччина обмежила дотації для меншинних організацій до мінімального рівня. У такій ситуації обидві організації ледве животіють.

Водночас проведено повну словакізацію відродженої Греко-католицької церкви у Словаччині44. Еліміновано з неї і українську мову, і русинську говірку, а також і староцерковнослов’янську мову. Це викликало протести як зі сторони «Русинської оброди), так і Союзу русинів-українців Словаччини. Однак ці протести не вплинули на ставлення словацької влади. Прогресуючий процес словакізації не йшов у парі зі зростом турботи словацької влади про економічний розвиток Лемківщини. Північно-західна Словаччина залишається регіоном бідним, влада у Братиславі ставиться до нього „як мачуха“. Процес „русинізації“, який відбувся на словацькій Лемківщині після падіння комунізму, не покращив становища тамтешнього лемківського населення, тільки навпаки – виразно погіршив.

Незважаючи на це, прихильники карпаторусинської тенденції у Польщі переконані – так це можна зрозуміти – що після сепарації від українців польська держава буде до них ставитися за своєрідним „пільговим тарифом“. Покликуються при цьому на „приклад серболужичан“. У їхній інтерпретації історія цього невеличкого слов’янського анклаву в Німеччині зводиться до ствердження: серболужичани „чемні“ й не загрожують німецькій більшості, тому німці ставляться до них „по- джентельменськи“. Такі думки є непорозумінням.

Серболужичани – це людність дуже „нечемна“45. Після Першої світової війни вони офіційно домагалися власної держави або ж приєднання до Чехословаччини. Пізніше привітали 1945 р. Червону Армію на Лужицях як визволителів, а не була це армія, яка б приязно ставилася до німців. Підтримали створення Німецької Демократичної Республіки (НДР). У цій же державі, принаймні у початковий період, відігравали важливу роль. Зрештою, ставлення німецької держави щодо серболужичан ніколи не було „джентельменським“. Незважаючи на багатократні постулати, не признано їм територіальної автономії. Навіть у період НДР велися щодо них германізаційні дії46. Серболужичани зберегли частково свою ідентичність, бо були „нечемні“. Однак могли собі на це дозволити, оскільки мали союзників, таких як чехи, поляки, а також СРСР. Лемки-русини таких союзників не мають.скачать dle 12.1
Страницы:
1 2 3