Нині Польща є однією з найбільш мононаціональних держав Європи.Її багатонаціональна культура, збудована на співжитті поляків, євреїв, українців, німців, є у щораз більшому ступені надбанням історії. Функціонування організацій національних меншин має форму культурного скансену, проплачуваного Річчю Посполитою.
Живі експонати
Разом із катастрофічним зниженням кількості нацменшин, які колись формували обличчя цієї країни, в Польщі починають більше цікавитися культурою тих суспільних груп. Так, незважаючи на те, що, наприклад, євреїв у Польщі залишилося, за переписом 2002 року, близько тисячі осіб (до ІІ світової війни було 3 млн.), інтерес до жидівської (в нормальному сенсі) культури та бізнес навколо нього росте, як на дріжджах. Юдаїка в університетах, курси мови, пісні й танцю польських євреїв, відновлення у формі музеїв синагог, відкриття ресторанів кошерної кухні в колишніх єврейських районах – усе це творить згаданий інтерес і спрямоване на задоволення його попиту. Можна сказати, що нерідко це зумовлено прямими інвестиціями ззовні, здебільшого євреїв Ізраїлю та США, однак і поляки, яких у любові до згаданої нації раніше було важко запідозрити, відкрили для себе багатство Речі Посполитої Двох (загалом багатьох, зокрема і євреїв) Народів. Правду кажуть: любов на віддалі – найсильніша. Нині українська культура теж поступово стала сильнішою від стереотипів щодо її носіїв. Замилування Україною, її піснями, матеріальною культурою зростає поза тенденцією зменшення українських автохтонів у Польщі до 36 тисяч осіб, – разом із лемками. До того ж, намагаючись виглядати в дуже європейському світлі, наші сусіди взялись активно підтримувати в національному житті меншостей те, що можна побачити, помацати, потримати в руках. Наприклад, 17-й фестиваль української культури чи не вдруге польське телебачення цілковито зняло на плівку та показало загалові, а особливо тим, хто шукав дірки в національній політиці Польщі. Міністерство культури та мистецтв фінансує більшість часописів і журналів організацій нацменшини, а самі їхні працівники отримують зарплату як звичайні держслужбовці. Садиби цих організацій здебільшого десь на околицях Варшави чи взагалі на периферії, Однак кожна з них вважає себе самодостатньою і дієвою. Лише українських “союзів” є з півдесятка – “найголовнішим” є Об’єднання українців Польщі, окремо функціонує Союз українців Підляшшя, проукраїнське Об’єднання лемків і недайБогукраїнське Стоварышыня лемків. Польща підтримує всіх, ба більше, певною мірою дозволяє формування їхніх ідеологій, що нерідко є взаємовиключними, а іноді й, м’яко кажучи, не зовсім пропольськими. Напевно, в польських установах діячі від культури толерують ці тенденції заради збереження своєрідних музейних експонатів – польських українців, білорусів, євреїв...
Український казанок
Ці застановчі ідеології для кожної з названих організацій – різні, і їх, на відміну від українців на Сході, Україна не єднає. ОУП –
Об’єднання українців – живе в тіні акції “Вісла”. Не буває числа “Нашого слова”, головного його рупора, де б не згадували про цю подію. Звідси – культивація землі Закерзоння, – термін, який поляки, якби могли, вирубали б з усіх українських книжок, а також спільність на ґрунті болю депортації 1947 року. Для українців Підляшшя (точніше – Північного Підляшшя) ідеєю фікс є антибілорусизм. Його не так просто зауважити в часописі “Над Бугом і Нарвою”, яке видають у Більську, але конкуренція з польськими білорусами за три повіти між зазначеними в назві річками – життєва реальність для тих підляшуків, які спротивилися трактуванню їхньої говірки як білоруської, існуванню білоруських шкіл у регіоні, штучному збілорущенню тамтешньої пісні. Діяльність підляських українців часто виглядає парадоксально, коли деякі поети пишуть обома мовами ще й говіркою, коли весь склад українського ансамблю “Ранок” навчається в білоруському ліцеї в Більську. Був випадок, коли на іспит з білоруської мови один із випускників прийшов з пришпиленим до лацкана тризубом. Але перший ідеолог і головний редактор названого часопису – Юрій Гаврилюк – оптимізму не втрачає: головне, що там україномовне населення живе на своїй землі, а зі свідомістю якось воно буде. Відповідно для Стоварышыня лемків, садиба якого міститься на заході Польщі в Ліґниці, пунктом виходу є відкидання спільності з українцями. Послідовники канадця Павла Магочі в його русинстві, польські “лем-лемки”, як їх називають на відрізнення від “лемко-українців”, відмовилися під час цього протистояння навіть від закликів повернення на Лемківщину, і натомість згодилися теоретично на сприйняття Чужих Земель, бо “нас тут більше і ми тут єдині”. Символом їхньої окремішності є Лемківська Ватра на Вигнанні, що є в опозиції до Ватри в Ждині на Лемковині. Підтримують цей рух польський уряд і фундація “Рутеніка”. Деякі діячі “лем-лемківства” до певного часу були затятими українцями, тепер же, як др. Олена Дуць-Файфер, – апологети розвитку лемківської філології в Кракові. Своїх “українських” опонентів по лемківству вважають, очевидно, за п’яту колону ОУП і зрадників.
Ми любимо Україну, але не любимо українців? Ці перипетії видаються блошиними боями під великою та прозорою польською склянкою, якби їх не використовували в міждержавних відносинах України та Польщі. Про “силу українського лобі” в польських урядових структурах уже стомилися кричати праві консерватори, які навіть Католицький університет у Любліні назвали розсадником українського націоналізму. Тому курс на поглиблення протиріч між відламами українства в Польщі, нехай його чисельність дорівнює якомусь позаштатному містечку в провінції, вважають єдиноправильним і виправданим. Ідея лемківської інакшості не є чужою ще з міжвоєнного періоду, а роз’єднане Підляшшя, яке і після депортацій 40-х залишалося чужорідним тілом у кордонах Польщі, є вигідною в сподіванні на поглиблення асиміляції та доведення стану “тутейших” меншостей теж до рівня музейної (дорогої! – авжеж) рідкості.
Іншим аспектом “праці українцем” у Польщі є те, що всередині польської склянки видно лише найближчих партнерів у протистоянні, чи то пак дискусії. До українців “напливових”, заробітчан, які так чи інакше опинилися в Польщі, ставлення, як до таких, хто нівелює автохтонізм польських українців в очах поляків. “Тепер у лікарнях нас запитують, чи ми маємо страхування, як іноземці”, – обурюються українці з Перемишля.
Нині мало беруть до уваги те, що Україна скоро стане чи не єдиним джерелом підсичування українства в РП, і діаспора перетвориться з етнічно-автохтонної на справжню закордонну. Заробітчани, ховаючись від поліціянтів у хатах своїх господарів, з’являються на люди хіба до церкви в неділю – постояти за упривілейованими польським паспортом місцевими.
ОУП часто висловлюється на тему історії – польсько-українських конфліктів, акції “Вісла”, їхнього впливу на сучасність, але чомусь не чути про бажання отримати статус закордонного українця, про контракти з українськими ВНЗ на освіту молодих польських українців. Наразі діти, які вивчали українську в початкових школах, декількох ліцеях, не застосовують її у вищій освіті Польщі, крім численних українських філологій. Таким чином, коло замикається – вчити мову, аби навчати мови інших. А що з фізиками? Українська діаспора в Польщі є, певно, якщо можна так сказати, найбільш українською з погляду теорії націоналізму діаспор. Вона почувала якнайтісніший зв’язок з Україною, відрізаною ножицями лінії Керзона, вона має почуття окремішності мовної та релігійної, має ідею своєї української трагедії – втрату своєї землі. Потенціал цієї діаспори є набагато цікавішим для України, ніж вплив міфічних мільйонів українців з-за океану. Nuru massage, often mistakenly called “nuro massage”, originates from Kawasaki, Japan. The word “Nuru” means “slippery, smooth” in Japanese. During a session, your body will be covered with Nuru gel, a Happy ending massage nyc Our skilled therapists will apply the gel to your entire body, creating sensations aimed at melting away tension. Say goodbye to stress and indulge in the sweet release that Nuru massage provides.
Але й Україна має докласти сил до консолідації тієї спільноти за її західним кордоном. По-перше, має змінитися ставлення до діаспори, як до апендикса, що заважає в цивілізованих стосунках двох держав. Діаспора – це міст, який може слугувати і одним, і іншим. Україна має сконсолідувати зусилля для подолання протиріч у своїй діаспорі в Польщі, наприклад, між греко-католицькою та православною її частинами, налагодити співпрацю між діаспорою й товариствами “Холмщина”, “Лемківщина”, “Надсяння”, які діють в Україні, зробити Україну привабливою для підляшуків і лемків. Лише тоді буде можливим щораз більше зізнавання тих чи інших осіб в українському (лемківському, бойківському) корені. Цей факт Україні аж ніяк не зашкодить.
Нет комментариев.