Бойківщина *

Історико-етнографічний регіон на заході України, який охоплює гірські райони сучасної Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ями річок Сяну і Лімниці та Закарпатської області між річками Уж і Торець, а саме південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський район Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського, Великоберезнянського та Воловецького районів Закарпатської області. Сьогодні частина етнографічної Бойківщини входить до складу Польщі, Словаччини.

Територія – близько 8 тис. кв. км.

Походження назви Бойківщина пов’язують з найменуванням корінних жителів бойків, які часто вживали в мові слово “ бойє” в значенні “ так”.

Історично Бойківщина була :

Х – ХІV ст.в складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,
Від ХІV ст. - Молдавського князівства
З початку ХVІ ст. - Османської імперії
У 1772-1918 роках опинилася під владою Австро-Угорщини,
У 1918-1940 роках – Румунії,
У 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Влітку 1920 року відбулася спроба утворити самостійну державу - Бойківську Республіку. Селяни на чолі з Ф. Бекешем зайняли кілька сіл на Сколівщині, станцію Лавочне і проголосили власну республіку.

Через Бойківщину свого часу проходив головний торговий і військовий шлях з України в Угорщину та Західну Європу.

Бойки - нащадки східнослов’янських племен (тиверці, білі хорвати), які входили до складу Київської Русі. Самі бойки часто називають себе верховинцями.
Бойки – своєрідна етнографічна група українців. Головним заняттям традиційно були землеробство і скотарство, лісові роботи, нафтові промисли, художні ремесла.

Культура і побут населення мають деякі особливості.

Одяг бойків відзначається біднішою гамою кольорів, ніж інших етнографічних груп – гуцулів чи лемків. Чоловіки носили кептар (верхній хутряний одяг без рукавів) або сердак (короткий теплий сукняний одяг), бриль (широкий капелюх), личаки (легке міцне шкіряне взуття ) і черес (широкий шкіряний пояс).

Найбільші населені пункти – Сколе (центр Бойківщини), Турка, Бориня, Волове, Самбір, Старий Самбір, Борислав, Дрогобич, Болехів, Долина, Калуш. Відомі курортні міста Трускавець і Моршин.

З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів української культури, письменників Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного.


* Бойківщина ( - и, ж.), бойко ( ж. бойкиня), бойки, бойківський, по-бойківськи.


Бойки і Бойківщина. Довідка

Вперше про край, названий землею бойків, читаємо у Костянтина Багряногродного, за свідченням якого, в ХІ ст. вона займала територію сучасних Бойківщини і Лемківщини, а також суміжних територій. У ХVІ ст. етнонім “бойко” зустрічається в судових документах. Сучасна етнографічна наука першою згадкою в літературі про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зіновієва кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Походження етноніму “бойко” досі залишається однією з найбільших загадок української етимології. Виводили його від російського слова бойкий, діалектної частки бойє, від форми звертання до Бога богойку, від імені Бой, від волоського слова боєк, що означає віл. Цікавою є гіпотеза про походження бойків від кельтського племені боїв, які в VІ ст. опанували територію сучасних Австрії, Чехії та Словаччини. Польські історики віддають перевагу “волоській” теорії заселення українських Карпат, вбачаючи у родоводі зокрема бойків вагому частку представників етносів романського походження. Більшість українських науковців сумніваються у правдивості цієї теорії.

Бойки мешкають у середній частині українських Карпат між Гуцульщиною на півдні, Опіллям – на півночі і Лемківщиною на заході. Схематично Бойківщину окреслюють руслами рік Стривігор на півночі, Лімницею на сході, верхів’ям Сяну, а далі Ославою на заході. Південною межею вважають полонинський хребет між Ужем і Тересвою на Закарпатті. Іван Франко, котрий 100 років тому брав участь в етнографічній експедиції Бойківщиною, до бойківських сіл зарахував мешканців сучасної Надвірнянщини. Виртуальный вулкан 777 в Украине предлагает пользователям большой выбор игровых автоматов, бонусы, возможность участвовать в турнирах, акциях, лотереях. Среди богатого выбора слотов легко найти подходящий вариант автомата по уровню отдачи, размеру ставок или тематике. Активные участники клуба получают дополнительные призы и различные привилегии.

Територію Бойківщини науковці умовно поділяють на три частини: західну, центральну і східну. Західна частина – це територія сучасних Польщі і Словаччини майже до пасма Високого Долу або Хрещатої, а також села Турківщини і Добромильщини. Українські дослідники радянської доби долучили до західної частини також бойківські села Великоберезнянського і Воловецького району Закарпаття і південну смугу Дрогобиччини. Центральна частина Бойківщини обмежується Львівською областю, а саме Старосамбірщиною, Сколівщиною та південною смугою Самбірщини і Стрийщини. Східна частина Бойківщини охоплює північно-західну частину Івано-Франківщини. Це майже весь Долинський і Рожнятівський райони. До цього ж регіону зараховують і північну частину Міжгірського району Закарпаття. Загальновизнано, що бойківські впливи поширюються на значну частину території, сусідньої з бойківською.

За підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ світовою війною на території тодішньої Польщі мешкали близько 1 мільйона бойків. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію „найчистішої” щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки.

Відомий український антрополог Хведір Вовк, який був сучасником Івана Франка, встановив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також сербами та хорватами.

Про терени, заселені бойками, писав польський етнограф Іван Червінський, зараховуючи до них всю Стрийщину. Пізніше бойкам присвятили свої праці чех Павел Шафарик, поляки Віксентій Поль і Оскар Кольберг, українці Іван Вагилевич і Яків Головацький. Їхні праці жваво обговорювалися у наукових колах, проте, на жаль, не були відомими широкій громадськості.

Переломним етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення суспільно-культурного товариства “Бойківщина”, а згодом і музею “Бойківщина” у Самборі. Починаючи від 1931 року з ініціативи і за кошти української інтелігенції виходить часопис “Літопис Бойківщини”. В бойківські села вирушають наукові експедиції, які вивчають матеріальну і духовну культуру бойків. Поступово поповнюється експонатами музей. Незабутнім був випадок, коли старий газда 7 миль з-за Турки віз дерев’яну соху і раваші в дарунок музеєві, а інший селянин склав словник бойківської говірки на 1000 слів, доповнивши його прислів’ями. Незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає Словник бойківської говірки.

Друга світова війна та радянська окупація завдали значного удару роботі дослідників бойківського краю та остаточно ліквідували бойківський рух попри його цілковиту аполітичність. За часів СРСР товариство “Бойківщина” не діяло, а в 1954 році радянська влада ліквідувала музей “Бойківщина” у Самборі. Його фонди були розподілені по регіональних музеях Львівщини.

Майже третина бойківської землі (західна Бойківщина в межах Польщі) після депортації українського населення 1945-51 рр. вглиб УРСР і Польщі залишилася без автохтонного населення. Сліди його присутності на рідній землі свідомо затиралися польською комуністичною владою. Депортації перекреслили майбутнє культури майже всієї західної Бойківщини, прирекли її вихідців на асиміляцію і поступову, але невідворотну втрату своєї бойківської своєрідності.

Серед найславетніших бойків першим традиційно називають Івана Франка, уродженця с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Бойківську частку мав Тарас Шевченко, корені матері котрого – Катерини – сягали Сколівщини. Славетний астроном і медик доби відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич також походив з Бойківщини. З-поміж відомих історичних постатей бойківського походження варто згадати гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і о. Августина Волошина, президента Карпатської України. Найбагатшим українцем у світі до останнього часу називали громадянина Канади, нині покійного Петра Яцика, народженого в с. Верхньому Синьовидному на Сколівщині.

Упродовж всієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці.

В інформаційному полі України найчисельніший карпатський субетнос є найменш присутнім.

Наталя Кляшторна